Таке диво тогочасної техніки як фотоапарат було далеко не в кожній хаті. Отож і фотографій, які залишили пам’ять про пошанівок ялинки, різдвяну гостину в рівненських домівках збереглося не так уже й багато. Ще менше зафіксувалося цих свят у бідніших родинах. Тому кожна збережена чорно-біла світлина є справжнім посланцем нашої історії, промовистим свідком тих назавжди минулих часів.
Пригадуючи минуле, рівненські старожили часто розповідають про те, що років 80 тому зими були доволі сніжними і морозними. Підводи, які були основним транспортним засобом, швидко змінювалися на сани, а візники вдягали теплі кожухи, щоб перевозити пасажирів. Дітвора висипала на вулиці із санчатами, ковзанами і лижами. Та не лише діти любили ці зимові розваги, а й гімназисти, дорослі жінки і чоловіки залюбки насолоджувалися зимовим активним відпочинком. Ковзанкою ставала річка Устя і ставки навколо палацу Любомирських. А на лижах можна було кататися й головною вулицею, бо ж вона стрімко спускалася вниз уздовж князівського парку — від тюрми до пошти. Розвагами повнилися парки Любомирського (теперішній імені Шевченка) та імені Мостицького (той, що поруч із Палацом дітей і молоді).
Рівненські старожили, дитинство яких припало на 30-і роки минулого століття, у своїх спогадах розповідають і про те, як за польської влади в нашому місті святкували зимові свята. Полікультурне Рівне, в якому єдино мешкали українці, євреї, поляки, росіяни, чехи, німці, розділяючись за мовою спілкування, віросповіданням, звичаєвістю кожної національної групи, жило в мирі й розумінні, кожен ставився з повагою до сусіда, який сповідував іншу релігію, жив за іншим святковим календарем. Коли наставала субота, місто наче завмирало, бо найбільш чисельна його громада — єврейська — молилася, припиняючи будь-яку роботу, й десятки синагог і молитовних будинків Рівного заповнювали тисячі іудеїв. Християни римо-католики і православні в недільний день розходилися по своїх храмах на службу Божу.
З настанням зими всі чекали найвеселішого свята — Різдва, яке спочатку відзначали католики, а потім воно йшло до православного дому. Лісова красуня ялинка була основним атрибутом свята, і її прикрашали в домівках, в церквах, в школах. А ще виготовляли “шопки”, де відтворювали сцени народження Ісуса у Вифлеємі, й виставляли їх біля храмів. Святково оздоблювали вітрини магазинів, які закликали покупців придбати щось у подарунок.
Найбільша радість в очікуванні різдвяних свят була в дітей. Задовго до свята в школах починали виготовляти прикраси для ялинки. За спогадами старожилів, це було й захоплюючим заняттям всієї сім’ї зимовими вечорами. Розповідають, що придбати різнокольоровий папір для ручної роботи тоді не було проблемою, можна було навіть у борг. Цього матеріалу різного ґатунку було достатньо в магазинах. Ліхтарики, ланцюжки, янголи, хатинки… Яких лишень паперових прикрас не створювали власноруч діти! Виготовляли зірку, яка прикрашала вершечок ялинки, але не п’ятикутну (з якою запізналися у радянський час), а прадавню — восьмикутну. З такою ж великою зіркою, яка ще й світилася від запаленої свічки, ходили колядувати українці, не оминаючи при цьому й оселі поляків.
Колядування — це веселе й радісне віншування, яке несли ватаги молоді від хати до хати. Старожил Рівного Володимир Мануїлович Кулій, який все життя мешкає в центрі міста на вулиці Петлюри, зберіг стару Різдвяну зірку, з якою колись ходили колядувати, і тепер передав її у Рівненський краєзнавчий музей. Із розповідей старожилів дізнаємося, що українські діти розучували польські колядки й вирушали з ними вітати сусідів-поляків на католицьке Різдво. У відповідь колядувати до українців приходили діти поляків.
Різдво — свято, що споконвіку єднало людей, бо в ці зимові дні, здавалося, якийсь особливий божественний дух спускався на землю й зігрівав усіх любов’ю.
Галина ДАНИЛЬЧУК
Фото з фондів Рівненського краєзнавчого музею.
Джерело: РівнеРетроРитм
