Продовжуємо знайомство читачів Фотографій Старого Львова із статтею Миколи Голубця “Підземний Львів”, що була опублікована у кількох номерах часопису “Діло” за травень 1927 року. Першу частину статті можна прочитати тут., другу – тут
Текст статті подаємо подаємо оригінальним.
Підземний Львів.
МИКОЛА ГОЛУБЕЦЬ.
(Слідами зрівняних з землею церков старого Львова)
(Продовженн)
Один з таких поміж братських «посварів» занотував братський писар під датою 25 листопада 1905 р. Тоді то посварився пан Тимко Зарудський федоринський з паном Іваном Костуриком микулинським братчиком, «єден єдному злиї слова задаючи неучтиве». Присутні братчики поєднали їх якось на місці, але згодом віджила обида і пан Іван Костурик «взял през якую намову шатанскую, а не през иншую, запомнивши оної людзкости» завізвав пана Зарудського до замкового суду «за которую справу посполство барзо заприкро міло, а найбарзій для того, же єще на деспект пан Іван Костурик дал пана Зарудзкого до везеня всадити смродливого». Був це «деспект» не так для пана Зарудзкого, як для самого братства, яке звикло полагоджувати всякі «посвари» в чотирох стінах своєї хати. Тому то братство визволило п. Зарудського з «везеня» за ціну 14 червоних а пана Костурика покарало карцером на вежі і безміном воску на церкву.
В 1602 р. перейшла Федорівська парохія на брацтво, яке сплатило наслідникам о. Йосифа останнього з дідичних парохів, запевнені їм у завіщанні лєґати. Трансакцію цю затвердив королівський привілей з 1621 року, і від того часу парохія і брацтво св. Федора, аж до відомого братського декрету Атаназія Шептицького з 1744 р. творять одностайну й однозгідну економію та орґанізацію.
З братських протоколів, які заложено наново після Хмельниччини, довідуємося дуже богато цікавого й характеристичного про внутрішнє життя-буття федоринського брацтва і парохії. Старших братчиків було двох, при них обирано трьох братчиків молодших-столових, двох паламарів та одного писаря, що в парі з тим був і дидаскалом брацької школи. Так обраний «сеніорат» не мінявся що року, але «радив» і «справував» цілими роками, як довго не втратив брацького довіря або сам не зрікся цеї тяжкої й відповідальної почести.
«Дідові», який збирав брацькі складки і пожертви, плачено умовлений відсоток від зібраних грошей, а крім цього заосмотрювано шо року кожухом (1 зол. 24 грош.), сіраком (24 грош.) та чобітьми (І зол. З грош.) На основі повищого рахунку можемо набрати уявлення про братську жертвенність на публичні ціли коли найбідніші жертвували стільки, що коштував – сірак, а найбогатші стільки, що без мала – десять пар чобіт!
Коли в половині XVIII в. (1743 р.) владичий візитатор о. М. Шадурський заглянув до Федорівців, то на посвяченому церковному ґрунті найшов, «церкву деревляну, добру» , построєну на місці старої в 1706 р. В церкві було три вівтарі, золочений різьблений іконостас та безліч ікон, що збереглися ще з давен давніх. Списки церковних книг, опаратів, срібла, мосяжі, цини а там жемчугів і самоцвітів, від яких виблискували федорівські ікони, свідчили не тільки про набожність, але й помітну засібність федорівців.
На жаль канонічна візитація випала вже в добу, коли не тільки про федорівців, але й про всі львівські братва взагалі не можна було говорити з захопленням, гідним їх початкової ревности і громадськости.
Правда в стрічках візитаційного акту бренить упередження духовного достойника, який дивився на кожне з брацтв, як на гурт ляїків, що до цього часу вживали і на його думку надуживали права патронату над духовенством, в дечому одначе мусимо з візитатором погодитися. Брацтва пол. XVIIІ в. не були вже тим, чим зросли в своїх евангельськи-величніх первопочинах. Порвався вже звязок між братчиками і їх духовником, не було вже інтимности у взаєминах цілих брацтв поміж собою. Усюди прийшла до слова брацька оліґархія, що дірвавшись легких доходів, які плили з найму церковних маєтностей, полишала в руках одних і тихже наємників церковне добро цілими десятиліттями.
Внаслідок такої господарки виринали коштовні процеси з приводу «засидження» чи «завживання» а нерідко утрата церковно-брацького майна.
Позатим зникла патріярхальна простота брацьких звичаїв, так що до вибору старшини а і що до відповідального диспонування брацькою «скарбоною», а все разом свідчило про те, що братство як середньовічна цехова орґанізація, доживаючи віку, котиться по похилій площі упадку.
Довкола церкви оглянув владичий візитатор просторий, опарканений цвинтар, на якому стояла триповерхова дзвіниця з чотирма дзвонами, священича «резиденція» та школа, в якій мешкав «бакалар» і інша церковна прислуга. В церковному архиві найшов візитатор пів сотні ориґінальних королівських привілеїв, ктиторських «донацій» та контрактів, з яких можна уявити собі поважні кількости церковних ґрунтів та сервітутів, що ними володіла федорівська парохія. Між іншими до федорівської церкви належали в першу чергу ґрунти в її найближчому сусідстві а відтак цілий комплекс ґрунтів здовж Полтви, майже ціла нинішня вул. св. Войтіха та сіножати в Знесінні і під Рясною. Але в момент згаданої візитації справи федорівської парохії були вже до того запущені, що богато церковних маєтностей силою засидження і завживання перейшло на власність наємників. Касаційний йосифинський патент 1783 р. був тільки останнім з ударів долі; церкву розібрано і продано на матеріял, вівтарі передано до Підберізець, дзвони до ново креованої петро-павлівської парохії на Личакові, церковну «арґентерію» до церкви св. Пятниць, іконостас опинився в Чернушевичах а храмова ікона св. Теодора Тирона в церкві св. Миколи у Львові. Частину ґрунтів втілено до вівінування пятницької парохії а частину безповоротно запропащено – між ними й церковне цвинтарище, на якому нині ярмаркують жидки.
На північний захід від Пятницької церкви, при дорозі до Голоска, за залізничим мостом, де нині стоять камениці й обістя при вул. Замарстинівській ч. 11 під 165 ¾ катастральним числом львівських табулярних книг, стояла до 1786 р. церква Воскресенська. Згадана в псевдо грамоті кн. Льва, з певністю істнувала в середньовічу, була вбогою ґрунтами і парохіянами, яких більшість була поденними заробітниками. З пожертв власних духовників та парохіян дійшла воскресенська парохія в XVIII в. до девяти ґрунтів, чинш з яких виносив 99 золотих річно. Підчас татарщини воскресенська церква погоріла, вслід за чим в 1695 р. поставлено на її місці нову. Канонічний візитатор з пол. XVIII в. найшов у Воскресенців церкву «величаву», ясну з трьома верхами, при чому обстанова в ній походила ще зі старої церкви. Одначе вже в другій половині XVIII в. через масовий перехід наших передміщан на латинство «Воскресенська» церква мала ледви кількох прихожан і це задецидувало касату цеї «величавої і ясної» церкви. Початково церкву приділено як філіяльну до Пятницької, поки 1787 р. не закрито її остаточно.
Що сталося з трьохбанним будинком церкви невідомо. Церковні ґрунти приділено частинно до церкви св. Пятниць, частину винанято й продано. Площу, на якій стояла церква і цвинтар, віддано на правах емерітевтичного найму губерніяльному радникові Мільбаверові, а потім невідомо яким чином той дорогий шмат української землі опинився в жидівських руках.
(Продовження буде)
Джерело: “Діло” №112 від 22 травня 1927 р.
