Мальовниче прикарпатське селище Бориня, яке віднедавна стало центром новоутвореної територіальної громади має свою довгу і доволі яскраву історію. Зрештою, Борині не вперше ставати адміністративним центром округи: у 1940 – 1959 роках вона була райцентром тодішньої Дрогобицької області.
Першу письмову згадку про Бориню датовано 1552 роком, коли поселення стало власністю роду Височанських. Подальші згадки більше стосуються бунтів місцевого населення. Приміром, у далекому 1696 році Вишенський сеймик Руського воєводства наголошував, що через активізацію селян панам у Борині залишатись небезпечно. До села навіть скеровували каральні загони, щоб придушити бунти.
Бориня мала свою Колонію. Так називається верхня частина селища, де колись оселилися німецькі колоністи. У ХІХ столітті тут було споруджено синагогу та костел. Жодна з цих споруд не дійшла до нашого часу. А шкода, адже могли б створити розкішний комплекс сакральних споруд разом із українським храмом, який сьогодні є окрасою селища і про який ітиметься нижче.
Перша згадка про боринську церкву припадає на 1563 рік. Як виглядав храм – достеменно невідомо. Натомість збереглися зображення безпосередньої попередниці нинішньої мурованої церкви Зіслання Святого Духа (Пресвятої Євхаристії) – дерев’яної, збудованої 1746 року і розібраної на початку ХХ століття. Цікаво, що побачити, якою була стара дерев’яна церква сьогодні можемо з фотографії, яку у 1911 році зробив архітектор Олександр Лушпинський, той самий, за чиїм проектом уже наступного року зведуть нове боринське сакральне диво.
Одного погляду на храм Зіслання Святого Духа вистачить для здивування – зовсім нетиповий проект для українських церков Прикарпаття. Де ще, крім Борині, нині можна побачити православний храм рисами романського стилю.
Розташована в центрі села церква орієнтована вівтарем на північ, хрещата в плані. Складається з квадратної нави, до якої з півночі прилягає гранчастий в плані вівтар з двома прямокутними захристіями по боках, зі сходу і заходу – прямокутні вкорочені бічні рамена, а з півдня – прямокутний бабинець, вкритий цибулястою банею і відкритою аркадою перед входом. Наву на високому видимому ззовні четверику вінчає великий світлий восьмериковий барабан, вкритий цибулястою банею і оригінальним кам’яним хрестом. Вівтар накритий п’ятисхилим дахом, бічні рамена і бабинець – двосхилими дахами з переломом, схили яких спускаються аж до рівня односхилого даху профільованим гзимсом. Віконні отвори вузькі, з півциркульним завершенням, подвійні або потрійні. Вхідні двері чільного входу в півциркульному прорізі (подібно як і в південних схилах бічних рамен), модернові, різьблені з дуба у вигляді хреста, вписаного в коло.
Дехто з дослідників припускає, що Олександр Лушпинський, ймовірно, спроектував не лише храм, але й іконостас. Власне він, окрім несподіваного архітектурного вирішення храму, є його головною родзинкою.
Розписував іконостас знаний український художник Осип Курилас, який невдовзі увійде в історію як художник, що оспівав січове стрілецтво. Але історія створення борининського іконостасу теж не позбавлена цікавинки.
У 1910 році Осип Курилас створив образи «Ісус Христос – Небесний Учитель» (Пантократор), «Пречиста Діва – мати України» (Одигітрія) та інші з елементами української вишивки на ризах. Ікони були написані на замовлення громади українців у США за посередництвом Торговельного дому «Достава» у Львові. З благословення Митрополита Андрея Шептицького з ікон було надруковано листівки накладом 10 тисяч примірників, які здобули велику популярність в українців Галичини.
А боринська громада забажала бачити образи Куриласа у своєму новому храмі. Більше того, образи настільки сподобалися сусідам боринян, що незабаром художник повторив ікони тамтешнього іконостасу у церкві розташованого неподалік Вовчого.
Було б несправедливим проминути увагою й видатного українського архітектора Олександра Лушпинського. Уродженцю села Буцнів на Тернопіллі відверто пощастило, коли одним з його викладачів у Львівській політехніці став легендарний Іван Левинський. Власне на фірмі професора Лушпинський працював протягом 1904 – 1919 років і став автором або співавтором проектів багатьох будівель, споруджених фірмою. Разом із своїм наставником брав активну участь у пошуках українського стилю в архітектурі, на зразок інших національних стилів, що виникали в тогочасній Європі. Стиль будівель Лушпинського часто називають «Гуцульською сецесією». Однак помітною була його симпатія до візантійсько-романських стилізацій, про що власне і свідчить архітектурне вирішення храму у Борині.
Про авторитет і професійність Лушпинського яскраво свідчать і події початку 30-их років минулого століття, коли митрополит Андрей спершу запросив архітектора на посаду реставратора і члена консерваторної комісії греко-католицької митрополії, а згодом включив до групи фахівців, які готували матеріали до реставрації Святоюрської катедри.
Багатьма роботами Олександра Лушпинського сьогодні можна насолодитися у Львові, а на Личаківському кладовищі можна побачити надмогильний пам’ятник – останню подяку архітектора своєму вчителю Івану Левинському. Проте, безперечно, вартує вирушити у Бориню, аби поміж багатого розмаїття дерев’яних храмів бойківського краю на власні очі побачити несподіваний романський шедевр.
Ольга ДОВГАНИК
Джерело: Край
