У вівторок, 23 жовтня 2018 року о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20)відбудеться відкриття виставки скульптора Бориса Рудого “Це моя дорога”.
Поки він жив – ніколи не думав про виставки, бо його найбільшою потребою було спілкування з матеріалом та друзями. Навіть участь у конкурсах на спорудження пам’ятників у рідному місті переживав як хвилю творчого одкровення. Завдяки зусиллям рідних та друзів художника перша персональна виставка відкрилась у Тернополі у річницю його відходу у засвіти.
В радянські часи мистецьке середовище Тернополя ззовні виглядало таким-собі «загумінковим раєм». Але тут також існував значний пресинг партійних органів, бодай провінційний. Величезний театр в стилі сталінського ампіру, збудований в кінці 1950-х, був уособленням червоного тріумфу і не передбачав конкуренції. На початку 1980-х, коли влада трохи попустила віжки, тернопільські художники поквапились відділитись від львівського відділення спілки, аби у вузькому колєжанському колі творити свою «ватру». Борис Рудий народився на Хмельниччині, і його спокійний рівний характер добре пасував місцевим уявленням про подільську натуру «робітного велетня». У тому вузькому тернопільському арт-колі лідером був археолог та культуртрегер Ігор Герета, котрий вмів «без натиску» говорити про високі цілі в мистецтві. Борис Рудий перебував із ним в активному діалозі, жваво рефлексував на дійсність. І робив це глибоко.
В кінці 1970-х метафізична форма змісту з її колажним осмисленням часу була поширеним явищем в творчості українських інтелектуалів. У мистецтві вона – наслідок когнітивного сприйняття та осмислення процесів, далеких від радянської дійсності, натомість дуже природніх для людей з розвинутим емоційним інтелектом. В Бориса Рудого ця трансцендентна дійсність дивовижним чином проступила у ряді скульптур на екзистенційні теми. Очевидно, це було віддзеркаленням внутрішнього діалогу.
Починав від емоційних портретів (портрет В.Висоцького, 1982 р.), де у напрузі міміки, фактурі імпульсивних ударів стеком шукав нерв часу. Хотів у пластиці «захрипіти нервом», як то робив Висоцький, і на тому етапі пластичного мислення Б.Рудий був на висоті. Інша грань його онтологізму подібна до образотворення Лучо Фонтана та Генрі Мура, митців, які знайшли нерв часу у фактурі драперій. Тактильна чуттєвість у скульптурі Бориса Рудого 1982-року «Незрячий» загострює ракурс у напрямку пластичної метафори. Його «незрячий» позбавлений можливості бачити в природний спосіб, натомість це людина, яка відчуває мету у житті. Просторових та тактильних маніпуляцій з драперіями у тогочасному мистецтві було чимало (М. Кумановський, З. Флінта, Я.Качмар), проте Рудий підніс цей метод до певного абсолюту – споглядальної медитації.
Простір для справжнього скульптора має особливе значення: його інтерпретація у пластиці – це як своєрідна форма матеріалізації власного онтологізму. На початку 1980-х Борис Рудий мислив метафорами: його перші філософські образи не позбавлені наративу («Роздуми» 1982р.), натомість ще тоді була відчутна внутрішня потреба по-своєму «кристалізувати» простір навколо скульптури. Тому навколо реалістичного портрету він снує дротові кристали.
Якісно іншим є твір «Настирливі думки» (1985), де простір, об’ємна форма і фактура утворюють органічний комплекс. Він мені дуже нагадує живописний твір Івано-Франківського мистця-десидента Опанаса Заливахи «Перукар»(1983), де в голову людини врізається перукарське лезо (як метафора ідеологічного пресингу). Образ ментального дискомфорту у Великий Зоні (термін Заливахи) був на вістрі часу, тож скульптор інтуїтивно «попав у десятку».
До Тернополя Борис Рудий приїхав з Чигирина (туди у 1971-му була скерована на роботу дружина Ірина). Дивний факт, але той один рік у столиці козацької слави живитиме метафоричну структуру його образів ще довший час. Тип м’язистого козака, що напруженням усіх жил демонструє спротив, Рудий знайшов у типажі свого батька. Саме з нього ліпив «Нескореного» (1985). Емоційна мова імпресіоністичного образу у його творчості ще якийсь час співіснуватиме з мовою експресійної гіпертрофії («Колискова», «Людина-мішок»), аж поки Борис Рудий не осягне її крайній некласичний вимір – форму пластичних асоціацій.
Інколи образи та абстрактні візії, які спершу не відчитуються, згодом стають влучними формулами розуміння часу. Саме так було з пластичними експериментами Рудого кінця 1980-х рр. («Митець» 1988р., «Сівач» 1989р.), коли його зрозуміла лише жменька інтелектуалів.
Шамотні тяжкі брили 1980-х наче віджили своє в 1990-х. Тож наступних двадцять з гаком років Борис Рудий шукатиме матеріалу більш гнучкого та «теплого» – дерева, діалог з яким він почав ще у Вижницькому училищі. Всі образи, створені скульптором в середині 1990-х, виглядатимуть як об’ємна матеріалізація найхимерніших графічних метаморфоз. Сотні творів перейдуть через його скульптурний станок, поки він видасть потужні за змістом, та легкі за формою образи нематеріальних понять: «вітру», «ностальгії» та «рівноваги» (у творах «Порив» 2011р., «Когось бракує» 2012р., «Без вітрила» 2013р.)
Тактильна чуттєвість Бориса Рудого – як аромат давнього саду. Він мав талант неймовірної інтуїції щодо фактури.
Богдан МИСЮГА
