Ця подія є результатом тісної міжнародної співпраці та пройде під патронатом Почесного консульства Латвійської Республіки у Львові. Організаторами виступили також Українське Фотографічне Товариство (УФОТО), Львівський Фотомузей та Львівський палац мистецтв, що підкреслює важливість культурного обміну між Латвією та Україною, особливо в умовах посилення двосторонніх зв’язків.
Не менш важливою частиною програми стане майстер-клас зі студійної фотографії, який Юріс Зебергс проведе о 14:00 того ж дня. Це унікальна можливість для всіх охочих поглибити свої знання та практичні навички під керівництвом досвідченого майстра. Організатори запрошують учасників взяти з собою власні камери, щоб максимально ефективно використати час навчання.
Виставка “Текстури… Вода… Ритми” є глибоким дослідженням взаємодії цих елементів, що розкриваються у двох частинах: класичній фотографії та декупажі. Юріс Зебергс запрошує глядача по-новому поглянути на, здавалося б, звичні речі, демонструючи, як освітлення та час доби можуть кардинально змінювати сприйняття. Головним меседжем його творчості є вміння “бачити” – знаходити незвичайне у повсякденному.
Сам автор зазначає: «Здається, ніби все у світі вже сфотографовано, але це можна фотографувати знову і знову! Трохи фантазії – і щось нове та дивовижне створюється для глядача». Ця філософія пронизує всі його роботи, надихаючи на пошук нових ракурсів та сенсів.
Юріс Зебергс народився 16 липня 1965 року в Єлгаві, Латвія. Його шлях у фотографії розпочався одразу після закінчення початкової школи. Він є випускником Латвійської палати ремесел і має понад 40 років досвіду у фотомистецтві. Протягом своєї кар’єри Юріс постійно вдосконалював професійну освіту, працюючи фотографом та відвідуючи численні курси з художньої фотографії та комп’ютерної графіки. Він відомий своєю невтомною працею, експериментами з новими технологіями, при цьому завжди зберігаючи глибинну суть своїх робіт.
Львівський Фотомузей, що є відносно новим, але вже знаковим культурним осередком, прагне стати новим домом для старовинних фотографій та центром для поціновувачів фотомистецтва. Його колекція включає унікальні експонати, від дагеротипів до сучасної фототехніки, а також бібліотеку тематичної літератури.
Ця виставка та майстер-клас є чудовою нагодою для львів’ян та гостей міста долучитися до світу сучасної фотографії та познайомитися з творчістю визначного латвійського митця.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
У Львові стартувала масштабна конференція «AntIDote: Єднання», що об’єднує митців, дослідників, представників влади, бізнесу та громадськості. Головна мета – знайти відповіді на питання, як консолідувати українців у країні та за її межами, ефективно протистояти дезінформації та сформувати спільне бачення сучасної України.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
Напередодні, 23 червня, відбулася пресконференція з нагоди запуску цього культурно-інтелектуального проєкту. Ініціатива «AntIDote: Єднання» покликана стати платформою для діалогу про те, як культура може стати ефективним інструментом для протидії дезінформації, зміцнення національної єдності та формування сучасної української ідентичності.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
«AntIDote: Єднання» — це відповідь на виклики інформаційної війни та постійні спроби нав’язування чужих наративів. Організатори впевнені, що саме культура, як невід’ємний носій ідентичності, має стати «антидотом» проти пропаганди та потужним механізмом об’єднання українців у всьому світі та вдома.
Голова Львівської обласної військової адміністрації Максим Козицький наголосив на важливості самоусвідомлення: «Щоб світ зрозумів, хто ми, спершу це маємо усвідомити ми самі. Що означає бути українцем? Як ми себе бачимо? Що для нас справді важливе? Відповіді на ці запитання формують нашу ідентичність. Ми прагнемо, щоб Львівщина й Україна ставали впізнаваними, щоб українське впевнено звучало у світі, серед діаспори й тут, вдома. А починається все зі знання, любові та поваги до свого. І з виховання дітей українцями: у родинах, у садочках, у школах».
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
Він також підкреслив необхідність єдиного бачення майбутнього країни: «Важливо розуміти, якою ми бачимо свою країну, що хочемо донести світові та як себе показати. І головне – бути єдиними у цьому баченні. Щоб напрацювати ці шляхи самоідентифікації та єднання, на Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote: Єднання». Над концепцією працюють митці, дослідники, громадські діячі, представники влади та бізнесу. Дякую Владиславу Троїцькому та ГОГОЛЬFEST за ідею. Вдячний всім, хто допоміг втілити її в життя».
Проєкт ініціював відомий театральний режисер Владислав Троїцький спільно з ГО «ГогольFest», Благодійним фондом Козицького, Zenyk Art Gallery, Українським католицьким університетом та Київською школою державного управління імені Сергія Нижного. Захід відбувається за підтримки Львівської обласної військової адміністрації.
На Львівщині стартувала Всеукраїнська конференція «AntIDote Єднання» — простір для культурного спротиву та формування української ідентичності
Очікується, що результатом роботи конференції стане візійний документ з конкретними пропозиціями для Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, а також новоствореного Міністерства національної єдності. У фокусі цих пропозицій будуть питання культурної політики, суспільної єдності та місце України в глобальному контексті.
Успіх ресторанного бізнесу напряму залежить не лише від кухарів, концепції чи меню, а й від якості обладнання. Професійна техніка — основа стабільної роботи кухні: від надійних плит до холодильних систем, від конвекційних печей до посудомийних машин. І саме вибір постачальника кухонного обладнання визначає, наскільки безперебійно працюватиме ваш заклад.
На ринку України є десятки компаній, які пропонують постачання техніки для HoReCa. У цій статті ми зібрали ТОП перевірених постачальників, які пропонують не лише продаж, а й комплексну підтримку бізнесу: підбір обладнання, доставку, монтаж та сервіс.
За якими критеріями формувався рейтинг
Щоб вибрати справді надійних постачальників, ми врахували:
асортимент обладнання саме для сегменту HoReCa;
наявність власних складів в Україні;
надання гарантійного і післягарантійного сервісу;
досвід роботи на ринку;
відгуки реальних клієнтів.
ТОП компаній з продажу професійного кухонного обладнання для ресторанів і кафе
Technofood
Technofood — один із лідерів українського ринку професійного кухонного обладнання. Компанія понад 10 років забезпечує ресторани, кафе, пекарні, готелі та кейтерингові компанії комплексними рішеннями.
Сильні сторони Technofood:
широкий асортимент: печі, холодильне обладнання, посудомийки, теплові столи, барне оснащення;
склад у Києві, що дозволяє оперативно закривати замовлення;
власна сервісна служба по всій Україні;
офіційні гарантії від європейських виробників.
Technofood працює з відомими брендами: Rational, Liebherr, Coldline, Hoshizaki, Electrolux Professional.
Gastro-Tek
Gastro-Tek спеціалізується на постачанні техніки для ресторанів і фаст-фудів. Компанія має великий досвід роботи з мережевими закладами, пропонує гнучкі фінансові умови для стартуючих бізнесів.
Переваги:
наявність обладнання як для великих кухонь, так і для невеликих кафе;
консалтинг і проектування кухонних зон;
оплата частинами для нових підприємців.
Gastromaster
Gastromaster забезпечує ринок технікою переважно європейських брендів. Особливий акцент робить на сертифіковане обладнання для пекарень, кондитерських і кав’ярень.
Що пропонують:
хлібопекарські печі;
планетарні міксери;
охолоджуючі вітрини;
кавове обладнання.
Компанія працює напряму з виробниками — без посередників, що гарантує контроль якості на кожному етапі.
ColdTech
ColdTech спеціалізується на холодильному обладнанні. Пропонує повний спектр техніки — від камер шокової заморозки до барних льодогенераторів.
Сильні сторони:
глибока спеціалізація по холодильних системах;
сервісне обслуговування по всій Україні;
бренди Hoshizaki, Liebherr, Coldline.
HorecaCenter
HorecaCenter пропонує комплексні рішення для нових закладів: від проектування кухні до запуску під ключ.
Особливості:
розробка проекту згідно норм Держспоживслужби;
монтаж обладнання;
сервісне обслуговування 24/7.
ThermoGroup
Компанія спеціалізується на тепловому обладнанні для кухонь великої потужності.
Пропозиції:
грилі, фритюрниці, пароконвектомати;
комплекти обладнання для мережевих ресторанів;
розстрочка та програми лояльності.
ProfiCook
ProfiCook працює з преміальними європейськими виробниками. Їхнє обладнання використовується в топових готелях та ресторанах преміум-класу.
Переваги:
прямі контракти з виробниками Німеччини, Італії, Франції;
тривалі гарантії;
післяпродажна підтримка.
Vitrum
Vitrum відома роботою з невеликими кав’ярнями, пекарнями та кондитерськими.
Що пропонують:
холодильні вітрини;
вітрини для десертів;
обладнання для приготування кави.
KitchenExpert
Компанія спеціалізується на комплексному забезпеченні нових стартапів у сфері HoReCa.
Сильні сторони:
допомога у виборі оптимальних моделей для малого бюджету;
адаптація кухонного проекту під площу;
постійна сервісна підтримка.
EuroGast
EuroGast фокусується на постачанні преміум-обладнання для мережевих ресторанів та готелів.
Пропозиції:
імпортна техніка преміального сегменту;
навчання персоналу при запуску обладнання;
довготривала технічна підтримка.
Як вибрати оптимального постачальника саме для вашого бізнесу?
У кожного закладу — свої пріоритети. Для невеликої кав’ярні важлива оперативна доставка невеликого комплекту техніки. Для мережевого ресторану — комплексне проектування кухні і сервісна підтримка. Для кейтерингу — мобільність і надійність техніки при транспортуванні.
Перед тим як підписувати угоду з постачальником, важливо:
Перевірити юридичний статус компанії та наявність сертифікатів.
Узгодити повний перелік послуг: доставка, монтаж, гарантія, сервіс.
Домовитися про тестування техніки перед великою закупівлею.
Вивчити реальні відгуки клієнтів.
Висновок
Якісне професійне обладнання — основа стабільної та безперебійної роботи ресторану чи кафе. Вибір перевіреного постачальника дозволяє не лише отримати якісну техніку, а й забезпечити стабільність, зменшити витрати на сервіс та уникнути критичних зупинок роботи.
Компанії з цього ТОПу демонструють, як повинен працювати професійний постачальник: глибока спеціалізація, сервісна підтримка, гнучкі фінансові умови і, головне — реальні рішення для вашого бізнесу.
Після занепаду і втрати свого оборонного значення в кінці XVIII століття львівський Високий Замок перетерпів багато етапів руйнування, починаючи від землетрусів і завершуючи усілякими фантастичними проєктами перебудови. Богу дякувати, хоч у наші з вами порівняно недавні часи з тріском провалилися дві шизофренічні ідеї щодо нищення Високого Замку яко історичної пам’ятки і яко екосистеми. 2005 року громадськість Львова не допустила втілення в життя божевільної ідеї тодішнього міського голови Любомира Буняка вкупі з його прихильниками з архітектурно-будівельного середовища, які мали намір заробити на цьому грубі гроші, – побудови на Замковій горі псевдоісторичного бутафорського замку.
І ще перед російсько-українською війною мусувалась ідея будівництва для туристів підвісної канатної дороги від площі Старий Ринок до найвищої точки Високого Замку. Утім, схоже, до того, як Перша світова війна, зупинивши економічний бум, врятувала від сецесійної навали чудові львівські кам’яниці в стилі історизму, а Друга – від перетворення старої центральної частини Львова на архітектурний Хрещатик, так і сучасна війна поки що зупинила вкрай нерозумну ідею руйнації Високого Замку канатною дорогою.
Ну а зараз ми подивимось, як у другій половині XIX століття польські патріоти в Австро-Угорській державі нищили історичні пам’ятки на Високому Замку. Трьохсоту річницю Люблінської унії, укладену між Польщею і Литвою 12 серпня 1569 року, вирішили відзначити за старослов’янським звичаєм насипанням кургану (могили, копця) на вершині Замкової гори. Міська рада ухвалою від 28 червня 1869 року погодилась на це.
А 12 серпня після Служби Божої в Домініканському соборі, попри негоду, величезний натовп вирушив на верхівку гори і на місці, де колись стояла замкова вежа, поклали наріжний камінь із вибитими гербами і написом: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь, з’єднані Люблінською унією 12 серпня 1569 року».
По урочистих промовах почали насипати курган, починаючи з грудок землі, спеціально привезених сюди з усіх історичних місць давньої Польщі. Коли бракувало достатньої кількості тачок, землю приносили в шапках, хустках і навіть у долонях.
Насипання копця Люблінської Унії. Фото 1869 року
Насипання кургану відтоді стало патріотичним обов’язком львівських поляків. Майже щоденно натовп працював на Замковій горі, кожний вважав за свій обов’язок вивезти сюди декілька тачок землі. Утворили постійний комітет із шістдесяти громадян, кожен із яких повинен був пів дня наглядати за проведенням робіт, які планували завершити впродовж дванадцятьох років. Обвід кургану мав становити 40 сажнів, висота – 20 сажнів (1 сажень – 2,134 метра).
Як матеріал для подальшого насипання кургану призначили цілий верх гори з рештками замку, таким чином прирікаючи на знищення пам’ятки часів короля Казимира III. Одразу забив на сполох тодішній цісарсько-королівський консерватор пам’яток давнини Мечислав Потоцький, який з початком робіт звернувся до магістрату, «аби залишки мурів давнього замку Казимира Великого, цінну пам’ятку нашої давнини і милу для міста Львова, не було знищено». Магістрат, поділяючи слушність вимоги, негайно закликав комітет «до стислого дотримання того, аби при насипанні кургану ані фундаментів, ані мурів колишнього замку не порушувати».
Утім, на жаль, листи і турботи Потоцького, а відтак заборони магістрату залишилися безрезультатними. Нищення, завалення і усування замкових мурів навіть в інтелігентських колах вважали за чин відверто патріотичний, а головний ініціатор насипання кургану польський патріот Францішек Смолька 1869 року пропонував магістрату, аби залишивши стільки місця, скільки займе курган, решту гори призначити для «експлуатації каміння», що фактично було повним знищенням гори.
Францішек Ян Смолька
Львівський магістрат видав ще низку указів щодо припинення вандалізму при спорудженні кургану, але навіть попри погрозу припинити дальші роботи, комітет самовільно вирішив закласти основу кургану набагато ширше, аніж було запроєктовано спочатку.
Роботи просувалися повільно, але тривали постійно, а кожне свято, кожна польська національна річниця підсилювала запал і кількість тих, хто насипав курган. Утім слід відзначити, що не лише патріотизм спонукав охочих порпатись у замкових руїнах, багатьох також підживлювала надія знайти серед уламків замку заховані скарби або добратися до пивниць, де нібито мали зберігатися старі вина, про які здавна ходили легенди.
Ці удавані скарби Високого Замку довго не давали спати багатьом мешканцям Львова. З цієї причини у перші хвилини робіт багато черні скупчувалося на Замку, пильно стежачи за ударами заступів лопат робітників, і з запалом кидаючись на місце, де щойно виявлявся якийсь черепок. Навіть сам Францішек Смолька щиро вірив, що знайде тут скарби і таким чином хоча б частково покриє кошти, які пішли на будівництво кургану. Жадоба відшукання скарбів пришвидшила нищення замкових руїн і то так дощенту, що нікому навіть не спало на думку, аби для нащадків принаймні зняти їхній план і залишити докладний опис.
Городяни закладають освячений камінь в основу копця Люблінської унії, пам’ятна поштівка,1869 рік
Впевненість у тому, що скарби конче мають бути знайдені, виявилася повною фікцією. Натомість відкопуючи місце давнього замку, а відтак зносячи разом із муром цілий верх гори, аби отримати матеріал для насипання кургану, у покладах землі й піску знаходили багато пам’яток різних епох, починаючи від рідкісної медалі коронації Матері Божої Сокальської з 1724 року і медалі венеційського дожа Марка Дондоло з 1342 року, аж до посуду й знарядь доісторичної доби.
Цими знахідками замок востаннє промовляв до тодішнього Львова про свою минувшину. На жаль, ніхто тоді цієї мови не розумів, ніхто не досліджував її науково. Спочатку, попри те, що не було дня, аби чогось не знайшли, на це майже не звертали уваги. Багато знахідок було знищено одразу на місці або разом з уламками перенесено до середини кургану, частину робітники розібрали на іграшки для дітей.
Антоні Шнайдер
Перший, хто оцінив значення цих знахідок, був археолог-аматор Антоній Шнайдер, який, можливо, єдиний відчував вандалізм свого покоління, переживав із приводу руйнування пам’яток історії, і щодня багато годин перебуваючи при роботах, врятував від знищення не одну пам’ятку і залишив про них відомості. У тому, що донині залишилися фрагменти руїн однієї зі стін замку, є і його заслуга. Інший, хто бодай щось зберіг для нащадків із того, що вдалося виявити при розкопках, був міський інженер Альфред Боярський. Серед деяких віднайдених екземплярів, які він передав до музею Любомирських, заслуговує на увагу частина людського черепа з лівою очною ямкою, у якій застряг наконечник стріли. Таких черепів із застряглими стрілами знайдено було багато.
Після повного знесення руїн замку аж до фундаменту під ним відкрили шар вугілля і попелу, а ще нижче залишки спорохнявілого дубового фундаменту потужної дерев’яної будівлі, без сумніву ще часів первісного граду князя Лева. Вже під цим фундаментом серед багатьох черепків і залишків кремінних знарядь виявили докази давнього поселення: посуд і урну з вугіллям і недопаленими кістками. Все це, на жаль, знищив натовп, який будучи переконаний, що це гроші, миттєво кинувся до глечиків.
Великий інтерес викликало також відкриття давньої замкової студні з цямриною із тесаного каменю. Її загадкова глибина вчергове збудила надії на заховані скарби, які нібито мали спочивати на дні криниці. Ці скарби довший час були предметом загальних розмов, заохочуючи кожного, не виключаючи й самого Смольки. Утім, коли ці сподівання розвіялися, студня надала інший привід для обговорення. Один відомий парламентар із власної, чи може чужої ініціативи, запропонував проєкт і навіть вніс його до магістрату, аби цю студню замінити на артезіанську, вода з якої наповнювала б резервуари, встановлені на горі, а звідти постачала б увесь Львів.
Листівка 1919 року із зображенням насипання копця Люблінської унії
Наївність проєкту, який був технічно абсурдним, змусила швидко про нього забути. Забув про нього і сам Францішек Смолька. 1892 року він наказав засипати студню, натомість напрочуд жваво заходився біля насипання кургану, чому присвячував увесь свій вільний час, не шкодуючи праці й коштів.
У міру просування робіт збільшувалася висота кургану. Для зміцнення сипкого матеріалу, яким був ужитий для будови пісок, схили кургану від самого низу були обрамлені тесаним камінням, що його здебільшого було взято з мурів і замкових скель.
Розкопані під ним піскові поклади виявили для геологів багато знахідок. Найцікавішими були три викопані, натурально зліплені з піску прямовисні круглі стовпи, заввишки від 3 до 4 метрів, які через певний час розсипалися без сліду.
Копець Люблінської унії, 1915 р.
Рік у рік курган набирав чимраз більш величної форми. Змінився одвічний вигляд Замкової гори, утім одночасно зменшувався ентузіазм, внески на розпочату справу ставали чимраз скромнішими. Той рівень, до якого справу вдалося просунути, вважають польські історики, цілковито завдячує залізній витривалості і тисячам пожертвуваних коштів головного ініціатора спорудження кургану спікера австрійського парламенту Францішка Смольки. Після його смерті 1899 року забракло чіткого керівництва і коштів на завершення.
Загалом гарний пам’ятник, зведення якого розпочалося швидкими темпами без технічних розрахунків і відповідного нагляду, насипаний з піску на піщаній горі, як вважали тодішні інженери, фактично не мав міцності, необхідної для монументальної споруди. Утім, як бачимо сьогодні, більше, аніж через сто років, ентузіасти минулого робили свою справу солідно, і все ж залишили те, чим ми можемо скористатися, чи точніше зможемо скористатися після нашої перемоги, з найвищої точки Львова оглядаючи неповторний краєвид найгарнішого міста України.
Симфонічний оркестр «INSO-Львів». Фото з архіву оркестру
28 червня 2025 року о 19:30 у Львівській національній філармонії відбудеться унікальний концерт «Полум’я» за участі симфонічного оркестру «INSO-Львів». Цього знакового дня символічно прозвучать твори видатних українських композиторів ХХ століття — музика, що єднає покоління, зберігає пам’ять та дарує незламну силу.
У День Конституції України ми вкотре згадуємо про свої права, обов’язки та те полум’я свободи, яке живе у кожному українцеві. Цей день є нагодою не лише для святкування, а й для глибокого осмислення його сенсу. Музика стає живою мовою, що проникає туди, де слова безсилі, а кожен твір програми — це голос у великому музичному діалозі про нашу ідентичність.
У виконанні симфонічного оркестру прозвучать: Пасакалія, Скерцо і Фуга Миколи Колесси (у транскрипції Мирослава Скорика), Гуцульський триптих (1965) Мирослава Скорика, Українська сюїта (1936) Андрія Гнатишина, «Молитва» для струнного оркестру (1909) Василя Барвінського та Симфонія мі мінор (1951) Бориса Кудрика. За диригентським пультом — заслужений артист України, диригент Львівської національної опери Юрій Бервецький.
Особливе місце в програмі займає Симфонія мі мінор Бориса Кудрика, яка вперше звучатиме у Львові. Цей твір був створений у радянському концтаборі, записаний на власноруч виготовленому нотному зошиті, без можливості почути написане – лише те, що звучало в думках композитора. Рукопис зберігся завдяки Василю Барвінському і десятиліттями пізніше був розшифрований та відновлений українським музикантом Йосипом Созанським. Він згадує: «Якщо говорити про унікальність мелодій Кудрика, то найперше вона полягає в тому, що це є повідомлення з пекла тоталітарного режиму до всього людства: «Вам мене не зламати!». Симфонія, хоч і має елегійний, щемливий тон, драматичні епізоди, герой бореться і перемагає. Боже начало, світло і воскресіння наступають, навіть після смерті героя». Також у програмі — «Гуцульський триптих» Скорика, що виріс із саундтреку до культового фільму «Тіні забутих предків», і прониклива «Молитва» Барвінського. Кожен з цих творів несе силу духу, що пережила найтемніші часи.
Запрошуємо вас відчути те, що сьогодні необхідно пам’ятати та усвідомлювати: українська культура — це вогонь традиції, що має жити далі, бути гідною та впізнаваною у світі. Ця програма додасть сили і віри — через музику, що пройшла крізь випробування і зберегла людяність.
Напередодні події, 25 червня о 18:00, організатори запрошують на благодійну екскурсію з відомою львівською дослідницею та гідесою Соломією Трильовською. Це буде музичний маршрут Львовом, присвячений композиторам, чиї твори прозвучать на концерті «Полум’я». Прогулянка стартуватиме від Музичного коледжу імені Станіслава Людкевича (площа Шашкевича), через вулицю Коперника – до Львівської національної філармонії. П’ять зупинок, кожна з яких — місце, пов’язане з життям або діяльністю Барвінського, Кудрика, Гнатишина, Колесси чи Скорика. Усі зібрані кошти будуть передані на підтримку ЗСУ – на закупівлю БПЛА «Мавік».
У Варшаві очікують на початок ексгумаційних робіт щодо загиблих у 1939 році польських військовослужбовців у другій половині цього року. Про це пишуть Фотографії старого Львова з посиланням на 032.ua
Ці військовослужбовці похованих на території колишнього села Збоїська (нині – в межах Львова). Про це повідомила під час пресконференції в понеділок у Варшаві міністр культури і національної спадщини Польщі Ганна Врублевська, передає Укрінформ із посиланням на PAP.
Як зазначила Врублевська, ексгумації на території Львова будуть можливими у другій половині року.
«Дозвіл у цьому питанні було отримано Інститутом національної пам’яті (Польщі – ред.). Це він має, у співпраці з українською стороною, детально це запланувати»,- повідомила польський міністр.
За її словами, після проведення ексгумаційних робіт у Пужниках зараз тривають лабораторні і генетичні дослідження. Разом з цим польська фундація «Свобода і Демократія» готують нові подання, що стосуються проведення пошуково-ексгумаційних робіт у Пужниках та іще одному місці.
Луїза Арнер Бойд (1887-1972) – видатна американська мандрівниця та дослідниця, яка залишила по собі багату колекцію фотографій з детальними описами [2]. Вперше про її дрогобицькі світлини я дізналася зі статті Тетяни Яцечко-Блаженко «Дрогобич 1934 року на невідомих фотографіях американської мандрівниці», опублікованої у 2017 році [8]. У цій публікації я зосереджуся на двох найцікавіших і найчарівніших знімках, зроблених нею в Дрогобичі 21 вересня 1934 року. На обох фотографіях зображена одна й та ж жінка, яка сидить у фіакрі в очікуванні поїздки, а перед нею встановлено дитячий візок (іл. 1-2).
Іл. 1. Перша світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [8]Іл. 2. Друга світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [9]Існує два поширені, але неправильні припущення щодо місця зйомки цих фотографій у Дрогобичі. Хочу їх назвати, але не бачу потреби детально аналізувати, адже після мого тексту істина стане очевидною.
Перше припущення: вулиця Малий Ринок. Ця версія, ймовірно, вперше з’явилася у статті О. Стецюка “Більш як 100 років тому: Історія «перших» маршруток Дрогобича” (2018). Фото, що відкриває статтю, має підпис: “Кінний транспорт на вулицях Дрогобича (ймовірно, тут зображено вул. Малий Ринок) […]” [6].
Через кілька років у книзі Р. Пастуха “Дрогобич і дрогобичани” (2021) це ж твердження було повторено (слідом за п. Стецюком?), але вже без слова “ймовірно”: “в. Малий Ринок” [3]. Дивно, що дрогобицькі автори подають цю “версію” без будь-яких пояснень чи обґрунтувань, що не відповідає дослідницькому підходу.
Друге припущення: кут майдану Ринок на місці зруйнованої росіянами у 1915 році кам’яниці Ляутербахів на початку вулиці Ковальської. Цю версію я зустрічала у коментарях до першої світлини, що широко поширена в інтернеті, зокрема на Facebook [1; 10].
Тепер розкрию, де ж насправді були зроблені ці унікальні світлини: це кут майдану Ринок, але не на початку вулиці Ковальської, а біля церкви Святої Трійці. Мої твердження підкріплені трьома незаперечними доказами.
Докази точного місця зйомки
Доказ перший: Заглиблення на стіні
Коли я вперше побачила фотографії Луїзи Бойд, місце зйомки миттєво визначили невеликі прямокутні заглиблення на бічній стіні будинку, на тлі якого сфотографована жінка. Я одразу згадала їх завдяки графічній ілюстрації Ступницького у книзі Мсцівуєвського “Z dziejów Drohobycza. Cz.II” (1939) [12]. Це кут майдану Ринок, де від спаленого росіянами у 1915 році будинку Височанського з його цукернею певний час залишалася саме ця стіна із заглибленнями для балок! (іл. 3-4).
Іл. 3. Стіна з прямокутними заглибленнями на фото Луїзи БойдІл. 4. Стіна з прямокутними заглибленнями на рисунку Ступницького зі зруйнованим будинком Височанського в книзі Мсцівуєвського «Z dziejów Drohobycza» ч.ІІ (1939) [12]
До речі, дуже близько від цього місця, на тому ж куті біля церкви Святої Трійці, ми можемо побачити подібні прямокутні отвори для балок міжповерхових перекриттів у єдиній збереженій стіні від зруйнованого будинку на площі Ринок, 24 (дякую за підказку Ігорю Николишину) (іл. 5).
Іл. 5. Стіна знищеного будинку на пл. Ринок, 24 з прямокутними заглибленнями для балок перекриттів. Фото Н. Петрушак 01.05.25
Доказ другий: Дерев’яний павільйон з пінаклями
Ще одним ключовим елементом є дерев’яний павільйон із характерними для готики загостреними вежичками – пінаклями (фр. pinnacle від лат. pinnaculum – вершина) (на фото нижче я показала їх маленькими прямокутниками). Він стояв дуже близько біля стіни із заглибленнями, перед якою зупинився фіакр. Цей павільйон бачимо на тому ж куті майдану Ринок біля церкви Святої Трійці на світлинах в іншій книжечці Мсцівуєвського “Królewskie wolne miasto Drohobycz” (1929) (іл. 6-7) (друге фото з цієї книжечки покажу нижче) [11].
Іл. 6. Фото Луїзи Бойд з виділеним червоним кольором павільйоном з пінаклямиІл. 7. Фото з книги Мсцівуєвського «Królewskie wolne miasto Drohobycz» (1929) з тим самим дерев’яним павільйоном
Доказ третій: Відступ будівель від “червоної” лінії
На другому фото Бойд помітно, що будинок, на тлі якого сфотографована жінка, відступив углиб від “червоної” лінії будівель, що тягнулися від церкви Святої Трійці до костелу Святого Бартоломея. Пояснення цьому дає поштівка австрійського періоду, де фото зроблене з вежі старої ратуші [4]. Тут чітко видно, що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок, в якому у 1906–1920 роках містилася книгарня Ґерстмана, сильно заглиблені порівняно з наступними будинками (іл. 8). Такий значний відступ був характерний лише для цих двох будівель на площі Ринок. Можливо, це було зроблено для того, щоб вони не перекривали вид на церкву та збільшили ширину тротуару в цьому людному місці. На фото Бойд також видно цю відстань між другим і третім будинком.
Іл. 8. Поштівка Вайса 1909-1910 рр., на якій видно, що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок з книгарнею Ґерстмана в австрійський період сильно заглиблені порівняно з наступними будинками [4]Іл. 9. На фото Луїзи Бойд теж видно що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок з книгарнею Ґерстмана в австрійський період сильно заглиблені порівняно з наступними будинками
А ось на першому фото Бойд у кадр потрапив фрагмент балкону другого будинку. Він має ажурні перила, підтримувані фігурними кронштейнами, що було типовим для кам’яниць на Ринку. На куті ж бачимо залишки цегли будинку Височанського, які трохи виступають з мурування його єдиної збереженої стіни (іл. 10).
Іл. 10. Фрагмент фото Луїзи Бойд із видом на другий будинок ряду від церкви св. Трійці з балкономІл. 11. Ще одне фото з з книги Мсцівуєвського «Królewskie wolne miasto Drohobycz» (1929), де видно павільйон біля ще збереженого будинку, в якому містилася раніше книгарня Ґерстмана
Цей наступний після кам’яниці Височанського будинок згодом також був знесений. На радянському фото 1950-х років цього кута Ринку бачимо, що ряд тоді вже розпочинався з третього будинку (дякую за надісланий скан власнику фото Віталію Веселу) (іл. 12). Помітно також, що тоді вже не стояв і дерев’яний павільйон. У книзі В. Садового “500 кадрів старого Дрогобича” (2019) є фото цього кута Ринку, датоване 1 травня 1942 року, і там павільйон ще стоїть [5]. Отже, ймовірно, його знесли тоді, коли і другий будинок, десь після Другої світової війни.
Іл. 12. Кут Ринку у Дрогобичі біля пл. Св. Трійці на фото 1950 рр. Фото зі збірки Віталія Весела.
Висновки та подяки
Таким чином, дві світлини з жінкою на фіакрі з дитячим візком були зроблені Луїзою Бойд на куті майдану Ринок біля церкви Святої Трійці та площі Святої Трійці. Доказами цього слугують отвори у стіні зруйнованої кам’яниці з цукернею Височанського, дерев’яний павільйон з пінаклями на світлинах міжвоєнного періоду, а також значне заглиблення будинку Височанського та сусіднього з ним в австрійський період, що чітко видно на фотографіях Луїзи Бойд.
Ні на вулиці Малий Ринок, ні на куті Ринку та вулиці Ковальської, нічого подібного не було. Складність визначення саме цієї локації полягала в тому, що там, де була кам’яниця Височанського, тепер пусте місце [7], а замість кам’яниці, де була книгарня Ґерстмана, стоїть радянський будинок з магазином взуття “Анна”, і далі до вежі-дзвіниці костелу Святого Бартоломея тягнуться примітивні радянські будівлі. Тому від того, що ми бачимо на австрійських та міжвоєнних світлинах, НІЧОГО не залишилося.
Насамкінець хочу подякувати І. Николишину, Ю. Тудрію та Л. Ландберґ за допомогу в аналізі цих чудових світлин, а також усім, кому вистачило терпіння дочитати цей текст до кінця. Розумію, що він надмірно деталізований, але це моя “доказова база” щодо локації, яка кардинально змінила свій вигляд.
Ці дві світлини містять багато інших цікавих деталей, але про них я напишу в майбутній статті “Що побачила Луїза Бойд у Дрогобичі 21 вересня 1934 р.”. У ній я проаналізую маршрут, яким вона рухалася у нашому місті, ті кадри, які “вихопив” із повсякдення міжвоєнного Дрогобича фотоапарат відомої мандрівниці, та як вона їх прокоментувала.
Антон. 07.06.2017. На фотці 6-й – цікавий павільйон. На задньому плані стіна, напевно, будинку, де тепер на площі перукарня. Піду подивлюся, чи є ще той кований балкон над входом до перукарні. / Передрук статті на «droginfo»: ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО Тетяна. Дрогобич 1934 року на невідомих фотографіях американської мандрівниці// URL:http://droginfo.com.ua/content/view/8001/. – Дата перегляду: 15.05.2025.
Садовий Володимир. 500 кадрів старого Дрогобича. – Др.: Коло, 2019. – С. 58.
Стецюк Олег. Більш як 100 років тому: Історія «перших» маршруток Дрогобича//URL: http://zmistovno.com.ua/?p=145. – Дата публікації: 07.07.2018. – Дата перегляду: 08.07.2018.
Lara Bilezka > Uliana Kolinko. Це кутовий будинок на площі. Його стіна, що видно маленькі віконичка, називається Стіною плачу. Біля неї були розстріляні місцеві жителі під час 2-ї світової війни. В часи союзу була, та й зараз є, на першому поверсі перукарня. / Piotr Tchir>Шанувальники дрогобицьких старожитностей. Фото американського фотографа Louise A. Boyd Опис: Drohobycz. Lady taking baby buggy home on front seat of cab. September 21, 1934. Джерело: American Geographical Society Library Digital Photo Archive // URL: https://www.facebook.com/groups/2892496134115307/permalink/4076366782394897/. – Дата публікації: 21.03.2021. – Дата перегляду: 15.05.2025.
Msciwujewski M. Królewskie wolne miasto Drohobycz. –Lwów-Drohobycz: Drukarnia i litografia Piller-Neuanna, 1929. – S.6.
Mściwujewski M.Z dziejów Drohobycza. Część II. – Drohobycz: Księgarnia A. Lachowicza, 1939. – S.15.
Цей кінопоказ організовано в рамках проєкту “Живе кіно у Львові”, який має на меті популяризацію української кіноспадщини. Фільм “Вавилон ХХ”, знятий у 1979 році на кіностудії імені Олександра Довженка, є однією з перлин національного кінематографа. Він посідає 10-ту позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.
Стрічка є екранізацією роману Василя Земляка “Лебедина зграя” і розповідає про складні часи перших кроків колективізації в українському селі. Зйомки фільму проходили у мальовничих селищах Витачів та Креничі Обухівського району Київської області.
Перед показом кінознавець Роман Давид детально розповість про історію створення фільму та його значення в українському кіно. Пан Роман присвятив 33 роки роботі в кіносистемі Львівщини, очолюючи рекламно-інформаційний та методичний відділ Обласного виробничого об’єднання “Кіновідеопрокат”. Протягом 32 років його матеріали про кіно регулярно друкувалися у львівських газетах “Високий Замок” та “Молода Галичина”. Також він був головним організатором понад 20 кінофестивалів “Шедеври світового кіномистецтва”, які проходили у відомих кінотеатрах Львова.
Подія стала можливою завдяки співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
21 червня 2025 року – історична подія відбулася у Золочеві: місто вперше стало ареною для Вечора професійного боксу, який пройшов на стадіоні «Сокіл імені Героя Романа Сороки». Цей масштабний захід не лише подарував шанувальникам боксу захопливі поєдинки, а й мав глибоку благодійну мету – усі зібрані кошти будуть спрямовані на підтримку Сил оборони України.
Подія, що об’єднала спортивну спільноту та патріотів, стала свідченням незламності духу українців та їхньої готовності підтримувати захисників. Організатори заходу наголосили на важливості таких ініціатив у поточний час, адже вони не тільки сприяють розвитку спорту, а й акумулюють кошти для допомоги українській армії.
Вечора професійного боксу
Вечір боксу розпочався з чотирьох видовищних аматорських поєдинків, які розігріли публіку та продемонстрували потенціал молодих талантів. Переможцями у цих боях стали:
Марія Курман (50 кг), яка здолала Анастасію Роговик.
Павло Гамлій (70 кг), що переміг Олександра Ільницького.
Віталій Главач (75 кг), який виявився сильнішим за Гліба Федічкіна.
Владислав Козакевич (90 кг), котрий здобув перемогу над Любомиром Данилюком.
Кульмінацією вечора стали вісім професійних боїв, де на ринг вийшли досвідчені боксери, даруючи глядачам незабутні емоції та демонструючи високий рівень майстерності. Перемоги у професійній частині здобули:
Олександр Колесніков – здобув перемогу технічним нокаутом у 2-му раунді.
Ігор Семончук – переміг після 1-го раунду.
Євген Розлуцький – відправив суперника в нокаут у 4-му раунді.
Володимир Савайда – здобув перемогу одноголосним рішенням суддів.
Андрій Маляренко – здобув дострокову перемогу після 1-го раунду.
Микола Халус – також здобув дострокову перемогу після 1-го раунду.
Михайло Скрипка – вразив нокаутом вже у 1-му раунді.
Вечора професійного боксу
Організація такого масштабного заходу стала можливою завдяки спільним зусиллям низки організацій та партнерів. Співорганізаторами Вечора професійного боксу виступили Благодійний фонд «Кава» (керівник Христина Кавецька), Промоутерська компанія «K.O Promotion» (керівник Олександр Колесніков), ГО «Шанувальників боксу Золочівщини» (керівник Олександр Радовець) та Львівська обласна федерація боксу (президент Олександр Павелець та віцепрезидент Богдан Дзюнько).
Генеральними партнерами заходу стали ТМ «Карпатська Джерельна» (в особі Сергія Устенка), ФГ «Улар» (Олег Пупа) та ПП «Чотири сімки» (Роман Зробок). Інформаційну підтримку надавали провідні місцеві та регіональні медіа: «Золочів.НЕТ», ТРК «Перший Західний», «Золочівське радіо», «Буське радіо», ТРК «Броди», «Буськ Онлайн» і «Темний Золочів».
Вечора професійного боксу
Проведення Вечора професійного боксу в Золочеві стало не лише важливою подією для спортивного життя міста, а й яскравим прикладом єдності та солідарності українського суспільства у боротьбі за спільну Перемогу. Організатори та учасники висловили сподівання, що такі заходи надихатимуть українців і надалі працювати заради спільного майбутнього.
Київ, як столиця України, завжди був привабливим місцем для пошуку роботи. Високий рівень життя, можливості для кар’єрного зростання та насичене культурне життя роблять його ідеальним місцем для багатьох професіоналів. Якщо ви шукаєте роботу на сайті https://robota.ua/zapros/kyiv, варто знати, які професії обіцяють найвищу зарплату в столиці. У цій статті ми розглянемо кілька таких професій, які можуть бути цікавими для тих, хто прагне досягти фінансової стабільності та професійного успіху.
Популярні професії з високою оплатою
У Києві існує кілька галузей, де зарплати значно перевищують середній рівень по країні. Ось кілька з них:
Інформаційні технології (ІТ). Ця галузь є однією з найбільш динамічних і високооплачуваних у столиці. Програмісти, розробники програмного забезпечення та системні аналітики можуть розраховувати на значні доходи. ІТ-компанії постійно шукають кваліфікованих спеціалістів, пропонуючи конкурентоспроможні умови праці.
Фінанси та банківська справа. Фінансові аналітики, менеджери з інвестицій та банківські консультанти отримують високу оплату за свою роботу. Київ є фінансовим центром країни, тому попит на таких спеціалістів залишається стабільно високим.
Медицина. Лікарі, особливо ті, що працюють у приватних клініках, можуть розраховувати на високу зарплату. Хірурги, кардіологи та інші вузькопрофільні спеціалісти особливо цінуються на ринку праці.
Фактори, що впливають на рівень зарплати
Крім вибору професії, на рівень зарплати в Києві впливають й інші фактори. Одним з них є досвід роботи. Чим більше досвіду має спеціаліст, тим вища його вартість на ринку праці. Також важливу роль відіграє освіта. Випускники престижних університетів часто мають перевагу при працевлаштуванні, особливо якщо вони володіють іноземними мовами та мають міжнародні сертифікати.
Не менш важливим є місце роботи. Наприклад, великі міжнародні компанії зазвичай пропонують вищі зарплати та додаткові бонуси, ніж місцеві фірми. Це пов’язано з їхньою фінансовою стабільністю та можливістю залучати найкращих спеціалістів з усього світу.
Як знайти високооплачувану роботу
Щоб знайти високооплачувану роботу в Києві, важливо бути активним на ринку праці. Регулярно переглядайте вакансії на спеціалізованих сайтах, таких як robota.ua. Там ви зможете знайти актуальні пропозиції від провідних компаній та дізнатися про вимоги до кандидатів. Крім того, не забувайте про важливість нетворкінгу. Знайомства з професіоналами у вашій галузі можуть відкрити нові можливості для кар’єрного зростання.
Підсумки та рекомендації
Отже, якщо ви плануєте працювати в Києві, варто звернути увагу на професії у сфері ІТ, фінансів та медицини. Ці галузі пропонують найвищі зарплати та перспективи для розвитку. Однак, не забувайте про важливість досвіду, освіти та активної позиції на ринку праці. Використовуйте можливості, які надають спеціалізовані платформи, такі як robota.ua, щоб знайти роботу своєї мрії та досягти фінансової стабільності.
Якщо ви досліджуєте історію рідного краю й шукаєте ретро фото з Львівської області, вас зацікавить цифровий архів, який нещодавно презентували для загалу. Мова йде про архів фотографій Українських січових стрільців (УСС).
Група селян та УСС, Розвадів, 1914-1918 роки. UML_Box_15-00006.jpgКолона УСС марширують вулицею (ймовірно Львів), 26.04.1916 р. UML_Box_17-00006.jpgБрущата вулиця (ймовірно Львів), 1917 рік. UML_Box_17-00007.jpg
Архів містить понад три тисячі унікальних світлин, які документують як бойові дії, так і повсякденне життя українців під час Першої світової війни. Оцифровуванням світлин займався Василь Лопух, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, к. е. н., директор адміністрації Наукового товариства імені Шевченка в Америці (НТШ-А) у 2000–2021 роках, тепер пенсіонер.
Збірна Станиця і Комісаріят УСС у Львові, 20 березня 1917 року. Сучасна вулиця Джохара Дудаєва 20. UML_Box_17-00027.jpgУСС зі селянами з Пісочної, 1917 рік. UML_Box_21-00047.jpgСеляни з Пісочної, 1917 рік. UML_Box_27-00033.jpg
Фотографії поділені на тематичні розділи: «Роки», «Регіони бойових дій», «Авторські фотографії», «Без інформації». Кожне зображення має реєстраційний індекс, місце зберігання та ключові слова.
Архів є цінним джерелом для дослідження історії Українських січових стрільців та історії України.
Дорога з Пісочної до Черниці, 1917 рік. UML_Box_36-00050.jpgЖитло четаря УСС М. Гаврилка, Пісочна, 1914-1918 рр. UML_Box_37-00040.jpgСільська вулиця, Пісочна, 1916 рік. UML_Box_60-00354.jpg
Цей проєкт став можливим завдяки зусиллям багатьох людей та організацій, які підтримали його реалізацію, зокрема Українського музею і бібліотеки в Стемфорді, директорки бібліотеки НТШ-А Мґр. Світлани Андрушків, кураторки музею і бібліотеки Мґр. Любові Волинець, доктора Марка Слиша, архівістки УВАНУ Тамари Скрипки.
До вашої уваги кілька світлин з Львівщини з колекції УСС.
Команда подкасту «Стара Брама» презентує новий епізод аудіопроєкту, який запрошує слухачів у таємничий світ старовинного Львова. Другий випуск «Зникнення Пані Олени» вже доступний.
Про епізод
Цього разу Орест і Маркіян занурюють слухачів у історію, де львівська бруківка приховує більше, ніж здається, а зникнення однієї людини викликає хвилю чуток і загадок. Від алхімічних крамниць до лавок-порталів у минуле — кожен сюжет сповнений львівського шарму, гумору та сюрреалістичної атмосфери. Епізод поєднує нові рубрики та несподівані листи від слухачів.
Про подкаст
«Стара Брама» — це аудіоподорож для тих, хто любить розгадувати таємниці й відчувати дух Львова. Ведучі Орест і Маркіян створюють мікс із містичних історій, абсурдного гумору та літературного стилю. Звукові ефекти та музичні програші переносять слухачів у серце міста, де кожна вуличка шепоче легенди.
Чому варто послухати?
Другий епізод відкриває нові грані «Старої Брами»: від загадкових подій до кумедних дискусій про таємні товариства. Це супровід для вечірньої прогулянки чи затишного вечора з горнятком кави.
Тепер Юрій Милян – відомий в Україні лікар-рентгенологвищої категорії з професійним стажем близько 40 років. Він завідує кабінетом КТ в КНП ЛОР «Львівський онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр». Та мало хто знає, що у свої молоді роки знаний і шанований лікар… грав на весіллях.
Львівський гурт, учасником якого був Юрій Милян, називався “Зорецвіт” і був доволі затребуваним у 1980-90-их. Через роки пан Юрій зібрав своїх друзів з весільного гурту, аби на професійній студії записати альбом “Народні пісні”. А цими днями збірка отримала цифровий реліз. І колектив вирішив, що весь прибуток від цифрової дистрибуції скерують на підтримку Збройних Сил України.
Гурт “Зорецвіт”
Альбом від гурту “Зорецвіт” “Народні пісні” об’єднав 17 пісень. Серед них – народні “При долині кущ калини”, “Тече вода каламутна”, “Іванку, Іванку”, а також легендарні авторські “Два кольори”, “Черемшина”, “Час рікою пливе”. Ці пісні десятиліттями не втрачають ані актуальності, ані популярності. Записавши їх професійно, “Зорецвіт” ще й дав цим композиціям нове дихання.
“Ми з гуртом згадали свої молоді роки і ту музику, якою тоді жили, яку щиро дарували людям у святкові дні, – розповідає лікар-музикант Юрій Милян. – Така ностальгія охопила нас! Творчий процес був дуже радісним і легким. Вірю, що ми всі спільно зможемо акумулювати кошти для ЗСУ. У даний момент хочемо підтримати «Дикий Збір» на дрони, організований Владом Шевченком. Зрештою, багато наших рідних воюють на передових позиціях, тож, сподіваємось, своєю музикою зможемо допомогти їм, коли буде такий запит”.
Юрій Милян
Юрій Милян у “Зорецвіті” грав на гітарі, бас-гітарі та співав. Окрім нього, учасниками гурту були Віктор Назарчик (клавішник, вокаліст), Ігор Чайка (саксофоніст, вокаліст), Олег Грицевич (гітарист, вокаліст), Андрій Баран (клавішник, вокаліст), Володимир Баран (клавішник, аранжувальник) та Ігор Шумада (перкусіоніст).
Дехто з гурту досі дотичний до музики, зокрема Володимир Баран. Та все ж більшість життєвих доріг музикантів розійшлись: хтось виїхав за кордон, хтось працював на заводі, хтось пішов у духовенство; зараз дехто уже на пенсії.
Завантажити альбом “Народні пісні” від гурту “Зорецвіт” можна на всіх стрімінгових платформах.
Культова кав'ярня Львова "Вірменка" у Львові на вулиці Вірменській, 19
Львів, місто з тисячолітньою історією, завжди славився своєю унікальною атмосферою, де кава посідала особливе місце, перетворюючись з простого напою на невід’ємний елемент міського життя. У XX столітті львівські кав’ярні не були лише місцями для споживання кави та солодощів; вони стали справжніми центрами інтелектуального, мистецького та навіть політичного життя. Їхні стіни бачили дискусії, народження ідей, формування мистецьких напрямків та зародження громадянських рухів. У товаристві Торгової Марки Кава Старого Львова зануримося в ароматну історію нашого міста.
Довоєнний Львів: Коли кав’ярня була другим домом
Перша половина XX століття, особливо міжвоєнний період, був золотою добою львівських кав’ярень. Вони наслідували віденські традиції, де заклад був не просто місцем, а продовженням дому, своєрідним “розширеним офісом” та клубом за інтересами [2.1].
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Однією з найстаріших і найвідоміших кав’ярень, що перетнула межу століть, була “Віденська кав’ярня” (з 1829 року, проспект Свободи, 12). Вона вважається найстарішою кав’ярнею Львова, що діє до сьогодні [7.1]. Її стіни пам’ятають таких видатних особистостей, як Михайло Грушевський, Станіслав Людкевич та Іван Франко [5.2]. Цікаво, що наприкінці 1918 року, коли намагалися знищити всі згадки про австро-угорське минуле, саме історик Чоловський став на захист її історичної назви, завдяки чому кав’ярня зберегла свою ідентичність [7.1].
Кав’ярня готелю “Жорж”, фото 20-ті роки ХХ століття
Ще однією знаковою постаттю кавового Львова була кав’ярня “Жорж” (вул. Міцкевича, 1). Розташована у легендарному готелі “Жорж”, вона була осередком зустрічей еліти, інтелігенції, дипломатів та мандрівників. Її елегантний інтер’єр та вишукана атмосфера створювали ідеальні умови для світських розмов та ділових зустрічей. Хоча готель і кав’ярня існували ще з XIX століття, у XX столітті “Жорж” зберіг свій статус престижного закладу, де збиралися впливові люди міста.
Кав’ярня “Шкотська”. Фото 1930-х років
Кав’ярня “Шкотська” (проспект Шевченка, 27) стала справжнім символом львівської математичної школи. У міжвоєнний період саме тут збиралися відомі математики, серед яких були Стефан Банах, Станіслав Улам, Гуґо Штайнгауз. Вони використовували мармурові столики кав’ярні для записів складних математичних формул олівцем. Ці записи, які часом зранку переписували студенти, що приходили до кав’ярні, стали частиною наукового процесу [1.2]. Відомий “Шотландський зошит” — збірник нерозв’язаних математичних проблем, який створювали ці вчені, – зберігся до наших днів і є цінним історичним документом [джерело про “Шотландський зошит” та його зв’язок з кав’ярнею].
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Не менш важливою була кав’ярня “Монополь”, розташована там, де пізніше знаходився Будинок книги. Вона приваблювала читачів та інтелектуалів тим, що там завжди були свіжі газети. Іван Франко, як зазначає Ілько Лемко, часто заходив сюди зі своїми студентами, щоб безкоштовно почитати пресу та поспілкуватися [2.2]. Це свідчить про роль кав’ярень як центрів доступу до інформації та місць для неформальної освіти.
Кав’ярні радянського періоду: Відродження попри систему
Після Другої світової війни та встановлення радянської влади, культура кав’ярень у Львові зазнала значних змін. Багато закладів були націоналізовані, а їхня атмосфера та призначення трансформувалися відповідно до ідеології того часу. Проте, повністю знищити “кавовий дух” Львова не вдалося.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Лише на початку 1960-х років, з потеплінням у політичному кліматі, почала відроджуватись традиція кав’ярень [2.1]. Серед знакових закладів цього періоду варто виділити “Вірменку” (вул. Вірменська, 19). Відкрита у 1979 році, вона швидко стала культовим місцем для львівської богеми, художників, музикантів, поетів та істориків [8.2, 1.1]. “Вірменка” відрізнялася від інших радянських закладів тим, що тут панувала відносна свобода висловлювань та обміну літературою, що робило її осередком інакомислення та культурного опору [8.2]. Постійні черги за кавою, що часто тягнулися далеко за поріг кав’ярні, були свідченням її популярності та особливого статусу [1.1].
Найстаріше кафе у Львові «Пінгвін» працює з 1960 року
Ще однією знаковою кав’ярнею радянського періоду був “Пінгвін” (проспект Свободи, 43), що відкрився приблизно у 1960 році [8.1]. Спочатку він спеціалізувався на морозиві, але згодом став популярним місцем для зустрічей та відпочинку. Його розташування у самому центрі міста, поблизу Оперного театру, робило його доступним та привабливим для широкого кола відвідувачів.
Також варто згадати “Пиріжкову” на вулиці Словацького, 4, що відкрилася у 1962 році [8.1]. Незважаючи на свою назву, вона пропонувала не лише пиріжки, а й каву та чай, ставши місцем швидкого та доступного перекусу, а також своєрідним соціальним простором для мешканців міста.
Пиріжкова у Львові на вулиці Словацького, 4/2
Кав’ярні як культурні інституції
Львівські кав’ярні XX століття виконували значно ширші функції, ніж просто задоволення гастрономічних потреб. Вони були:
Центрами інтелектуального обміну: Місцями, де народжувалися та обговорювалися наукові теорії, літературні твори та філософські ідеї.
Майданчиками для мистецьких експериментів: Художники, музиканти та письменники знаходили тут натхнення, виставляли свої роботи, проводили читання та виступи.
Осередками політичних дискусій: Особливо у довоєнний період, кав’ярні були місцями, де формувалися громадські думки та обговорювалися важливі суспільні питання.
Символами львівської ідентичності: Кава і кав’ярні стали невід’ємною частиною бренду Львова, його візитною карткою, що приваблювала туристів та створювала унікальний образ міста [4.1].
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Навіть в умовах радянської цензури, деякі кав’ярні, як “Вірменка”, зуміли зберегти дух свободи та стати притулком для “нестандартної” молоді, що прагнула творчого самовираження та вільного спілкування [8.2]. Це свідчить про надзвичайну живучість та адаптивність львівської кавової культури.
Загалом, кав’ярні Львова XX століття – це не просто заклади громадського харчування, а своєрідні “мікрокосми” міського життя, що відображали його зміни, розвиток та непересічний дух. Вони були свідками багатьох історичних подій, центрами культурного опору та місцями, де формувалася неповторна львівська ідентичність.
6 липня о 19:00 у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика відбудеться атмосферний концерт, присвячений золотій епосі української естради — «Легендарні хіти при свічках».
Цей вечір стане справжньою подорожжю у часі, де прозвучать улюблені пісні, що об’єднують покоління. Програма концерту — це шана великим українським митцям: Володимиру Івасюку, Назарію Яремчуку, Квітці Цісик, Миколі Мозговому, Ігорю Білозіру та іншим. Публіка почує такі знакові композиції, як «Червона рута», «Я піду в далекі гори», «Стожари», «Смерекова хата» та багато інших, що назавжди увійшли в історію української музики.
Музичну програму виконає академічний інструментальний ансамбль солістів «Високий Замок», а яскраве вокальне наповнення забезпечать: Павло Табаков, Оксана Караїм, Олег Лихач, Ірина Доля, Петро Радейко, Анастасія Чубінська. Ведуча вечора — Ольга Гошовська.
Особливу атмосферу створить освітлення свічками, а кожного гостя чекатиме приємний сюрприз — ігристе та солодкий подарунок.
Це не просто концерт — це музичний вечір пам’яті, любові й вдячності тим, хто творив українську естраду.
У Львові відновили знищену мозаїку «Інформаційний простір» у будівлі колишнього видавництва «Вільна Україна». З осені вона буде у вільному доступі – панно стане частиною інтер’єру закладу, що працюватиме в цьому приміщенні. Про це пише видання Рубрика.
Упродовж 10 місяців семеро художників відтворювали зруйновану мозаїку, ретельно повторюючи кожен елемент. Для цього використали понад 500 тисяч скляних камінців.
«Для мене ця мозаїка насамперед про єдність зусиль: міста, підприємців, активістів. І завдяки цьому сьогодні маємо такий позитивний результат. Дуже дякую всім, хто долучився до відтворення панно», – зазначила керівниця робочої групи з питань збереження мозаїк на території Львова Наталія Алєксєєва.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
Йдеться про унікальну мозаїку «Інформаційний простір», яку 44 роки тому створив художник Богдан Сойка. Це пейзажна композиція з фігурами п’яти жінок, що символізують п’ять материків та обмін інформацією в світі. Ще у 2019 році панно було внесено в перелік цінних та підлягало захисту. Однак, восени 2023 року з соцмереж стало відомо, що воно знищене.
Позиція міста була чітка: полотно має бути відновлено. Директор ТДВ «Торгпреса», яке є власником приміщення на вул. Володимира Великого, 2, Сергій Васечко пояснював, що мозаїка була демонтована не навмисно, а зруйнувалася з плином часу та погодився її відновити, взявши на себе всі витрати.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
Над відтворенням мозаїки працював колектив із семи художників під керівництвом викладача Львівської національної академії мистецтв Василя Сивака. На місці, у спеціально облаштованій майстерні, митці працювали над окремими елементами панно, які поступово переносили на стіну – як пазли, створюючи цілісне полотно.
Мозаїку відтворили у максимальній відповідності до автентичної – у розмірі, техніці кладки та кольоровій палітрі. Смальту шукали по всій країні – аналогічну до тієї, що використав автор оригіналу.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
«Виявилося, що панно не таке просте, як здавалося спочатку. Богдан Сойка достатньо претензійно підійшов до створення цього твору. Композиція зроблена з модуля 1/1 см, а обличчя та інші малі зображення зі ще меншого модуля – до 2/2 мм
Також складно було віднайти кольорову палітру. Ми збирали смальту по всій Україні, по фотографіях співставляли і підбирали відтінки. Цей процес зайняв близько трьох місяців, а роботи з відтворення полотна тривали ще 7 місяців. Загалалом використали понад 500 тис. камінців», – розповів Василь Сивак.
Додамо, автентична мозаїка раніше була розташована у вестибюлі першого поверху, натомість зараз її відтворили на другому – в просторі з кращим освітленням та оглядовістю. Рішення було погоджене з фахівцями та мистецькою спільнотою. При цьому всі параметри мозаїки збережені: як і в оригіналі, полотно охоплює площу 18 квадратних метрів.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
Побачити мозаїку всі охочі зможуть з осені – коли у приміщенні завершать ремонт.
«Ми шукали місце, де вона б краще проглядалася. Щоб людям було зручно зайти та оглядати панно, проводити тут більше часу, робити фото. Загалом тут буде облаштований такий своєрідний мистецький простір», – зазначив Сергій Васечко.
Василь Сивак додав, мозаїка збережеться на тисячу років.
фото Романа Балука для Львівської міської ради
«Смальту не нищить ні ультрафіолет, ні мороз. Тим більше, що вона тут у приміщенні. А якщо її покласти не на бетонний, а на сучасний якісний розчин – то можемо говорити, що гарантія – на тисячу років», – додав Василь Сивак.
Бійцям 125-ї окремої бригади територіальної оборони передали 294 одиниць 10-дюймових FPV-дронів. Їх закупили в межах обласної програми «Безпечна Львівщина». На ці потреби скерували 4 мільйони 998 тисяч гривень.
Зараз бійці виконують завдання на Донецькому, Запорізькому та Сумському напрямках. У центрі підтримки 125-ї бригади пояснили, що саме 10-дюймові FPV-дрони найчастіше використовують у бойових умовах, адже вони здатні літати на далекі відстані, мають велику вантажопідйомність та кращу вітростійкість.
Передача 294 Дронів Бійцям 125 Ї Бригади
«Така техніка є дуже потрібною, адже у навчених руках дрони є високоточною зброєю, здатною уражати різну броньовану техніку і знищувати особовий склад ворога. За поточні місяці Львівська ОВА підтримала бригаду на 26 мільйонів гривень. Розуміємо, що більше зусиль докладатимемо до спільної боротьби проти тієї навали, яка прийшла на нашу землю, то швидше виженемо її й повернемо назад усі території. Таким чином реагуємо на звернення й запити наших військових частин, бригад та оперативно закриваємо потреби – частково чи повністю», – зауважив перший заступник голови Львівської ОДА Андрій Годик.
Передача 294 Дронів Бійцям 125 Ї Бригади
Це вже друга партія безпілотників, які закупили з обласного бюджету та передали 125-й бригаді упродовж останніх двох місяців.
Передача 294 Дронів Бійцям 125 Ї Бригади
Нагадаємо, що 125-ту окрему бригаду територіальної оборони (125 ОБрТрО) сформували у березні 2022 року. В червні-липні того ж року практично всі батальйони бригади вирушили на схід України, беручи участь у боях на Харківщині та Донбасі. Батальйони бригади, спільно з іншими підрозділами ЗСУ, брали участь у звільненні с. Озерне с. Діброва, смт Ямпіль, с. Торське і сьогодні продовжують активно боронити Україну на найгарячіших напрямках фронту.
Присвячується світлій пам’яті львівського кінознавця Романа Бучка (1940–2016)
Бурхливий поступ кінематографа в Європі та США й активізація польських митців спонукали українські творчі сили наприкінці 1920-х роках взятися за поширення кіномистецтва в українському середовищі Галичини. Цим зайнялися люди, захоплені можливостями кінокамери у творенні артефактів, фіксуванні об’єктів, подій, важливих з мистецького погляду, та твердо переконані, що у такий спосіб можна підкреслити власну культурну та національну окремішність, пропагувати рідні традиції, пробудити у свого народу почуття національної гідності та патріотизму. У кінематографі вбачався потужний потенціал для популяризування української культури у світі.
У середовищі українських кіноаматорів і на шпальтах мистецької преси активно дискутували про практичну можливість втілення ідеї започаткування кіновиробництва в Західній Україні. Була висловлена ідея продукування т. зв. культурфільмів (документальних короткометражних стрічок з українського життя та побуту), поступово прокладаючи у такий спосіб шлях до професійного кіновиробництва.
У середині 1920-х Соня Куликівна створила у Львові кіностудію «Соня-фільм», яка упродовж майже 10 років імпортувала в Галичину українські фільми з УРСР, а на межі 1920–1930 рр. зробила кілька власних кіноспроб. Одним із перших за фільмування взявся юний пластун Юліан Дорош, який ще 1928 року накрутив «короткометражовик» з таборового пластового життя на горі Сокіл поблизу Підлютого, але він був сконфіскований польською владою.
Юліан Дорош, друга половина 1920-х рр. (зі сайту http://esu.com.ua)
За продукування документальних стрічок бралися також митці з авангардистського угрупування «Артес», зокрема українець Роман Турин (спільно зі своїми польськими приятелями). 1936 року. Ю.Дорош та І.Іванець за підтримки українських кооперативних кіл створили студію «Фотофільм», яка невдовзі почала власне кіновиробництво.
Роман Турин у молоді роки (з архіву Галини Гронської)
У 1930-х роках у Галичині зняли більше десятка кінострічок, більшість із яких не збереглася, але є припущення, що фрагменти окремих фільмів можуть зберігатися у приватних колекціях за кордоном. Нижче подаємо короткий огляд цих картин, які, однак, потребують подальших кінознавчих досліджень.
Кадр із фільму «Свято молоді»
«Свято молоді» (1930, оператор Юліан Дорош; виробництво «Соня-фільм») – 20-хвилинна документальна стрічка про фізичне виховання молоді «Рідної школи». У ній показано табір і урочисту ходу «рідношкільної» молоді (від захоронок до вищих шкіл), спортивні ігри, танці, ритмічні й акробатичні вправи. Гурт пластунів супроводжує авто, на якому приїхали Митрополит Андрей Шептицький і голова організації Ілля Кокорудз, аби привітати учасників свята, організованого товариством «Рідна школа» у Львові. Відео має історичну цінність, адже про те, як виглядав Його Ексцеленція, було відомо лише з фотографій, а також це найстаріші кадри, на яких присутні українські скаути.
Кадр із фільму «Свято молоді»
Відомо, що дві копії цієї кінохроніки поїхали за океан, ще одна (тривалістю 8:25 хвилин) була віднайдена 2013 року у Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г.С.Пшеничного в Києві.
«З кіноапаратом по Львові» (ймовірно, 1930; виробництво «Соня-фільм») – 20-хвилинний документальний фільм, в якому «новочасним способом знято весь український Львів». Був дозволений польською цензурою і демонструвався як кінододаток на більшості показів із великим успіхом. Його закупили майже всі країни Європи.
Кадр із фільму «З кіноапаратом по Львові» (з архіву Р.Бучка)
«Зелені свята» (ймовірно, 1930, режисер і оператор Юліан Дорош; виробництво «Соня-фільм») – 10-хвилинний запис вшанування пам’яті полеглих за волю України громадськістю, шкільною молоддю, членами «Пласту», «Лугу», «Соколу». У ньому відзнятий похід учасників дійства на могили та поминальна відправа на них.
«Раковець» (1931, режисер і оператор Юліан Дорош) – документальна короткометражна стрічка, «накручена» зовсім випадково, під час літніх «ферій» в Раківці над Дністром. Все починалося з 30 метрів плівки, взятих для фільмування «цікавих моментів відпочинку», але після трьох днів «весільної гарячки», яку Дороша попросили відзняти, вони «трісли, як з батога». Ввійшовши у смак, юний режисер замовив зі Львова ще 90 метрів «фільмової стяжки» і взявся за «виготовлення більше систематичного пляну дальшого кручення». Кошторис фільму становив лише 150 злотих, проте і їх Дорошеві вдалося повернути – стрічку показували у всіх українських школах Галичини та на засіданні Етнографічної комісії НТШ.
Замок XVII століття. Кадр із фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)
Картина, знята на зразок кінорепортажу, складалася з двох частин: звичайний будень і святковий день. Фільм починався фрагментом «водної прогульки»: двоє каякарів натрапляють на чудову долину Дністрового яру – їхню увагу привертає стародавній замок у селі Раковець. Вони затримуються, щоби все оглянути й ознайомитися з місцевим життям. Вечоріє – увагу глядача привертають нічні силуети замкових мурів, кілька ефектів місячного світла на Дністровому плесі. Друга частина починається світанком на козацькій могилі за селом і присвячена обрядові раковецького весілля. Вражені весільним дійством, мандрівники відпливають додому, а «перед їхніми очима, як вказівка хронометра, міняються Дністрові краєвиди»…
Кадр з фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)Кадр з фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)Кадр з фільму «Раковець» (Назустріч. – 1936. – Ч. 4)
«Гуцульщина» (1933; режисер і оператор Юліан Дорош; виробництво «Соня-фільм») – 50-хвилинний документальний фільм, місцями кольоровий, в якому репрезентовано життя, звичаї та традиції гуцулів. Основний матеріал до стрічки відзнятий ще у лютому 1933 року, коли Ю.Дорош від етнографічного відділу Львівського університету знімав в околицях Космача, Косова та Жаб’єго гуцульські танки для дисертації С.Герасимовича.
Аничка. Кадр із фільму «Гуцульщина» (Назустріч. – 1936. – Ч. 20)Окличники. Кадр із фільму «Гуцульщина» (Назустріч. – 1936. – Ч. 20)Свято. Кадр із фільму «Гуцульщина» (Назустріч. – 1936. – Ч. 20)
«Великдень» (поч. 1930-х рр., режисер і оператор Юліан Дорош) – 15-хвилинний репортаж про святкування Великодня в селі. Перед об’єктивом постають дівчата у барвистих народних строях, хлопці в капелюхах із «пірям і качорами», статечні господині в кожухах і господарі в лискучих чоботах. Весела дітвора наввипередки бігає церковним подвір’ям. А далі забави, гаївки, «путня води на дівочі вуставки й «перли». Насамкінець «верба, хмарки, сонечко в рожевих облаках, трохи ревлєксів на плесі – і годі»… Доля стрічки невідома.
Сестри. Кадр з фільму «Великдень» (Назустріч. – 1936. – Ч. 10)У свято. Кадр з фільму «Великдень» (Назустріч. – 1936. – Ч. 10)
«На високій полонині», «Стиром і Піною» (поч. 1930-х рр.; режисер Роман Турин, оператори Станіслав Ліпінський, Адам Лєнкевіч) – репортажі про мандрівки в гори та сплави на каяках членів товариства «Артес» (художників, графіків, скульпторів) річками рідного краю. Роман Турин якраз повернувся з Парижа, де практикувався у студії «Тобіс-Клянґ-Фільм», а згодом був асистентом найкращих європейських режисерів, захоплювався авангардовим кіно Рене Клера, Георга Вільгельма Пабста, Віктора Тріваса.
Кадр із фільму «Хлоп іде до міста» (Назустріч. – 1934. – Ч. 10)
«Хлоп іде до міста» (поч. 1930-х рр.; режисер і оператор Роман Турин) – короткометражна стрічка, в якій зображене місто очима простого селянина та його безпорадність у чужому середовищі. Перед очима глядача постає буденна сценка – по вулиці, оглядаючись, іде дядько із надірваним кошиком, з якого визирають зв’язані курячі лапки. Він ступає поволі, роззирається і врешті надибує на єврея, який зацікавлюється куркою і купує її. Режисер мав на меті максимально передати дійсність, зберегти автентичність середовища, тому персонажами його картин були не професійні актори, а пересічні люди, яких шукав на вулиці і переконував позувати перед об’єктивом у звичному своєму ритмі. Доля стрічки невідома.
Кадр із фільму «Хлоп іде до міста» (Назустріч. – 1934. – Ч. 10)
«З мандрівки по Рівієрі» (1934; режисер і оператор Олександр Пежанський) – короткометражний аматорський фільм, показаний на одній із вечірок Українського фотографічного товариства. О.Пежанський зняв ще низку кінорепортажів на теми спорту і мандрівництва.
«Перший зимовий зліт товариства «Сокіл» (1937; режисер Ігор Сорочко, виробництво аматорської студії «Фотофільм») – 10-хвилинна документальна стрічка, в якій подано «образок цілоденного життя в таборі, впроваджуючи деякі цікаві моменти, як скоки на лещатах, зїзди, роздачу нагород і т. п.». Не збереглася.
Відомо також, що І.Сорочко у середині 1930-х років зняв кілька короткометражок на плівці 8 мм, робив репортажі з Літніх олімпійських ігор у Берліні (1936).
В.Софронів-Левицький дає вказівки артистам, справа режисер Ю.Дорош (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 1)
«До добра і краси» (1938; режисер і оператор Юліан Дорош, сценаристи Роман Купчиський і Василь Софронів-Левицький, фотограф Іван Іванець; виробництво аматорської студії «Фотофільм») – перший український повнометражний (двогодинний) ігровий фільм у Галичині, який мав на меті пропагувати український кооперативний рух. Знятий заходами та коштом Ревізійного Союзу Українських Кооператив при допомозі Українських кооперативних централь. Чорно-білий, але окремі фрагменти кольорові. Стрічка була німа, і поляки вимагали, щоби першими йшли субтитри польською мовою, але для Ю.Дороша це було питанням принципу. Він домігся аж у Варшаві дозволу на використання лише українських субтитрів.
адри з фільму «До добра і краси»: картини жнив і сцени в хаті справника кооперативи (Господарсько-Кооперативний Часопис. – 1938. – Ч. 17/18)
Режисер намагався передати у картині яскраві сцени з життя та побуту українського села, показати унікальність українських народних звичаїв, красу рідної природи. Короткий сюжет фільму: заможний сільський парубок, ледар і вітрогон, їде до міста на ярмарок. Програвши в карти гроші, потрапляє в бійку і, повертаючись додому напідпитку, ледве не замерзає. Його рятує справник кооперативи з іншого села. Парубок знайомиться з його донькою і закохується в неї – під її впливом читає книгу про українську кооперацію, зацікавлюється нею і стає ідейним кооператором. Стрічка закінчується сценою, де закохані вдвох переглядають книжку «До добра і краси».
Останній кадр із фільму «До добра і краси»
Етнографічно-побутові сцени були відзняті у Раковці та Семенівці на Городенщині, де жили родичі Ю.Дороша. У головних ролях – соліст Львівської опери Андрій Поліщук і учасниця аматорського колективу Марійка Сафіян. Загальний кошторис фільму становив 10 000 злотих, що за тогочасними мірками було мізерною сумою (для порівняння, пересічний польський фільм коштував близько 150 000 злотих).
Картина весілля з фільму «До добра і краси»
Від грудня 1938 року фільм демонстрували в багатьох містечках і селах Галичини, а після 1939-го його слід загубився. Можливо, фрагменти картини збереглися за кордоном.
«Крилос» (1939; режисер і оператор Юліан Дорош, сценарист Василь Софронів-Левицький; виробництво аматорської студії «Фотофільм») – незавершений звуковий кольоровий ігровий фільм про події часів князя Ярослава Осмомисла. Ідея цієї кінорозповіді навіяна археологічним дослідженням Ярославом Пастернаком давньої столиці Галицько-Волинського князівства. Робота над нею розпочалася паралельно зі зйомками стрічки «До добра і краси». Митрополит Андрей Шептицький надав сад собору св. Юра у Львові для перших кінопроб, які відбулися влітку 1939 року. У головних ролях – А.Поліщук і М.Сафіян, проекти костюмів створила Ірина Ґурґула.
«Крилос» у митрополичому саду (Галицька брама. – 1996. – №24)
Фільм починався з того, що хлопчик-поводир приводить до саркофага незрячого лірника, який уважно обмацує його, згодом виймає ліру й розпочинає музичну імпровізацію, під звуки якої й розгортається історичний сюжет. На жаль, восени 1939 року роботу над картиною було припинено через початок війни. Окремі фрагменти стрічки демонстрували у кінотеатрі «Стильовий» під час німецької окупації. А 1982 року Ю.Дорош передав до музею у Галичі 20 метрів плівки, які збереглися, – це якраз були перші кадри із лірником.
Кадр із фільму «Крилос» (з архіву А.Дороша)
Отже, у 1930-х роках українство Галичини впритул наблизилося до створення національного кінематографу. Хтозна, як би склалася його доля – можливо, Львів мав усі шанси стати центром українського кіновиробництва і зміг би досягти у цій царині європейського рівня, якби сміливим творчим задумам не перешкодила нова світова війна.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
ДЖЕРЕЛА: Бурачинська Л. Напередодні нашої фільми. Розмова з режисером Р.Турином // Назустріч. – 1934. – Ч. 10. – С. 5. Бучко Р. Перше століття кінематографу у Львові // Галицька брама. – 1996. – №24. – С. 2–3. Воробкало Д. «До добра і краси», або історія першого повнометражного українського фільму в Галичині. Ґєршевска Б. З історії культури кіно у Львові 1918–1939 рр. – Львів, 2004. – 100 с. Дорош А., Полотнюк Я. Декілька слів про другий український фільм у Галичині – «Крилос» // Галицька брама. – 1996. – № 24. – С. 16. Дорош Ю. Гуцульщина перед об’єктивом // Назустріч. – 1936. – Ч. 20. – С. 1. Дорош Ю. Мій перший етноґрафічний фільм // Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 1/2. Дорош Ю. Фільмові настрої на Великдень // Назустріч. – 1936. – Ч. 10. – С. 5. Коба А. Ю.Дорош — піонер української кінематографії в Галичині // Наукові записки Львівського історичного музею. — Львів, 1995. — Вип. 4, ч. 2. — С. 82—96.
Культурфільми виробництва «Соняфільм» // Кіно. – 1930. – Ч. 1. – С. 13. Середа О. Українська «фільмова думка» у «кіновій» пресі міжвоєнної Галичини // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2008. – Вип. 1 (16). – С. 122–132. Gierszewska B. Kino i film we Lwowie do 1939 roku. – Kielce, 2006. – 430 s.
Пропонуємо вам унікальні знімки Львова початку ХХ століття. Їх автор – Ян Булгак, відомий фотограф і мистецький теоретик.
Ян Булгак гак був не лише фотографом,...
![Іл. 1. Перша світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [8]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/1-fotolviv-6-1.jpg?ssl=1)
![Іл. 2. Друга світлина Луїзи Бойд від 21.09.1034 р. де жінка на фіакрі з дитячим візком [9]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/2-fotolviv-3-1.jpg?ssl=1)
![Іл. 4. Стіна з прямокутними заглибленнями на рисунку Ступницького зі зруйнованим будинком Височанського в книзі Мсцівуєвського «Z dziejów Drohobycza» ч.ІІ (1939) [12]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/3-Z-ist.-D-cha.-2-tom-Mstsivuievskoho-IMG_1613-kopyia-kopiia-kopiia.jpg?ssl=1)
![Іл. 8. Поштівка Вайса 1909-1910 рр., на якій видно, що кам’яниця з цукернею Височанського і наступний за ним будинок з книгарнею Ґерстмана в австрійський період сильно заглиблені порівняно з наступними будинками [4]](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/ibey1-13.03.18-kopyia-kopiia.jpg?ssl=1)
