17 травня 1931 р. польський поліцейський Вінцентій Бахора, який ніс службу в Луцькому комісаріаті, під час патрулювання міста помітив в р. Стир (між Красненським та Гнідавським мостами) труп, який плив за течією річки. Поблизу перебували рибалки, котрі за наказом поліцейського витягли тіло на берег.
Вже наступного дня в Луцькій повітовій лікарні була проведена судмедекспертиза, яка не виявила слідів насильницької смерті на тілі й констатувала її настання внаслідок утоплення. З’ясувалося, що це труп керівника волинського осередку Комуністичної партії Західної України Степана Бойка.
Ким був Степан Бойко? В мережі Інтернет інформації про нього обмаль. Куца стаття у Вікіпедії з посиланням на багатотомну Українську радянську енциклопедію повідомляє нам, що Бойко народився в 1901 р. в с. Поторжин (насправді – Потуржин) Томашівського повіту на Холмщині. Із пізніших судових матеріалів відомо, що Бойко навчався семінарії та гімназії, які, проте, не закінчив.
У роки Першої світової війни працював робітником в Казані. Швидше за все туди, у столицю волзьких татар, його евакуювали росіяни, коли у 1915 році відступали з Волині.
Далі Вікіпедія кількома реченням згадує, що Бойко в 1917 р. нібито воював за більшовиків, а вже наступного року організував у рідному селі підпільну юнацьку комуністичну організацію. Далі ув’язнення, втеча з тюрми, чергове ув’язнення і смерть внаслідок тортур польської поліції. На цьому відомості про Бойка вичерпуються.
Отож, спробуємо більш детально вивчити цю ситуацію. Почнемо з того, що після поразки Української національної революції 1917-1921 рр. українські землі опинилися в складі різних держав. Волинь та Східна Галичина відійшли до складу Польщі, яка змогла відродити свою незалежність. Звісно, польську владу прийняли далеко не усі, поступово наростала опозиція до її національної та релігійної політики та й післявоєнна розруха і господарські злидні теж не були на користь утвердження поляків тут на початку 1920-х рр.
В цій ситуації невдоволення місцевого населення поляками намагається використати більшовицька Росія, яка після поразки ідеї світової комуністичної революції роздмухує антипольський диверсійний рух, фінансує місцеві ліворадикальні політичні утворення, а згодом і Комуністичну партію Західної України, яка поставила собі за мету покінчити з польським пануванням на Волині і Галичині та приєднати ці землі до Радянської держави.
Проте, далеко не усі учасники комуністичного руху були «вірними ленінцями» або «запеклими сталіністами». Чимало їх можна віднести до націонал-комуністів, які вірили, що комунізм може бути не тільки «російським», що його можна пристосувати до локальних умов. В Радянській Україні до цієї когорти належали такі відомі діячі як М. Скрипник та О. Шумський, письменник М. Хвильовий та ін. В лавах КПЗУ таким, вірогідно, був Степан Бойко.
А що говорять архіви про нього? Віднайдені нами документи проливають світло на два цікаві та важливі сюжети з біографії Степана Бойка – засудження його за комуністичну діяльність в 1926 р. та слідство в справі його трагічної смерті в листопаді 1930 р.
Отож про суд. В січні-лютому 1926 р. в Окружному суді Замостя тривав процес супроти 54-х мешканців Холмщини, яких прокуратура звинувачувала у приналежності до структур КПЗУ в Грубешівському повіті Люблінського воєводства та намаганні відірвати західноукраїнські землі від Польщі з подальшим приєднанням до Радянської України.
Серед обвинувачуваних на цьому процесі був й майбутній секретар Волинського окружного комітету КПЗУ – С. Бойко, який на той час мав усього 24 роки. Під час досудового слідства він перебував у в’язницях міст Краснистав, Ленчиця та Замостя. Під час досудового слідства він зізнався, що належав до Української соціал-демократичної партії, а згодом й до КПЗУ. В підсумку його було засуджено до 4-х років позбавлення волі.
Адвокатом Степана Бойка на цьому суді виступив відомий галицький правозахисник Степан Шухевич – дядько Романа Шухевича – одного з лідерів ОУН та головнокомандувача Української повстанської армії.
С. Шухевич під час своєї адвокатської діяльності захищав як комуністів, так і українських націоналістів. Підсумовуючи результати одного з судових процесів з 1923 р., Шухевич зазначав у своїх спогадах, які були опубліковані в Лондоні після Другої світової війни: «…Від того часу аж до 1926 року я боронив ще не в однім комуністичнім процесі. Всі ті справи мали в дійсності щиро український характер».
В 1926 р. С. Шухевич виступав захисником на багатьох судових процесах проти комуністичних діячів, які мали місце в Замості, Красниставі, Володимирі, Ковелі, Луцьку, Рівному, Дубно та Кременці. На думку адвоката багато справ супроти членів КПЗУ було сфабриковано правоохоронними органами. Будучи одним із адвокатів на відомому «Володимирському процесі 151-го» 1926 р., Шухевич зазначав, що серед підсудних лише кілька осіб насправді сповідували комуністичну ідеологію, натомість, інші були «українцями, мешканцями Володимира», які «про комуну і комуністів… знали лише з книжок».
Після винесення обвинуваченого вироку окружним судом в Замості мати Бойка – Олександра скерувала 29 лютого 1926 р. до адвоката Шухевича лист з подякою та проханням про подання апеляції, де, зокрема зазначалося: «На руки шановного пана меценаса С. Шухевича. Шановний пане меценасе! …Після одержання мойого листа прошу покірно з’їздити у Замостьску в’язницю до сина і порозумітись з ним у справах оборони на апеляційному процесі… В свойому листі прошу зазначити належний Вам гонорар за оборону, … син мій був одиноким кормителем цілої родини. …Мушу щиро подякувати Вам за оборону, яку Ви взяли у Замостьскому процесі, де безумовно своєю обороною все ж таки зменшили кару в’язнів, а в тому числі й мойого сина…».
Після звільнення з тюрми Степан Бойко повернувся до активної комуністичної діяльності. Серед волинських комуністів він отримав образ «досвідченого», бо ж уже відсидів, постраждав, так би мовити, від «буржуазного режиму». Тому його обрали секретарем окружного комітету компартії.
Польська поліція не дрімала. Комуністичний, а тим паче український комуністичний рух вважався антидержавним. Тому, членів КПЗУ виявляли, арештовували та засуджували. Серед в’язнів польських тюрем, а згодом і Берези Картузької було чимало українців-комуністів.
Так сталося і зі Степаном Бойком. Документи польської поліції і прокуратури твердять, що Бойко 19 листопада 1930 р. був заарештований, здійснив втечу під час конвоювання, стрибнув з Гнідавського мосту і втопився в р. Стир. Комуністи ж відразу висунули власну версію загибелі свого провідника. На їх думку, Бойка було вбито під час допиту службовцями слідчої поліції за участі «легендарного» комісара Сергія Заремби.
Комісар С. Заремба був «непересічною особистістю» міжвоєнного Луцька. Він працював у волинській поліції ще з початку 20-х рр. ХХ ст., опікувався «політичними злочинами» й часто використовував тортури під час допитів. Заремба зробив непогану кар’єру в поліції й в 1930 р вже обіймав посаду заступника начальника Слідчого управління в м. Луцьку.
Радянські історики зазначають, що саме Заремба 19 листопада 1930 року вбив секретаря окружного комітету КПЗУ С. Бойка, а його тіло згодом було викинуте в р. Стир. Такі судження мали підстави. Навіть Міністр внутрішніх справ Польщі Феліціян Славой Складковський зауважив в цей час «нездорову атмосферу» в слідчій службі Волинського воєводства. У 1931 р. керівництво МВС звільнило із займаної посади начальника Слідчого управління в м. Луцьку комісара Юліуша Нєдзялковського, а також його заступника – комісара С. Зарембу.
Арештованих одночасно з Бойком членів КПЗУ судили у Луцькому окружному суді.
Це був один з найбільших судових процесів над комуністами у міжвоєнному центрі Волинського воєводства. СРСР докладав усіх зусиль для розголосу про цей процес. Залучили навіть прорадянських французьких письменників А. Барбюса та лауреата нобелівської премії Р. Ролана, які ще у 1920-х рр. створили Французький комітет щодо боротьби за амністію політичних в’язнів у Польщі.
В літературі це суд називають «Луцький процес 56-и» – відповідно до кількості підсудних. Радянські історики його йменували «Луцький процес 57-и». П’ятдесят сьомим підсудним символічно виступав недоживший до суду С. Бойко, який вже до цього часу встиг перетворитися на «сакральну жертву» та символ «боротьби проти панської Польщі».
Ба більше, в 1934 р. він уже фігурує в пропагандистській брошурі авторства Б. Пясецького «Луцьк – місто тортур», яка була видана в Москві. Там, зокрема, згадувалися окремі службовці слідчої поліції на чолі із Зарембою та зазначалося, що вони використовували під час допитів голки, гумові палиці, пляшки, гострі лійки, кайдани та мотузки. Окремо наголошувалося на вбивстві С. Бойка. У цій брошурі також цитувалися слова одного із обвинувачених на Луцькому судовому процесі О. Шехтера: «Є міста парків, міста храмів, міста хмарочосів. Луцьк теж виборов світову славу. Луцьк – це місто тортур».
У березневій відозві Луцького осередку Міжнародної організації допомоги борцям революції з 1934 р. зазначалося: «Вже від 3-х тижнів триває у Луцьку Великий Політичний Процес! Перед панським судом стало 57-ох робітників, селян і працюючих інтелігентів… Цілими тижнями катовано й тортуровано у в’язниці волинського воєводи найбільш активних і відважних… Під оком і особистим доглядом воєводи й прокуратора фашистські посіпаки на чолі з Зарембою і Ткачуком знущалися над жертвами фашизму, викручувано члени, ламано ребра, відбивали легені, серце, печінки, нирки, напувано сифілістичною уриною, гвалтування жінок, а тов[ариша] Ст[епана] Бойка, якого цілими годинами клали на розжарене вугілля, замучено на смерть».
Повертаючись сьогодні до подій майже 90-річної давнини зазначимо, що попри те, що Степан Бойко й «боровся за відірвання західноукраїнських земель від Польщі та приєднання їх до Радянської України», варто розуміти, що тогочасні націонал-комуністи сприймали це як «звільнення українських земель від польського гніту». Також потрібно враховувати, що активна діяльність Бойка припадає на 1920-ті рр. – час успіхів українізації та НЕПу в Радянській Україні. Відтак, сприйняття радянської дійсності ним та іншими націонал-комуністами визначалося цими подіями. Натомість, вже у 1930-ті рр. – часи Великого голоду і масового терору – самі члени КПЗУ поступовою стають жертвами репресій. Кульмінація розправи сталіністів над КПЗУ настала у 1938 р. – забороною існування усієї партійної організації.
Про Степана Бойка знову заговорили у 1969 році. Тоді радянська влада організувала святкування «з нагоди 30-ї річниці приєднання Західної України до СРСР». Набір пропагандистських заходів – традиційний. Конференція, видання спогадів, тематичні публікації в місцевій пресі, збори «трудящих», марка, буклет, «соцзмагання». Також потрібно було встановити якийсь пам’ятник. Для такого вшанування найкраще підходила постать Степана Бойка – комуніст, українець і жертва «буржуазного режиму».
Пам’ятник розмістили на вул. Радянській (тепер – Лесі Українки) –неподалік колишнього Тринітарського монастиря. У міжвоєнний час саме там розміщався Луцький окружний суд, де виносили вироки багатьом комуністам, в тому числі тим, яких арештували разом з Бойком восени 1930 р. та судили в лютому-квітні 1934 р.
Навесні 2016 р. в рамках загальнодержавної кампанії декомунізації пам’ятник Степана Бойка було демонтовано й передано на зберігання до Волинського обласного краєзнавчого музею.
Олег РАЗИГРАЄВ
Джерело: Хроніки Любарта
