Праведна невістка Захара Франка – Розалія Франко з Нагуєвич – рятівниця гебреїв Гофманів та Левенбергів з Дрогобича

4691
Праведна невістка Захара Франка – Розалія Франко з Нагуєвич – рятівниця гебреїв Гофманів та Левенбергів з Дрогобича

Починаючи із ранньомодерного часу в селі Башево, а згодом Нагуєвичах компактно проживала гебрейська національна громада, яка започаткувала тут свої власні садиби поруч із соляними промислами, що відомі принаймні від 1244 р. згідно фальсифікованої грамоти князя Лева Даниловича.

Старожили згадували, що ще до Франкових часів у Радичевім лісі, біля дороги, яка вела до Дрогобича, була корчма. Нагуєвицькі ґазди часто зупинялися в ній коли возили в Дрого­бич дрова чи їхали на ярмарок. Власника єврея і всю його сім’ю вирізали розбійники. Звинувачували одного з мешканців села – Миколу Задорожного. Ці події описані у п’єсі Каменяра „Укра­дене щастя”. У самому селі корчму тримав Абба Бріль, котрий також займався лихварством. Не одна бідняцька нивка ставала власністю лихва­ря. А ті, що особливо полюбляли алкоголь, віддавали своє поле в рахунок боргу корчмареві.

Згідно даних шематизму Перемишльської єпархії за 1885 р. у селі Нагуєвичі проживало 1940 українців та 33 євреї[1]. У ХІХ ст. найбагатшим серед нагуєвицьких євреїв був Яків Берґер. Мав багато поля, крамницю, тартак. У його хаті була божниця, куди в суботу всі євреї сходилися на „шабаш”. Берґер був їхнім духовним наставником. Єврей Мошко мав продуктовий магазин. Зокрема він скуповував за безцінь восени овес, а навесні, коли селянам не ставало на посів чи на корм для коней, мусили йти до Мошка і платити втридорога. Він також скуповував у селян телят, м’ясо продавав у Бориславі та Дрогобичі. Деякі з єврейських родин, що жили в селі, нічим не відрізня­лися від нагуєвичан, жили з ними по-добросусідськи, займали­ся сільським господарством. Бувало, що дружили, спрягалися кіньми, приходили в гостину на різні свята[2].

Згідно шематизму Перемишльської єпархії за 1906 р. у верхніх Нагуєвичах проживало 1088 жителів, а у нижніх – 869. На території Слободи, де знаходилося родинне обістя Франків проживало 46 душ. При цьому на території усіх Нагуєвич проживало 50 поляків та 76 євреїв. У приходській школі, що оплачувалась з доходів церкви, навчалося 160 ді­тей. Навчання здійснювалося українською мовою. В цей час в селі діяв шпихлір і склеп[3].

Батьки Генрика Гоффмана - Еліаш і Єва Гоффман
Батьки Генрика Гоффмана – Еліаш і Єва Гоффман

Майже кожен нагуєвичанин міг різати трачку. Дехто постій­но працював трачем у багатого єврея Берґера. Його тартак сто­яв за річкою навпроти обійстя підприємця[4].

До 1941 р. в селі Нагуєвичі поруч з дітьми українців училися євреї: Еліаз Мендель, Яків Берґер, Еліаз Берґер, Абрагам Брінґс, Йона Зільберберґ, Йозеф Кляйнберґ, Йозеф Берґер, Йозеф Баумґартен, Йозеф Вайтзнер, Самуель Бріль та ін. Вони загину­ли в німецьких концентраційних таборах[5].

Як відомо, в Івана Франка було два молодших брати: Захар 1859 р. н. та Онуфрій 1861 р. н. У 1865 році помер їхній батько, відомий нагуєвицький коваль Яків Франко, а у 1872 році померла мати Марія Франко з роду Кульчицьких у віці 37 років. Залишившись круглими сиротами, всі троє братів дуже любились, з родинною теплотою горнулись один до одного. Наймолодший Онуфрій був дуже талановитим хлопцем, мав велику здібність до ручних робіт, звичайним ножем вирізував з дерева різні речі, з дитинства виявляв нахил до ковальства. Одружився з Юлією Дидинською із Ясениці-Сільної, було у них восьмеро дітей. Весною 1904 року переїхав жити із сім’єю у с. Підгірки біля Калуша на Станіславщині. Зараз там живе велика родина Франків, діє відомий музей-оселя родини Івана Франка, присвячений Іванові Франку та його родині в місті Калуш.

Брат Захар[6], якого в Нагуєвичах кликали Михайлом, єдиний із синів Якова Франка, котрий жив у рідному селі. Дуже гарно співав, грав на скрипці. Ніхто в селі не міг з ним зрівнятися по збиранню грибів, ягід. Рибу ловив усякими способами, навіть носив її продавати у Дрогобич. У 1883 році Захар Франко одружився з нагуєвицькою дівчиною Марією Ясінською. Було  в нього шестеро дітей: Григорій (1884 – 1952) – був першим директором музею Івана Франка в Нагуєвичах; Ганна (1886 – 1967) – молодою дівчиною виїхала в Америку, там вийшла заміж за односельчанина Ілька Сольвара, прожила у США до кінця життя; Юлія (1890 – 1972) – вийшла заміж за коваля із Самбірщини Йосипа Даніцького, проживала в Нагуєвичах; Іван (1896 – 1918) – дуже здібний хлопець, закінчив Дрогобицьку гімназію. Пішов на І світову війну, повернувся і помер на 23-ьому році життя у 1918 році; Василь (1899 – 1980) – шістнадцятирічним хлопцем доглядав за хворим, одиноким Іваном Франком, а по його смерті вступив до легіону січових стрільців, воював до закінчення війни. У 1941 році виїхав із сім’єю в Америку, там і помер 1980 році; Микола (1905 – 1942) – наймолодший син Захара, перший голова сільської ради в Нагуєвичах, який був страчений німцями.

Еліаш Гоффман в Гливицях у своєю лікарському кабінеті
Еліаш Гоффман в Гливицях у своєю лікарському кабінеті

Микола Франко був людиною слова, ніколи нікого не ображав. Завжди відгукувався на біду інших, старався допомогти чим міг. Подейкували, що він міг зняти з себе і віддати останню сорочку, проте в міжвоєнний час він заплутався у тенетах комуністичної пропаганди, ставши членом КПЗУ. На думку Р. Горака, М. Франко щиро вірив в ці ідеї[7]. Його дружиною стала Кімакович Розалія (Єфрузина) Марківна, яка народилась 21 грудня 1909 р. у Нагуєвичах у горішньому кінці села в родині Марка Кімаковича та Анни Озги[8]. Вона походила з давнього Нагуєвицького роду Кімаковичів, який згадується у документах XVII-XIII ст. 6 серпня 1931 р. ( за даними Р. Горака – у віці 27 років 6 серпня 1931 р.[9]) Микола Франко і Розалія Кімакович одружилися. Згодом у них народилися дочки Стефанія, Віра, син Михайло. Саме цій гілці роду Захара Яковича Франка судилося стати рятівниками гебреїв у селі Каменяра.

Микола був першим головою сільради в Нагуєвичах, депутатом Народних зборів 1939 року, а згодом став ще й депутатом Дрогобицької обласної ради. Саме так радянська влада виказувала свою «повагу» до родини Каменяра[10]. Того ж 1939 року Миколу Франка обрали головою сільської ради. Дізнавшись про комуністичну кар’єру сина, подейкували, що Захар Якович Франко (батько Миколи), гірко плакав[11].

Незадовго до наступу німецьких військ Миколу мали намір евакуювати. Проте, син Захара Франка не почувався у нічому винним перед людьми, тому відмовився залишати рідне село (можливо з огляду на маленьких дітей та старого хворого батька). В роки німецької окупації він переховувався. Є інформація, що М. Франко переховувався у Багнах біля Урожа, у родича Йосифа Гомзяка, який також був комуністом. Його хата була у лісі далеко від дороги.  Проте з огляду на те, що його колишній заступник в сільській раді Дмитро Хомяк був його запеклим ворогом, він передав інформацію про те, де приблизно переховувався Микола Франко[12]. Одного літнього вечора 1941 року Микола Франко прийшов відвідати маленького сина, який захворів, де його із подачі Д. Хом’яка затримали і арештували[13].

Палітурка книги Романа Горака та Ярослава Гнатіва присвячена родині Якова Франка та його синам і нащадкам
Палітурка книги Романа Горака та Ярослава Гнатіва присвячена родині Якова Франка та його синам і нащадкам

Довелося Миколі Захаровичу відповідати за злочини, яких не вчинив. Спочатку відбув шість місяців тюрми у Дрогобичі, а далі чотири місяці тюрми у Чорткові, що на Тернопільщині. Не зміг провести рідного батька в останню мандрівку, котрий помер 7 липня 1942 року[14]. Розстріляли Миколу Франка у грудні 1942 року у чортківській тюрмі, а родина отримала сумну звістку на Йордан. Про смерть чоловіка Розалія дізналася із «чорної карти» на сам Йордан 1943 року[15].

Дочка Миколи Франка Стефанія, якій тоді було 9 років, згадувала: «Пам’ятаю, як налетіло гестапо, схопили батька, зв’язали руки і повезли в бричці до Дрогобича. Тоді я його бачила востаннє. Знаю, що спочатку тримали його в Дрогобицькій тюрмі, а потім перевели в Чортків на Тернопільщині. На початку 1942 року, на Йордан, прийшло повідомлення, що батька в живих немає. Ми з мамою дуже плакали, а малий Михась своїм дитячим розумом ще не усвідомлював того страшного горя, яке звалилося на нас. Дід Захар, який жив разом з нами, після смерті батька дуже страждав, куди ходив, то плакав. Пам’ятаю, сидів на печі, звісивши ноги. Наприкінці зими почав згасати на очах з великої туги за батьком.

Гринь Франко з родиною: батьком Захарієм, братом Миколою, його дружиною Розалією та дітьми Стефанією та Михайлом
Гринь Франко з родиною: батьком Захарієм, братом Миколою, його дружиною Розалією та дітьми Стефанією та Михайлом

Одного недільного дня, якраз на свято Івана Купала, дід помився, одягнувся в святковий одяг і попросив, щоб я йому постелила на подвір’ї. Мама була в церкві, а я пішла по корову, що паслася на полі. Коли повернулася додому, дід Захар був уже мертвий. Так собі приліг на подвір’ї і заснув спокійним вічним сном. Похоронили діда моя мама Розалія, діти Захара – дочка Юлія та син Григорій. Він заповів поховати його біля мами Марії Франко (з Кульчицьких).  Згодом, восени 1952 року, помер Григорій Франко, мій стрийко, батьків брат. Його похоронили біля батька – діда Захара, на могилі встановили дубовий хрест.

В 1983 році мій брат Михайло і зять Григорія Франка Йосип Шумеляк встановили на їх могилі металевий хрест із табличкою з їхніми прізвищами і огорожу. А 28 серпня на могилі матері Івана та Захара Франків встановили надгробний пам’ятник, споруджений на пожертви наших краян, які відвідували Україну після проголошення незалежності в 1991 році»[16].

Як бачимо у 1942 р. залишилась Розалія Франко із маленькими дітьми сама. Їй довелося дуже не легко. Мусила пішки носити молоко до Дрогобича, щоб заробити на кусень хліба. Та це був тільки початок усіх бід і страждань що приготувала невблаганна доля для нащадків роду Миколи Франка. Через своє добре серце і бажання допомогти іншим, співчуття до чужої біди, Розалії довелось заплатити високу ціну.

Гринь Франко з родиною ( Розалія Франко тримає дитя на руках)
Гринь Франко з родиною ( Розалія Франко тримає дитя на руках)

Одного разу в Дрогобичі під час чергової поїздки на ринкову площу до неї звернулися євреї, котрим вона носила молоко на продаж. Боячись загинути у гетто або концтаборі, вони просили переховувати їхню родину. Розалія погодилась, на свою біду. Вони впросили її переховати їх від німців. Вона переховувала їх у своїй пивниці. Це були батько і син. Розалія просила їх бути обережними. Франкознавець Р. Горак подає власну інформацію, що Розалія «викопала для них криївку в стодолі, а євреї присяглися, що не висунуть із стодоли носа. У криївці були батько і син. Дочка його була блондинкою і мало подібною на єврейку, а тому з іншими людьми виїхала на роботу в Німеччину. Ті кого прихистила в стодолі Розалія, не дуже дотримувалися обіцянок. На довгий час зникали з криївки, приводили із собою інших євреїв – треба було їх обпирати, обшивати та годувати. Якось Розалія за необережність дорікнула їм, тоді вони дали Розалії розписку про те, що за врятування даруються їй своє майно. Не лакомилася Розалія на чуже. Ніхто в селі не міг припустити, що після смерті чоловіка наважиться Розалія ризикувати життям дітей і своїм власним»[17].

Через деякий час сховок було викрито. Адже навесні 1944 р. вона прихистила фольксдойчерів, які емігрували із власними кіньми та господарством на захід. Одного разу, коли Розалія пішла до сестри, німецькі колоністи залишилися самі на подвір’ї і побачили євреїв[18]. Проте євреям вдалося втекти, а Розалію арештували наступного дня. Привезли Розалію Франко у село Лішню, де був постерунок ГЕСТАПО, а через 3 дні перевели в тюрму на Стрийській до Дрогобича. Одного дня дочка Стефа пішла віднести матері хліба в тюрму. Від знайомих людей довідалася, що її маму бачили на Ринковій площі, інші казали що перевели до іншої тюрми. Дівчина чимдуж побігла на площу ринок та запізнилася. Маму живою вже не застала, тільки бачила, як німець дострілював вбитих…[19]. Того ж дня, 16 червня 1944 р. , під стіну північної сторони Ринкової площі Дрогобича німці вивели 18 чоловіків і 1 жінку. Це була Розалія Кімакович-Франко. Сам розстріл бачили жінки з Нагуєвич – Хом’як Розалія, Хом’як Марія і Добрянська Розалія. Німецький офіцер дав наказ: “Вогонь”. Очевидці почули , як Розалія скрикнула: “ Мої діти, моя Стефцю, мій Михась!”. Потім офіцер ходив поміж розстріляними і для певності кожному прострілював голову[20].

Того червневого дня 1944 року двоє дітей Миколи та Розалії залишились круглими сиротами. Дванадцятирічна Стефа із шестирічним братом Михайлом більше ніколи не відчують материнської та вітцівської любові, турботи, ласки… Не довідаються ніколи ні Стефанія, ні Михайло, де могили їхніх батьків. Опікуном сиріт став Гром Михайло. Вони перейшли жити до Даніцької Юлії Захарівни – рідної сестри Миколи Захаровича Франка, їхнього батька. Михайло Гром був зятем Юлії Даніцької. Згодом Стефа із Михайлом жили у сестри матері Анастасії Тимишин, котра проживала на протилежному кінці села (вгорі). У батьківській хаті Стефанії влада відкрила музей Івана Франка. Тут музей проіснував до 1951 року. Тоді його перенесли в центр села у колишню єврейську корчму[21].

Стефанія Миколаївна Дрогобицька (Франко) – донька Розалії і Миколи Франків
Стефанія Миколаївна Дрогобицька (Франко) – донька Розалії і Миколи Франків

Другим ключовим джерелом для визнання Розалії Франко рятівницею гебреїв, є властиво спогади тих представників гебрайської спільноти, хто вижив завдячуючи її героїчному поступку. Так, до нашого часу збереглися спогади Генрика Гоффмана, які були опубліковані у 1999 році в місті Люблін під назвою «З Дрогобича до Обіцяної землі», яка вийшла у видавництві «Norbertinum»[22]. Цю книгу у 2018 році до фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка в Нагуєвичах подарував директор Міжнародного Фонду імені Івана Франка Ігор Курус. Ми розпочали спеціальний пошук фактів. Як виявилося, Генрик Гоффман народився і виріс у Дрогобичі у родині Єви і Еліаша Гоффманів. Його батько був лікарем, а мати походила з родини чиновників. Під час війни всю сім’ю переселили в гетто, а потім, після його ліквідації, йому з батьками вдалося вижити в тимчасовому таборі. Перед його ліквідацією вони втекли до приватного криївки (прихованого бункера) в Нагуєвичах, де переховувалися інші євреї. Після визволення радянською армією вони змогли вийти з криївки. Пізніше родина була переведена до міста Гливиці, що на південно-західній частині Сілезського воєводства. Тут родина розпочала нове життя. Проте через зростання антиєврейських настроїв у 1968 році разом із дружиною Ельжбетою та сином Мареком Генрик Гофман виїхав до Ізраїлю. Свої спогади про своє перебування в Польщі та міжвоєнному Дрогобичі він умістив у книзі «Від Дрогобича до Землі Озаканей» (Люблін 1999), виданій як перший том нової видавничої серії «Głos Ocalonych»[23]. Ці спогади про життя своєї родини в Дрогобичі до і після війни Генрик Гоффман написав в Ізраїлі у 1971 р.[24] Геник Гофман згадував, що рід його матері був знаним у Дрогобичі із репутацією фабрикантів і каменярів. Під час німецької окупації батько із сім’єю перебували у гетто, але згодом мали доступ до праці в різних закладах на передмісті Дрогобича. Наприклад, у 1942 р. малий Генрик Гоффман працював на деревообробній майстерні по вулиці Жупній в фірмі братів Клемпнер. Проте поступово тривали ліквідаційні акції та повільна ліквідація самого гетто. Коли у 1944 р. почалася контратака радянської армії, батько зрозумів, що це вигідна нагода врятувати сім’ю. Також все частіше надходила інформація про ліквідацію робочого табору гебреїв, та можливому перевезенню робітників до Ясла або Кросна[25].

Палітурка книги спогадів Генрика Гофмана 1999 р. згідно машинопису 1971 р.
Палітурка книги спогадів Генрика Гофмана 1999 р. згідно машинопису 1971 р.

Батько, Еліаш Гоффман дізнався від спорідненої до Гоффманів родини Левенбергів про нагоду отримати сховок у Нагуєвичах. Як виявилося Левенберги переховувалися у «зкомунізованої родини Івана Франка в бункерах у лісах під Нагуєвичами»[26]. Скоріш за все у своїх спогадах Генрик Гоффман властиво і відкрив нам справжнє прізвище родини батька і сина, яких свого часу погодилася переховувати Розалія Франко у себе на подвір’ї, про що ми писали вище. Згідно спогадів Г. Гоффмана Левенберги перебували у Розалії Франко вже кільканадцять місяців, тобто десь від 1943 року, коли властиво було ліквідовано «Städtische Werkstätte». Також батько Генрика Гоффмана домовився, що разом із ними у Нагуєвичах будуть переховувати у сховку Франків за безпосередньої організації Левенбергів також і інші гебреї, зокрема Куба Гользман з якоюсь Тинкою і малою Молі. Їх родина довгий час вже переховувалася із Левенбергами. Часу не було на зібрання речей, а тому лише сестра Тося спакувала невеликий наплечник. В батька Еліаша найважливішою була торбина з медичним приладдям лікаря, а також невелика торба з ліками. Врешті основна функція батька Генрика полягала у тому, аби він помагав лікувати тих гебреїв, які жили у Нагуєвичах в земляних сховках. Відтак розпочався процес укладання плану втечі, а саме дати втечі, налагодження контакту з провідником, визначення місця збірки і форми транспорту[27].

Генрик Гоффман. Фото 1950-х рр.
Генрик Гоффман. Фото 1950-х рр.

В березні 1944 р., коли німці почали підготовку до битви на фронті Львівщини, а також підготовку до евакуації, на деревообробній меблевій фірмі Гоффмани отримали завдання терміново виготовляти ящики для упакування документів нафтопереробних заводів, а також для документів інших німецьких рядових архівів. Це фактично гемблювалися дошки і конструювалися скрині. За три дні треба було виготовити замовлення, а тому Гоффмани практично не ночували у таборі для робочих гебреїв у місті. 28 березня близько 7 год вечора, за підтримки знайомого поліцая рушили з колоною робітників ніби на місце дислокації. Але по дорозі втекли до Жупної, далі до дерев’яної церкви Чесного Хреста, де зустріли свого батька. Тоді вони разом рушили до Горішньої Брами. Тут їх зустрів український візничий із фірою з двома кіньми, на якій були також Тинька і Молі. Прибувши на місце родина була в розпачі, адже умови були катастрофічними у схроні. Зберігся докладний опис цієї криївки у Нагуєвичах: «W ziemiance wydrążonej w lesistym terenie, obudowanej, jak w kopalni, drewnianymi stemplami, wielkości około trzech, może czterech metrów i wysokiej na dwa metry, gdzie rozmieszczono cztery pełne pluskiew, wyściełane słomą i sianem prycze, było osiem osób. Mała blaszana kuchenka, jedna lampa naftowa. Ubita ziemia stanowiła podłogę. Dla rodziców był to wstrząs nimaly»[28]. Проте головна ціль для родини була вижити. Ця таємна операція, властиво і підтверджує певну відсутність родини Левенбергів у Розалії Франко, через що вона їх постійно попереджала про загрозу.

Обкладинка книги Ганни Гром присвяченої Нагуєвичам (видання 2002 року)
Обкладинка книги Ганни Гром присвяченої Нагуєвичам (видання 2002 року)

Відома дослідниця історії села Нагуєвичі, а у липні 1956 – березні 1961 рр.[29] – директор музею-садиби Івана Франка – Ганна Гром одною із перших в українській історіографії актуалізувала питання участі родини брата Івана Франка – Захара Франка  у допомозі гебрейським родинам з терен Франкового краю у період Голокосту.

Так, 2002 р., на підставі власних усних етнографічних розвідок, а також численних спогадів нащадків родини Захара Франка і односельчан, Ганна Гром констатувала, що «у вересні 1939 р. прийшли «визволителі» і почали заводити радянські порядки. Сільську раду очолив небіж І. Франка – За­харів син Микола. Він брав участь у Народних зборах Західної України організованих КПЗУ, де було ухвалено приєднати її до Радянської України в складі СРСР. Микола Захарович Франко не був таким палким комуністом, як йо­го малювала радянська преса. Перебуваючи під певним впливом творчості свого дядька письменника І. Франка а також свого рідного брата Григорія, Микола Франко провадив велику роботу для національного відродження у селі як член Товариства «Просвіта» та драматичного гуртка.

Обкладинка книги Ганни Гром присвяченої Нагуєвичам (видання 2002 року)

Обкладинка книги Ганни Гром, присвяченої Нагуєвичам (видання 2002 року)

У час німець­кої окупації Микола Франко, як лен КПЗУ довгий час переховувався, але все ж ГЕСТАПО зловило його й стратило в м. Чорткові на Тернопільщині. Згодом була вбита і його дружина Розалія у центрі м. Дрогобича за те, що переховувала єврейську родину»[30]. У своїй пізнішій книжці присвяченій Нагуєвичам, яка побачила світ у 2004 р. дослідниця вказала, що Розалія Франко була страчена в Дрогобичі за те, що переховувала семеро євреїв. Про це дослідниця пише так: «У 1941 р. Гестапо закатувало небожа Каменяра Миколу Франка в місті Чорткові (Тернопільська область) та розстріляло його дружину Розалію в м. Дрогобичі за переховування сімох євреїв»[31]. Також Г. Гром доволі таки реалістично описувала становище мешканців села Нагуєвичі в період Німецької окупації. Як виявилося вона не принесла полегшення життя народу, адже «йшла війна, і треба було годувати величезну армію. Через це накладено непосильні податки: грошима, збіжжям, м’ясом, мо­локом. Селянин Петро Гаврилик відігнав до Дрогобича корову на м’ясо до товарних вагонів на залізничну станцію. Вранці про­кинувся а корова стоїть під воротами. Селянин зрадів, але змушений був знову відігнати її, бо німці жартів не любили»[32].

Ганна Гром (фото із фондів музею І. Франка в Нагуєвичах)
Ганна Гром (фото із фондів музею І. Франка в Нагуєвичах)

За період 1941 – 1942 рр. німці забрали з Нагуєвич до дрогобицького ґетто 70 євреїв, а більшість їх знищили в Бронниському лісі або в концентраційному таборі «Белжец», а місцевих хлопців і дівчат з числа українців та поляків примусово вивезли до Німеччини на роботу. Серед остарбайтерів Г. Гром встановила наступних мешканців Нагуєвич: 1.Буцяк Дмитро 2.Буцяк Розалія 3.Вовків Марія 4.Гром Іван 5. Гром Ганна 6.Гром Омелян 7.Гром Розалія 8.Глинка Степан 9.Добрянська Марія 10.Дрогобицька Марія 11.Калапунь Євдокія 12.Курп’як Михайло 13.Лазорович Катерина 14.Лунів Анастасія 15.Лунів Розалія 16.Маринович Михайло 17.Мартушкевич Микола 18.Микитич Михайло 19.Микитич Іван 20.Мацько Ганна 21.Сопотницький Федір 22. Страшівський Петро 23.Страшівська Марія 24.Страшівський Зіновій 25.Твердовська Розалія 26.Тимишин Катерина 27.Тимишин Михайло 28.Тимишин Гонората 29.Тимишин Ганна 30.Хруник Євфросинія 31.Шумеляк Розалія 32.Добрянська Розалія[33].

Богдан ЛАЗОРАК,
кандидат історичних наук, доцент,  директор Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі»,  доцент кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін  ДДПУ ім. Івана Франка

Марія ШУТКО,
молодший науковий співробітник  Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі», співавтор реконструкції експозиції музею-садиби Івана Франка в Нагуєвичах у 1980 – 1981 рр.

[1] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 90.

[2] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 63.

[3] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 91.

[4] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 81.

[5] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 109.

[6] В даний час живуть понад 200 нащадків роду Захара Франка. Впродовж всього життя Захар підтримував щирі родинні зв’язки з братом Іваном Франком. В 1909 році, коли Захар женив свого сина Григорія, він запросив його на весілля, яке відбулося 21 листопада. Приїхав Іван Франко із сином Тарасом, був старостою на весіллі. Як згадували сучасники був дуже веселим, співав, виголошував тости. Захар – єдиний з родини Франків був на похороні брата Івана Франка в 1916 році. Прийшов пішки з Нагуєвич і йшов за його домовиною разом із сином письменника Петром і товаришем та опікуном Карлом Бандрівським. Після одруження Захар Франко побудував собі хату на батьківському обійсті, поруч з вітчимом Гринем Гавриликом. У 1935 році побудував нову хату недалеко, під горою, і перейшов туди жити із сином Миколою. Див., наприклад: Шутко М. Марія Шутко. Спогад Стефанії Дрогобицької (Франко) про діда Захара – брата Івана Франка // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі». – Кн. 3. – Дрогобич-Нагуєвичі, 202. – С. 146-147.

[7] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[8] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[9] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[10] Топільницька Г. Стефанія Франко // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі». – Кн. 3. – Дрогобич-Нагуєвичі, 202. – С. 149-156.

[11] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[12] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[13] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[14] ЦДІА України і місті Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 4030. – Арк. 15.

[15] Там само. – С. 162.

[16] Шутко М. Марія Шутко. Спогад Стефанії Дрогобицької (Франко) про діда Захара – брата Івана Франка // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «Нагуєвичі». – Кн. 3. – Дрогобич-Нагуєвичі, 202. – С. 146-148.

[17] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[18] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[19] Горак Р. Народжена бути щасливою // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 9. – Львів, 2010. – С. 367-370.

[20] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / кн.. перша. Рід Якова. – Львів, 2000. – С. 161.

[21] ВФ ЛММІФ ДІКЗ «Нагуєвичі». – Гр. Ор-ф. – Інв. № 843: Спогади Шутко М. Ю. – Арк. 1.

[22] Відділ фондів Літературно-меморіального музею Івана Франка ДІКЗ «Нагуєвичі». – Інв. №. 2049. (№ книги вступу 4861).

[23] Hoffman H.  Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej.  Lublin. – Norbertinum, 1999. – S.135 s.

[24] Hoffman H.  Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej.  Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 9-10.

[25] Hoffman H.  Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej.  Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 78.

[26] Hoffman H.  Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej.  Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 78-79.

[27] Hoffman H.  Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej.  Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 79.

[28] Hoffman H.  Z Drohobycza do Ziemi Obiecanej.  Lublin. – Norbertinum, 1999. – S. 81.

[29] Лазорак Б., Лазорак Т. «Щодня до нас прибувають все нові і нові групи екскурсантів, туристів …»: про відомого хранителя музею Івана Франка в Нагуєвичах Ганну Гром і маловідому музейну педагогіку в часи тотального атеїзму (липень 1956 – березень 1961) // Садиба Франка: науковий збірник заповідника «нагуєвичі». – Дрогобич, 2021. – С. 705-716.

[30] Гром Г. Нагуєвичі . ‒ Дрогобич: Відродження, 2002. ‒ С. 43.

[31] Гром Г. Франкові Нагуєвичі. – Дрогобич, 2004. – С. 112.

[32] Там само. – С. 44.

[33] Там само. – С. 45.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.