Є речі, які краще не порівнювати. Наприклад — піца. З дров чи з електропечі? Один кухар скаже: тільки дрова, інакше не піца, а булка. Інший — що головне тісто, а решта другорядне. І от сидиш із цим шматком, в очікуванні просвітлення. Але почнемо з простого: якщо вас цікавить справді смачна піца у Львові — варто звернути увагу не лише на начинку, а й на те, як її приготували.
Що таке піца на дровах?
Це не просто спосіб приготування. Це цілий процес. Дрова — це живе тепло. Не стабільне, не рівномірне, іноді навіть норовливе. Але саме це й дає той «шарм» — тонка скоринка з легкою підпаленою ноткою, хрусткий край, наче карамелізований сир на краях. І найважливіше — аромат. У піци на дровах запах інший. Тепліший, глибший, трохи димний.
І, так, є ті, хто вважає: якщо вже робити, то тільки так. І вони мають рацію — в певному сенсі. У дров’яній печі піца випікається за хвилину-півтори. Температура — понад 400°C. Це миттєве тепло обгортає тісто, піднімає борти, залишаючи середину ніжною. І коли кухар вміє — це шедевр.
Піца
А електропіч — хіба не смачно?
Смачно. Просто інакше. Електрична піч — це точність. Там усе під контролем. Температура, час, розподіл тепла. І якщо піца — це не стихія, а вивірений рецепт, то піч із цим впорається краще. Її обирають ті, хто хоче стабільності: однакової якості в обід, вечір, у вівторок і в неділю.
До того ж сучасні електропечі — це не те саме, що духовка вдома. Є кам’яні основи, парогенерація, комбіноване нагрівання. Якщо руки прямі, а тісто витримане, — буде смачно. Просто без тієї легенької «димності».
У чому різниця на смак?
Окей, давайте чесно. Якщо перед вами поставити дві однакові піци — одну з дров, іншу з печі — ви, скоріш за все, відчуєте різницю. У текстурі тіста, у скоринці, в тому, як розплавився сир. На дровах він розтікається по-іншому — менше часу, менше втрати вологи, більше натяку на живий процес.
Піца з електропечі зазвичай більш рівномірна. Все красиво, чисто, передбачувано. Якщо дров’яна — це імпульс, то пічна — це спокій. Обидві смачні. Просто різні.
А як щодо здоров’я?
Добре питання. І відповідь тут не така очевидна. У дров’яній печі температура вища, тому менше часу — менше втрат поживних речовин. Але водночас є ризик надто темної скоринки. Дехто каже — канцерогени. І так, якщо спалити, то користі не буде.
З іншого боку, електропіч дозволяє уникати підгорянь, бо все під контролем. Але затягнути піцу — теж легко. Сухе тісто, тягучий сир, як резина — це вже не смак, а жування заради жування.
Що обирають діти?
О, тут усе просто. Діти не думають про дрова чи піч. Вони думають: смачно чи ні? І в більшості випадків обирають те, що м’якше, ніжніше, менш підпечене. Тобто — електропіч. Але це не правило. Якщо ви дасте дитині шмат з дров’яної печі, з правильною моцарелою й без надміру спецій — вона з’їсть і навіть не спитає, як воно готувалось.
А як щодо атмосфери?
Піца — це не лише про їжу. Це ще й про настрій. І коли ви сидите в залі, де видно, як кидають дрова, як обертається піца на лопаті, як спалахує вогонь — це працює. Це створює апетит ще до замовлення. Тому ресторани з відкритими дров’яними печами мають ту магію, яку важко замінити металевим корпусом електропечі.
Але й тут нюанси. Не всім до душі запах диму, не всі хочуть чекати, поки вогонь розгориться. І не завжди дрова — це про комфорт.
Коли доречна яка?
Дрова — коли хочеться вау-ефекту. Коли ви з друзями, коли є час, коли хочете відчути традицію.
Піч — коли голодні, поспішаєте, хочете передбачуваної якості й не готові до сюрпризів. Ідеально для обіду в офіс, для родини з дітьми, для takeaway.
Тепло чи техніка: що головніше?
Зрештою, не дрова і не піч визначають смак. Визначає людина. Її досвід, її тісто, її любов до справи. Поганий кухар зіпсує й італійську піч за 5000 євро. А добрий — витисне максимум навіть із простої електрички.
Секрет завжди у простому: якісні продукти, вмілі руки, чесне ставлення. А все інше — це деталі. Смачні, цікаві, але все ж — деталі.
Піца — це момент
Інколи найкраща піца — це не та, що з дров, і не та, що з печі. А та, що ви з’їли на сходинках із другом. Та, що залишилась холодною після вечірки, але все одно смакує. Та, яку забрали додому після важкого дня — і вона була саме тією.
Бо смак — це не лише про рецепти. Це про контекст. Про настрій. Про те, з ким ви поруч.
І байдуже, де її запекли — головне, щоб із серцем.
Костел у Стрию – це не лише архітектурна перлина міста, а й свідок вікової історії, за кожною цеглиною якого ховається багатий літопис — переплетіння щирої віри, трагедій і надій, що жили в серцях стриян століттями.
Ми так звикли до місцевого костелу, що проходячи поряд часто не помічаємо цієї пам’ятки нашого міста. Традиційно його фундатором вважають Казимира Великого. Перша звістка про костел у Стрию(ecclisiararum parochialium… in Stryg) зустрічається у вступній частині до вироку любельського архідиякона Яна у справі суперечки ректора парафії Непорочної Діви Марії Івана Русина та міста Львова за млин на Збоїськах від 29 лютого 1396 року.[1]Наступною документальною згадкою («districtibus Strigensi») став декрет від 24 вересня 1398 року, коли після суперечки галицького архієпископа Бернарда і його наступника Якова Стрепи з перемишльським єпископом Еріком Вінзеном розмежовано території дієцезій.[2]
Стрийську парафію передано перемишльським єпископам і в майбутньому надано тамтешнім канонікам на вічні часи. Для неї на прохання пробоща Войцеха в Дрогобичі 8 липня 1427 році[3] Володислав Ягайло збільшив існуючу дотацію. Надав наділені магдебурзьким правом Ходовичі, тамтешню корчму, десятину з солоду та кожного обмолоту на місцевому млині, снопову десятину зі старих і нових фільварків у старостві побудованих, по одній колоді жита й вівса щорічно на Св. Мартина. Крім того плебан вже мав вільну корчму в Угерську і ґрунт на передмісті.[4] На підставі угоди 1489 року з пробощем Анджеєм шляхтич Юхно Нагваздан зі Станкова дотує костелу луку в Нежухові і дім для вікарія. Право на ще півлану поля, за яке тогочасний плебан Станіслав платив 12 грошів річно Якубові Воїнському, підтвердив 19 вересня 1570 року Сигізмунд Август. Всі належності зафіксовані перемишльськими вікаріями на варшавському сеймику 1640 року.
На користь храму надходили пожертви. Від Андрія Чолганського, лавника Мартина Брудевича, Варвари Боглевської, ландвійта Міхала Рогачевського батька стрийського плебана Франциска Рогачевського. Так у 1668 році укладено заповіт, за яким пробощ стрийський Войцех Стопський мав отримати 1000 злотих. Передбачено платню кс. Гіацинту Твардовському – доглядачеві каплиці Св. Хреста, де були поховані шляхтичі Кашовські. 24 листопада 1530 року в актах перемишльської консисторії згадана угода пробоща і шляхтичів Нарайовських майнового характеру.[5]
З документу 1547 року відомий стрийський плебан, краківський канонік і сандомирський препозит Якуб Немичковський.
Фрагмент інвентаря костелу
Стрийський пробощ Станіслав домовився в 1578 році, що замість корчми братиме від міста 16 злотих. Та наступник Станіслава кс. Адам Маніціус у 1623 році цієї платні не отримував. 16 вересня 1595 року Сигізмунда ІІІ надав стрийському плебану і перемишльському каноніку Мацеєві Вишемірському і його наступникам право вирубу у лісах староства на опал і будівничі потреби. Десятину у Нежухові замінено на данину: 40 злотих, фаска масла, копа сирів, кабанчик, бочка пива і 16 фір дров. Через часті пожежі, виливи ріки і ворожі напади дотація костелу щоразу зменшувалась і виплати часто не надходили. Так з підміських сіл зібрано 100 злотих із передбачених 386-ти. З війтівства отримано десятини і мечного на суму 30 злотих. На час візитації Вацлава Сєраковського(1753 рік) брав пробощ з королівських фільварків десятину у розмірі 350 злотих, отримував 8 злотих взамін мечного з передміщан, 380 злотих діставалося йому з ланів, а 12 злотих з різничої ятки. Також він розпоряджався фундушами каплиці. Вже не було наданої ще у 1461 року Тарлом з Щекаревиць гривні з міської лазні, бо не існувало самої лазні. Взамін доходу з корчми в Угерську пробощу належала плата з трьох чвертей поля. Луку в Ходовичах змила ріка. А до каси Колегії перемишльських вікаріїв за ординацією єпископа Сарновського мав сплачувати пробощ 600 злотих щороку. У 1697 році костел взагалі пограбували. Суму викрадених цінностей з каплиці св. Хреста, де було доволі багато пожертв, оцінили у 12 тисяч злотих. Злодіїв тоді так і не знайшли.
Вигляд костелу після пожежі
Шпиталь згаданий під 1647 роком на цвинтарі біля костелу у 1722 році не мав фундації. Але з пожертв утримував вісім старих жінок. У різних ґрунтах, на час візитації Сєраковського 1753 року, шпиталю належало 1850 злотих, пожертва 200 злотих від шляхтича Бжозовського і земля Себастьяна Боксича передана за десять років до того. Втручатися у його справи ксьондзові заборонялося. 4 липня 1794 року губернським розпорядженням шпиталь перетворено в заклад убогих. Перебудований у 1847 році він і далі утримував 8 жебраків.
Про первісні будівлі храму відомо мало. Львівський історик Фердинанд Бостель писав, що чергове будівництво костелу ймовірно розпочали у 1534 році.[6] Злам XVI-XVII століть найімовірніше став часом відновлення костелу. Існує неперевірене припущення, що участь у побудові храму в 1599 році міг брати львівський будівничий Джакомо Мадлена(Якуб Мадлайн помер 1630 року). Будівля горіла у 1604 році і підчас татарського нападу 1620 року. Нові вівтарі костелу освячував у 1637 році єпископ Ян Замойський. Як свідчить збережена до наших днів таблиця, вмурована після пожежі 1886 року у західну стіну костелу, храм відновлювався у 1640-1642 роках:
Богові найкращому найвеличнішому. Найсвітліший і славетний Христофор з Конєцполя Конєцпольський головний королівський хорунжий, стрийський і т.д. староста для хвали і слави Господа всемогутнього і Найсвятішої Діви Марії та всіх святих тут власними стараннями підвалини заклав і костел відновив Року Божого 1642.
Таблиця 1642 р.
З глибини віків часом промовляє лише німе каміння: «Вавжинець(Лаврентій) Войташкович стрийський райця віддав Богу душу під час пошесті 9 серпня 1646 року. Пам’ятку цю йому спорудили засмучені нащадки. Боже, будь милостивий до душі його». Ще дві епітафії на стінах костелу: «Дім вічності Агнєшки з Млоцьких волинської каштелянової, яка власною цнотою і побожністю у віці 70 років перенеслася до Вічності дня 16 лютого 1817 року» і напис про смерть дружини полянецького каштеляна Францішки Кіцінської(1765-1802). У візитаціях згадані надгробні хоругви посвячені Григору Дубровському(помер у 1626 році), Рафалові Скарбку(помер 1686) і дітям Адама і Анни Стадницьких.[7] За записами пробощів у парафіяльній хроніці відомо, що найстарішими були розпочаті кс. Мацеєм Опатовським метрики народжень з 1647 року. Плебан Симон Бялковський у 1702 році почав вести записи померлих. Всі вони згоріли у пожежі 1827 року.
Бічна каплиця костелу
У 1620 році після пожежі і татарського нападу вперше згадано орган. 1689 рік доносить нам ім’я органіста Яна Журавського. За описом 1743 року «орган добрий, але забруджений , помальований у червоне на вісім голосів, міхів старих поклеєних два».[8] Згаданий опис також містить відомості про 12 вівтарів і 27 мальованих образів на стінах, один з них «Перемога над турками».
7 жовтня 1772 році костел знову горів. Згоріли дах, всі дерев’яні конструкції, дзвони і годинник. Тимчасово храм перекрили соломою, а стараннями кс. Франциска Рогачевського, Міхала Баранецького і Томаша Козловського на його відновлення витрачено 11120 злотих. Лише 700 злотих пішло на нові дзвони.
У 1787 році, 5 жовтня, у результаті обміну перемишльського єпископа Антонія Голашевського і львівського архієпископа Фердинанда Онуфрія Кицького стрийську парафію передано львівській архідієцезії. Плебаном у цей час був кс. Станіслав Макушинський. У 1792 році його змінив кс. Мартин Гривачевський, який керував парафією до 1802 року.
Впродовж 1810 року впорядковано територію навколо костелу після перенесення цвинтаря. Під час візиту львівського архієпископа Андрія Алойзи Анквіча 23 травня 1819 року, як написано у хроніці парафії, миропомазано 800 осіб. Візитатор відзначив добрий стан будівлі «у готичній формі».Зберігся план храму 1822 року.[9]
29 серпня 1823 року стрийський костел відвідав цісар Франц І.
Пожежа 1827 року знищила 90 будинків, костел, плебанію і фільварок пробоща. Після неї костел перекрито бляхою, відлито нові дзвони і відбудовано житло душпастиря. Станом на 1828 рік налічувалось 1763 прихожанина та лише холера 1831 року забрала життя 249 міщан. Так навіть у 1841 році у місті мешкало 1638 римо-католиків.
Справа відновлення костелу припала кс. Янові Мішке (помер 17 лютого 1834 року у віці 62 років) і кс. Янові Яворському 1801 року народження, висвяченого в 1827 році. За інвентарем 1833 року будівлю храму оцінено у 16 тисяч злотих. У 1838 році зробили нові вікна і сходи на хори, а у 1845 році запрошено малярів Алойзи Рейхана, Мартина Яблонського, Казимира Родецького для виготовлення десяти нових вівтарних образів. Впродовж 1847 – 1852 років відновлено купол і стіни храму. Кс. Яворський склав новий статут братства, до якого у 1865 році входили 59 міщан. Збудовано нове приміщення для шпиталю, на який міська каса щороку виділяла 33 злотих. Мав шпиталь і дохід з облігацій. Так в1872 році кс. Ян Карасевич звітував про майже 82 злотих отриманих процентів. Загалом капітали костелу у 1877 році поміщені у грошах, дорогоцінностях і цінних паперах становили 23436 злотих. У 1883 році пробощ Владислав Гумінський розпочав чергові ремонтні роботи.
Поштівка з видом костелу
Після пожежі 17 квітня 1886 року, що завдала значної шкоди, костел ґрунтовно перебудували. На збереженій до наших днів лотереї бачимо підписи голови комітету з відбудови римо-католицького костелу барона Зиґмунда Ромашкана, секретаря Юзефа Биліни і скарбника кс. Людвика Оллендера. Вісім тисяч злотих зібрано Комітетом з допомоги і використано на відбудову храму за проектом Юліана Октавіана Захаревича(1837-1898).[10] Ідентичні стильові рішення помітні в проектованій ним будівлі львівського костелу Серця Ісусового і монастиря францисканок. Реставрація тривала до 1892 року. Костел розширили до 39 метрів у довжину.
Флоріан Станіслав Цинк
До основної нави під зірчастим склепінням шириною 8,7 м. примкнули дві бічні по 3,5 м. Центральний вівтар прикрасив оцінений у 1000 злотих, чи, як тоді почали рахувати, 2000 корон, образ “Reginam Regni Poloniae” розмірами 3,9 м на 2,4 м, що представляє Діву Марію в оточенні Св. Михаїла, княгині Кінги[11] та Св. Станіслава, краківського єпископа.[12] Його виготовив професор Краківської академії мистецтв Флоріан Станіслав Цинк(1838-1912), головною темою творів якого були легендарні історичні чи релігійні сюжети.
Образ Діви Марії в оточенні княгині Кінги та св. Станіслава (джерело фото https://stryjskastarovyna.wordpress.com/page/2/)
Образ коронований архієпископом Болеславом Твардовським у 1935 році. 8 вересня 1995 року святиня оголошена Санктуарієм Марії Помічниці людських надій. 9 вересня 2001 року кардинал Мар’ян Яворський коронував образ короною посвяченою папою Іваном Павлом ІІ.
Вітраж
Переплавлені дзвони обійшлися у 640 корон, а за 200 корон придбали новий орган фірми «Gebruder Rieger». Три вітражі виготовили у 1894 році. На них зображені: Св. Петро і Св. Катерина Сієнська, Матір Божа з дитям і Св. Йосип, Св. Карло Борромео і Св. Дорота.
Вітраж
У книзі братства зберігся лист з 1906 року від фірми Фердинанда Маєрського в Перемишлі про зразки вівтарів роботи маляра Табінського і відправленого до Стрия різьбяра. Сьогодні це південний і східний вівтарі.
Вітраж
У північному вівтарі, замовленому залізничниками ще у 1894 році, виділяється образ «Св. Йосип з дитятком». Його виконав львівський художник Станіслав Батовський-Качор(1866-1943).
Фрагмент архівного документу
В 1905 році при плебанові і одночасно стрийському деканові кс. Олександрові Цісло(1857-1944)[13] працювали співробітники кс. Антоній Баре і кс. Кароль Шуба. Він розпочав перекривати дах і замовив освітлення храму у місцевій газівні. Станом на 1926 рік парафію з незмінним парохом обслуговували два співробітника кс. Алоїз Юзиковський і кс. Роман Мазерський, а у 1936 році один – кс. Петро Совкович.
Ксьондз Александр Цісло
Стіни храму стали свідками багатьох подій. До 200-от і 250-річчя перемоги під Віднем з присвятою Янові Собеському, до сторіччя з дня смерті Тадеуша Костюшка(1746-1817) і на згадку про Корнеля Макушинського(1884-1953) встановлені меморіальні дошки.
Дзвін «Франциск»
На вежі костелу збереглися чотири дзвони. «Ян» виготовлений 23 червня 1923 року на ливарні Верштайна, «Франциск» і «Олександр» з 1935 року, четвертий з сигнатурою «Zyg(munt) Mozer 1873».[14]
Костел
Майже таким він зустрічає нас тепер. Простими формами. Оперезаний фризом зі скромними рельєфами, опертий на легкі контрфорси. Похмурий і таємничий головний вхід занурює в атмосферу, сповнену величі і суворості, яка відволікає від сумного і, разом з тим прихиляє небо у тишу, заколисану звуками старенького органу.
Костел
Сьогодні костел у Стрию, з його вітражами, образами й дзвонами, мовчки зберігає пам’ять, відлунює в органній музиці та світиться у поглядах вірян. І коли наступного разу пройдете повз — зупиніться. Прислухайтесь. Бо саме тут лунає тиша, що пам’ятає все.
Микола ЗАКУСОВ
[1]Acta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. / Wyd. A. Prochaska (далі – AGZ). – Lwów,. – T.ІІІ – S.115;
[3] Цю дату обрано для святкування 500- річчя костелу в 1927 році. У церковних довідниках – шематизмах спершу вказувалось на Казимира Великого як засновника місцевої парафії, з часом впровадили фіксовану дату надання Ягайлом дотації.
[4] Prochaska A. Historja miasta Stryja. Lwow. 1926.
[5] Збережена до наших днів каплиця пов’язана ймовірно з родинами Кашовських і Нарайовських. Розміщені зображення гербів ще чекають на дослідників.
[7] Jerzy T. Petrus Kosciol parafialny p.w. Narodzenia Naiswietszey Panny Marii w Stryju // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Т. 9. – S.211-212;
[11] Окремого пояснення потребує постать Кінги(Кунегунди) (1234-1292) – сучасниці єпископа Станіслава, рідної сестри дружини князя Лева Даниловича Констанції. Найстарша донька угорського короля Бели IV і Марії Ласкарини, дружина краківсько-сандомирського князя Болеслава V Сором’язливого, опікунка вбогих і гірників соляних шахт. По смерті чоловіка вела аскетичне життя у монастирі. Канонізована у 1684 році.
[13] У костелі зберігається портрет каноніка Цісло роботи Карла Костирка 1934 року.
[14] Jerzy T. Petrus Kosciol parafialny p.w. Narodzenia Naiswietszey Panny Marii w Stryju // Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. – Т. 9. – S.221;
Наступної неділі, 1 червня 2025 року, о 17:00 у Львівському Фотомузеї (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) відбудеться великий гітарний концерт “На струнах серця: Музика Богдана Весоловського”. Подія присвячена 110-й річниці від дня народження видатного українського композитора, пісняра та акордеоніста.
Концерт, організований Lviv Guitar Orchestra, обіцяє занурити слухачів у світ неперевершеної музики Богдана Весоловського, одного з батьків-засновників легкого жанру в українській музиці. У програмі прозвучать його легендарні твори, що стали справжніми хітами свого часу та залишаються улюбленими й досі. Серед них: “Як тебе не любити”, “Було не тужити”, “Тихо без слів”, “Сокіл”, “Усміх твій таємничий”, “Подай рученьку”, “Прийде ще час”, “Не плачте, рожі”, “Лети, тужлива пісне”, “Серце”, “Радий би я залюбитись в тобі”.
Окрім творів Богдана Весоловського, на концерті також прозвучать інструментальні композиції сучасних авторів: “Українська мілонга” та “Nostalgia” Сергія Гуріна, а також “Історія одного кохання” Карлоса Альмарана. Солістами вечора виступлять Вікторія Лігашевська та Олександр Кольца.
Богдан Весоловський: Життя, присвячене музиці та Україні
Богдан Весоловський (30 травня 1915, Відень — 17 грудня 1971, Монреаль) — постать, яка залишила помітний слід в українській музичній культурі. Народившись у Відні, він провів дитинство та юність у Стрию, куди його родина переїхала після Першої світової війни. Весоловський здобув різнобічну освіту, навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету, у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка та Консульській академії у Відні.
Його музичний талант проявився рано: у 16 років він почав писати музику, а у 22 створив свій перший хіт – пісню “Прийде ще час”. У 1930-х роках він був активним учасником “Ябцьо-Джаз” – популярного молодіжного ансамблю у Львові, який завоював прихильність публіки своїм новаторським для того часу звучанням.
Через свою проукраїнську позицію, Богдан Весоловський змушений був емігрувати: у 1939 році до Відня, а у 1949 році до Канади. У Канаді він активно працював на радіо Сі-Бі-Сі, де продовжував розвивати українську культуру, створюючи та популяризуючи українську музику. Його творчий доробок налічує близько 130 пісень, серед яких були танго, вальси та фокстроти.
Помер Богдан Весоловський у 1971 році в Монреалі. За його заповітом, прах композитора був перепохований у рідному Стрию. У 2015 році, до 100-річчя від дня народження, у Львові було започатковано Міжнародний фестиваль української ретро-музики на його честь, що свідчить про незмінну актуальність та цінність його творчості.
Lviv Guitar Orchestra: Новий погляд на гітарну музику
Lviv Guitar Orchestra – це унікальний музичний колектив, заснований у 2019 році, який об’єднує талановитих гітаристів Львова та області. Оркестр швидко здобув популярність завдяки своїм яскравим виступам та широкому репертуару, що охоплює різні музичні стилі та епохи. Їхня інтерпретація творів Богдана Весоловського обіцяє бути особливо цікавою та проникливою.
Громадська організація «Народна самооборона Львівщини» разом із партнерами реалізувала вже другий у цьому році масштабний проєкт із закупівлі транспортних засобів для 414-ї Окремої бригади ударних безпілотних авіаційних систем ЗСУ «Птахи Мадяра». У лютому було передано 70 автомобілів, а цього разу — ще 50: 15 повнопривідних позашляховиків та 35 пікапів. Загальна вартість закупівлі — понад 31 мільйон гривень.
Половину цієї суми забезпечила норвезька організація Fritt Ukraina — надійний партнер, що об’єднує благодійників і бізнеси з Норвегії. Завдяки їхній підтримці вдалося залучити значну частину необхідного фінансування. Іншу половину коштів було зібрано самим підрозділом «Птахи Мадяра».
«Від часу знайомства керівника Fritt Ukraina Пітера Фрьоліха з командиром бригади Робертом Бровді восени 2023 року на півдні України, норвезька сторона невтомно підтримує підрозділ та активно поширює інформацію про важливість допомоги Силам оборони України», — зазначив керівник ГО Артем Хмиз.
У межах завершального етапу проєкту, під час передачі останньої партії із 19 автомобілів, представники 414-ї бригади особисто прибули, щоб подякувати норвезьким донорам за підтримку та висловити вдячність усім учасникам ініціативи.
Завдяки злагодженій роботі «Народної самооборони Львівщини», тісній взаємодії з іноземними партнерами та підрозділом ЗСУ, вдалося реалізувати цей проєкт усього за один місяць.
«Ми впевнені, що попереду ще багато спільних ініціатив. Щиро дякуємо кожному, хто долучився до цієї справи», — підсумував Артем Хмиз.
Колажі в інтер’єрі виглядають дуже привабливо та красиво, вони підкреслюють неординарний стиль та смак господаря, а також видають у ньому творчу натуру. Для створення колажів підходять будь-які зображення, тут немає обмежень, і все залежить лише від вашої фантазії, проте найпопулярнішим варіантом для оздоблення кімнати виступають фотографії. Вони відображають найкращі моменти з життя, котрі хочеться закарбувати в пам’яті навічно та періодично переглядати, оживляючи спогади. Якщо у вас є такі фото, саме час створити крутий колаж, а ми дамо деякі корисні поради, як це зробити.
Що знадобиться для колажу?
Якщо почати з визначення, то колаж простими словами – це кілька унікальних ілюстрацій, об’єднаних однією темою та зібраних в єдину композицію. У колажів, як правило, є основа, у якості котрої можна використати картон, папір (але достатньої товщини), полотно, дерево тощо, проте її може і не бути, якщо ви хочете створити композицію з фотографій у рамках. У статті зосередимо увагу саме на такому варіанті.
Отже, вам знадобляться:
Фотографії пам’ятних моментів із життя різного розміру. Звісно, власні фото – це перше, що спадає на думку, проте не єдине. Ви можете заздалегідь роздрукувати зображення відомих артистів, морських пейзажів, осіннього лісу, екзотичних тварин тощо – все залежить від тематики та настрою майбутнього колажу, а також того, що підкаже вам ваша інтуїція та натхнення.
Чому розмір має бути різним? Бо так колаж виглядатиме привабливішим та цікавішим, але ви можете взяти зображення й однакового розміру – у такому випадку композиція буде більш стриманою, лаконічною і чудово вписуватиметься у класичний стиль інтер’єру.
Рамки для фотографій. Вони будуть тією самою основою, на якій зафіксовані фото. Для спрощення роботи можна взяти готові рамки – знайти їх можна у відділах з канцелярськими товарами, у центрах друку, замовити в інтернеті тощо. Зазвичай вибирають дерев’яні рамки – вони універсальні, пасують до будь-якого оздоблення кімнати, створюють теплу та затишну атмосферу. Інший варіант – виготовити рамки своїми руками. Для цього можна взяти деревину, зібране на морському узбережжі каміння та майже будь-які інші матеріали – все залежить від польоту вашої фантазії та вільного часу.
Клей – обов’язковий компонент, від котрого залежить довговічність та привабливість усієї композиції. Він повинен бути якісним та розрахованим на роботу саме з вибраним матеріалом. Фахівці «Люкс-Х», наприклад, радять придивитися до ПВА – він буває не тільки канцелярським, що завжди є у школярів, але й столярним (те, що треба для дерев’яних рамок) чи універсальним, що фіксує елементи з різних матеріалів.
Насправді клей – чи не найважливіший компонент, адже саме від нього залежить остаточний результат. Якщо рамки не будуть міцно триматися, колаж просто буде зіпсований, і гарної композиції для декорування інтер’єру у вас не вийде. Саме тому так важливо вибирати якісний клей, котрий розрахований на фіксацію певного матеріалу. Для дерев’яних рамок краще вибирати столярний ПВА – він забезпечує чудову адгезію, безпечний у використанні, порівняно швидко висихає та не залишає непривабливих слідів, адже клейовий шов після остаточного висихання стає прозорим.
Крім того, вам знадобляться елементи кріплення (щоб можна було повісити колаж на стіну), кріпильні пластини, шурупи чи саморізи та викрутка відповідного типу.
Як створити колаж: коротка покрокова інструкція
Організуйте вільне робоче місце – це може бути стіл або навіть підлога, все залежить від того, де вам зручніше.
Розкладіть рамки так, як ви хочете їх бачити на стіні у колажі, міняйте їх місцями, доки не знайдете ідеальний варіант. Пам’ятайте, що вони повинні стикатися одна з одною хоча б двома сторонами.
Скріпіть рамки між собою за допомогою клею. Якщо використовуєте столярний ПВА, пам’ятайте про особливості роботи з ним. Перш за все, шар не повинен бути занадто товстим, інакше він буде довго сохнути. Крім того, слідкуйте, щоб поверхня рамок була чистою, у протилежному випадку адгезія ослабне, і результат може вийти не таким, як ви очікували. Після нанесення клею міцно притисніть елементи один до одного та залиште їх для повного висихання.
Зафіксуйте рамки кріпильними пластинами – вони необхідні для забезпечення більш надійного результату. Кожна з пластин має контактувати з двома рамками.
Зафіксуйте настінне кріплення та вставте фотографії у рамки. За бажання можна додати на скло рамок декоративні елементи – бусини, бантики, морські раковини тощо залежно від тематики колажу. Для їхньої фіксації можна використати прозорий клей-розплав – він забезпечить надійний та довговічний результат.
Отже, створити колаж власними руками – це просто, достатньо лише підготувати всі необхідні інструменти, матеріали та якісний клей. Інше – діло вашої фантазії та натхнення.
Суші давно перестали бути чимось далеким і загадковим. Вони впевнено зайняли місце поруч з піцою, бургерами і навіть борщем у списку улюблених страв українців. Але, попри популярність, навколо цієї страви досі витає купа міфів. Деякі з них — кумедні, інші — шкідливі. І якщо ви досі вірите, що суші у Львові — це лише про сирого лосося та васабі до сліз, пора трохи перезавантажити уявлення.
Нумо розберемося.
1. Суші — це завжди сира риба
Це міф №1, який переслідує суші з моменту їх появи в наших широтах. Насправді багато видів суші взагалі не містять сирої риби. Наприклад, популярні запечені роли, роли з куркою, вугром, креветками в темпурі — все це термічно оброблені інгредієнти. До того ж, навіть класичні нігірі з рибою — це лише один із варіантів. У хорошому меню завжди є вибір.
2. Суші — це дорого і тільки для “еліт”
Ціни на суші давно демократизувались. Так, справжній якісний лосось чи тунець не може коштувати копійки — і це нормально. Але в той же час є сетові пропозиції, акції “1+1”, знижки на самовивіз і навіть ланч-сети, які виходять дешевше за бізнес-ланч у центрі міста. Тож ні, суші — це не розкіш. Це про вибір.
3. Суші — це тільки роли
Роли — це найпопулярніший, але не єдиний формат. Суші — це ціла культура, яка включає в себе:
нігірі — рисовий “пиріжок” із шматком риби зверху;
гункани — схожі на “човники” з ікрою;
сашимі — просто скибки риби без рису;
хосомакі, футо макі, урамакі та інші види ролів;
нові інтерпретації — суші-бургери, суші-піца, роли в темпурі тощо.
Так що суші — це не тільки “роли з лососем”, а значно ширше поняття.
4. Суші — це японська страва, і тільки японці можуть її готувати правильно
Це глибоко вкорінене уявлення про “автентичність” часто заважає людям насолоджуватись локальними адаптаціями. Насправді японці самі давно експериментують із рецептами. А в Європі, США та Україні сформувалися свої ф’южн-варіанти, які нічим не гірші, а подекуди — навіть цікавіші. У тому ж Moonfish сушисти поєднують інгредієнти так, що результат викликає вау навіть у скептиків.
5. Васабі потрібно змішувати з соєвим соусом
Це прямо класика. Береш васабі, мачаєш у соєвий, потім туди суші — і вперед! Але за правилами японської подачі, васабі має наноситись між рисом і рибою, а не плавати в соєвому морі. Проте тут теж усе індивідуально — ніхто не забороняє їсти, як смачно саме вам. Але якщо хочете повністю відчути смак — не “топіть” його.
6. Суші — це їжа на один раз і тільки для вечері
Та ну! Суші чудово підходять і для обіду в офісі, і для зустрічі з друзями вдень, і навіть для сніданку (якщо це легкі роли чи сашимі). Доставка суші настільки зручна, що ви можете влаштувати собі гастрономічний кайф хоч посеред робочого дня. Та й зберігаються вони непогано — якщо щось залишиться, можна доїсти ввечері (але не зволікайте).
7. Доставлені суші — це завжди менш смачно, ніж у залі ресторану
Міф, що вже давно не працює. З хорошою упаковкою, швидкою доставкою (а у Moonfish вона реально шустра) і правильним пакуванням різниця між “на місці” і “вдома” практично непомітна. Тож тепер суші — це не тільки для вихідного з друзями, а й для затишного вечора на дивані з Netflix.
То що далі?
Досі вірите у щось із цього списку? Не біда. Тепер ви озброєні знанням — і можете з впевненістю замовити суші у Львові без зайвих упереджень. А головне — насолоджуватись ними без почуття провини, сорому чи страху зробити “не так”.
Професійне обладнання — основа для успішної роботи будь-якого швейного бізнесу. Надійна промислова швейна машина здатна суттєво підвищити продуктивність, якість виробів і зменшити витрати на обслуговування. Але ефективність техніки починається з правильного вибору постачальника. У цій статті ми розглянемо найкращих продавців промислових швейних машин у Харкові, які заслужили довіру клієнтів у 2025 році.
Чому важливо обирати спеціалізованих постачальників
Промислове швейне обладнання має витримувати великі навантаження, працювати безперебійно й відповідати специфіці виробництва. Купівля у спеціалізованих компаній гарантує не лише якість техніки, а й:
Робота з перевіреними брендами: Jack, Juki, Siruba, Zoje, Minerva, Typical;
Відгуки клієнтів та досвід роботи з B2B.
Найкращі постачальники промислових швейних машин — це не лише ті, хто пропонує вигідні ціни. Справжня цінність у комплексному підході: широкий вибір техніки, наявність складу в Харкові, надійна сервісна підтримка та робота з перевіреними виробниками. Саме це дає впевненість у стабільній роботі швейного виробництва.
ТОП компаній з продажу промислового швейного обладнання в Україні
ТОП-5 постачальників промислового швейного обладнання у Харкові
Софітекс — №1 серед постачальників у Харкові
Інтернет-магазин «Софітекс» пропонує один із найширших каталогів промислових швейних машин в Україні. У Харкові компанія має власний склад, що гарантує швидке виконання замовлень та наявність популярних моделей у постійній доступності.
Цей магазин спеціалізується на продажу швейної техніки для невеликих швейних виробництв. У наявності бренди Brother, Jack, Janome, Zoje. Angeli — зручний сайт, клієнтоорієнтованість, але обмежений склад моделей.
Sewtech — інтернет-магазин з промисловим підходом
Компанія працює з Baoyu, Jack, Typical та пропонує великий каталог техніки та запчастин. Підходить для тих, хто хоче укомплектувати цех або модернізувати наявне обладнання. Онлайн-формат, доставка в Харків за кілька днів.
Lapka — каталог для самостійного вибору
Маркетплейс із великим вибором брендів: Janome, Brother, Singer, Jaguar, Husqvarna. Орієнтований на напівпромисловий сегмент. Мінімальний супровід, але хороші ціни й великий вибір моделей для ознайомлення.
ProfKit — техніка для вузької спеціалізації
Постачальник обладнання для нестандартних завдань: петельні, гудзикові, роликові машини. Працює з цехами та ательє, які потребують неординарних рішень. Техніка — у наявності, доставка та сервіс доступні.
Промислова швейна машина
Висновок
На ринку Харкова є кілька сильних постачальників промислової швейної техніки. Але якщо ви шукаєте надійного партнера з повним сервісом, наявністю техніки та гарантіями — Софітекс залишається вибором №1. Завдяки широкому асортименту, професійній підтримці та зручним умовам замовлення компанія вже багато років є лідером у сфері промислового швейного обладнання в Харкові та по всій Україні.
Перспектива вулиці Личаківської. Кінець 1980-х рр.
Продовжуємо знайомити читачів Фотографій Старого Львова з краєзнавчою статтею про історію Личаківського передмістя, що була опублікована на шпальтах часопису Львівські вісті у 1943 році (№232 від 10 жовтня) під криптонімом “Е”. Сьогодні мова піде про побут, зовнішній вигляд та звичаї личаков’ян.
Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.
Личаків має теж свій, власний побут. Вже давні мешканці цієї дільниці визначались своєрідною вдачею і звичаями. Поляки мали колись свою колонію на Мазурівці. Довгий час личаков’яни мали свій передміщанський одяг. Чоловіки ходили в будні у коротких спенцерах, у споднях до чобіт з високими холявами, у темно-синій камізельці, з хустиною на шиї та шапкою з дашком. У святочні дні вбирали темно-синю капоту, а деколи циліндер. Зимою носили баранячі кожухи. Жінки чесались гладко, носили хустини. Вдягались у вовняні катанки, пару спідниць, закидували хустину на плечі. Носили коралі, часом дуже коштовні. Дівчата не вбирали хустин і квітчали волосся.
Вулиця Личаківська, поч. ХХ ст.
Личаківський народ славився ростом, поставою, здоров’ям. Це були люди відважні, підприємчиві, палкі, й гарячої вдачі; скорі до сварки та бійки. Головно займались вони крупарством і різництвом. З найповажніших родів крупарів згадують Баранських, Годишів, Горецьких, Добровольських. Добрянських, Кияків, Кобиляків, Козачевських, Легезинських, Ляндманів, Мартинюків, Осинських, Порад, Ревинських, Табакевичів, Ющаків. Різники — це Лясковські, Нев’ядомські, Разинські. Крупарських родин було около сорок. Щодня вирушали вони на рогачку купити у селян гречку. Купно й продаж відбувались біля корчми, званої «Бабський курінь», Вайсмана і Бериша Юкля. де пили традиційний могорич. Около 7-ої години рано крупарі вертались додому та відправляли своїх жінок візками на торг з крупами, а самі разом з челяддю чистили гречку на кератовім млинку або на жорнах. Личаківська молодь наймалась на будівельні, роботи: носити цеглу, чи пісок. Весною хлопці виловлювали птицю в підміських лісах і продавали її потайки на Стрілецькій площі; там продавали теж голуби, яких на Личакові багато годували. Під Різдво продавали хлопці вертепи на ринку та на інших площах. Замість до школи біля св. Антона діти йшли радше у сади, чи городи або до Цісарського ліску.
Поштівка “На Личакові”, початок ХХ ст.
Славні були бенкети і забави, які відбувались на Личакові в неділі. Чи то у приватних домах при улюбленій гармонії, чи в гостинницях, як наприкл. у господі Отавихи, або в «Готелі де Лявс». В останній вівторок перед великим постом у «Готелі де Лявс» закінчувався карнавал похороном баса до могили. На забаву збирались о півночі. З куфлями пива обходили цілий льокаль, відкривали шинквас і ховали там бас, при чому говорили комічні, похоронні промови. Забава тривала до ранку, але музика грала вже без баса.
Славу здобуло собі теж личаківське весілля. Три дні перед шлюбом молода зі старостиною їздила спрощувати гостей. Кожний запрошений приймав їх та давав молодій монету, гульдена, чи цванціґера. Ще раз спрощували гостей напередодні шлюбу в суботу два дружби, гарно прибрані, виголошуючи, при цьому відповідну «орацію». В цей день запрошені гості присилали до дому молодих т. зв. «пошту»: пару гусей, індика, пару курей або качок. Це означало, що прийдуть на весілля.
В неділю, після обіду до весільного дому приходили музики. З’ївши, вони йшли з дружбами по дружбів і сваху. Звичайно весільний похід виглядав так: спереду йшов дружба у сорокатому каптані та капелюсі, нашитому столярськими стружками, та віз тачки, вкриті килимом. Дальше йшли музики, які грали веселі мелодії. Другий дружба у фраку та трикутному капелюсі їхав на коні лицем до кінського хвоста та, маючи перо в каламарі, який висів на конячому хвості, записував тих, хто на нього глядів.
Вулична сцена біля Личаківського цвинтаря. Фото поч. XX ст.
Зібравши гостей, які засіли на лавах, дружба виголошував віршовану промову вперед до молоді та потім до молодого. Батьки благословили молодих серед плачу. Потім похід ішов пішки до церкви св. Петра й Павла. На порозі дому вітала молодих мати, їх прикривали великим кожухом і давали їм на таці хліб, цукор і горілку. Йшло перше прийняття, а опісля танці, які тривали до вечері. Вечера тяглася довго. Під кінець вечері молода пропадала, а молодий її мусів відшукати. Потім відбувався т. зв. «подушковий танець». Молодий засідав серед кімнати на кріслі, йому на колінах сідала молода. Старостина вбірала молоду в чіпець. Дружба говорив віршовану промову, дружки танцювали кругом тa гості давали молодій на подолок гроші, цілуючи при цьому молодих. Танці тривали до самого рана, а другого дня відбувались ще «поправини».
На Личакові жили колись також різні авантурники. Около 1848 р славний був муляр Куба Пельц. Хоч присадкуватий, визначався він великою силою та після виплати, підпивши собі, робив різні галабурди. Одного разу вкинув до криниці коміть-головою 9 гренадирів. На якійсь забаві переміг його Каспер Смоленський, а потім «королем» Личакова став Ангін Плецьон – різник і пачкар, який воював вічно з акцизними сторожами й поліцією. Інший різник – Грінер був теж дуже сильний: він вибивав головою двері та брав участь у змаганнях в цирку. Ще два славні авантурники: різник Теофіль Берлинський і муляр Тома Іванівський співпрацювали разом. Вони заходили в корчму, зачинали бійку, били всіх на право й на ліво та, коли вже всі загально бились, вони спокійно покидали корчму, кланяючись усім чемно.
Фото батяр з Личакова – найпопулярнішого місця локації носіїв цієї соціальної верстви
Деколи заможні личаков’яни влаштовували прийняття для дідів. На цей день били кабана. Діди підпили собі та своїми п’яними виглядами викликували велику радість личаков’янам.
Деякі й мирні типи здобули собі славу на Личакові. Наприклад, п. Михайло Тук, вертаючись у легкому похміллі додому, вітав усіх прохожих однаковим привітом: «Бачу шляхетність обличчя й гідність у поведінці, але прізвища не знаю». Личаків жив своїм притаманним життям, заможно й в село, І тепер, хоч це вже зовсім новітня дільниця Львова і нічим не різниться від решти міста, тут веселіше та цю життєву радість відбила й популярна пісенька, яку часто на Личакові можна було почути при акомпаніяменті неодмінної гармонії:
«В нас на Личакові
добрий звичай мають,
завжди о дев’ятій
браму замикають.
Та я не «фраєр»,
мешкаю з партері:
крізь вікно ускочу
та вже на постелі»
30 травня Alterra School запрошує львів’ян на благодійний ярмарок, що відбудеться у Парку імені 700-річчя Львова з 16:00 до 19:00. Усі зібрані кошти будуть передані на потреби РУБпАК “Вирій” 241 бригади територіальної оборони ЗСУ.
У програмі події — сімейна атмосфера, творчість, смаколики та добро:
майстерка з розпису шоперів
вироби хендмейд від учнів Alterra School
інтерактиви з аніматорами
майстерка від акторської студії “Академія Квадрат”
фотобудка, фудкорт і ще багато приємних сюрпризів
Особливий гість події — Сергій Василюк, музикант, військовий та лідер гурту “Тінь Сонця”, чия музика підтримує і надихає захисників на передовій.
Партнери події: академія акторської майстерності “Квадрат”, радіостанція “Львівська Хвиля”, Благодійний Фонд Keep Life.
Ярмарок стане не лише святом для всієї родини, а й можливістю долучитися до важливої справи — підтримки наших воїнів.
У перший день літа – в неділю, 1 червня, – відома українська дизайнерка Оксана Караванська представить у Львові, у першому в Україні просторі мистецтва, безбарʼєрності та інновацій – в ZAG GALLERY, унікальний фешн-перформанс«Дюрер. Янголи. Спокусниці». Це буде перша подія у новому сезоні від ZAG.
У просторі ZAG GALLERY і її нової експозиції під промовистою назвою «Рай/Пекло» Оксана Караванська творитиме мистецький фешн-перформанс на межі жанрів і сенсів. Містика, інтрига, провокація, – усе в стилі дизайнерки, яка любить дивувати й шокувати. «Дюрер. Янголи. Спокусниці» – це не просто фешн-історія. Тут одяг – як обряд, модель – як дух, а галерея – як портал.
“Моя нова колекція – про Жінку, жіночність та її багатоликість, – розповідає Караванська. – Вона завжди різна: ангельська, спокуслива, вродлива, загадкова, відьомська і навіть трохи небезпечна… Її тіло може бути струнким, повним, молодим, зівʼялим, але від того не втрачається її справжня сила. Недарма стільки легенд про енергетичні, мольфарські таланти наших жінок. Одна історія про конотопську відьму чого вартує!”.
Колекція Караванської перегукується з містичною українською традицією. Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці» – це навіть не дійство, а ритуал. Тут одяг, інтегрований у простір, промовлятиме, відчуватиме… При глядачах – перших і єдиних свідках цієї живої розмови.
Програмафешн-перформансу Оксани Караванської «Дюрер. Янголи. Спокусниці» 1 червня (неділя) у ZAG GALLERY (м. Львів, вул. Шота Руставелі, 7):
19:30 — welcome drink, м’яке занурення у виставку;
20:00 — початок перформансу;
20:30–20:45 — постефект: фотографії, повернення у простір.
Подія розпочнеться рівно о 20:00. Після цього вхід до зали буде неможливим — перформанс вимагає повної тиші та фокусування. Відтак галерея просить гостей приходити завчасно.
Ви, певно, не раз чули: “Піду на суші” або “Замовимо роли?”. Ці слова сьогодні лунають у кожному другому офісі, на побаченнях, у сторіс і навіть вдома, коли лінь щось готувати. Але давайте чесно — а ви знаєте, у чому різниця між суші й ролами? Бо суші у Львові, наприклад, — це не завжди те саме, що роли. І навпаки.
Та не біда. Зараз розберемося. І зробимо це без нудних енциклопедичних дефініцій. Просто, по-людськи, як ми це любимо — зі смаком і з гумором.\
Спочатку — коротко: суші це не роли?
Так. І ні.
Суші — це загальна назва японської страви, де головний герой — рис, приправлений оцтом, і щось до нього (риба, морепродукти, овочі тощо). У цю категорію входять кілька типів: нігірі, макі, сашимі, темакі, чіраші… І ось тут десь у кутку тихенько сидять роли. Бо роли — це один із видів суші. Але такий популярний, що для багатьох стали окремим “відомим брендом”.
Тобто якщо ви сказали “хочу суші”, — це, як сказати “хочу каву”, і не уточнити: американо, лате, рістрето?
Окей, а що таке роли?
Усе дуже просто: роли — це згорнуті у “рол” суші, де начинка (риба, авокадо, огірок, сир і т.д.) загортається в рис, а той — у норі. Потім нарізається — і вуаля! Те, що ми зазвичай і бачимо у меню.
До речі, ті самі “Каліфорнія” чи “Філадельфія” — це саме роли. І якщо чесно, в більшості сучасних закладів акцент робиться саме на них.
А суші тоді — це тільки нігірі?
Майже. Якщо вже відокремлювати суші від ролів, то найчастіше під “класичними суші” мають на увазі нігірі — це такі невеличкі “лепешечки” з рису, зверху на яких лежить шматочок сирої (або іноді копченої) риби. Без фанатизму, без майонезу, без “вулканів”. Проста, чиста форма.
Нігірі — це для поціновувачів. Це як мінімалізм у мистецтві: нічого зайвого. Тільки смак і текстура.
Чому ми всі полюбили роли?
Тому що ролами легко захопитися. Вони виглядають красиво. Їх зручно їсти. Вони дають купу простору для фантазії: сир, манго, огірок, тунець, лосось, креветка, крем-сир, соуси… Це вже більше схоже на арт, ніж на їжу. І плюс — у ролах часто риба прихована всередині або обгорнута рисом, тому людям, які бояться “сирої риби”, психологічно простіше.
До того ж, роли — це чудовий варіант для компанії. Великий сет, 32 шматочки, по 4 на кожного. І ніхто не свариться.
А чому про суші всі забули?
Не забули. Просто ролів стало занадто багато.
Коли ти заходиш у меню, де 47 варіантів ролів з назвами типу “Дракон Мрій” чи “Космічний лосось”, — нігірі виглядає як мовчазний старий японський майстер на фоні тиктокерів.
Але саме нігірі (та інші традиційні суші) — це основа. Це класика. Це той момент, коли ти по-справжньому розумієш смак продукту.
Що смачніше?
Ну тут уже починається суб’єктивщина. Комусь хочеться хрумкого темпура-рола з тигровою креветкою та пікантним соусом. А хтось кайфує від простої “нігірі з тунцем” і відчуває в ньому всю глибину.
Роли — це більше про креатив, різноманіття, веселощі.
Суші — це про чистоту смаку, баланс, техніку.
А що обрати?
Запитай себе: ти хочеш гастрономічний досвід чи ситний обід? Хочеш здивувати гостей на вечірці — бери роли.
Хочеш влаштувати особисте побачення зі своїм внутрішнім гурманом — обери суші.
А ще краще — замов обидва варіанти. У тій же доставці суші у Львові є й роли, і класичні суші. Чудова можливість зробити дегустацію вдома: порівняй, де більше смаку, а де більше настрою.
До речі, як не облажатись при виборі?
Звертай увагу на рибу. Добре, коли є опції з лососем, тунцем, вугром. Але ще краще — коли продукт свіже виглядає і не “пливе” у рисі.
Читайте склад. Якщо в ролі 8 інгредієнтів і три соуси — ти не зрозумієш, що їси.
Дивись на фото. Чим натуральніше виглядає їжа, тим більше шансів, що вона така і в реальності.
Замовляй у перевірених. Sushi-Go, наприклад, працює вже не перший рік, має чітке меню, зрозумілі ціни, і — головне — швидку доставку. Ніхто не хоче їсти холодний рол із норі, яка розм’якла.
Ну і головне: їж із задоволенням
Суші чи роли — це не питання “хто кращий”. Це як порівнювати джаз і рок. Кожен має настрій, смак, свою аудиторію.
І якщо ти сьогодні хочеш один сет ролів, а завтра — нігірі з вугром і чашку гарячого чаю — це не зрада. Це просто любов до японської кухні у всіх її проявах.
Головне — не їсти абищо. Обирай те, що зроблено з душею. І бажано — з доставкою вчасно 😉
Цього дня, 28 травня 2025 року, минає 25 років, як помер знаменитий український композитор Ігор Білозір – його смерть настала через травми після жорстокого побиття у центрі Львова
Зовсім недавно, 24 березня, музичний світ України вшановував одного із найвідоміших українських композиторів – Ігоря Білозіра: цього року йому було б 70 років. А рівно 25 років тому, у цей день, 28 травня 2000-го, у віці 45 років, митець помер – від травм після жорстокого побиття у центрі Львова… На щастя, багата пісенна спадщина Білозіра продовжує жити. Знана вокальна формація “Піккардійська Терція”, яка до 70-річчя композитора презентувала власну інтерпретацію однієї із найвідоміших його пісень “Батьківське жито”, сьогодні, до роковин смерті маестро, випустила ще одну його композицію. Цього разу – це лірична авторська пісня Ігоря Білозіра “Квіти у росі”.
“Квіти у росі” Ігор Білозір написав у юнацькому віці – у 14 років, коли ще жив у рідному Радехові, що на Львівщині, де ще у шкільні роки активно і творив, і брав участь у різних музичних корективах. Сам композитор згодом розповідав, що знайшов у книжці засушену для гербарію квітку – й так виник в його уяві образ квітки, яка щойно розквітла, квітки у краплинках роси, квітки у сльозах…
У 1969-му, зокрема, цю пісню молодого перспективного автора професійно записало Львівське обласне радіо. Це одна із небагатьох повністю авторських пісень композитора – він створив її і слова, і музику. Багато хто вважає “Квіти у росі”, порівняно з іншими хітами маестро, незаслужено недооціненою. Саме це стало однією із причин того, що вокальна формація “Піккардійська Терція” вирішила дати композиції нове життя.
“Не зважаючи на те, що “Квіти у росі” Ігор Білозір написав у свої юні роки, пісня – доволі прониклива, мелодична і водночас дуже емоційна, – розповідає художній керівник вокальної формації “Піккардійська Терція” Володимир Якимець. – Коли “Терція” записувала акапельну версію, ми намагалися зберегти у пісні максимум емоцій, закладених автором і в слова, і в музику. Наше незмінне творче правило – максимально коректно ставитися до кожного твору, який беремо у свій репертуар. Зрештою, “Квіти у росі”, як і “Батьківське жито”, – пісні, які неможливо зіпсувати, – настільки вони гармонійні й геніальні у своїй простоті. Тож ми просто “переклали” цю річ музикою наших голосів, додавши до неї кілька цікавинок”.
До “Піккардійської Терції” найвідоміші виконання пісні “Квіти у росі” належали автентично “Ватрі” із солістом Ігорем Богданом, а також гурту “Плач Єремії” із фронтменом Тарасом Чубаєм. Знана інтерпретація і від В’ячеслава Сінчука в аранжуванні Ігоря Антоніва.
Старовинним шляхом Ви потрапите на одну із найзагадковіших вершин у самому серці «Сколівських Бескидів» (Львівська область). Інформації про неї катма, а краєвиди звідти – вражають!
Це нескладний кільцевий маршрут протяжністю 13 км з лише одним застереженням – дикі звірі. Тут бачили ведмедів, рисей та інших тварин.
Ведмедиця з дитинчам у Сколівських Бескидах. Фото звідсиМолода рись в долині річки Бутивля. Фото звідси
Місця тут настільки безлюдні, що прямо перед нами, через вершину г. Перекоп, проскакав великий, білодупий олень. І хоча найстрашніший звір у Карпатах – це турист з рюкзаком, але краще не ставати нічиїм сніданком.
Легенда каже, що назву горі дав місцевий коваль, який перекував коней задом наперед. Таким чином він заплутав татар та врятував людей. Сталося це в козацькому поході на Крим, тому й назва «Перекоп».
У ті ж часи, в Сколівських Бескидах, виникають села Коростів і Майдан. У першому виробляли скло, у другому – залізо. Найкоротша дорога між ними пролягала через “Дмитрієву полонину” з вершиною Перекоп (1213м).
З часом промисел занепав, а з ним і шлях через гори. Проте напрямок зберігся й досі. Давайте разом з www.RDZS.org ним і помандруємо!
Стара стежка через “Дмитрієву полонину”
На деяких нових картах «Дмитрієва» називається «Митрієва», а гора пишеться як «ПерекІп». Автор проти новомодних “ПОпіван”-ів та «футбІлок», тому всі назви взяті зі старих карт.
Назад ми спускатимемося стрімким схилом до річки Мала Бутивля, попри яку проходить маршрут на гору Параска. Тут є гарне місце, де можна заночувати та продовжити свій шлях до неї.
Минаємо закинутий металевий міст і звертаємо з основної дороги праворуч (на Північ). За кількасот метрів бачимо огороджене поле із саджанцями дерев та альтанкою.
Залишки старого моста вузькоколійкиНаступний орієнтир – лісовий розсадникТак ніхто ж ще й не втомився 🙂
Далі дорога проходить через мочарі, тож подбайте про відповідне взуття для походу. Місця тут дикі і воно ще не раз рятуватиме ваші ноги від води, гострого каміння та змій.
Дорогою часто траплятимуться такі от ділянки. Подбайте про відповідне взуттяПочаток Дмитрієвої полонини, куди ми і направляємося
Біля годівнички для оленів наша стара дорога звертає на північний захід (ліворуч). Починається нестрімкий та трішки зарослий підйом.
Після цієї годівнички починається нестрімкий підйомОсь залишки того старого шляху між селами Коростів і Майдан
Звідси і аж до полонин буде півтора кілометра пригод. Йти потрібно на відстані витягнутої гілки від сусіда, а найлегший напрямок це звіряча стежка місцевих тварин.
На такій звірячій стежці лише провідник не отримує гілками по обличчю 🙂
За кількасот метрів від Дмитрієвої полонини ми виходимо на нову лісовозну дорогу. Замість бескидського зеленого молодняка тут голе каміння та липке болото, йдеш наче по цвинтарю. Тож при першій ж нагоді звертаємо праворуч на стару лісову стежку.
На гугл-картах це виглядало як хороша дорога. А в реальності краще вже продиратися звірячими стежкамиПотроху з’являються краєвиди і піднімаємося до рівня хмар
Чим довше триває похід, тим повільніше ми рухаємося. І не тому що втомилися, – а тому що постійно зупиняємося фотографувати навколишні красоти. Кожен новий ракурс здається кращим за попередній! І це ще не почався сезон ожин та чорниць. 😊
Весняна Дмитрієва полонинаБодя в тумані 🙂Вид з Дмитрієвої на Росохацьку полонинуУсе – сховали телефони і бігом до вершини обідати
Дмитрієва полонина має протяжність два з половиною кілометра і нагадує Росохацькі полонини чи хребет г. Параска. На ній є столик і рівне місце для наметів, вода трішки далі, внизу.
Дмитрієва полонина, осіннє фото. Більше світлин тут + бонусом мій звіт з походу на Перекоп 2011 рокуВид з Дмитрієвої полонини в сторону с. Славське + ще один гарний опис походуНочівля з наметом на Дмитрієвій полонині (с)В лісі неподалік цього стовпчика є столик і місце для наметуСучасний столик на Дмитрієвій полонині, ось точка
Ми ж, сховавши нарешті телефони, добираємося до справжнього шматочка Криму в українських Карпатах – гори Перекоп. Тут, з неймовірними краєвидами на гори Кремінь, Стару Щебелу, Росохацькі полонини та хребет Дзвенів, і падаємо на обід.
Можна продовжити маршрут далі та, тією ж старою дорогою, вийти в урочище Малмансталь зі справжніми зубрами -> село Майдан. Ми ж повертаємося до точки старту іншим шляхом попри залишки присілку Красне. Він відсутній на нових картах, проте є на старих.
Зубри в дикій природі біля с. Майдан. Туди можна поїхати на екскурсію. Фото звідсиГора Перекоп, будинок мисливця і присілок Красне на старій польській картіЦим схилом підемо вниз. Будиночок мисливців залишимо на наступний раз. Вид з гори Перекоп.
Йти вниз швидше, але нічим не легше ніж вгору. Лісоруби полишали тут багато доріг, але більшість з них розмиті глибокими ярами. Тому орієнтуйтеся не так на карти і гугл-знимки, як на власний досвід та інтуїцію.
Так починається наш спуск. Вид з гори ПерекопПерші кількасот метрів йдемо “по азимуту” – вниз
Наше завдання – спуститися до потоку Затічний, який потім стає річкою Мала Бутивля. Він буде весь час попереду.
Під час спуску насолоджуємося одним з найкращих видів на гору Параску, який я коли-небудь бачивНа карті дорога, на практиці – непрохідний ярТому знаходимо альтернативний шлях. На гугл-картах він менш чіткий, проте на місцевості більш надійнийКогось тут з’їли прямо на дорозіПотік “Затічний” і кам’яна дорога попри нього. Вона і виведе нас до точки старту
Переходимо потік у брід і надійною кам’яною дорогою вертаємося в напрямку місця старту. Зблудити тут важко, йти можна навіть в сутінках при ліхтариках. Проїзд для авто закритий шляк-баумом, а велосипедом – без проблем.
Увесь час головною дорогою, навіть якщо по ній тече вода. Нікуди не звертаємоСимпатичний міні-водоспадик обабіч дорогиНавіть якщо Ви проскочите шляк-баум, більшість непідготовлених авто цю трубу не здолаєВертаємося так, як показує жовта стрілка. Бокові відгалуження це на гору Параска
Перед поворотом на гору Параска бачимо: сінокіс, лавки, столики та дві старі хати (їх координати). Будівлями ніхто не опікується, їхній стан жалюгідний. При необхідності, краще ночувати в наметі.
Сінокіс із трибуною. Це все-таки “військовий” лісгосп“Генеральське” місце для перекусуСтарі хати місцевих господарівУмови всередині малопридатні для життяЗате поруч є зручний “солдатський” стіл для великої компаніїОглянувши все, рушаємо даліЗа неповний кілометр доходимо до повороту на г. Параска
Мальовничими місцями увесь час попри річку ми прошпацерували аж до села Коростів. Місцевий єгер, почувши, що вертаємося з гори Перекоп, показав нам фото ведмедів, яких регулярно бачить там на схилах.
Попри дорогу зустрічаються такі от альтанки. Можна посидіти, перепочити. Особливо помічними вони будуть у дощову погоду
Підсумки
Йшли ми тут уперше, фоткалися багато, а стежка була непротоптана. Навіть у таких умовах ми справилися за вісім годин. Краєвиди не розчарували, а на маршруті був інтернет – це суттєво полегшувало навігацію.
Інтернет інтернетом, а паперова карта мусить бути. Або, збережена на телефон, ця стаття
Збираючись у похід, пам’ятайте про хороше взуття та голову на плечах. І не рухайте звірів, якщо вони вам трапляться 🙂
У самому серці старовинного Львова, в стінах Музею історії релігії, відбудеться серія вишуканих музичних вечорів, які об’єднають велич класики, емоції кіномузики та чарівну атмосферу живого виконання при світлі свічок. Три події, три особливі вечори — справжній подарунок для поціновувачів високого мистецтва, повідомили організатори Zahid concert agency.31 травня, 19:00 — «Музика Йоганна Себастьяна Баха при свічках»
У цей вечір звучатиме безсмертна та геніальна органна музика Йоганна Себастьяна Баха у виконанні заслуженої артистки України, органістки Олени Мацелюх. В атмосфері барокової епохи, під мерехтіння свічок, глядачі поринуть у глибину й велич геніального німецького композитора. Ведуча вечора — Катерина Назар — відкриє маловідомі сторінки з життя Баха та його музичної спадщини.
Квитки доступні онлайн на soldout.ua та в касі Львівської національної філармонії.1 червня, 17:00 — «Музика до кінофільмів. Орган, фортепіано, вокал»
У другий день — справжня кіномагія у концертному форматі. Прозвучать найвідоміші саундтреки з фільмів «Привид опери», «Титанік», «Гра престолів», «Інтерстеллар», «007: Координати Скайфолл» та інших. Орган (Олена Мацелюх), фортепіано (Ольга Стрілецька), вокал (Маріанна Лаба), флейта Пана (Ігор Мацелюх) — унікальний склад, що передасть емоції великого екрана через живе звучання. Ведуча вечора — Катерина Назар.
Квитки доступні онлайн на soldout.ua та в касі Львівської національної філармонії.1 червня, 19:30 — «Антоніо Вівальді. Пори року при свічках»
Не менш захопливим буде візуально-музичне дійство — всесвітньо відомий цикл Вівальді «Пори року» прозвучить у живому виконанні скрипальки Марти Гереги та знаної органістки Олени Мацелюх.
Улюблена музика Вівальді прозвучить разом із художнім перформансом наживо від Ольги Куц. Така синергія музики, світла і кольору створить багатовимірне естетичне переживання. Ведуча вечора — Катерина Назар.
“Запрошуємо вас на вечори, де музика оживає у свічковому світлі, а кожна нота — це крок у світ емоцій, краси та натхнення. Окрім чудової музики на усіх гостей також чекатиме келих ігристого та солодкий подарунок. До зустрічі!” – запрошують на подію організатори.
Квитки доступні онлайн на soldout.ua та в касі Львівської національної філармонії.
Локація всіх подій: Музей історії релігії, вул. Музейна, 1, Львів.
41 окрема механізована бригада ЗСУ отримала шість броньованих автомобілів Hummer, загальною вартістю понад 20 мільйонів гривень. Проєкт реалізували з ініціативи ГО «Народна самооборона Львівщини» та завдяки підтримці партнерів – співачки Jerry Heil і Державного бюро розслідувань.
За словами Jerry Heil, всі шість Hummer вже готові вирушати на фронт й обороняти українців.
«Цей проєкт був би неможливим без ГО «Народна самооборони Львівщини» та підтримки Державного бюро розслідувань, які спільно ініціювали збір коштів та забезпечили юридичну та логістичну допомогу.
Саме такі небайдужі люди є рушійною силою, вони роблять усе, щоб ми були захищеними. Закликаю всіх і надалі активно підтримувати наші Збройні сили», – підкреслила Jerry Heil.
Керівник ГО «Народна самооборона Львівщини» Артем Хмиз наголосив, що надзвичайно важливо, аби військові відчували нашу підтримку. Бо тільки спільно ми зможемо здолати ворога.
«Кошти для закупівлі Hummer разом із Jerry Heil та ДБР ми збирали не тільки в Україні, а й за кордоном. Велика вдячність усім, хто долучився – небайдужим громадянам, установам та організаціям різних форм власності. Закуплені машини будуть доукомплектовані відповідно до вимог військових підрозділів. Їх використовуватимуть для виконання різних тактичних завдань», – поінформував Артем Хмиз.
Броньовані Hummer – ефективні в умовах бойових дій і допомагають зберігати життя військових. На цьому акцентували в 41-й бригаді.
«Дякуємо «Народній самообороні Львівщини», зірці Jerry Heil і Державному бюро розслідувань за підтримку. Отримані машини мають високу прохідність та надійність – ці характеристики є критично важливими для виконання бойових задач. Нову техніку використовуватимо на найгарячіших напрямках фронту», – сказав заступник командира 41-ї ОМБр Роман Дюндик.
22 травня 1979 року поховали видатного українського композитора Володимира Івасюка. Його знають як творця безсмертних хітів “Я піду в далекі гори”, “Пісня буде поміж нас” і, звісно “Червона рута”. Однак за своє недовге життя Івасюк залишив по собі чимало шедеврів.
Володимир Івасюк чимало пісень написав повністю сам і багато віршів інших авторів поклав на музику. Одним із таких був вірш Ростислава Братуня “Вернись зі спогадів”. Аби передати усю глибину слів, Івасюк створив своєрідне танго. Цю пісню виконували Софія Ротару, Лілія Сандулеса й Алла Кудлай.
Також Володимир Івасюк поклав на музику вірш Антона Драгомирецького “Золотоволоска”. Цю пісню свого часу виконав легендарний Назарій Яремчук та ВІА “Музики”.
У 1998 році гурт Океан Ельзи випустив свій перший альбом “Там де нас нема”. Крім авторських пісень гурту, туди увійшла й пісня “Колискова вітру” – вірш Богдана Стельмаха, який на музику поклав Володимир Івасюк.
Ще один вірш Ростислава Братуня – “Літо пізніх жоржин”. Музику до нього написав Володимир Івасюк і також зберігся запис виконання легендарного композитора.
Однак Івасюк не тільки писав музику до віршів інших авторів, але й сам творив тексти. Проте не завжди свої слова він сам клав на музику. Наприклад, вірш “Жовтий лист” на музику поклав композитор Валерій Громцев.
Пісенна спадщина Володимира Івасюка справді вражає. І це навіть попри те, що його життя обірвали у молодому віці – геніальному композиторові назавжди залишиться 30 років.
У четвер, 29 травня 2025 року, о 18:00 у Львівському Фотомузеї (Львівський палац мистецтв, вул. Коперника, 17) відбудеться унікальна подія – історія Роксоляни Мисько-Пасічник “Весоловський і Рената Богданська: Кохання у ритмах танго”. Захід присвячений життю та творчості відомого українського композитора Богдана Весоловського та його музи Ірини Яросевич, більш відомої під псевдонімами Рената Богданська та Ірена Андерс.
Подія, що відбудеться у День народження Богдана Весоловського, обіцяє перенести присутніх у світ юності, кохання та музики, які нерозривно пов’язали долі двох талановитих особистостей. Як зазначають організатори, “саме цими трьома словами можна описати співтворчість двох талановитих музикантів: Композитора і його Музи”.
Історія кохання Весоловського та Яросевич, незважаючи на розлуку та життєві випробування, залишила глибокий слід у їхній творчості та житті. Повість Романа Іваничука “Танго. Дотик любові” слугує своєрідним лейтмотивом цієї події, підкреслюючи силу почуттів, що витримали випробування часом. Під час заходу прозвучать фрагменти з цієї повісті, що допоможе глибше зануритися в атмосферу їхніх стосунків.
Ірина Яросевич, відома також як Рената Богданська, а згодом Ірена Андерс, була дружиною легендарного генерала Владислава Андерса. Її життя було не менш насиченим і сповненим драматичних подій, ніж життя Богдана Весоловського. Саме її постать, надихала композитора на створення незабутніх мелодій.
Спеціальним гостем вечора стане хор “Надсяння” під керівництвом диригента Володимира Пасічника, який подарує присутнім музичні твори, що стали відображенням цієї унікальної історії кохання.
Благодійний забіг «Біг пам'яті. Біг вдячності» в Жовкві
У неділю, 26 травня, у місті Жовква відбувся зворушливий та масштабний благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності», що зібрав сотні учасників з різних куточків України – від Львова до Харкова. Метою заходу було вшанування пам’яті кожного українського Героя та збір коштів на підтримку Збройних Сил України.
Благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності» в Жовкві
Забіг, організований Жовківською міською радою спільно з низкою партнерів, продемонстрував єдність та незламність українського народу. Учасники долали дистанції 100 м, 1 км, 5 км та 10 км. Віковий діапазон бігунів вражав: наймолодшому спортсмену виповнилося лише 3 роки, а найстаршій учасниці – 75. Це яскраве свідчення того, що пам’ять про Захисників України живе в серцях усіх поколінь.
Благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності» в Жовкві
Ідейною натхненницею заходу стала місцева мешканка Оксана Дудар. Вона разом зі своєю донькою присвятила свій біг пам’яті Віктора Дудара – Героя, який героїчно загинув 2 березня 2022 року, захищаючи Україну від російських окупантів. Віктор Дудар, як і багато інших Захисників, віддав своє життя за свободу та незалежність нашої країни, і такі заходи є важливим способом зберегти пам’ять про їхні подвиги.
Благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності» в Жовкві
За підсумками спортивних змагань 12 переможців серед чоловіків та жінок отримали цінні подарунки та відзнаки. Серед них були й мешканці Жовкви, які продемонстрували високий рівень підготовки та спортивного духу.
Після завершення забігу на учасників та гостей чекала насичена культурна програма. На сцені виступив Житомирський військовий оркестр, який додав заходу урочистості, а також талановиті виконавці Анастасія Чубінська та Сергій Василюк. Свою майстерність продемонстрували творчі колективи Жовківського центру дитячої та юнацької творчості, хореографічної студії «STAN» та Жовківської школи мистецтв, даруючи присутнім незабутні емоції.
Благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності» в Жовкві
Усіх охочих пригощали смачним кулішем, який можна було скуштувати за добровільний донат. Усі зібрані під час забігу кошти будуть спрямовані на вкрай важливу мету – ремонт автомобілів для Воїнів Жовківської громади, які на передовій борються за нашу країну.
Благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності» в Жовкві
Організатори висловлюють щиру подяку співорганізаторам заходу: підприємству МХП-Захід-Агро Західний Хаб та Фонду “МХП-Громаді”, ГО «Обʼєднання добровольців», ТзОВ «OKTO Family Group», а також усім підприємцям, які долучилися до цієї благородної ініціативи.
Благодійний забіг «Біг пам’яті. Біг вдячності» в Жовкві
Цей день у Жовкві став не просто спортивною подією, а потужним нагадуванням про високу ціну нашої свободи, важливість пам’яті про полеглих Героїв та незламну волю українців до перемоги.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська створила унікальну сорочку для Олександра Усика і передала її боксеру в подарунок у Лондоні у суботу, 19 липня, за лічені...
