Сьогодні пропонуємо читачам познайомитися із спогадами про перших професорів української гімназії сестер СС Василіянок у Львові, які написала колишня учениця гімназії – Юлія Лужницька-Рудницька, а поміщені вони були у “Пропам’ятні книзі гімназії сестер Василіянок у Львові”, що вийшла друком у 1980 р. (Ню Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1980).
Нагадаємо, що у 1906 р., з ініціативи „ Клубу Русинок у Львові” , вчителям Академічної Гімназії було доручено організувати першу українську дівочу гімназію сестер Василіянок, яку відкрили у вересні того ж року за згоди та участі митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
Основний акцент у педагогічній діяльності Сестер Василіянок було поставлено на релігійне й національне виховання. Вони дбали, щоб вихованці пізнали усе, «що своє, що рідне, що народне, що святе кожному народолюбцеві». Серед викладацького складу було чимало яскравих імен, серед яких Юліан Левицький, Меланія Бордун, Микола Чубатий, Стефанія Ґебус-Баранецька, Олена Степанів-Дашкевич, Мирон Кордуба та інші відомі постаті наукового, педагогічного та культурного світу.
Спогад про перших професорів української гімназії сестер СС Василіянок у Львові
В днях 12 і 13 вересня 1964 р. відбувся на Союзівці з’їзд колишніх учениць гімназії СС Василіянок у Львові. На цьому з’їзді, одначе, присвячено дуже мало пам’яті наших перших дорогих Професорів, а на пам’ять про них вони собі вповні заслужили.
Гімназія СС Василіянок містилась у прегарному будинку при вул. Потоцького ч. 95, на горбі. Входилося на довгий коридор із ясними, великими вікнами, звідкіля вже здалеку було видно, як ішли наші професори.
Перед годиною німецької мови, що її вчив нас проф. Іван Боберський, одна товаришка стояла завжди на сторожі і давала знати: “Тихо, дівчата, Бобцьо суне”. Тоді, не зважаючи, яка була пора року, відчинялося в клясі всі вікна, бо “Бобцьо” так хотів. Ніякого светера чи плаща не можна було мати на собі. Нераз ми тряслися з зимна і чхали, але не було ради.
Професор входив до кляси, ми всі вставали й починалась лекція.
На годині проф. Боберського не можна було сказати слова поукраїнськи, бо він відразу відповідав: “Іх ферштеге украініш ґар кайн ворт”.
У нижчих клясах вчив німецького проф. Людвик Сальо. Пригадую собі, що часто “завдавав” він нам вивчати напам’ять великі уступи в прозі, мотивуючи, що так виробляється пам’ять.
Латини вчив проф. Григорій Наливайко, надзвичайно добра душа. Ніколи не був сердитий, як дав якесь питання, а ніхто не вмів відповісти, то лише сказав: “Ціла кляса спить”.
Пригадую собі, як багато пізніше, коли надійшли Різдвяні чи Великодні свята, я, його учениця, і мій чоловік, його учень, – а жили ми тоді в Празі, Чехія – написали до проф. Гр. Наливайка карточку із святочними побажаннями, старенькому професорові так було приємно, що носився з карткою по цілому Львові й усім показував, як його учениці й учні пам’ятають і з чужини до нього пишуть.
Професором латини й греки в нижчих клясах був о. д-р Спиридон Кархут, один з основників і перший директор гімназії, строгий і вимагаючий, але доброго серця. Як питав, сідав коло учениці, щоб вона не могла шахрувати, й усіх знав по імені.
Історії вчив проф. Юліян Левицький, один із директорів, пізніший директор тернопільської гімназії. Поважний, майже ніколи не жартував, і рідко коли можна було бачити усмішку на його обличчі. З довгою бородою, був скупий на оцінки: в нього “дуже добре” майже не існувало.
Професором математики був Володимир Адріянович, пристійний мужчина, половина нашої кляси в ньому любилась, на його нещастя, одначе, більшість учениць ненавиділа його предмет, лише кілька вибраних, як Леся Глібовицька, Галя Галькевич, Леся Дуткевич, Домка Гупалівна, Сяся Нагірна і пару інших, могли слідкувати за його викладами; решта приготовлялись на чергові години або дрімали.
Релігію викладав мій Татко, о. проф. Леонід Лужницький. Я, як його дочка, мусіла здавати релігію перед іншим катехитом – о. проф. Іваном Туркевичем.
До цієї здавки солідно мене приготовляла одна з моїх найкращих товаришок, Олександра Кулачковська, дочка директора банку “Дністер”, д-ра Ярослава Кулачковського. Пристрасно любила і захоплювалась викладами мого Татка, називала мого Татка своїм татом, бо свого, якого дуже любила, дуже скоро втратила і взагалі до моїх батьків була дуже прив’язана.
По матурі Кулачковська вступила до манастиря, де прийняла ім’я Марія, а навіть який час Мати Марія була учителькою гімназії, але не довго, бо здоров’я їй на це не дозволяло.
До української літератури ми мали кількох професорів. У нижчих клясах викладав українську літературу д-р Осип Макарушка, д-р Ярослав Гординський, батько відомої піяністки Дарії Каранович, проф. Михайло Тершаковець, поет Петро Карманський, а при матурі питав нас проф. Платон Лушпинський. Польська література (за австрійських часів) була надобов’язковим предметом. Учив її поляк, проф. Вітолд Висоцький. Викладав гарно й цікаво, але ми тоді вчились не для знання, але щоб не дістати злої оцінки.
В нижчих клясах польську мову й літературу викладала пані Олена Бережницька, яка теж учила зоології та ботаніки.
Проф. Марія Мотюківна вчила логіки й психології; пізніше вступила до манастиря.
При матурі питав історію о. Богдан Бодянський. Пригадую собі, що історію викладав із польських підручників, якими обкладав цілу катедру і солідно приготовляв нас до матури, даючи кожній по три обширні питання до підготови.
Грецької мови при матурі питав проф. Микола Полєк. З довгою бородою, був дуже лагідної вдачі. Моїм директором при матурі був уже о. Теодосій Лежогубський. Постать незвичайно привітна, лагідна і завжди усміхнена. При матурі так ставив питання, щоб помогти абітурієнтці.
Предсідником при матурі був д-р Іван Копач, людина великого знання, строгий та вимагаючий, і, на наше нещастя, мішався до всіх предметів.
Як сьогодні бачу, хоч із цього часу минуло 50 років, як під час матуральних відповідей, наш Дорогий і Незабутній Митрополит Кир Андрей сидів у глибокому фотелі і так успокоююче впливав на нас, немов Святий, і своїми прегарними синіми очима неначе просив професорів, щоб нас перестали вже питати й мучити …
В моїй пам’яті залишився дім моїх директорів, пп. Кархутів і Лежогубських, як дім високої культури, патріотизму і щиросердечної гостинности. Всіх моїх професорів згадую тепер з великою пошаною. От і все, що я затямила зі шкільної лавки й написала, бо “верба волянт, скріпта манент” (слова улітають, написане залишається)
