Це сталося 19 червня 1205 року. Біля польського міста Завихвост трагічно загинув «Самодержець всеї Руси» Роман Мстиславович: князь Новгородський, Київський, Галицько-Волинський, праправнук Володимира Всеволодовича Мономаха.
Галицько-Волинський літопис із сумом сповіщає: «Загинув великий князь Роман, вікопомний самодержець всеї Руси, який одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих, [*…] Він бо кидався на поганих, як той лев, сердитий був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, та рівнею був своєму діду Мономаху, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців.»
Відновлена історична пам’ять – один з атрибутів зміцнення та утвердження Української Державності. Руська Земля, після занепаду Києва, не зникала, а продовжила себе у Галицько-Волинській державі (Руському Королівстві), заснованому Романом Мстиславовичем, попри те, що змінила стольний град із Києва на Галич, а згодом на Львів.
Прадіди Романа були Київськими князями і посідали київський стіл, а за дідом Великим князем Ізяславом Мстиславовичем, як пише Руський літопис Роки 1152-1158: «І плакала по ньому вся земля Руська, і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму, а найпаче ж, яко по отцю.»
Князів на Руси вже із 7 років починали виховували в лицарському дусі. Підлітки щодня носили обладунки, які важили декілька десятків кілограмів, їх тренували досвідчені воїни. Княжичі з батьками ходили на полювання, регулярні військові походи, навчались грамоті.
Доля склалася так, що вже в юному віці Роман опиняється на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, гілка Мономаховичів за гегемонію на Руській землі. Головним супротивником князів у цей час був суздальський князь Андрій, котрий намагався поширити свою владу як на півдні, так і на півночі. У 1168-му році, стривожені цими планами новгородці запросили у Київського князя Мстислава Ізяславовича на княжий стіл у Новгороді його старшого сина, тоді 17-річного Романа.
Новгородская первая летопись старшего извода повідомляє: “Приде князь Романъ Мьстиславиць, вънукъ Изяславль, Новугороду на столъ, мЂсяця априля въ 14, въ въторую недЂлю по велице дни, индикта пьрваго; и ради быша новгородьци своему хотению“.
1169 року Андрій суздальський у союзі з половцями захоплює і страшенно, як ніколи ще досі, спустошує місто. Літопис Руський. Роки1169 — 1174: «був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон». Військо 2 дні грабує місто, церкви горіли, а також Десятинна і Святої Софії, Печерський монастир.
На наступний рік Андрій рушає на Новгород. Новгородці, пам’ятаючи долю Києва, відчайдушно захищаються і на чолі з Романом розбивають чисельне суздальське військо. В полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали по 2 ногати (1/20 гривні) : “и бишася всь день и къ вечеру побЂди я князь Романъ съ новгородьци, силою крестьною и святою богородицею и молитвами благовЂрнаго владыкы Илие, мЂсяця феураря въ 25, на святого епископа Тарасия, овы исЂкоша, а другыя измаша, а прокъ ихъ злЂ отбЂгоша, и купляху суждальць по 2 ногатЂ.” Але спустошення, заподіяне Андрєєвой раттю, мало тяжкі наслідки і для Новгорода: у нім почався сильний голод. Цього ж року, Андрій суздальский захоплює місто Торжок і перекриває підвоз хліба. Новгородці змушені прийняти ставленіка Андрія, а Роман змушений залишити Новгород.
Після смерті батька 1170 року Роман, покинувши Новгород закнязював у Володимирі, поступово утверджуючи свою владу над Західною Волинню. У 1173–1174-му він взяв участь у походах на Київ у складі війська свого дядька Ярослава Ізяславовича. А невдовзі після того організував військові виправи у степ проти половців і на балтійські землі проти ятвягів.
У сусідньому Галичі після смерті у 1188 році Ярослава Володимировича Осмомисла, почалися смута і безлади. Галичани були невдоволені своїм князем Володимиром Ярославичем, який любив лише пити і не займався державними справами. Довідавшись, що галичани незадоволені Володимиром, Роман запропонував в князі себе. Галичани охоче погодилися на його пропозицію: спочатку вигнали Володимира, потім отруїли брата його Олега і запросили до себе Романа.
Роман недовго сидів в Галичі, оскільки Володимир повернувся з угорськими військами і Роман вимушено залишає Галич. Після смерті Володимира у 1199 році військо Романа вже остаточно вступає до Галича. Опанувавши Галич, Роман Мстиславич підпорядковує собі свавільне галицьке боярство і провадить активну як внутрішню, так і зовнішню політику.
Зроблений Романом Мстиславичем політичний крок був доволі незвичним для тогочасної Руси, яка не знала випадків об’єднання кількох земель у єдине державно-політичне ціле, як це сталося з Володимирською і Галицькою землями. Утім, плани Романа цими інтеграційними зусиллями не обмежувалися – метою був золотоверхий Київ і відновлення єдності цілої Руської землі.
Для об’єднання Руси і припинення між князівських чвар Роман Мстиславич пропонує ідею запровадження так званого «доброго порядку» — усталенної системи спадкування київського престолу, аналог того, що існував у Священній Римській імперії. Цей проект мав затвердити політичну систему Руської землі надати їй чіткості та упорядкованості.
Роман увійшов у руську історію з гучною славою переможця половецьких ханів (поган), здійснивши три переможні походи. 1198 р. половці вдерлись у Візантію, спустошили землі, що прилягали до Константинополя, але Роман раптово напав на них, пройшов по їх тилах і завдав нищівної поразки, врятувавши Візантійську імперію.
У походах з Галича у 1201-1202 і 1203-1204 роках війська Романа остаточно розбили половців і визволили чимало бранців. Повертаючись з останнього переможного походу на половців Роман Мстиславович оволодів спадковим Києвом. Він став фактично Великим князем Київським, одночасно лишаючись князем об’єднаних Галицько-Волинських земель, контролюючи з Галича, перетвореного на столицю, великий Київ.
Водночас Роман вживає цілу низку заходів, що мали легітимізувати його становище як «цезаря на Руській землі» – зокрема, одружився з візантійською принцесою Анною. У західноєвропейських джерелах він незмінно згадується як Rex Ruthenorum (король русинів) або Rex Russiae (король Русі). Його постать стоїть в історії Давньої Русі поруч з такими видатними особистостями, як Володимир Святославович, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах вмілий полководець та безстрашний воїн, успішний державний діяч та вмілий дипломат. Здобутки Романа Мстиславича зарахували його до числа наймогутніших володарів Європи, які вирішували в цей час долю цілого континенту. Слава про нього йшла від Риму до Константинополя, а у 1204 році папа римський Інокентій ІІІ пропонує Роману королівську корону.
Тому не дивно, що, подібно до Володимира Святославовича й Мономаха, Роман оспіваний не лише в літописах, а й у фольклорі. Зберігся навіть цикл билин, присвячених цьому князеві. Так само, як билини про Володимира Красне Сонечко, билини про Романа малюють його ідеальним князем, захисником української землі.
Про Романа згадували у весільних піснях й гагілках, в Галичині у ХІХ столітті була записана легенда: Роман з воїнами женуть орду половців з ханом Боняком до Дністра, більша частина кочівників загинула. „Шолудивого Боняка” – половецького хана, зловили і відрубали голову, тіло спалили, а попіл кинули в Дністер (хоч Буняк жив на 100 р. скоріше за Романа, народ пам’ятав Романа, як захисника Руси). Автор «Слово о полку Ігоревім» з захопленням описує військові подвиги Романа: «Високо плаваєш ти Романе в подвигах ратних, як той сокіл у небі ширяючий – птицю долаючи відваго… многія страни — Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела і Половці — суліци свої повергоша і глави свої покланіша під тиї мечі харалужниє…»
Смерть князя була важкою втратою для щойно утвореної Галицько-Волинської держави. Залишається лише здогадуватися, наскільки підготовленою була би Русь до монгольської навали, якби Роман Мстиславич встиг реалізувати всі свої задуми й закріпити здобутки, а його сини Данило та Василько успадкували королівський стіл у дорослому віці й не змушені були вести 40-річну виснажливу боротьбу за відновлення батьківського спадку. Втім, і здійсненого Романом виявилося достатньо, аби Руська держава ще понад сто років була провідною силою Центрально-Східної Європи.
Микола ДАВИДОВИЧ
Література:
- Галицько-Волинський літопис (Переклад Л.Махновця)
- Літопис Руський.
- Новгородський перший литопис старшого ізводу.
- Слово о полку Ігоревім( переклад М. Рильського)
- М.Ф. Котляр «Данило Галицький» Киів «Наукова Думка» 1972 р.
