Тартаків під польською короною

0
962
Ринок і ратуша Тартакова, 1918 рік.
Ринок і ратуша Тартакова, 1918 рік.

“На великому родючому плато, що протяглось приблизно в милі від Сокаля, розкинулось місто Тартаків раніше Бельзького воєводства, а тепер в округу Жовківськім (obwód Żółkiewski). Околиця сама по собі не є дуже мальовнича, цілком звичайна, але це ще більш підкреслює красу цього, прикрашеного зеленими садами містечка, що розкинулось над великим ставом, який заріс очеретом. Таким постає перед нами Тартаків зі сходу. З цієї сторони відкривається найкращий вид на чудово збережений замок, що височіє над ставом; ратушу, зі стрункої вежі якої голосний годинник видзвонює години і чути його далеко по всій околиці; прекрасний костел у якому знаходяться витвори італійського пензля. У минулому замок мав би бути дуже великим і укріпленим. Про це свідчать залишки давніх мурів та глибоких ровів. Замкові покої гарно збереглися, досі в житловому стані і оздобленні гарними рисунками альфреско. Є в ньому і справжні шедеври живопису, а саме картини Лампі та Баччареллі – придворних художників короля Станіслава Августа.” – так писав Мацей Стенчинський у своїй праці “Околиці Галичини” у 1847 році про Тартаків.

Костел, ратуша та замок на панорамі Тартакова. М. Стенчинський. 1847 р.
Костел, ратуша та замок на панорамі Тартакова. М. Стенчинський. 1847 р.

Ще у XIII столітті у цій місцевості осіла перша колонія людей. Вони викорчовували ліси під родючі поля, будували оселі, обробляли землю. Згодом почали будувати тартаки для розпилювання та обробки дерева, від яких і походить назва поселення – Тартаків. Перша письмова згадка про Тартаків відноситься до 1415 року, вдруге він згадується 24.XI.1426 в документі мазовецьких князів Белзьких Земовита і Владислава, виданому в Сокалі, у справі розмежування володіння Готгарда з Фелениць (z Felenic), які знаходились між Сокалем та Радеховом. З 1587 року тартаківські маєтки належали родині поміщиків Тшецінських (Trzecinski) гербу Равич. В середині XVII ст. паном тут був Чермінський.

Перша сторінка документу демаркації меж між селами Тартаків та Лашки. 1597 рік. Бібліотека Оссолінських у Вроцлаві.
Перша сторінка документу демаркації меж між селами Тартаків та Лашки. 1597 рік. Бібліотека Оссолінських у Вроцлаві.

У 1659 році король Польщі Ян ІІ Казимир дарує Сокальське староство у володіння Феліксу Казимиру Потоцькому, сину гетьмана коронного Станіслава “Ревери” Потоцького. Молодий шляхтич обирає собі за “столицю” поселення Тартаків (через більш ніж 30 років він перенесе її у “новостворений” Кристинопіль). Ще у 1676 році рукописний перелік поселень називає Тартаків – селом Белзького воєводства. А вже 9 липня 1685 року на прохання Потоцького король Ян ІІІ Собеський надає Тартакову привілеї міста – дозволено проводити ярмарки, збудувати ратушу та інше. У місті запрацювали текстильна, ювелірна, миловарна і лимарна майстерні, була суконна фабрика, друкарня та синагога. Виготовляли тут і пиво, а пізніше було збудовано гуральню та цегельню. Завдяки цьому місто швидко розвивалось і сусідній Сокаль став виглядати вже доволі провінційно. У 1748 році король Август ІІІ надає Тартакову магдебурське право.

Ратуша та ринок.

Після отримання статусу міста (1685 р.) у Тартакові було збудовано ратушу зі стрімкою вежею і годинником на ній. Навколо ратуші було закладено в чотирикутнику ринок у стилі бароко, де були розміщені торгові крамниці та численні склади для товарів. До ратуші вело п’ять в’їзних брам (в деяких джерелах вказується вісім). Для захисту від нападу грабіжників ринок був перетворений на замково-оборонну фортецю. Вартовий, який стояв на вежі ратуші, при наближенні небезпеки сповіщав мешканців.

Ратуша у Тартакові. 1912 р.
Ратуша у Тартакові. 1912 р.

У 1941 р. гітлерівські війська піддали артилерійському обстрілу поселення Тартакова. Пожежа, що виникла, знищила багато будинків. Серед звалищ стояла ратуша, як свідок історії минулих літ, а знесли її остаточно після війни, в 1950 р. За ініціативою голови сільської ради з її каміння вимостили дорогу, з решти побудували корівник. Зараз на місці, де стояла ратуша, пам’ятник Петру Саноцькому.

Костел св. Архангела Михаїла.

Дерев’яний костел у Тартакові був побудований у 1587 р. Згодом, шляхтичка Катерина Тшецінська, вдова Зигмунда, каштеляна любачівського, виділяє кошти на будівництво вже мурованого костелу. Святиню було збудовано у 1603 році в романському стилі, з двома вежами над хорами, а також третьою маленькою вежею над головною частиною. Проте освячений був лише 6 липня 1794 року Каетаном Кицьким. Костел отримав форму хреста 40 х 21 метри і висотою 12.

Костел св. Архангела Михаїла. 1912 р.
Костел св. Архангела Михаїла. 1912 р.

Ймовірно, головним автором монументальної декорації в храмі – зображення облоги ринку татарами та оборони залогою і мешканцями містечка, яку раніше приписували Станіславові Строїнському, був його учень львівський майстер Томас Гертнер (?). Довкола костелу високий мур, у якому зроблено більше 50 фрамуг з зображеннями і написами. З 1764 року у костелі знаходився образ Непорочного Зачаття Діви Марії, який із 9 до 24 березня 1765 року «заплакав» кривавими сльозами. Пізніше, на підставі численних свідчень зцілення, цю ікону визнають чудотворною (5.ІІІ.1777). При костелі функціонував навчальний заклад «Колеґія школьна».

Замок Потоцьких.

Як виглядала резиденція Потоцьких у Тартакові невідомо. Вважається, що це був оборонний замок, оточений глибокими ровами, наповненими водою, над якими було споруджено зводні мости. У 1768 році Сокальським старостою стає онук Фелікса Казимира Потоцького – Франц Салезій Потоцький, один із найбагатших магнатів тогочасної Польщі. За головну резиденцію він мав Кристинопільський палац, та Тартаківська садиба не пустувала. Вона слугувала своєрідною фортецею на підступах ворога з Чорного шляху до “столиці” магната. В замку знаходилась велика книгозбірня, дзеркальна зала та предмети мистецтва. Польська знать регулярно приїздила сюди на відпочинок та бали, а гастролі італійської опери тут були звичним явищем.

Образ Непорочного Зачаття Діви Марії. До 1900 р.
Образ Непорочного Зачаття Діви Марії. До 1900 р.

Єдиним описом вигляду резиденції Потоцьких у Тартакові нам слугують рядки з твору “Мертві ненаситні” Леопольда фон Захер-Мазоха, який побував у цій садибі у 1840-х роках. Автор називає і описує будівлю як палац, а не замок. Отже можемо припустити, що вона була у свій час перебудована.

“Переді мною височів палац із дахом свинцевого кольору, – голова дракона під ним, певно, випльовувала у дощову погоду потоки води, – з балконом, який тримали на своїх кам’яних плечах фігури оголених турків, та розкішними парадними сходами. У глибокій ніші муру виднілася висічена із каменю скульптура якогось монгольського хана з потворною головою і сплутаними ланцюгами руками. Посеред викладеного бруківкою та вкритого сніговим килимом подвір’я було вимуровано ложе фонтану, над яким розпростерла широкі віти величезна липа… Старець повів мене угору сходами, відчинив майстерно різьблені двері, і я переступив поріг цього славного, повитого мороком таїни замку. Ми йшли широкими мармуровими сходами, піднімалися і спускалися крученими виндами, проходили то широкими й розкішними, наче алеї, коридорами, то глухими і незатишними ходами, схожими на підземні лабіринти шахти. Величезні дерев’яні оббиті залізом двері відчинялися й знову зачинялися за нами пропускаючи нас…

З кімнати в кімнату нас супроводжували тіні минулих століть. Тут, на стінах, висіли чорні лати, прикрашені білими ангельськими крилами, здобуті в бою турецькі знамена та бойові литаври, турецькі сагайдаки зі стрілами; шпалери на стінах покоїв із сценами зі Старого Завіту були пожовклі і поточені міллю, яка від найменшого доторку роєм здіймалася у повітря… Були там затишні, оббиті збляклим блакитним атласом або колись білим, пожовклим уже від часу, мусліном, стіни будуарів з великими камінами, на яких стояли живота ті порцелянові китайчуки, з туалетними столиками й дзеркалами у срібних рамах, та всілякими витребеньками того часу… З маєстатичних залів з вишуканими барельєфами та гігантськими фресками ми потрапили до спалень з розкішними ложами, увішаними шатрами. У одному покої на мармуровому узвишші стояла ваза, яку могла створити тільки рука грека або італійця з його своєрідним баченням краси. У наступному – усю ширину стіни займала велетенська різьблена шафа, заставлена чудовими витворами зі скла та кераміки, барвисто розмальованими, з виписаними на них крилатими висловами; такий посуд виготовляли у XV та XVI століттях на догоду чудернацьким німецьким смакам. У стінах, обшитим коштовним, почорнілим від часу деревом, шарудів шашель. Вікна були здебільшого закриті віконницями, тому фарби на старих полотнах, котрі повсюди прикрашали стіни, протягом століть так сильно потьмяніли, що мужні рицарі, розкішні старостіни та багато зодягнені дами стояли, здавалося, у глибокій тіні, і лише то тут, то там, наче з темряви ночі, прозирали прекрасні світлі обличчя. Усе було занедбане, запущене, вкрите сірим, мов попіл, пилом, обвішане павутинням; в повітрі пахло тлінню…

Нарешті ми ввійшли до досить просторого покою у формі чотирикутника, облицьованого чорним деревом, у якому не було жодних меблів. На центральній стіні висіла картина у позолоченій рамі, покрита зеленою завісою… Старий підійшов до портрета і смикнув за потаємний шнур. У повітря знялася пилюка, і з сірої хмари появилося зображення жінки, надзвичайно звабної. Вона була струнка і висока, зодягнена в чорний оксамит, звернене до мене обличчя хтозна чи можна було б назвати вродливим, проте воно вабило своєю свавільністю та сумним усміхом; обрамлене темними кучерями з кокетливо посадженою на них польською шапочкою, це обличчя видавалось демонічним. Великі темні очі, здавалося, світилися фосфорним блиском, і не відпускали мене, навіть коли я ступив крок убік”. – “Мертві ненаситні”. Леопольд фон Захер-Мазох. 1887 р.

Замок Потоцьких у Тартакові не зберігся. Залишились лише фрагменти оборонних мурів у південно-західній частині довколишнього парку.

Палац Лянцкоронських у Тартакові. 1918 р.
Палац Лянцкоронських у Тартакові. 1918 р.

19 лютого 1772 року у Відні між Австрією, Пруссією та Россією був підписаний таємний пакт про військову анексію територій Речі Посполитої. На початку серпня цього ж року війська “союзників” увійшли, в наперед розподілені між ними угодою, райони. Сокальщина, а з нею і Тартаків, переходять під владу Австрійської корони. Безумовно, Потоцькі вже не відчували себе настільки впевнено за нової влади. 8 березня 1781 року, після смерті Франца Салезія, його син Станіслав Щенсний Потоцький продає усі володіння в регіоні (Кристинопільський та Тартаківський “ключі”) князю Адаму Понінському. З того часу власники маєтку швидко змінюються, а саме місто починає занепадати.

У 1896 році, з невідомих причин, граф Збігнєв Лянцкоронський наказує розібрати оборонний замок (палац), а на його фундаменті звести новий у стилі необарокко. Тепер ця споруда відома як палац Лянцкоронських-Урбанських. Та це вже зовсім інша історія і матеріал для майбутніх статей.

Юрій ГРИНІВ. krystynopol.info

Джерела: “Okolice Galicyi”, Lwów, 1847 р.; “Голос з-над Бугу” від 29.08.2008р.; “Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich”, Warszawa, 1880 ; Замки та храми України; Моя планетаFototeka SHSUJ; Вікіпедія.

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.