П’ятнадцятого жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 в Мюнхені о 13.05 знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута.
Убивцю Бандери Богдана Сташинського «за виконання важливого державного завдання в особливо важких умовах нагороджено орденом Червоного Прапора» — написано в московському указі про нагородження.
Історик Дмитро Злепко, ґрунтуючись на архівних документах, протоколах допитів ЦРУ і свідченнях суддів, зазначає, що Бандеру вистежували водночас три структури КДБ. Про підготовку замаху знала й служба безпеки ОУН. Керівника посилено охороняли, однак він не любив великого супроводу.
«…У фатальний день, четвер 15 жовтня 1959 року, Бандера повертався додому сам. Сходами будинку на Крайтмаєрштрассе, 7, поволі спускався назустріч Бандері Сташинський. У правій руці у нього був завернутий у газету пістолет із двома скляними стволами діаметром по 2 см, довжиною 15 см і вагою 200 г. У стволах були скляні капсули з розчином ціанистого калію, який після натискання курка струменем міг долетіти на віддаль 40 см. Сташинський вистрілив отрутою в обличчя Бандері і той осунувся вниз. Потужна зброя не умертвила миттєво фізично сильного Провідника, як гарантували московські «майстри», він ще піднявся на кілька сходинок уверх до майданчика, а Сташинський швидко покинув будинок, викинувши зброю у канал, і поїхав до Берліна, а звідти — до Москви.
Після обіду дружина Бандери Ярослава зателефонувала в канцелярію офісу і повідомила, що він лежить у крові на сходах третього поверху перед квартирою. По дорозі до лікарні у кареті швидкої допомоги С. Бандера помер. Судмедекспертиза у висновку констатувала, що С. Бандера був отруєний ціаністим калієм…».
Через 5 днів, 20 жовтня 1959 року в греко-католицькому соборі Івана Хрестителя в Мюнхені на похорон Степана Бандери зібралося все вище українське духовенство Західної Німеччини. Службу правив владика Платон.
“Степан Бандера – великий син українського народу, довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність Вкраїни загинув від ворожої руки. Ця сумна звістка блискавкою облетіла весь світ. З Усіх країн вільного світу наливають телеграми й листи з висловленням найглибшого співчуття для опечаленої родини,” – писали у пресі українських повстанців про події тих днів.
На похороні були присутні родина і найближчі соратники Степана Бандери. Обличчя Бандери було відкрите, щоб усі могли попрощатися з ним.
Після завершення служби під спів “Вічная пам’ять” труну з тілом Степана Бандери винесли з церкви 8 чоловіків. Труну накрили синьо-жовтим українським прапором.
До місця останнього спочинку провідника ОУН проводжали тисячі людей. Попереду йшла родина Бандери, потім – його друзі та соратники. Всі несли квіти й вінки.
У прощальному слові побратимів по боротьбі за незалежну України сказано: “Прапороносець упав у бою, але прапор боротьби підхоплює ціла нація і понесе його далі, вірна заповітам свого Великого Сина, вірна тому, що Він проповідував і правду чого освятив власною кров’ю”.
Поховали Степана Бандеру в Мюхнені, на цвинтарі Вальдфрідгоф на 43 полі. Наприкінці похоронного процесу усі заспівали Гімн України.
Радянські пропагандисти доклали чимало зусиль, аби в свідомості пересічного громадянина прізвище Бандери асоціювалось виключно зі словами «банда», «бандит». Хоча, є й такі, хто щиро вважав його рідним братом славнозвісного Остапа Бендера й називав (називає) «Бєндєрою». Між тим, у польській мові «бандера» – це «прапор».
Не викликає сумніву, що Степан Бандера, незважаючи на спотворення його образу ворожою пропагандою, залишається прапором боротьби за незалежну Україну. Майбутні дослідження архівних матеріалів, яких ще не торкалась рука не заангажованих дослідників, дозволять з’ясувати істинну роль і місце націоналістів ХХ століття в боротьбі за незалежність України, в тому числі й самого Степана Бандери.
Степан Бандера похований в Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідгоф. Могилу ідеолога українських націоналістів неодноразово оскверняли. Точаться суперечки щодо перевезення й перепоховання праху покійного в Україні.
Наталка РАДИКОВА
Джерела:
