Найщасливіша пора шкільної юності для багатьох рівненських хлопців і дівчат, що навчалися у школах № 1 і № 2, обірвалася весною 1948 року їх арештом і засудженням до різних термінів ув’язнення. А слідом за ними дорогами далекого Сибіру поїхали їхні батьки, брати і сестри.
Сімдесят років відділяють сьогоднішніх старшокласників від їхніх ровесників, які постраждали за вільне слово і думку. Серед них була і Ліда Дзівак, що мешкала поруч із старою Свято-Успенською церквою, що на вулиці Шевченка. У цій старій дерев’яній батьківській хаті, повернувшись із заслання, прожила Лідія Карпівна до кінця життя, відійшовши рік тому в кращий світ.
Авторові цього матеріалу пощастило знати цю неймовірно позитивну і інтелігентну жінку, слухати і записувати її розповіді, які нині складають часточку історії нашого міста.
Про шкільне дитинство в “мазепинці”
Народилася Лідія Карпівна в 1929 році в роботящій українській сім’ї Карпа та Надії Дзіваків, які збудували свою хату на старій вулиці Омелянівській (тепер Шевченка) і мали там невелику господарку, а ще мали незначні наділи землі, яку самотужки обробляли. З того й жили. У сім’ї зростало двоє дівчаток – Ліда і Валя.
Батьки віддали старшу Ліду на навчання в початкову українську школу імені Гетьмана Мазепи, яка знаходилась на колишній вулиці Галлера (тепер 16 Липня, 18). Три класи “мазепинки” Ліда закінчила в 1939 році.
Зі спогадів Лідії Дзівак про “мазепинку”: “ У нашій школі було шість класів, і діти навчалися у дві зміни. За навчання батьки щомісячно платили по два злотих, бо ж українська школа за Польщі була приватною. Цікаво, що в тій школі класи були прохідні й до свого класу треба було пройти через 2-3 інші класні кімнати. Але зате ми навчалися своєю рідною мовою! Директором був Іван Сав’юк, і його дружина Марія теж там вчителювала. Слово Боже читав священик о. Юрій Борщевський, який був настоятелем української церкви Святого Юрія, що знаходилась на вулиці Міцкевича. Я пам’ятаю свою першу вчительку Галину Кутковець. До української школи ходили діти свідомих українців з різних частин міста і навіть з навколишніх сіл. У неділю ми усією школою організовано йшли на службу в нашу українську церкву. Пам’ятаю свята, які проводились в школі, і подарунки, які нам вручали на закінчення учбового року. Особливо радісне було весняне свято матері. Саме цей спомин і залишився на фотокартці тих часів, де ми з сестрою і тіткою йдемо вулицею Рівного з квітами”.
У 1939 році влада стала іншою і “мазепинка” стала школою № 1, яку спочатку перемістили в приміщення колишньої російської гімназії на вулицю Червоноармійську (тепер С.Петлюри), а потім на вулицю Свердлова (тепер М.Хвильового). Учні, які навчалися за Польщі, продовжили навчання в радянській школі класом нижче. Ліда Дзівак знову стала третьокласницею і встигла до початку війни закінчити ще 4-й клас. Замість чужої польської стали вивчати чужу російську мову.
Життя в окупації
Згадує Лідія Карпівна й про навчання в період німецької окупації: “Коли ж у місто увійшли німці, практично школи перестали працювати. Я якийсь час навчалася у торговій школі, що відкрилася в будинку поруч з “пожаркою”. Одного разу німці оточили школу і почали хапати наших учнів, очевидно, щоб вивозити їх у Німеччину. Хто як міг почали втікати. Я вискочила через вікно (клас був на першому поверсі) і на тому моє навчання закінчилося. Потім мама домовилась із директором музею паном Юрієм Шумовським, і він взяв мене туди на роботу. Музей знаходився в будинку на колишній вулиці Короленка (зараз на цьому місці майдан Незалежності).
Там був музей і бібліотека. Я навчилась друкувати на друкарській машинці, видавала читачам книжки, а ще проводила екскурсії по залах музею. Мені було на ту пору 14 років, а зросту я була досить високого. Батьки боялися, щоб мене не схопили і не вивезли в Німеччину. Робота ж давала посвідку і якусь гарантію, що не зачеплять, не вивезуть”.
Чорний день для родини Дзіваків
Після звільнення Рівного в 1944 році школярі знову повернулись за парти. На вулиці Червоноармійській відкрилася школа №1, куди пішла на навчання і Ліда Дзівак. Збільшилося число вчителів за рахунок тих, які прибули за направленнями зі сходу України. Із молоді почали виковувати радянських патріотів і атеїстів. Одночасно ведеться стеження за тими, хто дозволяє собі вголос висловлюватися про свої національні почуття і, не дай Боже, скаже щось супроти радянської влади. А в них, простих рівненських дівчат і хлопців, була молодеча енергія, “рожеві” мрії, веселий настрій. Співали українських пісень, вдягали на свята вишивані сорочки й не знали, що це буде сприйнято, як “український буржуазний націоналізм”, що прирівнювалось до поняття “ворог народу”.
Чорним днем для родини Дзіваків стало 30 березня 1948 року. “Я була в десятому класі, – згадує Лідія Карпівна, – і після третьої чверті мене посадили. За що – не знаю. Але, як потім сказав слідчий у Москві, мене “родителям нужно было сигонуть розочкой”. Мені ж, дев’ятнадцятирічній дівчині, радянське правосуддя інкримінувало: “учасниця банди УПА, псевдо “Чепурна” і засудили за статтею 54 пункти 10,11 на вісім років позбавлення волі. Хоча про УПА я дізналася лише в тюрмі”.
“Мене допитували в Рівному, – продовжує Лідія Карпівна, – на вулиці Пушкіна, там тоді був відділ МДБ. У дворі були камери, ізолятори, слідство, допити, карцер. Додому вже не відпустили. Вночі на допиті, а вдень приходиш у камеру і навіть задрімати на кілька хвилин не дозволяють. Черговий весь час ходить, зазирає у віконечко і тільки й чути: “Встать!”, “”Встать!”. Суду і суддів не було. Завезли мене в тюрму в Остріг і там зачитали: “Согласно с решением Особого совещания МГБ города Москвы вы лишены свободы на восемь лет. Распишитесь…»
Юність рівненських старшокласників знівечила радянська влада
Юна Ліда ніяк не могла усвідомити, за що її позбавили волі. Не звернула ”справедлива” влада ніякої уваги ані на матір, що була визволителькою радянських військовополонених як член Міжнародної організації Червоного Хреста, ані на молодість дівчини. У той саме час заарештовано було цілу групу рівненських старшокласників, серед яких були Лідині друзі Степан Куйбіда, В’ячеслав Новак, Олександр Омельчук, Ярослав Клепач, Людмила Негребецька, Георгій Безсонов, Раїса Судік, Володимир Кулій. Рівненська молодь зазнала жорстоких репресій. Дівчат і хлопців відправили на етапи до Сибіру на довгі роки.
Лідія Дзівак продовжує свої сумні спогади: “У Воркуті я стала політв’язнем “Речлагу“ під номером 1-0-939. Така нашивка з білої ганчірки розміром 10х20 сантиметрів у мене була постійно на правому коліні та лівій руці. Тяжка праця, голод, холод, приниження. Але ми й там залишалися людьми, українцями, знаходили друзів, мали від них підтримку. Ми вижили. Свобода прийшла після смерті Сталіна”. Термін ув’язнення їй скоротили лише на 8 місяців і видали довідку на проживання у Воркуті й більше нікуди.
Через два роки після Лідиного арешту розправа влади настигла і її батьків та молодшу сестру.
У 1949 році влаштували в домі Дзіваків обшук, шукали зброю. Не знайшовши жодного криміналу, дали дві години на збори… Батьків і 18-річну Валентину відправили спочатку до Клеванького замку, де був збірний пункт, а потім, посадивши у вагони для худоби, повезли в глиб Росії. Дзіваки стали поселенцями спецмістечка в Томську. Десять років сім’я рівненських хліборобів змушена була жити за тисячі кілометрів від рідного краю, тяжко працюючи на лісоперевалочному комбінаті.
Одразу після вивезення Дзіваків у їхній хаті поселився той міліціонер, що виселяв їх у 1949 році. Повернувшись додому, ще довго Карпо Федорович і Надія Сергіївна оббивали пороги владних установ, шукаючи правди і вимагаючи повернення їм незаконно відібраного житла.
Радянська влада понівечила молоде життя рівненських школярів і їхніх родин, а вибачилась лише через десятиріччя, надавши довідки про реабілітацію. Лідії Карпівні Дзівак тоді зняли з вироку лише одну статтю ”за організацію УПА”, а ”зрада батьківщині” залишилася.
У пам’яті залишився світлий образ мужньої жінки, неймовірно мудрої, освіченої, завжди виваженої у словах, щирої і гостинної. Сестри Дзівак, повернувшись у батьківський дім, прожили все життя поруч, підтримуючи одна одну в горі і радості.
Залишаюсь їм неймовірно вдячною за розповідь про особисте життя, а також за детальну оповідь про життя їхньої рідної вулиці Шевченка, про сусідів, шкільних друзів, про життя Рівного далеких 1930-х років.
Галина ДАНИЛЬЧУК
Джерело: РівнеРетроРитм
