Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із спогадами про львівську богему міжвоєнного періода Василя Лева – українського мовознавця та історик літератури, професора Львівського державного університету, УВУ та Українського католицького університету в Римі.
Із ним ми дізнаємося, де збиралися суботніми вечорами львівські митці: Труш, Ковжун, Гординський, Купчинський та інші. Про що вели розмови та чим займалися. Хто був щедрим меценатом, котрий жертвував кошти на розвиток української культури у той час і при тому не бажав, щоб про це знало багато людей.
Спогади були опубліковані у збірнику “Наш Львів. Ювілейний збірник 1252-1952”, виданому видавництвом “Червона калина” у Нью-Йорку в 1953 р. (текст подаємо оригінальним).
Львівська богема між двох війн
В часі між двома війнами кожний львовянин, зокрема українець, знав аптеку Терлецького в Ринку (ріг вул. Ґродзіцьких), що належала до найстарших аптек у Львові. Та не кожен знав власника тієї аптеки, людину солідну, ділову, ввічливу, чесну, що кожного обслужила скоро й солідно, коли за аптекарською лядою не було нікого з фармацевтів. Ще менше знали аптекаря Михайла Терлецького як діяча й мецената української культури та друга поклонників українських муз тодішнього часу. Його хата на третьому поверсі тієї камяниці була відкрита для кожного, що потребував культурної розваги й товариської зустрічі з мистецьким світом. Там нагорі що суботи вечором сходилося товариство, що його можна б назвати українською богемою між двох війн. Тут літератори, науковці, мистці були сталими гістьми, тут вимінювалися своїми поглядами на політику, культуру, мистецтво, літературу, мову…
Побував тут і О.Олесь, приїхавши з Праги. Привиклий до склянки пива в Празі, не міг ввесь час задержуватись у гостинній хаті Терлецьких, де замешкав, а заходив на «свіже» повітря до ресторану Вовка «Говерля» при Руській вулиці. Там зродилася в нього ідея звіршувати історію України. В наслідок цього була поема: «Минуле України в піснях» чи «Княжі часи в Україні», надрукована таки коштом М. Терлецького. Поява друком деяких творів Миколи Голубця теж завдячується щедрій руці М. Терлецького, що давав гроші, але не хотів, щоб знали про це люди. Між інш., він теж сфінансував тижневик «Неділя», за його гроші появилися «Пролеґомена» Канта в українському перекладі тощо.
Заходив туди Петро Холодний, ст., що вмів розказувати цікаві теми з мистецької техніки та улюбленого його предмету – хемії.
Пригадую, як одного вечора зайшов до Терлецьких мистець Іван Труш, приніс і розставив у вітальні й кімнаті десять образів з одним тільки сюжетом: викорчований пень у брюховецькому лісі. Мистець їздив туди й обсервував корчування лісу. Один викорчуваний пень звернув його увагу. Мистець приглядався до нього в різні пори дня і року: та в результаті дав десять картин, прикметних Трушовій кольористиці і спокоєві. Його пояснювання до кожної картини, а опісля розповідь про різні спостереження зі світового мистецтва (не без гострої критики інших мистців) при столі під час вечері, були справжнім симпозіоном.
Вдомі Терлецьких задержувався на часовий побут неодин переїжджий з закордону український діяч. Тут збіралися теж різні еміґранти, що, покинувши свої землі зайняті большевиками, та вирвавшись з різних польських таборів, осідали серед українського середовища.
А вже найцікавіші були суботні богемічні сходини. Після вечері, при доброму вині, починалися розмови на різні теми. Майже вся тодішня стрілецька богема сходилась тут на розвагу при розмовах і, нікуди правди діти, при картах. Перед вели «цивілі» – відомий Базьо Весоловський, жартун, оповідач і композитор Сясьо Людкевич, що поза музикою та картами, здавалось, світа не бачив. В домі Терлецьких він теж виявив більше уваги до карт, ніж до музики. В картах мав щастя. Обігравав товариство, де й коли тільки засів з ним до стола. Не вдавалось йому лише тоді, коли Роман Купчинський і Льоньо Лепкий приспівуючи різних пісень при грі, навмисно починали денотувати. Тоді Сясьове музикальне вухо не могло стерпіти «фальшу» і він програвав. Через те вривалася гра в карти. Сясьо був сердитий бодай на хвильку, бо зараз заслухався в оповідання Янця Іванця про його воєнні пригоди на степовій Україні та про якогось баранчика, що немов чортик появлявся серед степу деяким старшинам, віщуючи неминучу пригоду. В цих оповіданнях секундував йому лікар Гаванський, знаний «Здруфцьо», що теж, як сталий гість Терлецьких, був незрівняний балакун.
Від оповідань про воєнні пригоди переходили до плянів записування мемуарів, подавання критики про плюси й мінуси будівництва нашої держави. Суміш із поважними подіями переплутувалися веселі, а редактор «Червоної Калини» Л.Лепкий зібрав тематику до цього видавництва, зобовязуючи співучасників розмови до написання чи рисування щораз то нових матеріялів до історії визвольних змагань. Записував теж жарти для свого сатиричного журналу «Зиз».
Та не все йшло гладко, бо схильний до сатири Р.Купчинський не раз зводив розентузіязмованих оповідачів з вершин фантастики до низин реалізму і стверджування гіркої правди про недавнє минуле.
Приходив туди і С. Гординський. Хоч не міг брати активної участи в розмовах, то відповідав на запитання , писані на карточках, бо ж він говорить, тільки не чує. Він давав цікаві вияснення на різні запити з ділянки мистецтва, поезії чи з життя Парижу.
Бував теж маляр М.Осінчук, мрійник, деліберант, завжди задуманий, якийсь немов заклопотаний а в ґрунті речі задивлений очима і мистецький світ, зокрема в церковне малярство й іконографію.
Велике оживлення в розмови й дискусії вносив Павло Ковжун, що, рідше з дружиною, частіше сам приходив на суботні вечори. Любив він і до чарки заглянути, любив поспівувати при акомпаніяменті ґітари, міг забрати голос у дискусії на прерізні теми, залюбки говорив про малярів та мистецтво, одначе не любив тероризування на мистецькі теми. Тут він відмовлявся нераз подати основне вияснення чи хочби дефініцію про якись малярський напрямок. Одначе жив мистецтвом і попри важку заробіткову працю пензем, що у висліді давала незрівняні віньєти, плякати, реклямові картини, розписи церков тощо, був душею обєднання мистців «Анум», і головний організатором та редактором мистецького журналу, органу цього обєднання та інших видань з тієї ділянки. Розуміється, що ні цей мистецький журнал, ні видання, ні репродукції Ковжунових мистецьких праць не були б побачити світу, якщо б тут не діяла щедра рука власника аптеки М.Терлецького. У домі Терлецьких немов була редакція тих усіх видань. Нераз велися гарячі дискусії щодо добору матеріялу і статтей, головно між Ковжуном, здеклярованим імпресіоністом та ориґінальним графіком, що носив на собі пятно Нарбутової школи, та Іванцем, завзятим баталістом у практиці і поклонником баталіста Перфецького, та симпатиком баталістичних картин (головно з кіньми) Л.Лепким.
Меткий Ковжун цікавився теж екслібрисом, таким близьким його графіці. Він задумував серійне видання українського екслібрису. Не маючи й часу, а ще більше грошей на збирання матеріялів, він запросив до кореспонденційної праці над виданням дружину Михайла Терлецького, п. Марійку, яка допомагала йому в переписці з нашими й чужими мистцями екслібрису та в комплектуванні матеріялів до тієї ділянки мистецтва.
З вибухом другої світової війни та приходом большевиків припинилися богемічні вечори в домі Терелецьких. Як власник камяниці й аптеки Михайло Терлецький мусів покинути цю аптеку та перейти на працю до іншої, мусів теж відступити половину свого мешкання до диспозиції мешканевого уряду, але не хотів виїздити за Сян, залишився у своєму улюбленому Львові. Чудом вдалося йому перебути часи першої окупації Галичини большевиками. А коли 1944 р. насувала на Галичину нова большевицька навала, М.Терлецький хотів уже виїздити, та в останній хвилині залишився.
З Краю наспіла недавно вістка, що він не живе. Що сталося з його дружиною та з тими цінними збірками з різних ділянок мистецтва, яку купував ціле своє життя нераз для того тільки, щоб допомогти мистцеві чи видавництву, або зробити дарунок якомусь українському музеєві, не відомо. Відоме тільки тим, що збиралися на суботні богемічні сходини в Терлецьких, де і я теж бував, що аптекар Терлецький записався в історії української культури як меценат наших мистців і мистецтва, який щедро давав гроші на різні добродійні цілі та підпомагав неодну інституцію, а то й різних потребуючих, при чому робив це дискретно, без розголосу, «щоб не знала лівиця, що робить правиця»
