Надвечір’я Різдва Христового має традицію святкування, починаючи з перших століть християнства. Святкування починається з служби в церкві, запровадженого ще Єрусалимським Патріархом Софронієм. Різдву передує Пилипівський піст.
Ще в язичницькі часи наші предки мали в зимовий час свято «Корочуна» – свято Сонця, хліборобів, пробудження землі, сподівання на добробут та щасливе майбутнє. Корочун припадав на середину зими, коли народжувалась нова життєва сила, що перетікала від природи до людини.
До Різдва готувалися ще влітку. Перший або останній сніп жита чи пшениці з поля залишали необмолоченим. В Різдвяний вечір його вносили до хати, прикрашали стрічками, квітами та ставили на стіл на покуті. В різних регіонах цей сніп мав назву «дідух», «дід», на Волині «коляда», «зажин» на Чернігівщині, «баба» на Тернопільщині.
Господиня готувала багату вечерю з 12 страв за кількістю апостолів-послідовників Христа. Традиційно використовували новий посуд, вбирали сім’ю в новий одяг. В домі мав бути порядок, чисто та вимито, домашнє начиння полагоджене.
Ялинки в українців з’явились на початку ХХ ст. і спочатку підвішувались до сволоку, а потім ставились на підлогу, як і зараз. Деревце прикрашали печивом, горіхами, яблуками, медовиками. Існує легенда, що перші ялинки стали прикрашати в Німеччині за часів церковного реформатора Мартіна Лютера.
В Західній Україні з соломи робили «павуків» як символи павутиння, що допомогло родині Христа врятуватись. Павук з дроту, соломи прикрашався квітами, свічками.
На Різдво готували зазвичай 12 страв, передусім пекли хліб (книш, крачун, калач), який клали поруч з дідухом. Відзнакою книша була маленька хлібинка зверху, залишена для душ померлих.
На Галичині та Лемківщині пекли «струцлю» – плетінка, посипана маком. На Поділлі випікали три хлібини – «Хазяїн» з житнього борошна, пшеничний «Василь» та «Йордан», якого їли на Водохреще.
На Черкащині пекли хліб прямокутної форми «Господаря». Також на столі обов’язково повинні бути пиріжки з капустою, сливами, маком. Їх бабусі давали внукам, а ті мали запам’ятати начинку пиріжка, щоб ніколи не блукати.
Окремий хліб призначався для худоби – зроблений з двох валиків тіста, виліплений у формі підкови.
Всі 12 страв мали бути пісні, проте багаті, тому вечеря мала назву Багата кутя. Піч розпалювали живим вогнем, який видобували за допомогою кресала. В піч клали 12 або 7 полін, також символічні числа. Для готування бралась вода, набрана до сходу сонця.
На першому місці на святковому столі звичайно була кутя чи коливо – пшенична каша з медом, як з’явилась ще в дохристиянську добу як поминальна страва. Адже пшеничне зерно проростає щороку, тому символізує відродження. Мед – солодке уособлення щастя та блаженства. Для куті готували спеціальний горщик, в якому більш нічого не варили.
Також господиня готувала голубці, капусняки, горох, пісний борщ, карасі, гречану й пшоняну кашу, вареники з картоплею та капустою, смажену рибу, млинці, квашену капусту. Проте кожен регіон мав свої особливі страви – на Лемківщині – «бобальки» – продовгувате тісто, зварене чи спечене, натерте маком та олією. Киселицю готували в західному регіоні – замочений овес проціджували, потім цю рідину варили з кмином та лляною олією.
В Тернопільській області готували напій «голопас» з відвару сушених фруктів, жита, дріжджів, карамелі.
В той час як господиня готувала, хазяїн дому впорядковував обійстя, годував худобу. На Різдво це повсякденне дійство набувало ритуального характеру, ставало запорукою добробуту, приплоду в господарстві.
Надвечір Різдва до хати вносили дідуха, ставили його на сіно. На Галичині господар промовляв такі слова: «Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа».
На Львівщині господиня ложила на стіл зілля та часник. На хліб ставили свічку, яку ніхто не мав права загасити, бо це була погана прикмета. Щоб гарно нива оралась та родила на стіл клали також серпи, граблі. Лише після цього господиня вносила кутю та узвар. Поки накривався стіл – господар годував худобу шматочками хліба з сіллю. Після молитви хазяїн пригощав тварин кутею.
На спільну трапезу запрошували душі померлих родичів. До трапези родина мала права приступати, коли на небі засвітиться перша зірка. За вечерею мала право вставати тільки господиня, коли приносила страви.
Після вечері зі столу не прибирали, щоб і душі померлих могли поживитись. Діти носили вечерю своїм дідусі та бабусі, хрещеним. Молодь йшла колядувати. Старші – до церкви на Різдвяну Літургію.
Пройшовши вир страшних історичних подій, голодоморів, війн, революцій, багато з цих самобутніх різдвяних традицій втратились, тому збираймо, бережімо та реконструюймо їх, щоб зберегти власну автентичність та неповторність нації!
