Похорони визначних громадян і шляхти у старому середньовічному Львові асоціювалися з святом. З їх пишністю марно боролися різні закони та ухвали, спрямовані проти розкоші. Добропорядних міщан ховали на кладовищах при міських храмах, у криптах храмів ховали фундаторів, духівництво, жертводавців. Поховання вражали своєю урочистістю, пишністю і масштабністю. Дітей хоронили подібно до весіль, де були дружки і дружби, також в історичних даних є згадки про застосування феєрверків та ілюмінацій.
У хроніках ще 1521 року згадується, що наше міщанство вело вперту боротьбу за дозвіл вести через площу Ринок похорони і процесії. У короля випрошували дозвіл, і він дозволяв цю ходу, але без співу та свічок, та міщани згодом перестали цього дотримуватися.
Патриціат і шляхта часто використовували для обтягнення трун замість чорного кольору скорботи коштовні тканини червоного кольору. Поминки після похорону влаштовували окремо для родичів та близьких покійного, а окремо для жебраків. Так, архієпископ Ян Анжей Прухницький навіть в своєму заповіті вказав меню своїх поминок. Місто часто огортали війни, облоги, епідемії, а отже для побожних та заможних людей було традицією ще за життя готувати собі труну. Таку домовину ставили зазвичай на дах і насипали в неї збіжжя. Труна, повна зерна, вважалася запорукою добробуту для усієї родини, а коли зерно починало сипатися із труни, це було прикметою близької смерті.
Тіло померлого у домовині несли на цвинтар спеціально визначені люди з числа наймолодших на найсильніших. Обов’язком усього цеху було супроводжувати тіло свого померлого товариша або членів його родини на цвинтар разом з родичами покійного.
В похованні, наприклад, гетьмана коронного Адама Сенявського у 1724 р, брало участь стільки людей, що похоронна процесія, яка вирушила з Низького Замку о 5 годині пополудні, о 3 годині ночі тільки-но прибула до костела св. Петра і Павла на Личакові. Такого роду похорони дуже дивували іноземців, які випадково потрапляли на такі дійства.
Померлих від епідемій, страчених, самогубців, а також євреїв, татар, сарацинів ховали за містом. Трупи повішених залишали на шибеницях до повного розкладу тіла, а попіл спалених розвіювали.
У вісімдесятих роках XVIІІ століття австрійський імператор Йосиф ІІ ліквідував усі цвинтарі при храмах у середмісті з метою антисанітарії, так як запах від розкладу з підземних гробниць заповнював лави храмів, а бактерії з міських цвинтарів потрапляли у воду криниць. Відкривалося нові цвинтарі опісля закриття погребення у середмісті. Взагалі, на відміну від пошани до ритуалу поховань, не можна цього сказати про пошану людей до самих місць поховань. Біля цвинтарів то забивали худобу і торгували м’ясом, то викидали туди велику кількість сміття, то влаштовували п’яні дебоші. Окрім цього, цвинтарі перекопували і на них відбувалися перепоховання. Над гробами поховань у колишньому францисканському костелі грали театральні вистави.
У травні 1848 року на Стрийському цвинтарі ховали історика, поета, учасника революції 1848 року Едварда Морґенбессера, який помер від тифу на вигнанні. У пишному похороні, який став справжнім тріумфальним походом, брало участь духовенство та мешканці Львова. Труну Едварда з дому при вул. Ґарнцарській несли на Стрийський цвинтар позмінно студенти, селяни, міщани, священики, емігранти, євреї і навіть жінки та дівчата. З обох боків труни йшли вбрані у білі та рожеві сукні дівчатка, які несли сплетений вінок з дубового листя та квітів. Одна з цих дівчат йшла попереду труни і тримала у руках вінок. Поруч за дівчатками труну супроводжували одягнені у чорні сукні старші дівчата. За ними йшли студенти, вбрані у цісарські мундири зі зброєю.
Відомою була похоронна фірма «Конкордія» підприємця Антонія Курковського на початку XX століття. Реклама закладу згадується в газетному львівському виданні, що свідчить про популярність ритуальних послуг.
Також є згадки про те, як львів’яни з гумором відносились до смерті. Ілько Лемко наводить таку популярну на той час польську приповідку:
«Mnie Kurkowski robi trumne,
A ja jemu gowno umre»
«Мені Курковський робить труну,
А я… начхав та й не умру» (з пол..)
Сучасний Львів налічує щонайменше 13 цвинтарів, зокрема Личаківський, Сихівський, Янівський, Голосківський. Багато цвинтарів було закрито і на їхніх місцях зараз звичайні будівлі. Для прикладу, на місці цвинтаря при церкві Богоявлення, що була побудована 1711 року і зруйнована 1800 року, зараз житлові будинки на вул. Князя Романа (№36-42). Опис тодішнього цвинтаря згадується в «Історичних проходах по Львову» так:
«Цвинтар був опарканений довкола. Тут містилася домівка священника, побабіч неї прибудована школа, далі дзвіниця і 2 хатинки… На цвинтарі був сад зі слив, груш та яблунь. На церковному грунті був бровар, в якому варено пиво й горілку на потребу шпиталя.»
Стрийський цвинтар, знищений у 1970році, знаходився у нижній частині сучасного Стрийського парку між вул. Стрийською, вул. Рутковича, вул. Парковою та дорогою, що йшла поза пам’ятником Яну Кілінському до бічної в’їздної брами парку.
Єврейське кладовище, знищене 1855 року, знаходилось між сучасними вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною та Базарною.
Жовківський цвинтар знаходився з північного боку підніжжя гори Високого замку між сучасними вулицями Замковою та Папарівкою. На сьогодні певна частина цвинтаря опинилася під колією залізничної станції Підзамче, а більшу ділянку колишнього цвинтаря займають приватні оселі по вул. Замковій 21 і 23 та промислова зона Львова.
Польський дослідник Францішек Яворський писав: «Властиво, Львів – це один великий цвинтар.»
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
- П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – С. 23 – 27
- Л. Ілько. Цікавинки з історії Львова. – Львів: Апріорі, 2011. – С. 31 – 36
- І. Крипякевич. Історичні проходи по Львові/. – Львів: Каменяр, 1991. – С.30-31, 104-105
