Після реалізації Плану Військового Комітету, щодо захоплення влади у місті Львові в листопаді 1918 року, коли всі стратегічні об’єкти було взято у свої руки а на Львівській ратуші замайорів синьо–жовтий прапор – настав час виснажливої роботи. У містах, повітах і селах владу мали б перейняти українські організації, а неприхильні Українській Державі уряди мали бути усунені.
Все здібне до оружа українське населення гуртувалось у бойові відділи, які на місцях обороняли лад та спокій. У своєму зверненні до народу 5 листопада 1918 року, Українська Національна Рада закликала записуватись до війська осіб віком: від 19 до 30 років до краєвої служби у Львові; 17 – 18-літніх та від 31 до 36 років до повітової служби, а найстарші щоб зголошувались у громадські комітети. Завдання це було надзвичайно важливим, бо не всіх поляків було усунено від влади, жиди відносились до українського перевороту нейтрально, щоправда москвофіли стали поряд з українцями забувши давні суперечки.
Після захоплення поляками головного двірця виникла проблема залізничної комунікації і добиратись до місць дислокації збройних формувань доводилось фірами, робити далеку окружну дорогу.
По містах та містечках були створені військові команди, які займались творенням української збройної сили, та, на жаль, практика не відповідала вимогам і мобілізація не була примусовою, а розрахована на патріотизм населення, немов скликування віч. Пересічному сваткові здавалось, що мовляв у Львові обійдуться власними силами, Україну збудують інші. Про це свідчать такі факти, що із 80 людей висланих із Щирця прийшло до збірної команди у Винниках 42 особи, а із Сокальської сотні дісталось до Львова тільки 77 чоловік, решта здизиртували по дорозі . Щоправда було й багато свідомих, патріотичних одиниць .
Кінець Світової війни приніс зі собою багато клопоту українській владі. Масовий поворот австрійських та російських полонених – дороги котрих перехрещувались на нашій території. Голодна, нужденна, обдерта маса будь-якими способами намагалась дістатися додому, через брак поїздів йшли пішки просячи милостиню, а інколи й силою добуваючи собі поживу, при цьому гинувши сотнями з голоду .
В таких несприятливих умовах доводилось створювати підвалини своєї держави. Демобілізація австро–угорських військ і невпорядкована ліквідація світової війни створили хаос у Східній Галичині.
Прибувші з фронтів галичани, повернувшись на рідну землю після 5 років війни, не поспішали вступати до Української армії, бо звичним для них було служити цісареві і повстання у Львові багатьма вважалося авантюрою.
Не можна заперечувати й того, що вояки австрійської армії були дійсно деморалізованими, фізично ослабленими, тому військові відділи можна було творити лише з молодих добровольців, які потребували великого числа старшин та педагогів, котрі б розуміли вагу цього часу.
Не можна не згадати, що одією з причин невдач у боях за Львів стали безвідповідальні дії Січових Стрільців, котрі з різних причин не виконали наказ прибути до Львова 1 листопада, дозволивши полякам захопити головний двірець та склади з боєприпасами і амуніцією. Після чого Дмитро Вітовський, котрий просто розгубився в даній ситуації, склав свої повноваження .
Новим комендантом був призначений Гриць Коссак, начальником штабу став Сень Горук. До Львова прибували військові підрозділи з Золочева, Рава–Руської, Коломиї, Снятина, Тернополя, Щирця, Комарна.
Всім було зрозуміло, що основна загроза Львову наступала лише із заходу, тож український провід Перемишля був повідомлений про необхідність захоплення влади у місті і винесення в повітря мостів через Сян. На жаль, ці завдання не були виконані, що стало фатальною помилкою.
У досить сприятливий момент коли здавалось, що владу в місті можна перебрати в свої руки, призначений третім комендантом Гнат Стефанів прийняв пропозицію Польської сторони про перемир’я. Чим скористались останні і перекинули з Перемишля до Львова війська під командою Токаржевського у складі 1370 жовнірів та 8 гармат.
21 листопада о 7годині ранку поляки розпочали військові дії по всьому фронту. В них брали участь і новоприбулі підрозділи генерала Роя .
Побоюючись оточення, Стефанів віддає наказ покинути Львів.
Війська відступили через Кайзервальд , Лисиничі до села Куровичі. Єдиними, хто засудив таке рішення були Січові Стрільці, котрі вийшовши зі Львова зупинились на його околицях в селах Підбірці, Лисиничі, Винники і Чишки, утворивши на цих позиціях майбутню лінію фронту.
Тим часом у Щирці, одним з перших наказів військового коменданта поручника В. Тибінки, було оголошення мобілізацію українців. Повітовим комісаром був призначений директор школи Малицький, а формував загони чотар Воробець, який вже брав участь в боях з поляками.
З Миколаєва та Щирця до Львова на поміч надійшов військовий підрозділ під проводом хорунжого УСС Миколи Опоки.
Військовою командою наказувалось: мобілізувати війська в тісному зв’язку із сусідніми селами; з найближчої околиці постаратись про зброю, амуніцію та мундири. На місцевостях вислати стежі, щоб заохочувати селян, військо тримати в дисципліні. До Львова зайнятого поляками харчів не пускати та нищити польські відділи, що нападають на села чи йдуть на Львів. Готові бойові одиниці зі старшинами вислати негайно у Львів.
В надісланих звітах повідомлялось, що Щирець вислав до бою дві чети і змобілізував тисячу людей, але має тільки 25 крісів ,, ріжної’’ системи і пару дубельтівок .
Напевно військова організація у Львові знала і розуміла, що після війни скрізь в краю стояли австрійські склади з амуніцією та боєприпасами, але нею не було завчасно організовано постачання зброї в ці місцевості, де її бракувало. Чого не скажеш про польську сторону, яка першочергово захопила склади на товарному двірці і зусиллями, подекуди підлітків і жінок, розповсюдили зброю по цілому місту після чого з кожного стриху та підвалу летіли стріли на українське військо, яке, маючи досвід ведення бойових дій в полі, не могло собі дати ради в умовах вуличних боїв.
Вже 5 листопада у звіті головній команді зі Щирця і Комарна коменданти писали, що стало 500 зорганізованих стрільців, які хочуть іти на Львів, але не мають зброї і це в цю хвилю коли з міста Лева лунали заклики: “Поміч конче потрібна. Шліть все, що маєте!”
Бойовими точками опору для польської залоги були підміські села: Рясна – Польська, Сокільники, Козельники, Голоско та Дубляни. Залога Сокільник часто вступала в збройні сутички з українськими загонами біля Кадетської школи на Стрийській та біля моста в районі головного двірця. Неодноразово нею були пограбовані та спалені людські хати в Малій Солонці .
10 листопада до Старого Села з Коломиї прибув великий відділ піхоти (біля 300 вояків) під командою чотаря Блавацького. В його розпорядженні були також три гармати та два міномети. Полковник Стефанів склав план наступу з подальшою ліквідацією ворожого крила на півдні. Загін вийшов маршем через Черепин та Жирівку до Великої Солонки. Звідси й розпочалась акція на Сокільники, де крім організованого польського населення мала бути також артилерія та кавалерія. Зайнявши та розброївши Сокільники відділ подався маршем на північ, де зайняв міст коло Персенківки, а ліве крило вийшло на залізничні мости коло Кульпаркова, шукаючи звязку зі Скниловом ,щоб замкнути доступ до Львова.
12 листопада залога села Сокільники наважилась вступити в бій з українськими військами, у відповідь в хід пішли гармати, якими батарея з Високого Замку дала кілька залпів (8 км у повітряній лінії), після чого село почало горіти і українським військовим вдалось зломити збройний опір населення. Останнім хотілось би віддати належне .
13 листопада на марші до Кульпаркова польський відділ від Сигнівки знову спробував атакувати українців, але не витримавши вогню з боку українців відступив.
В період з 17 по 19 листопада було укладено перемир’я, яке польська сторона використала підсилившись підрозділами, які підійшли з Перемишля. Команда польського війська у Львові повідомила підполковника Токаржевського, котрий керував підмогою про небезпеку, яка загрожує його підрозділам з боку українського населення, що об’єдналось у підрозділи – залоги. В околицях Городка мовляв формуються “хлопські банди”, між ними декілька вояків. Під самим Львовом зорганізовані військові села: Ставчани, Оброшино, Наварія, Cолонка, Старе Село.
Але, як відомо з офіційних джерел, напередодні світової війни в містечку Наварія проживало 1086 чоловік, серед них євреї налічували 630 осіб та поляки 400 осіб. Сусідні Малечковичі на 2/3 були заселені поляками. Отже не викликає сумнівів, що створити організований загін в цій місцевості могли мешканці cвідомих українських сіл Нагоряни, Поршна, Пустомити.
Андрій КНИШ
Тобто автор вважає що захоплення міста якимись самозванцями, міста в переважній більшості населеного поляками – це не авантюра? З таким ідіотичним підходом до історії не дивно що країна виглядає так як виглядає…
тут нажаль вирішували не поляки чи українці, а “союзники”
із заходу.
Треба також згадати,що в першi днi листопада 1918 року 2/3 украiнськоi залоги втекло зi Львова.Нiкому з Галичан не була потрiбна громадянська вiйна! Треба було пiдтримати пропозицiю Андрея Шептицького про створення незалежноi Галичини з двома державними мовами. Врятувати вiд руйнацii суспiльство i европейську культуру Галичини !