Продовжуємо знайомство читачів Фотографій Старого Львова із статтею Миколи Голубця “Підземний Львів”, що була опублікована у кількох номерах часопису “Діло” за травень 1927 року. Першу частину статті можна прочитати тут, другу – тут, третю – тут.
Текст статті подаємо подаємо оригінальним.
Підземний Львів.
МИКОЛА ГОЛУБЕЦЬ.
(Слідами зрівняних з землею церков старого Львова)
(Продовження)
V.
Слідкуючи за хронольоґічною чергою, в якій виринали наші старі церкви на території Львова, мусимо перенестися на часок і подальше обсіяного церквами Підзамча на нин. Галицьке передмістя. Тут то на перехрестю вулиць Баторія і Панської (Пілсудського) на місці никлого скверику стояла цілими століттями церков Благовіщенська.
Від ряду літ, скільки разів хто не копонув тут рискалем, заєдно вдарив об людський череп чи кістку, при більших земляних роботах викопувано тих кісток цілими фірами нерідко позначені мосяжними єнколпійонами, перстенями і т. п.
Колиб Львів був українським містом, то тут над тлінними останками наших предків може б стояла церква, а може тільки хрест чи орєнтаційний знак, але що Львів не наш, то на тому місці стоїть… виходок.
Ерекціональні ґрунти Богоявленської церкви простягалися від місця, де нині стоїть при Академічній вулиці торговельно-промислова палата, здовж вул. Академічної, Романовича, через Панську до Пекарської, і відтіля вниз вулицею Кубалі до Баторія і здовж неї, більш-менш до половини вулиці.
Самаж богоявленська парохія обіймала аж до XVI в., в якому повстала парохія Чесного Хреста на Льоншанівці, все галицьке передмістя прорізане вулицями Глинянською (нині Личаківською), Пекарською, Волоською Дорогою (нині Панська і Зелена) і Соколівською, що вела на Калічу Гору (де нині костел св. Миколи і старий університет).
Богоявленська парохія, старша мабуть від закладеного в XVI в. Галицького передмістя, в противенстві до церков краківського передмістя, які були підчинені замковій владі, була підчинена львівському конзулятові.
Богоявленське брацтво було одним з найповажніших, воно то й удержувало не тільки школу, але і шпиталь. Всенароднє оподаткування на ціли «річипосполитої» внесло у касу Ставропіґії найбільше з усіх передміщанських брацтв, бо суму 500 золотих — не забуваймо — в часах, коли за 100 золотих купувалося дім зі садом і городом. Правда, богоявленці були найбогатші з передміщан одні тільки пекарі творили цілу вулицю, якої назва збереглася до нас. Крім пекарів були крамарі, перекупні, гонтарі, стрихарі а навіть один маляр Микола Шпанієль, що то розмалював церкву в Романові.
Коли Хмельницький в 1648 р. рішив добути Львів приступом, кинув найдобірніші частини на укріплення кармелітського монастиря, що межував з богоявленським цвинтарем. В крівавій січі перемогли війська гетьмана, але на богоявленському цвинтарі виросла нова, не міщанська, але козацька могила, що простояла до половини мин. віку, коли то на її місці побудовано заїздний дім Крижановського.
Страшнішою аніж Хмельниччина була для богоявленці остання з татарських навал в 1695 р. Розлючений невдачею Шебас Ґірей спалив оба передмістя, при чому богоявленська церква згоріла разом із зваленими в неї татарськими трупами. Канонічна візитація в половині XVIII в. застала богоявленську церкву відбудованою, повною дорогої обстановки, риз, срібла та золота.
Австрійська касата не пощадила одначе й нашої церкви, хоч вона по тогочасним обчисленням обслуговувала 335 душ населення. Церкву продано на ліцитацїї, обстанову розібрано а храм перенесено до Успенської церкви, яка від того часу обходить Йордан з усею празничністю реліґійно-національної маніфестації.
Напроти ославлених «Бриґідок», в подвірю камениці на розі вул. Казимирівської ч. 33 і Коллонтая, відкрито літом 1926 року – цвинтарище. Биті в історії рідного міста польські ґазетярі рішили, що є це останки «ватаг» Хмельницького, а лікарі ствердили, що добуті з цвинтарища кістяки пролежали тут 200—300 літ. Тимчасом є це останки кладовища Благовіщенської церкви, яка стояла тут від непамятних часів середньовіча аж до йосифинської касети. Щоб не повторювати стереотипного для всіх наших передміських церков і брацтв оповідання про їхню боротьбу з королівським урядом, з замковим старостою та маґістратом, щоб не перечислювати здобутих і трачених маєтностей та привілеїв, щоб не наводити на память тісну участь благовіщенців у всіх справах віри і нації руської скажемо коротко, що благовіщенська парохія була розмірно вбогою але амбітною і до можливости патріотичною парохією.
А все таки з буденщини тої парохії збереглася на сторінках Зіморовичівської хроніки зворушуюча своєю простотою новелька.
До Львова приїздив чорнявий син палкої Італії Мікеліні, що поза справами серця, мав іще на голові доставу критського вина. Зустрівши скромну передміщанську Пеляґію з благовіщенської парохії, запалав до неї такою жагучою любовю, що навіть чума, яка навістила небаром даму його серця, не відстрашила його від її ложа. Але чума була сильніша від кохання. Пеляґія померла а Мікеліні, якого по словам хроніста «audacem jaciebat amor sed non a periculo numunem» поховав її на благовіщенському кладовищі на те тільки, щоби в 9 днів по похоронах самому піддатися страшній заразі. А вмираючи велів Мікеліні вирізьбити два однакові нагробники, один для Пеляґїї, другий для себе а на кожному по двоє сповитих в лаври серць і по напису: «Mors nos disinxit, sed sociavit amor»… наче відгомін постійного рефрену котроїсь з українських пісень, які напевне співала йому Пеляґія…
Богоявленська церква була, як усі дотепер згадувані, деревляна і в час канонічної візитації в доброму стані; при церкві стояла дзвіниця, попівщина та школа. А все те проістнувало ледви до 1802 року в якому церкву, що ніби «грозила заваленням й небезпекою парохії розібрано а церковне добро роздрапано»… Нині на її місці паношиться жидівський підприємець пан Маас.
(Продовження буде)
Джерело: “Діло” №115 від 26 травня 1927 р.
