4 січня 1972 року о 21.20 у потязі № 7 «Москва–Прага» на прикордонному пункті Чоп був затриманий бельгійський турист Ярослав Добош. Ця подія стала доленосною для багатьох українських дисидентів. Вона детонувала заздалегідь підготовлену КҐБ хвилю репресій, яку в таємних документах назвали операцією «Блок». Упродовж 1972–1973 рр. було заарештовано 89 дисидентів. З них 28 у Києві та 13 – Львові. Зазвичай засуджені отримували по 5–7 років ув’язнення. Масштаби репресій перевищили аналогічні процеси над «шістдесятниками».
Увагу співробітників КҐБ Ярослав Добош привернув щойно його літак прибув 29 грудня 1971 р. з Праги до Києва. Оселився клієнт бельгійської туристичної фірми “Galitur” в готелі “Дніпро” на вулиці Хрещатик.
Того ж дня телефоном за умовленим паролем Добош зв’язався з внучкою “Каменяра” – Зиновією Франко. Після цього вони зустрілися біля театру опери і балету, де обговорили обставини арешту органами КҐБ Ніни Строкатої та Валентина Мороза, а також переслідування владою української творчої інтелігенції.
Іван Світличний (ліворуч), Зиновія Франко (праворуч)
Крім того Франко допомогла Добошу зв’язатися з іншими дисидентами. 31 грудня 1971 р. він зустрічав “новий рік” з Іваном Світличним, Леонідом Селезенком та Ганною Коцуровою. Від них Добош отримав фотографії Валентина Мороза та Василя Стуса, а також фотоплівку другої частини рукопису книги ув’язненого мовознавця, колишнього оунівця-одесита Святослава Караванського “Словник рим української мови”.
2 січня 1972 р. Добош виїхав до Львова, де оселився в готелі “Інтурист” на площі Міцкевича. Увесь цей час бельгійський турист знаходився під негласним наглядом співробітників КҐБ. Вони доповідали керівництву, що Добош поводив себе підозріло. Постійно намагався виявити стеження за собою.
Спочатку Добош завітав до будинку на вулиці Партизанській (згодом з’ясувалося, що цю адресу він отримав у Брюселі від Омеляна Ковала), де планував зустрітися з дисиденткою Стефанією Гулик-Гнатенко. Однак двері йому відчинила літня жінка. Вона розповіла що Стефанія переїхала до квартири на вулиці Деркарта, 5.
Після цього Добош трамваєм дістався кінцевої зупинки маршруту № 2, а звідти пішки – помешкання Стефанії Гулик-Гнатенко.
Дисидентка розповіла, що Валентин Мороз важко хворий та перебуває у лікарні, а Ніну Строкату заарештували на Кавказі співробітники Одеського КҐБ.
Також вона порадила Добошу зустрітися з Ігорем Калинцем, написала його телефон та схему місця розташування роботи. У подяку за допомогу він вручив дисидентці 125 крб., які напередодні отримав у Києві, обмінявши на 150 доларів.
Того ж дня Добош виїхав до Праги. На станції Чоп, під виглядом перевірки неправильно оформлених документів, його зняли з потягу прикордонники та відправили місцевого до готелю “Україна”.
Наступного дня Добошу повідомили, що мають санкцію на обшук та запропонували видати заборонені для вивозу за кордон речі. Після цього затриманий передав співробітникам КҐБ металеву коробочку з вісьмома фотоплівками “самвидаву”, які він зберігав під трусами за допомоги резинки.
Серед особистих речей Добоша також виявили номер телефону із підписом “Ігор Калинець”, фотографії дисидентів Валентина Мороза та Василя Стуса, а також книги: Івана Дзюби “Звичайна людина чи міщанин?” (Київ, 1960), Богдана-Ігоря Антонича “Пісня про незнищенність матері” (Київ, 1967), Бориса Нечерди “Барельєфи” (Київ, 1969), Олександра Мироненка “Андріївська церква” (Київ, 1970) та “Соціологічні проблеми радянського суспільства”.
Після цього у Львові та Києві тривали допити Ярослава Добоша. Він розповів слідчим КҐБ, що народився 19 липня 1947 р. в селищі Вілденфельс (Саксонія, Німеччина) у сім’ї емігрантів з Львівщини. Батьки невдовзі переїхали до Бельгії, де працювали робітниками на заводі.
У 1965 р. Ярослав закінчив Папську українську малу семінарію святого Йосафата, а у 1967 р. – філософський факультет “Великої української семінарії” у Ватикані. Того ж року він вступив до Спілки української молоді. З 1968 р. працював секретарем Головної управи Українського Допоміжного Комітету Бельгії, а наступного року увійшов до складу редколегії журналу “Авангард”. Тоді ж Ярослав вступив до Левенського католицького університету та оселився в м. Маасмехалян у квартирі на Корган стріт, 11.
15 травня 1969 р. Добоша обрали секретарем Українського наукового освітнього товариства, а 13 грудня 1970 р. – секретарем Українського допомогового комітету Бельгії. Упродовж 8–11 квітня 1971 р. Ярослав приймав участь у “Конгресі українських студентів”, який відбувався в Римі при Українському католицькому університеті. На ньому Добоша обрали членом контрольної комісії Управи університету. 7 листопада того ж року Ярослав очолив Крайову управу Спілки української молоді (далі – СУМ) Бельгії.
Здібний та енергійний керівник підпільної ланки одразу привернув увагу голови Територіального проводу ОУН Бельгії та “Центральної виховної ради” СУМ Омеляна Коваля (“Дира”). Саме він рекомендував кандидатуру Ярослава Добоша для виконання таємного доручення в Україні. На завдання його особисто благословив кардинал Йосиф Сліпий.
На “туристичну поїздку” до України Добошу видали 25.000 бельгійських франків та 150 американських доларів. Номери телефонів, паролі, прізвища та адреси слід було вивчити на пам’ять. Крім того він пройшов інструктаж із дотримання конспірації. Омелян Коваль рекомендував “кур’єру” телефонувати лише з таксофонів, не користуватися таксі та завжди мати при собі гроші.
Однак усі зазначені заходи конспірації Добошу не допомогли. 20 січня 1972 р. йому пред’явили звинувачення за статтею 57 кримінального кодексу УРСР (проведення політичного шпіонажу).
З моменту затримання МЗС Бельгії тричі зверталося до радянської влади з проханням повернення їхнього підданого додому. 27 березня 1972 р. третій секретар посольства Бельгії в Москві барон Т’єрі де Ґрюбен та консул Арналстен відвідували ув’язненого співвітчизника у слідчому ізоляторі УКҐБ по Львівській області.
Представники військової прокуратури повідомили дипломатам, що нічого нового повідомити не можуть. Під час 45-хвилинної зустрічі із ув’язненим, де Ґрюбен і Арналстен цікавилися у в’язня побутовими умовами утримання. Добош відповів, що перебуває у загальній камері, почуває себе добре, однак, жодних листів із Бельгії не отримував.
Після цього Арналстен попросив дозволу задати питання, чи в’язень визнає себе винним. Однак йому це заборонили. Після цього дипломат запитав арештованого “чи має той силу волі?”. Добош відповів ствердно. Наприкінці розмови дипломати повідомили в’язню, що його батько найняв у Бельгії адвоката, який у випадку надання дозволу радянською стороною, буде присутнім на процесі. Крім того Добош виявив бажання, щоб на суді був присутнім представник посольства Бельгії.
15 травня 1972 р. відбулася наступна зустріч де Ґрюбена з ув’язненим у Львові Добошем, яка тривала 25 хвилин. Дипломат повідомив арештованому, що його питання обговорював парламент Бельгії. Т’єрі де Ґрюбен запитав чи ув’язненого не перевели до іншої камери. Проте, співробітники КҐБ заборонили їм говорити на цю тему. Після цього дипломат передав Добошу лист від батька, сигарети, фрукти та пиво. За винятком останнього, передачу дозволили залишити.
25 травня 1972 р. Добош написав до Президії Верховної Ради СРСР листа з проханням про помилування. Через шість днів співробітники КҐБ організували у Львові першу прес-конференцію за участі Добоша. На неї запросили кореспондентів республіканських газет та журналів, радіо та телебачення, представників виробничих колективів, творчих союзів та громадських організацій. Загалом у залі знаходилося більше 100 осіб. У промові Добош засудив свою “антирадянську діяльність” й просив про помилування. Хід засідання фіксувався на відео та аудіо магніті плівки.
2 червня 1972 р. Добошу оголосили постанову Президії Верховної Ради СРСР про звільнення його від кримінальної відповідальності. Того ж дня в Києві відбулася головна прес-конференція.
Заготовлену КҐБ промову Ярослав Добош зачитував з паперу у “брежнєвському стилі”. Під час виступу то сидів, то стояв.
Радянські представники “для солідності” щось записували. Окремі навіть курили, заборон на це у той час не було.
Після закінчення конференції, 2 червня 1972 р. о 21.00 Добош вилетів літаком з Києва до Москви. Звідти наступного дня він відправився додому.
Через два дні в інтерв’ю бельгійській пресі, Добош виправдовувався, що став жертвою провокації. Наприкінці вересня 1972 р. відправив міжнародною поштою заяву на адресу Президії Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР, Верховного суду УРСР та Прокуратури УРСР. У ній наголошував, що свідчив проти дисидентів під тиском. Вимагав негайно їх звільнити як безпідставно арештованих.
Шквал засудження вчинків Ярослава Добоша охопив українську емігрантську пресу. 25 червня 1972 р. “Українські вісті” (ФРН) обурювалися: “Він лише бутафорський “західний герой”… опинившись у конкретній ситуації випробувань, показав себе випещеним маминим синком”.
Газета “Свобода” (США) від 6 липня 1972 р. писала: “Молодий чоловік, вихований в умовах Заходу, під охороною паспорта західної держави, легковажно їде в Україну. Намагається встановити зв’язок із людьми, які там стоять в інтелектуальній опозиції. І хоча в тюрмі його щадили, він в усьому зізнався, обтяжуючи становище тих людей з якими зустрічався. Згодом, перебуваючи у вільному світі, розповідав для самореклами про таємні зустрічі у Києві та Львові, знову підставивши арештованих”.
Про подальшу долю Ярослава Добоша відомо небагато. Він відійшов від активної роботи в СУМ. Наприкінці життя важко хворів та помер 29 червня 2015 р. у лікарні м. Брасхаат (Бельгія).
Через півстоліття справа Добоша сприймається інакше. Важко засуджувати молодого бельгійця за те, що він, без вагань, не віддав своє життя за незалежність України, не виявився фанатичним продовжувачем справи предків. Тим більше, це б не врятувало дисидентів від давно запланованих репресій.
У цій історії на перший план виходить цінність долі окремої людини для західного суспільства. Натомість радянська (євразійська) парадигма світосприйняття є протилежною. Для неї людські долі, особливо власних громадян – це витратний матеріал. На прикладі Добоша ми бачимо, що з західною (вільною) людиною ця система змушена рахуватися. Однак для “своїх” у неї жалю нема.
Ярослав АНТОНЯК
Джерело: Історична правда
