Святині Почаївського монастиря в період юрисдикційної належності Унійній Церкві

519
Святині Почаївського монастиря в період юрисдикційної належності Унійній Церкві

Восени 1712 р. Почаївська обитель підпорядковується Луцько-Острозькій унійній єпископській кафедрі, яку в той час обіймає Йосиф Виговський. Діяльність Почаївської обителі в юрисдикційній належності Унійної Церкви розпочинається без кардинальних змін у внутрішньому житті братії.

Монастир продовжує виконувати покладенні на нього функції. Свій перший візит до Успенської обителі Йосиф Виговський здійснив 1714 р. під час поставлення на архимандритство Пахомія Заблоцького. Єпископом був проведений опис монастирського майна. Це була рядова єпископська візитація до ввіреної його кафедрі обителі [1, с. 22].

Герб шляхетського роду Виговських
Герб шляхетського роду Виговських

Із зміною юрисдикційної належності кожна святиня Почаївського монастиря, яка здобула визнання в час, коли обитель належала Православній Церкві (кінець ХVI–XVII ст.), отримує своєрідне пошанування, згідно церковної традиції  Унійної Церкви. У цей час відбувається значне зростання монастиря, який стає найбільшим чернечим осередком Волині [2, с. 13]. Книга “Гора Почаївська” (друкувалася в обителі 1742, 1757 (двічі – cпочатку церковно-слов’янською, згодом польською), 1772, 1793, 1803 рр.)  – була працею, що розповідала не лише про монастирське минуле, але й описувала її святині [3].

“Гора Почаївська” (1772 р.). Гравюра ілюструє чудо явлення Богородиці на Почаївській горі
“Гора Почаївська” (1772 р.). Гравюра ілюструє чудо явлення Богородиці на Почаївській горі

Почаївська гора, що поєднала в собі особливості природнього середовища та чернечі святині, вабила до себе багатьох християн. Ще в листопаді 1661 р. Іван Лобос засвідчив, що “побувавши на богослужінні в монастирі Почаївському, тут, при чудотворній іконі та стопі пресвятої Діви Богородиці і при реліквіях (тобто мощах) блаженного отця Йова…, за молитвами їх святими, удостоївся особливої Божої милості та доброго здоров’я” (архів Почаївської лаври, справа № 5/50, с. 16) [4, с. 270].

Над Стопою, де проходило з’явлення Богородиці, та був зведений Троїцький храм, перебувала і чудотворна ікона. Як зазначає А. Хойнацький: “Свята чудотворна ікона Почаївської Божої Матері складає найголовнішу і найпрекраснішу святиню на Волині” [5, с. 3]. Вона разом з двома іншими святинями Успенського монастиря привертала увагу до Почаївської гори. Зцілення, які відбувалися в обителі, записувалися в монастирській книзі. Цей рукопис у василіанську добу під назвою “Книга чуд ікони Пресвятої Марії Діви Почаївської Божої Матері і Стопи” став продовженням відповідного манускрипту, ведення якого започатковане, згідно з розпорядженням православного Луцького Єпископа Діонісия Жабокрицького, 30 серпня 1695 р. для фіксації зцілень “біля ікони Чудотворної Пресвятої Богородиці та мощах блаженного старця Йова Желіза” [6, арк. 1 зв.].

Стопа Божої Матері (сучасне місцезнаходження в Успенському соборі)
Стопа Божої Матері (сучасне місце знаходження в Успенському соборі)

В унійну добу відбиток стопи Богородиці спочатку знаходився в Троїцькому храмі. “Книга чуд” вказує, що перша монастирська святиня є джерелом багатьох зцілень. На цьому наголошують саме православні дослідники [7, с. 15–17]. Вони підкреслюють, що чуда біля відбитку стопи фіксувались 1763, 1770, 1780 та в інші роки. 1780 р. на місці Троїцького храму було зведено Успенський собор. Змінивши своє зовнішнє середовище, відбиток стопи залишивсь досить шанованим місцем обителі. Увага та поклоніння почаївських василіан головним чином була зосереджена на другій святині. Як відзначають сучасні науковці, з чудотворною іконою у ХVІІІ ст. пов’язана подія, якщо і не сама важлива в духовному розумінні, то досить яскрава і святкова [8, с. 93]. Йдеться про коронування золотими вінцями чудотворного образу Почаївської Божої Матері.

Чудотворна ікона Почаївської Божої Матері
Чудотворна ікона Почаївської Божої Матері

В західній церковній традиції коронування Богородичних ікон було започатковане 1631 р. Автором цього способу прославлення вважається граф Алесандро Сфорца Паллавичині, який заснував для цієї мети спеціальний фонд [9, с. 1028]. У практиці Західної Церкви коронування ікони означає формальне канонічне визнання відповідного образу насправді чудотворним.

Велика заслуга в проведенні канонізації почаївської ікони Божої Матері належить фундатору будівництва вищезгаданого Успенського собору Миколаю-Василію Потоцькому. Як свідчить його листування з василіанським протоархимандритом Іпатієм Білинським, Потоцький усіляко намагався пришвидшити коронацію, підготовку і проведення якої було покладено на єпископа Луцького та Острозького Сильвестра Лубенецького-Рудницького. В травні 1773 р. коронування ікони дозволено Римом, звідки отримано чин коронування, який з латини перекладено на церковнослов’янську мову [9, с. 1031].

Герб шляхетського роду Лубенецьких-Рудницьких
Герб шляхетського роду Лубенецьких-Рудницьких

Про значення Почаївського монастиря та однієї з його тогочасних святинь свідчать торжества що тривали протягом восьми днів. Урочиста церемонія розпочалася 7 вересня встановленням на підготовлене коронаційне місце ікони Почаївської Божої Матері в спеціально збудованій для цього на околиці Почаєва архітектором Яном де Вітте каплиці Різдва Богородиці. Шлях від монастиря до каплиці був обсаджений деревами та прикрашений пʼятьма тріумфальними арками, а обабіч розміщувалися численні картини із сюжетами явлених Почаївською Богородицею чуд. Це 26 різних сюжетів чудесного зцілення, здійснених через звернення до чудотворної ікони Богородиці Почаївської та її цілющої стопи. М. Левицька вважає, що, найімовірніше, описаний коронаційний цикл картин (весь або частково), був підготовлений художником із середовища василіян Петром Вітаницьким [10, с. 280].

Відбиток мідьорита “Церемонія коронації в Почаївському монастирі” (1773 р.)  Федора Стрельбицького
Відбиток мідьорита “Церемонія коронації в Почаївському монастирі” (1773 р.) Федора Стрельбицького

Обряд коронації відбувся 9 вересня на свято Різдва Богородиці [11, s. 278–282]. Багато паломників прийняли Святі Дари [12]. До сповіді та  причастя, за підрахунками почаївських василіан, приступило 24 000 уніатів і 9 300 католиків. Групи прочан приносили до чудотворного образу свої воти та брали участь у численних богослужіннях і нічних чуваннях [11, s. 284].

Для увічнення коронації виготовлено 5 000 памʼятних медалей, 11 000 паперових образків із зображенням Почаївської Богородиці. Ввечері, після проведення коронації військовими інженерами організовано театралізований показ штучних вогнів, привезених спеціально з Варшави [11, s. 283].

Медальйон “Коронація Почаївської ікони” (1773 р.)
Медальйон “Коронація Почаївської ікони” (1773 р.)

Якщо друга почаївська святиня досить пишно і святково вшановувалась василіанами, то ставлення монастирської братії до третьої було неоднозначним. Це пов’язано із зміною конфесійної належності обителі. Після 1712 р. нетлінні мощі православного ігумена Йова Желіза та його постать почали сприйматись в контексті історичного розвитку Унійної Церкви. Життєва позиція Йова стосовно унії була досить відомою. Вона не розходилась із загальним сприйняттям уніатів Православною Церквою. Зокрема, на це вказують матеріали Київського собору 1628 р., де Йов Желізо був присутній та виступав проти поширення впливу Унійної Церкви. Проте міжконфесійний бар’єр не перешкоджав почаївським василіанам, які ще нещодавно були православними зберігати пам’ять та поклонятись нетлінним мощам Желіза. Незважаючи на те, що колишній ігумен не був канонізований Унійною Церквою, почаївські ченці продовжували вшановувати його як святого. Рукописний список житія Йова з “Книги чуд”, містить перелік багатьох незвичайних подій, що відбулись під впливом третьої святині у василіанську добу. Як відзначає А. Хойнацький (вважаючи, що це відбувалось у православний період), богомільці безперешкодно в 1719 р. ставили свічки перед мощами Йова та давали пожертви на молитву [4, с. 275]. Дослідник акцентує, що в “Книзі чуд”, де міститься рукописний список житія Йова, “записаний і ряд чуд, здійснених преподобним Йовом в самий розпал уніатського переважання в Почаївській лаврі з 1737–1768 рік” [4, с. 276–285]. А. Хойнацький наводить епіграму василіанського часу на честь почаївського ігумена, складену латиною: “Semper eras avrum coeli splendore coruscans; Ferrea te rerrum secula – Zelizo vocant” (Завжди ти був золотом, сяючи небесним сяйвом; залізні віки тебе називають Залізо) [4, с. 280].

Святий Йов (1551–1651), монастирська ікона
Святий Йов (1551–1651), монастирська ікона

А. Хойнацький вважає, що ці слова з’явились через применшення уніатами авторитету православного святого, із чим не можна погодитися. Підтвердженням шанобливого ставлення василіан до Желіза є також продукція стаціонарної монастирської друкарні, яка з’явилася 1730 р. Її першими дрібними друками, поруч із єпископськими посланнями та проскомідійними листками, були антифони на честь ігумена Йова [13, с. 758]. Як свідчать почаївські унійні видання, василіани визнавали святість мощей Желіза. В одному з них вказується що “його тіло й досьогодні в печері, в монастирі тутешнім наявній, нетлінно спочиває” [4, с. 280].

Питання канонізації Йова Желіза апостольською  столицею, підіймає благодійник Успенської обителі Миколай-Василій Потоцький. Він  доручає протоархимандриту Іпатію Білинському клопотати перед папою Римським Климентом ХІІІ про внесення до числа святих Унійної Церкви почаївського ігумена. На що Білинський в одному з своїх листів наприкінці 1767 р. відповідає: “Канонізація поважного Желіза важка для здійснення в теперішній час, бо Йов не був мучеником. І хоч він від місцевого єпископа, Київського Митриполита Діонісія Балабана визнаний був за святого, але в Римі на кардинальському засіданні це переціджують та перетрушують по кілька разів. А тому, дай Боже, щоб хоч через декілька десятиліть сталось це відкрите призначення Йова за Святого Угодника Божого” [14, с. 179].

Здобуття мощей святого Йова Желіза (1659 р.).
Здобуття мощей святого Йова Желіза (1659 р.).

В очікуванні позитивного вирішення прохання про канонізацію почаївські василіани склали і надрукували піснеспіви на честь “Блаженного Йова”. В акафісті ігумену співалось:

“Єгда начат о нем слава приходити всюду,
Не восхоти славным быти – отиде оттуду.
Прийде тщася утоити
В Гори Почаевской скрыти.
На там паче прославися,
Всей Вселении открыся” [15, с. 436].
Величає Йова як святого, ще одна монастирська пісня:
“О toż Zelizo na miejscu Świętego
Mocna zawiasa kościola Bożego”
(Це Зелізо на місці Святого
Міцна завіса церкви Божої) [15, с. 441].

Почаївські василіани ставили його в один ряд з Василієм Великим та Йософатом Кунцевичем. Зокрема, під час однієї з василіанських служб молилися таким чином: “Отроков триех рождеством твоим, Богородице, спасшая в пещи Вавилонетей, спасей и нас от бед молитвами твоих треих угодников наших же отцов: Василия Великаго и блаженнаго Иософата и Иова” [15, с. 432]. В усіх рукописних пам’ятках Почаївського монастиря Йова називали – “Blagoslawioni”, “Блаженний” [15, с. 431]. Друковане, неодноразово згадуване вище “Житіє Блаженного Отца Йова Желіза” було вперше видруковане в Почаївському монастирі саме  в унійну добу, 1791 р. [16].

Житіє преподобного Іова Почаївського (Желіза), написане ієромонахом Досифеєм, протягом XVIII ст. у Почаївській друкарні витримало декілька видань і кожного разу виходило без титульного аркуша – під самим лише заголовком. На фото – перша сторінка видання [1791] р.
Житіє преподобного Іова Почаївського (Желіза), написане ієромонахом Досифеєм, протягом XVIII ст. у Почаївській друкарні витримало декілька видань і кожного разу виходило без титульного аркуша – під самим лише заголовком. На фото – перша сторінка видання [1791] р.
У василіанський період виготовлено спеціальну дошку для масового друкування ікони Йова. А один із ченців присвятив іконі, на якій було зображено Желіза і яка зберігалась у монастирі, поетичні рядки:

“Зрей любопытне на сию икону
Да веси, чию являет персону?
Иов он се есть, Железо реченный,
Житием свят муж,
По смерти блаженный” [4 с. 281].

Окремі дослідники намагались применшити значення третьої святині Почаївського монастиря в період юрисдикційної належності Унійній Церкві, представити її майже в повній ізоляції. У цій думці слушним є лише те, що василіани не могли визнавати Йова святим у зв’язку з відсутністю рішення своєї Церкви, але все ж таки це не завадавало їм вважати його обранцем Божим. Пам’ятаючи власне православне минуле, почаївська братія не бажала відмовлятись від пам’яті про того, хто очолював обитель на протязі багатьох років, у час ігуменства якого відбулося становлення монастиря. Дистанціюватись від Йова Желіза не давали і прочани, які не заглиблюючись у тонкощі конфесійних змін, продовжували вважати мощі почаївського ігумена такою ж святинею, як відбиток Стопи та чудотворна ікону Божої Матері.

Сторінка з Помяника Почаївської лаври, 1775 р.
Сторінка з Помяника Почаївської лаври, 1775 р.

При поверненні монастиря в юрисдикцію Православної Церкви (1831 р.) було підтверджено, що “в печерній церкві спочивають мощі Йова, православного ігумена почаївського, повністю цілі…” [4 с. 289]. Як вказують джерела, від самого початку та до закінчення перебування Почаївської обителі в підпорядкуванні Унійної Церкви, третя монастирська святиня залишалась тим місцем до якого спрямовували свої молитви, думки, бажання, як мешканці Почаївської гори, так і прочани. Один з найпізніших василіанських документів, що підтверджує прославлення почаївськими ченцями, “з’єднаними з Римом”, постаті Йова Желіза, датується 1820 р. Це чернетка акафісту складеного для возвеличення монастирського чудотворця, яка ще раз засвідчує важливе значення цієї особистості в діяльності Почаївської Успенської обителі чину Святого Василія Великого [17]. Пам’ять василіан про святого Йова, що походив з Покуття, так званої української глибинки, свідчить, що в унійну добу в Почаївському монастирі шанувались традиції започатковані ще православними його насельниками. Ця традиція не переривалась і в другу православну добу. А. Хойнацький з цього приводу зауважує: “Уніати також створили були й особливу службу й навіть акафіст пр. Йову, який і зараз ходить по рукам у Почаївської братії” [104, с. 285]. Вони ще склали короткі піснеспіви:  кондак та тропар Йову Желізу [18, с. 171].

Кондак Йову Желізу (фрагмент), створений почаївськими василіанами
Кондак Йову Желізу (фрагмент), створений почаївськими василіанами

В глибині душі почаївські василіани берегли пам’ять про найвідомішого монастирського ігумена. Окремі з них усвідомлювали власну національну ідентичність. Про це, зокрема, свідчить рукописний збірник молитов та церковних гімнів, що зберігався в монастирському архіві. Хоча він записаний латиною, проте на останній сторінці в ньому міститься світський вірш українською мовою, написаний латинськими літерами [19, арк. 40]. Можливо, саме так один з почаївських василіан виявив власні національні почуття.

Одна з почаївських ікон італійського живописця Костантіно Вілльяні (1751–1824) «Коронація Діви Марії»
Одна з почаївських ікон італійського живописця Костантіно Вілльяні (1751–1824) «Коронація Діви Марії»

Таким чином усі три почаївські святині в період з 1712 по 1831 рр. продовжували залишатись місцями поклонінь та особливого пошанування. Ставлення братії до кожної з них допомагає зрозуміти ті трансформаційні процеси, що відбувались у монастирському середовищі після зміни юрисдикційного підпорядкування. Діяльність Почаївської обителі у взаємодії з трьома сакральними місцями, відображає своєрідний підхід у питанні збереження та примноження традицій Церкви-попередниці. Незважаючи на юрисдикційні складнощі, почаївські святині продовжували відігравати роль своєрідних магнітів, які притягуючи до себе, впливали на чернечу спільноту та широкий загал. Вони і надалі виховували високу моральність, доброчесність, миролюбність, були джерелами духовного та фізичного зцілення. Ніякі юрисдикційні мури, що були зведені в результаті розвитку суспільства, не змогли зашкодити піднесенню Почаївського монастиря, збереженню та пошануванню його відомих святинь.

Олександр БУЛИГА

  1. Бочковська В. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика нових джерел дослідження.Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009. № 13. Вип. Українознавство. С. 21–25.
  2. Тилявський І. Літургійні напрямки Почаївського монастиря під час унії (1712–1831). Рим–Львів, 1997. 376 с.
  3. Гора Почаевская. Почаїв, 1772. 116 арк.
  4. Хойнацкий А. Преподобный Иов (в схиме Иоан), игумен Почаевский; его жизнь и прославление. Православие на Западе России в своих ближайших представителях или патерик Волыно-Почаевский. Москва, 1888: передрук Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2020. С. 198–306.
  5. Хойнацкий А.Ф. Повесть историческая о святой чудотворной иконе Божией Матери Почаевской. Почаев, 1893. 117 с.
  6. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 3242. 16 арк. Справа про друкування історичного переказу про Почаївську чудотворну ікону, укладеного священником Хойнацьким. 20 серпня 1876 р.–23 грудня 1878 р.
  7. Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владимир Зеленский].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
  8. Ричков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. Київ, 2000. 136 с.
  9. 156. Туркевич В. Из истории Почаевской обители. ВЕВ, 1897. Ч. Н. № 33. С. 1022–1031.
  10. Левицька М.К. Культурно-мистецька діяльність Луки Долинського у контексті церковно-релігійних процесів другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття. Кваліфікаційна наукова робота на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальностями 07.00.01 “Історія України” та 07.00.05 “Етнологія”. Інститут народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львів, 2021. 430 с.
  11. Lorens В. Bazylianie prowincji koronnej w latach 1743–1780. Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2014, 559, [1] s.
  12. Брижук А. Церемонія коронації в Почаївському монастирі, 1773 р. URL: https: ostrohcastle.com.ua/tseremoniya-koronatsiyi-v-pochayivskomu-monastyri-1773-r/
  13. Почаевская типография и братство Львовское в ХVIII веке. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 35–39. С. 726–810.
  14. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
  15. Хойнацкий А. Православие и уния в лицах, или Преподобный Иов, игумен Почаевский, и глаголемый униатский святой Иософат Кунцевич, в качестве представителей своих церквей, как земляки и современники. Православие на Западе России…С. 407–444.
  16. Досифей, ієромонах. Житіє блаженного отца нашего Йова Желіза. Почаїв,1791. 16 арк.
  17. ІР НБУ. Ф. 1. Спр. 4072. 40 арк. Акафіст… Отцю Нашему Йову Желізу ігумену…обителі Почаївської…1820 р., почасти польскою мовою. XVIII–XIX ст.
  18. Левицкий В. Источники жития препод. Иова Почаевского. ВЕВ, 1909. Ч. Н. № 81. С. 166–174.
  19. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 205. 40 арк. Рукописний збірник молитов і церковних гімнів на латинській мові. XVIII ст.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.