Степан Гайдучок (13.03.1890 р., с. Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., м. Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
За своє життя написав чимало праць про фізичне виховання та спорт. Серед іншого в нього є публікація присвячена українським фотографам, які працювали у 20-х роках ХХ ст. Стаття вийшла друком 27 квітня 1926 р. у львівському часописі «Діло». У ній Степан Гайдучок закликав українських фотографів у Галичині створити окреме фахове товариство українських світливців. Пропонуємо ознайомитися зі змістом статті широкому загалу. Публікуємо із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Світливство
В часі, коли всякі ділянки забави чи гри підтягають в Европі під назву «спорт», позволю собі сказати в цьому місці і про фотоґрафування як спорт. Бож треба це приємне й корисне заняття кудись підтягнути.
В самому Львові знаю понад 40 світливців-аматорів нашої нації, що мають фотоґрафічні апарати, фотоґрафують або бодай вдають, що роблять знимки (між ними і я грішний), викривлюють своїм знакомим лиця на копіях, з молодих роблять стариків і т[ому] п[одібне]. На тому той спорт і кінчиться. Правда, є у нас поважні аматори-фотоґрафи, які вміють фотоґрафувати і знають що мають фотоґрафувати. Я добре їх розумію. Вони хотіли би знимати лиш те, що має вартість, а звичайно до аматора фотоґрафа має кожний його знакомий бажання, аби він зробив йому знимку… І це їх відстрашує.
Одначе читач може спитати: Та пощо він це пише? Хочу відповісти на це фактами.
«Червона Калина» потрібувала знимок українсько-польських боїв у Львові. Показалося, що їх нема. Треба було переписки, довгого шукання аж через Америку, щоб дізнатися про них бо знимки робив тільки один наш аматор визначний світливець, який і забув про це. – А чи на тих 5 тисячах знимок УСС, що істнують, не можна студіювати їх розвою й історії ліпше, як великої придніпрянської армії? – Священики в Канаді зі згіршенням оповідають про одного з еміґрантів [йдеться про Івана Боберського. – А. С.], який при своїм обїзді фотоґрафував навіть нутро церкви, іконостас, образ і т[аке] и[нше]. Але як ми тут бідькали в Галичині, коли пропав був іконостас з богородчанської церкви? Показалося, що навіть знимки з нього не було.
Читач зрозумів на тих кількох фактах, до чого я прямую. Річ саме в тому, аби наші фотоґрафи-аматори не ходили «люзом», а трималися «купи» й сотворили окреме товариство українських фотоґрафів. Так зорґанізовані можемо тільки на спільних гутірках ділитися з собою досвідами, поучувати менше досвідчених, але й робити дуже важну роботу на культурному полі. Робити знимки з усяких національних подій, з обрядів, краєвидів, і т[акого] п[одібного], словом – запрягтися до воза української науки і підпомогти її своєю роботою. Донині не маємо людей по наших музеях, які займалисяб фотоґрафічними збірками. Інтеліґенція не доцінює ваги знимок з народніх подій. Знаю факт, як цінні знимки з національних подій по одному діячеві опинилися на ліцитації (їх ніхто не купив) і їх роздаровано замість віддати до українського музею.
Думаю, що провід у такому товаристві повинні взяти старші фотоґрафи-аматори, як також люде науки, так, щоб українська наука мала з того користь. Правда, істнує вже від трьох років при Соколі-Батьку гурток світливців, та він не має у себе старших людей, які надавалиб йому напрям. Тому його праця обмежується лишень до знимок пластового й сокільського життя. Дальше уявляю собі, що філії такого товариства світливців повинні би оснуватися і в більших населених центрах, як Станиславів, Перемишль, Тернопіль і т[аких] п[одібних], бо й там є старші світливці, які мають за собою не тільки досвід, але й заслуги.
Хочеться вірити, що вже небавком будемо оглядати першу знимку товариства українських світливців, а саме знимку перших його загальних зборів.
Джерело: Гайдучок С. Зі спорту. Світливство // Діло. – Львів, 1926. – 27 квітня. – Чис. 92 (10769). – С. 3–4.
Висловлюю щиру подяку родині Степана Гайдучка, яка проживає в Австралії, за надані світлини.
Андрій СОВА
історик
Джерела і література:
- Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
- Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
- Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. URL: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ (дата звернення:03.2018).
- Сова А. «Заслужили на згадку», або публікація Степана Гайдучка про діяльність українських фотографів на початку ХХ століття // https://photo-lviv.in.ua/zasluzhyly-na-zghadku-abo-publikatsiia-stepana-hayduchka-pro-diial-nist-ukrains-kykh-fotohrafiv-na-pochatku-khkh-stolittia/ (дата звернення 6.03.2020)
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків,Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
