“Це моя дорога”, або виставка скульптора Бориса Рудого

199

У вівторок, 23 жовтня 2018 року о 16.00  в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20)відбудеться відкриття виставки  скульптора Бориса Рудого “Це моя дорога”.

Поки він жив – ніколи не думав про виставки, бо його найбільшою потребою було спілкування з матеріалом та друзями. Навіть участь у конкурсах на спорудження пам’ятників у рідному місті переживав як хвилю творчого одкровення. Завдяки зусиллям рідних та друзів художника перша персональна виставка відкрилась у Тернополі у річницю його відходу у засвіти.

В радянські часи мистецьке середовище Тернополя ззовні виглядало таким-собі «загумінковим раєм». Але тут також існував значний пресинг партійних органів, бодай провінційний. Величезний театр в стилі сталінського ампіру, збудований в кінці 1950-х, був уособленням червоного тріумфу і не передбачав конкуренції. На початку 1980-х, коли влада трохи попустила віжки, тернопільські художники поквапились відділитись від львівського відділення спілки, аби у вузькому колєжанському колі творити свою «ватру». Борис Рудий народився на Хмельниччині, і його спокійний рівний характер добре пасував місцевим уявленням про подільську натуру «робітного велетня». У тому вузькому тернопільському арт-колі лідером був археолог та культуртрегер Ігор Герета, котрий вмів «без натиску» говорити про високі цілі в мистецтві. Борис Рудий перебував із ним в активному діалозі, жваво рефлексував на дійсність. І робив це глибоко.

Борис Рудий
Борис Рудий

В кінці 1970-х метафізична форма змісту з її колажним осмисленням часу  була поширеним явищем в творчості українських інтелектуалів. У мистецтві вона – наслідок когнітивного сприйняття та осмислення процесів, далеких від радянської дійсності, натомість дуже природніх для людей з розвинутим емоційним інтелектом. В Бориса Рудого ця трансцендентна дійсність дивовижним чином проступила у ряді скульптур на екзистенційні теми. Очевидно, це було віддзеркаленням внутрішнього діалогу.

Починав від емоційних портретів (портрет В.Висоцького, 1982 р.), де у напрузі міміки, фактурі імпульсивних ударів стеком шукав нерв часу. Хотів у пластиці «захрипіти нервом», як то робив Висоцький, і на тому етапі пластичного мислення Б.Рудий був на висоті. Інша грань його онтологізму подібна до образотворення Лучо Фонтана та Генрі Мура, митців, які знайшли нерв часу у фактурі драперій. Тактильна чуттєвість у скульптурі Бориса Рудого 1982-року «Незрячий» загострює ракурс у напрямку пластичної метафори. Його «незрячий» позбавлений можливості бачити в природний спосіб, натомість це людина, яка відчуває мету у житті. Просторових та тактильних маніпуляцій з драперіями у тогочасному мистецтві було чимало (М. Кумановський, З. Флінта, Я.Качмар), проте Рудий підніс цей метод до певного абсолюту – споглядальної медитації.

Простір для справжнього скульптора має особливе значення: його інтерпретація у пластиці – це як своєрідна форма матеріалізації власного онтологізму. На початку 1980-х Борис Рудий мислив метафорами: його перші філософські образи не позбавлені наративу («Роздуми» 1982р.), натомість ще тоді була відчутна внутрішня потреба по-своєму «кристалізувати» простір навколо скульптури. Тому навколо реалістичного портрету він снує дротові кристали.

Якісно іншим є твір «Настирливі думки» (1985), де простір, об’ємна форма і фактура утворюють органічний комплекс. Він мені дуже нагадує живописний твір Івано-Франківського мистця-десидента Опанаса Заливахи «Перукар»(1983), де в голову людини врізається перукарське лезо (як метафора ідеологічного пресингу). Образ ментального дискомфорту у Великий Зоні (термін Заливахи) був на вістрі часу, тож скульптор інтуїтивно «попав у десятку».

До Тернополя Борис Рудий приїхав з Чигирина (туди у 1971-му була скерована на роботу дружина Ірина). Дивний факт, але той один рік у столиці козацької слави живитиме метафоричну структуру його образів ще довший час. Тип м’язистого козака, що напруженням усіх жил демонструє спротив, Рудий знайшов у типажі свого батька. Саме з нього ліпив «Нескореного» (1985). Емоційна мова імпресіоністичного образу у його творчості ще якийсь час співіснуватиме з мовою експресійної гіпертрофії («Колискова», «Людина-мішок»), аж поки Борис Рудий не осягне її крайній некласичний вимір – форму пластичних асоціацій.

Інколи образи та абстрактні візії, які спершу не відчитуються, згодом стають влучними формулами розуміння часу. Саме так було з пластичними експериментами Рудого кінця 1980-х рр. («Митець» 1988р., «Сівач» 1989р.), коли його зрозуміла лише жменька інтелектуалів.

Шамотні тяжкі брили 1980-х наче віджили своє в 1990-х. Тож наступних двадцять з гаком років Борис Рудий шукатиме матеріалу більш гнучкого та «теплого» – дерева, діалог з яким він почав ще у Вижницькому училищі. Всі образи, створені скульптором в середині 1990-х, виглядатимуть як об’ємна матеріалізація найхимерніших графічних метаморфоз. Сотні творів перейдуть через його скульптурний станок, поки він видасть потужні за змістом, та легкі за формою образи нематеріальних понять: «вітру», «ностальгії» та «рівноваги» (у творах «Порив»  2011р., «Когось бракує»  2012р., «Без вітрила»  2013р.)

Тактильна чуттєвість Бориса Рудого – як аромат давнього саду. Він мав талант неймовірної інтуїції щодо фактури.

Богдан МИСЮГА

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.