Шлях до Галицької Армії у спогадах Степана Гайдучка

0
452
Шлях до Галицької Армії у спогадах Степана Гайдучка

У липні 1914 року Степана Гайдучка було мобілізовано до австро-угорської армії. Спочатку як молодший лікар він перебував на службі в словенському піхотному полку в Целлє (Штирії), а з 1915 р. до 1 листопада 1918 р. – на італійському фронті.

З розпадом Австро-Угорщини та початком польсько-української війни 1918–1919 рр. він добровільно зголосився до лав української армії Західно-Української Народної Республіки. У 4-ій Золочівській бригаді Галицької Армії Степан Гайдучок як військовий лікар відстоював незалежність ЗУНР з 14 грудня 1918 р. до 15 червня 1919 р. Про ці події він залишив спомини та декілька нарисів. Про події листопада–грудня 1918 р., перед зголошенням Степана Гайдучка до українського війська пропонуємо ознайомитися з його спогадами.

Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.

Воєнні спомини

Списую перебіг подій з пам’яті – годі бо інакше, коли документи остали на Україні, почасти знищені. Навіть не міг й користати з бригадних щоденних приказів, так як ті мусів залишити у Тульчині в лісничого Николаєнка. Тож читач простить неточність дат, неточність подій. Скаже тоді хтось: пощо списувати, коли неточне все? – Списую, бо боюсь, що як звичайно у нас, піде то в забуття, по-друге, історик зможе використати і так мої скромні записки, а радше тепер спомини, аби виробити собі якнайбільш об’єктивний образ відносин в бригаді.

Loading...

Нім приступлю до опису подій у 4-ій бригаді, подам вперед, як дістався я з австрійської армії до української, бо буде то подавати до певної міри вісти, які ми мали тоді, відтяті від вітчини.

Було вже 10 падолиста 1918 р., та й ми примашерували до Влясеніци над давною сербсько-босняцькою границею. Ще нім переворот наступив, були признаки розпаду Австрії, та ми не мали вісток під час наших довгих маршів серед первісних околиць, де брат слов’янин не знає ще вікон в хаті, уживає деревляного воза з колесами, так званого у нас “ґереґи”. Були се околиці, прорізані вперше досить примітивними, воєнними дорогами. Годі було мати в таких околицях вістки. – За се у Влясеніці ми натрапили якраз на хвилю, коли то святочно проголошувано злуку австрійської провінції з її вітчиною Сербією. Який ентузіязм! Треба бачити власними очима нашого брата з полудня в хвилі запалу чи радости. Словами годі змалювати.

Наступила і в нашім відділі хвиля, де кождого почало тягнути в рідну сторону. Все ж таки машеруємо дальше цілим відділом долиною Дриначі і Дрини аж до Вінковець в Хорватії. – Хоч ми між слов’янами, дивує мене однак, що вони таки дбають про повертаючого жовніра. Кождий дістає даром харч і хліб. Сього я не помітив у Польщі. Першу вістку про війну українсько-польську прочитав я в хорватській часописи. Писали, що українці б’ються з поляками в Перемишлі та й зайняли Львів.

Перша сторінка часопису “Діло”. Львів, 1918, 15 листопада, число 262. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.
Перша сторінка часопису “Діло”. Львів, 1918, 15 листопада, число 262. З сайту Libraria. Архів української періодики онлайн.

Як звичайно у жовніра, заволоділо мною почуття обов’язку. Чим скорше туди. Однак, в Загребі відраяли мене знайомі хорвати вертати на Будапешт. Рішив я їхати через Польщу, сподіваючись все-таки дістати до своїх. Був би остав і на українській станиці у Відні, про яку доперва із неволі довідався, та було дві причини, що я не міг про неї знати: по-перше, брак відпоручника української армії, що був би при кождім потязі і збирав українців; по-друге, була се ніч, як ми проїжджали через Відень, і хоть були українські заклики, не мож було бачити.

По дорозі в Дзєдзіцах робили нам візиту підростки з крісами і жадали видачі папіросів. Одного витрутили ми стрімголов зі сходів і на тім ціла ревізія скінчилася.

Доперва в Ярославі 17 падолиста 1918 мав я такий случай неприємний, що мене арештували. Арештували мене завдяки знакомому полякові, який казав мене арештувати. Звідтам під “widelcem” відвезли мене до Кракова на Домб’є. Була година друга вночі. Службу сповняли офіцери, бо мужви аніруш не могли стягнути до служби. Впихають мене до кімнати. Свічу запалок – кімната забита людьми, які лежать один на другім. Одні на підлозі, другі по 4 на двох ліжках напоперек. Кімната, де звичайно спало 5 люда, мусить містити їх щось 28. Рішучо відмовляюсь там спати і доперва, коли положився на коритарі, дають мені пани офіцери вартові місце в своїй кімнатці на підлозі. Здається ходило їм не так о се, що я недавний товариш їх, лягаю на коритарі, як о то, аби не втік.

На другий день вранці пізнаюсь з тими, що сидять в кімнаті. Ціла Національна Рада з Перемишля, себто д-р Кормош, проф. Сабат, суддя Сабат, проф., мабуть, Біленький, відтак старшини поручник Чичкевич, хорунжий УСС Крушельницький, поручник адвокат з Ярослава д-р Сталько, штабс-капітан Станявський з російської армії, хорунжий з гайдамаків Сава Заярний (певного рода гохштаплєр і про нього на іншім місці) і много інших, котрих імен не пам’ятаю.

Ще в потязі, як везли мене з Ярослава, оповідала польська публіка про події в Перемишлі. Панни з порядного товариства брали участь в грабунку разом з леґіонерами польськими, причім влазили через розбиті виставові шиби і подавали одна одній мешти, черевики.

А про Перемишль довідався я ближче від моїх товаришів. Національна Рада заключила з ґенералом Пухальським конвенцію. З польської сторони підписав її Пухальський, а з української сторони – Національна Рада. Перемишль після умови мав бути в українських руках, Засяння в польських, були там умови натури військової. Найважніше було се, що польська Національна рада не підписала конвенції, лиш ґен. Пухальський в своїм імені, а не було сказане, на який час по виповідженню конвенції мають розпочатися воєнні кроки. Тож не було нич легшого для поляків, як усунути ґен. Пухальського, а поставити на його місци ґен. Сікорського, який виповів конвенцію, а в годину пізніше розпочав воєнні кроки.

Боронив Перемишля з нашої сторони сотник Гоза Федь. Винили його полонені, що не подбав про оборону, бо ж наймав російських полонених, які масово голосилися до служби, не стягнув сіл. Оборонці (а було може до 100 рядовиків також в неволі) по більшій части гімназисти і реміснича молодіж. Зі сіл було ледве сотня.

Винили і д-ра Кормоша (закидував се суддя Сабат), що заборонив висадити мости на Сяні, хоча динаміт був. Аргументував він се тим, що хто ті мости збудує, вони ж коштували міліони!

Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Романа Скиби.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Романа Скиби.

Нас перенесли таки на другий день до більшої салі, дали ліжка і простирала та й коци, а на моє бажання мене відвушивили. Цивільним, себто членам ради, позволили мешкати в місті під поліційним надзором.

Їдження було: рано чорна кава і кістка цукру, на обід доволі бульби і капусти, на вечір два яйця або кавалок ковбаси і чорна кава. До того ½ бохонця хліба черствого. На голод не мож було нарікати. Хіба прикрим було то, що як австрійським старшинам, тяжко було привикнути до такої їди. І стрільців їда була така сама. В пару день опісля позволили заложити осібну старшинську кухню, причім треба було доплачувати з власних грошей три корони денно. В перших днях ходили ми за перепустками на місто, і тому я завдячую, що опинився небавом на волі.

Мав я вражіння, що тих старших з Перемишля зловили не з оружжям в руках, а повитягали з хат, де вони були залишилися. Привозили сюди транспорти українські, які вертали з французького фронту, але на енерґічні домагання старшин відсилали їх кудись на Сянок.

Цікаві були для нас вістки з польських часописів, що Пілсудський в Варшаві відмовив східно-галицьким полякам помочи, а то й заборонив затяганнє охотників в Королівстві до борби з українцями. Вже в перших днях стрільці почали втікати, втікло і трьох старшин.

Я, маючи отвертий приказ аж до Львова, виїхав супокійно з Кракова, мерз цілу ніч в ваґоні, а за Ярославом став потяг в вільнім полі і почалась ревізія документів. Багатьох українців забрали сейчас і відвезли до Пшеворська в концентраційний табір.

Мушу додати ще, що на Домб’є привезли були хорунжого Дигдалевича зі шпиталю в Львівській політехніці, куди він був приїхав, аби датися оперувати на ulcus reutriculi [виразку шлунку (лат.)].

В Перемишлі було якось тихо, перед нашим потягом ішов панцирний для обезпеки. Польським героям моторошно ставало перед нападом chlopstwa [селянства (пол.)], на кождій стації патрулі, під Хоросницею малий місток вже направлений. В самім Львові на двірці один панцирний потяг, а документи перевіряють лєґіонерки з Личакова чи Замарстинова. До міста треба пішки, бо трамвай не ходить, тягарові авта зі скорострілами, коло політехніки свіжий цвинтар, може, з 90 хрестами, робітники з червоними кокардками і крісами побіч війська національного. Місто майже вимерле. Склепи почасти замкнені, а сліди борби недавньої видні на кождім місці. Духовна семінарія на вул. Коперника як по віспі, крило пошти від вул. Сикстуської запалося аж до пивниць. Стрічаюсь з поручником Даниловичем, поляком. Він не при обороні міста, навіть йому не сниться, хоть приходили щось 5 раз до нього. Видко, що не всі тоді кресові поляки однаково думали. Як зі слідів видко, найтяжчі борби йшли о пошту, а на вулиці ще видніють барикади, хоть вже 2 грудня.

У знакомих ночую, оповідають страхіття про перебулий час. Другого дня оглядаю на Краківській площі сліди погрому польського над жидами – спалені камениці, декотрі ще димляться. “Діло” і “Вперед” – українські часописи, ще виходять.

Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “На розі Руської вулиці та Підвалля “цивілі” українці діляться між собою новинками”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Львів, листопад 1918 р. Під світлиною підпис Степана Гайдучка: “На розі Руської вулиці та Підвалля “цивілі” українці діляться між собою новинками”. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).

Заходжу до проф. Средева при вул. Руській. Оповідає, що коли наші уступили, щось в два дні пізніше рано о 5 год. прибуло до нього на ревізію якихсь 3 узброєних поляків. Вислідом було, що забрали годинник з бюрка.

Хоть можна було остати у Львові, все таки вибравсь я під вечір в дорогу. Йшлось добре, не стрінув я на дорозі жадної патрулі польської, та й рано вийшов під Солонку, на полуднє відо Львова. Переходив через так звану Желізну воду, міський ліс, вийшов до Зубрицького ліса, а відтак навскоси до Солонки.

На гостинці впоперек лежало стяте дерево, за ним стійка, яка, очевидно, хотіла з мене стягнути черевики, але моя рішуча постава зневолила їх відвести мене на команду в школі.

Частини, що стояли в обох Солонках, мабуть чи не півтора сотні, зробили на мене не особливше вражіння. Брак дисципліни, а то і в команданта четаря родом з Миколаєва над Дністром (Колодій?) брак інтеліґенції, який як сам Марс ходив з нагайкою, не подобалось мені. Стрільці і підстаршини говорили з ним, як з собі рівним, а він на то і не реагував.

Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Андрія Сови.
Село Підтемне (тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл.) – місце народження Степана Гайдучка. 20 березня 2014 р. Світлина Андрія Сови.

Без перепон зайшов я звідси до Підтемного, проспав ніч, довідався, що зі села ніхто не пішов до нашого війська.

Другого дня опинився я в полуднє в Старім Селі на стації. Пізнав санітарного хорунжого Кузьму з УСС. Він мав заразом відсильну точку і був провіянтовим старшиною ґрупи “Південь”. Якраз під проводом сотника Микитки (відтак ґенерала), а спомагала імпровізованою панциркою, яку наладив буковинець сотник, з роду румун (імени не пригадую собі), наступала ґрупа на Кротошин і відігнала поляків аж під Пасіки. Передав я їм ту специялку [топографічна карта] Львова, бо не мали жадної карти, а сам подався на Куровичі до Глинян. По дорозі повно т. зв. сільських міліцій, котрі хіба стільки робили, що перевіряли документи та й уночі вистрілювали.

В Куровичах застав я штаб групи “Схід”, яка відтак переорґанізувалася на 4-у Золочівську бригаду. Стрінув я багато знакомих: четаря Степана Цимбалу, ліквідуючого Коця, проф. зі Львова, четаря Степанівну, д-ра Щуровського, медика Маковського Юрка, хорунжого Леницького, пластуна з року 1912. Командантом ґрупи був сотник з УСС Букшований, а його ад’ютантом Мирон Луцький. Тут зголосився і я до служби, діставши триденну відпустку.

Степан Гайдучок

Степан Гайдучок (13 березня 1890 р., село Підтемне – 16 березня 1976 р., місто Львів) професор тіловиховання, журналіст, редактор, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької Армії, один з перших українських фахівців з фізичного виховання і спорту, учень і послідовник “Батька українського тіловиховання” Івана Боберського, поціновувач української старовини.

Особлива подяка за надані світлини та матеріали Лесі Крип’якевич та Романові Скибі.

Андрій СОВА
історик

Джерела і література:

  1. Гайдучок Степан: Воєнні спомини / Уклад. і авт. передм. О. Вацеба, Б. Якимович. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002. – 60 с.
  2. Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. – Режим доступу: https://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ [03.2018].
  3. Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
  4. Сова А. Гайдучок Степан Степанович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 309–310.
Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.