Сумна і весела, серйозна і вітряна, закохана в славу та невідома ні для кого, трагічна і … – цей перелік творчих образів цієї непересічної актриси можна продовжувати до безкінечності. Але захоплюватися її акторською грою можна вічно, адже вона – народна артистка України Наталія Лань.
Наталія Лань закінчила акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого). Її педагогом був доцент (з 1991р. – професор кафедри акторської майстерності і режисури драми), заслужений артист УРСР Борис Петрович Ставицький (1927-2003), який навчався у Олександра Івановича Сердюка, народного артиста України – учня Курбаса.
Нещодавно актриса мала цікавий досвід роботи у моновиставі «Тринадцята жінка» за п’єсою Теодозії Зарівної на камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Сценічне прочитання твору належить режисеру та н. а. України Аллі Бабенко.
У розмові Наталія Лань зізналася, що моновистава – один із складніших жанрів театрального мистецтва. Величезна відповідальність лежить на плечах акторки, яка одна на сцені і тільки від неї, в кінцевому підсумку, залежить, чи виявить глядач подальший інтерес до цієї постановки.
– Наталю, не так давно на камерній сцені театру ім. М. Заньковецької відбулася прем’єра моновистави «Тринадцята жінка». Як Ви підходили до образу голлівудської актриси і просто жінки?
– По-перше, це «зустріч» одразу з трьома особистостями – Марлен Дітрих, Хемінгуеєм та самою авторкою, нашою сучасницею. Кожна з них – це вже той матеріал, який варто відкрити для себе. По-друге, я не грала голлівудську актрису, зірку, конкретно Марлен Дітрих. Я не робила портретної схожості, не вдягала перуки. Жодного слова не сказано, що це вона. Так, звучить її голос, пісні у її виконанні. Я не знаю, як можна грати легенду, а вона – легенда, що створила саму себе. Вона навіть книжки писала та багато чого про себе вигадувала. Це була людина з чистим серцем. ЇЇ життя було насиченим і різним. Була слава, були гроші, багато знімалася. Потім у Голівуді вийшла постанова, за якою їй і ще де-яким акторам заборонено було зніматися. Звичайно, то був тяжкий період. Але Марлен Дітрих сильна натура. Вона знайшла себе у піснях. Почала їздити з концертами та виступати у великих містах по всьому світу, поки не сталася трагедія – на одному з концертів, вона впала в оркестрову яму і зламала шийку бедра. Після чого, усамітнилася в своїй квартирі на довгі роки. бо не хотіла, щоб її бачили немічною. Це збірний образ жінки і актриси в одній особі. Обставини загнали її в коло – замкнутий простір.
– Навіть у музичному оформленні відчувається напруження, наближення біди. Наче натягнута струна, напружена дія.
– Так. Не знаю, чи звернули Ви увагу на те коло. Спочатку воно, як відбиток від ліхтаря. Поступово стає виразнішим. Це те коло, куди людина себе заганяє.
– Цікаве вирішення, з точки зору сценографії. Метафора заборони повертатися у минуле. Воно зіграло ключову роль у виставі?
– Так, оце коло мені дуже допомогло. Вона сама себе замикає у цьому колі. Кожна людина сама вирішує як їй жити.
– А ще у сценографії є зображення самої Марлен Дітрих, постать Е. Хемінгуея виникає через книжку, яку Ви відкриваєте. Які відносини були між двома особистостями?
– Так, там було схоже на неї зображення. І я цитую уривки з його роману «Острови в океані». Між ними була любов, що продовжувалася майже 30 років. Це чиста, платонічна любов. З різних причин вони ніколи не були разом. Тому й такий прийом – усе через листи.
– А троянда у колі, одночасно, – її слава і кохання?
– Знаєте, я подумала про актрис, що залишили сцену з тих чи інших обставин. Особливо про тих, самотніх… Про що вони думають? Про їх насичене, цікаве життя?
– Що залишилося там, на сцені. Доречі, те коло, у цьому сенсі, стає метафорою арени, на якій йде боротьба. Боротьба, за постійне підтвердження звання актриси.
– Так. І якби не Алла Бабенко, моя мрія залишилась би мрією. Це її віра в мене, як в актрису, це вона дала мені можливість зіграти в моновиставі «Тринадцята жінка».
– Я Вас бачив у виставах режисера А. Бабенко «Святомиколаївський вечір» та «Тринадцята жінка». Але під орудою режисера А. Бабенко ви зіграли ще ролі?
– Так склалося, що перші чотири роки, коли я перейшла працювати з ТЮГу до театру ім. М. Заньковецької, ми з Аллою Бабенко багато чого зробили. Я зіграла Доротею у п’єсі «Чудова неділя для пікніка» Т. Вільямса. На превеликий жаль, вистава дуже мало йшла. Виникли якісь проблеми з авторськими правами. У виставі «Жіночий дім» (Ціна любові) за п’єсою польського драматурга Зоф’ї Налковської я зіграла Йоанну Нелевічову. Чотири покоління жінок і у кожної своя історія. Ще одна вистава режисера Алли Бабенко «Знак у вікні» американського драматурга Лоррейн Хенсберрі і ще одна роль – Айріс. У виставі піднімається питання чи здатна людина, не зважаючи на поразки йти далі, а не йти за течією. Я любила свою героїню. Актриса, яка ніяк не могла себе віднайти, постійно ходила на кастинги, а працювала офіціанткою. Ця вистава теж мало йшла.
За п’єсою Романа Горака про легендарну жінку, прототипом якої стала відома письменниця Марко Вовчок. А. Бабенко поставила виставу «Та, котру любили» і довірила мені роль головної героїні, надзвичайної жінки, я б сказала світової людини. Письменниця і жінка, яку любила не одна видатна особистість.
– А як Вам працюється з партнерами? Зокрема, з народними акторками, України Олександрою Бонковською та Олександрою Гуменецькою у виставі «Святомиколаївський вечір»?
– Ми знаходимо спільну мову. Дозволю собі відзначити, що ми володіємо професією і знаємо, що таке партнер на сцені. Це, перш за все, сприйняття партнера. Вміння «чіплятися» один за одного.
– Те, що Станіславський назвав «внутрішньою зчіпкою»?
– Так, так.
– Хочу підкреслити, що Ольга Дучимінська і Марлен Дітрих у Вашому виконанні зовсім різні. Не тільки тому, що одна – українська письменниця, а друга – актриса Голівуду. Ви зіграли різні долі тих жінок. Обидві непересічні і обидві такі самотні наприкінці життя.
– Можна згадати про виставу «Неаполь – місто попелюшок» Н. Коваль у постановці Народного артиста України, нашого художнього керівника Федора Стригуна. Вистава про життя українських заробітчан. І сьогодні ця тема актуальна для України. У виставі я зіграла Марію, одну з таких жінок, що виїхали на заробітки.
– Я дивився відеофільм, знятий на ТРК на основі вистави. У телевізійній версії є документальні кадри, а також хлопчик, який розлучений з матір’ю, яка мусила виїхати до іншої країни, щоб заробити на життя.
– Доречі, хлопчик був дуже хороший. І сьогодні багато таких сімей. Господи, коли усе це скінчиться!
– Ви зіграли не одну жінку. Яка з них ближча особисто Вам?
– Знаєте, у мене вже довгий шлях. Ти одержуєш роль, щось тебе у ній зачіпає…Ти починаєш порпатися у своїй душі, думках. Дуже важливе взаєморозуміння з режисером. Мені здається, що з Аллою Бабенко воно існує. Адже робота над роллю – це колективна творчість. Тут важливо усе. Не тільки внутрішній підхід до образу, який створюєш, але й зовнішній, тобто костюм, пластика, грим… Кожна роль – це досвід. Крім того, кожна роль тебе збагачує як людину.
– Якій літературі Ви віддаєте перевагу? Класичній чи сучасній, психологічній чи філософській, прозі чи поезії?
– Мені подобається сучасна література. Наприклад, твори Теодозії Зарівної. В неї дуже цікаві романи – «Полювання на птахів небесних», «Вербова дощечка». Недавно у видавництві Старого Лева вийшла її книжка прози «Сходження на Кайзервальд». З точки зору сучасності, вона відтворює атмосферу життя різних періодів.
– А з класиків?
– Вільям Шекспір. Теми його п’єс актуальні й сьогодні. Це і боротьба за владу, і ворожнеча.
– У нас зараз дуже складна ситуація з культурою України загалом і театральною культурою. Як Ви відноситесь до театральної реформи?
– Не дуже добре продумали цю систему. Не може бути в рамках державного театру «трошки приватний»… Це неправильно. Ця система до кінця не продумана.
– З яким режисером, може світового значення, Ви хотіли б попрацювати?
– З литовським режисером Римусом Тумінасом. Зараз він художній керівник, головний режисер театру ім. Вахтангова. У його постановці я бачила виставу «Маскарад» за Лермонтовим. З цією виставою вони приїздили до Львова. Це треба бачити.
Денис ГУГНИН
студент факультету культури і мистецтв
