«Ніде таких доріг немає, як в любих околицях Судової Вишні», або традиція місцевих шляхів з другої половини ХІХ століття

394
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття

Проблема з дорогами у Судовій Вишні, яка з кожним роком загострюється через відсутність елементарного ремонту, має давню традицію, яку можна деякою мірою простежити.

У міжвоєнний період у межах повіту було 3 важливі шляхи: державна дорога на Перемишль та дві воєводські (Судова Вишня – Шишоровичі і Судова Вишня – Яворів). У повітовому звіті початку 30-х років стан цих доріг названий посереднім, таким, що надається для руху автомобілей. Що ж до інших шляхів, то вони ділились на повітові та ґмінні. Більшість з них були ґрунтовими, і їх стан оцінили, як поганий. У звіті вказувалось, що на їх ремонт потрібно близько мільйона злотих, а також придбання дорожніх машин та іншого обладнання. У списку шляхів, які потребують негайної направи, ґміна Судової Вишні тоді не була вписана¹. Дороги не були єдиним слабким місцем – низький рівень розвитку інфраструктури був у той період тотальним. У воєводських інспекційних перевірках Мостиський повіт не отримував жодних компліментів, не говорячи вже про заслужені похвали. Ситуацію з соціально-економічним становищем добре ілюструє пасаж в одному із офіційних протоколів з середини 30-х років, де було зазначено, що хороше враження у повіті справляють хіба що добре озеленені вулиці.

У міжвоєнний час дороги не були спадщиною попереднього воєнного лихоліття та економічної стагнації. В ХІХ столітті вони були не кращими, а можливо ще гіршими. В одному із червневих номері «Ґазети Народової» з’явилась маленька замітка про жахливий стан шляхів в Судовій Вишні і її околицях, де розкритикованим був і місцевий дорожній референт  Г. Осєцімський, який проживав у Тулиголовах (нині Берегове). Чиновнику такі закиди не сподобались, тому він не забарився з відповіддю, яка проливає світло не лише на стан шляхів, але і загалом на систему управління в галицьких повітах в добу автономії. Подаємо допис Осєцімського повністю.

Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття
Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття

 

«З правдивою приємністю я знайшов у «Gazecie Narodowej» від 15 червня кореспонденцію під назвою «З-під Судової Вишні» про надзвичайно поганий стан судововишнянських доріг. Наголошую – з правдивою приємністю, бо там і мені, як дорожньому референту, добре перепало. Проте я радий, що справа судововишнянських доріг з’явилась у публічних виданнях. Можливо, хоч це буде стимулом для влади, аби вирішити так доконечну потребу довколишніх мешканців.

Шановний автор згаданої кореспонденції пише: «видно, пан дорожній референт ще не відчув шкоди на тих дорогах». Пане ласкавий, запитай краще коваля у Судовій Вишні, скільки разів він лагодив поламані ресори і осі моїх возів та візків? А скільки разів я сам викручувався, скільки разів калічив коней, скільки синців я тих дорогах отримав… цього б жоден рахмістр не злічив. Ніхто – і я сміло можу це сказати – з довколишніх мешканців дужче від мене не вболіває за тутешні дороги. Бо, провівши декілька літ ще в молодості в Західній Європі, я не мав навіть уявлення, що людський рід може користуватись такими вибоїнами з багном. Я думав, що вони можуть служити лише для зимноводних істот. І тепер не розумію, чому тут не їздять навпростець полем, луками чи навіть лісом? Зрештою, там було б рівніше, сухіше та вигідніше, як на наших, так званих «польських дорогах», де змушений з однієї калабані в’їжджати до другої і вимірювати їх глибину, що нерідко буває такою, що вода вливається до воза. У будь-якому разі, у чистому полі не знайшлось би стільки навмисно понакиданих колод, які очевидно призначені для нищення возів та ламання костей мандрівників. Мушу визнати, і можу це ствердити свідомо, що три роки тому, шукаючи маєтку для придбання, я проїхав вздовж і впоперек майже всю Галичину – ніде таких доріг немає, як в любих околицях Судової Вишні.

Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття
Судова Вишня. Поштівка кінця XIX століття

Характеристикою місцевих доріг може послужити наступний випадок: минулого літа їхав один мій знайомий по тих колодах і заболочених ямах, перепрошую – по «польській дорозі», що пролягла біля палацу в Судовій Вишні, а оскільки він був немісцевим та не знав усіх небезпек такої подорожі, необачний, маючи намір ближче під’їхати до палацу, аби роздивитись його, заклав на ніс pince-nez (даруйте це чуже слово, але я властиво не знаю, як цей інструмент називати по-польськи? – а дослівного тлумачення носощеп впроваджувати не смію) – і, незважаючи на те, що їхав найповільніше, стрибки воза по колодах були настільки сильними, і удари настільки відчутними, що згаданий pince-nez на носі мого знайомого тріс на шматки і покалічив йому обличчя.

Випадки, коли до невеличкого візка потрібно запрягати аж до восьми волів, аби зрушити його з двома особами, трапляються тут так часто, що навіть на них ніхто не звертає уваги. Спочатку я також, як і шановний автор кореспонденції лаявся на дорожнього референта на повільність повітової влади, на недбалість обивателів etc. etc. Усі ці лайки і погрози звучали з моїх уст часто – кожного разу, коли мій віз стукався на дорозі, аж врешті я сам став дорожнім референтом і переконався, що за нинішнього складу та організації цілої цієї адміністраційної махіни, якої, зізнаюсь, я не розумію, жоден дорожній референт тут не допоможе.

Запитає мій оскаржувач, чому я не пишу про це до повітового виділу? – О так! писати мені дозволено, – без кінця писати! – Навіть зверху № поставити, а знизу – гучний підпис делегата. Ба більше, ласкава цісарсько-королівська пошта задармо завезе ці мої каракулі до Мостиськ і вручить пану секретареві повітової ради. А що далі буде? Сумний досвід навчив мене, що взагалі нічого. Найчастіше пан секретар кине такий лист на свій стіл, не покаже його більше нікому, і на тому кінець. Можливо, хтось запитає, чому пан секретар дозволяє собі ховати у своєму столі листи, які приходять у повітовий виділ, і не показує їх нікому? Ха! бо це уже в нього такий звичай. А змусити його ніхто не має права, навіть сам маршалок повітової ради.

Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття

Дивна і незрозуміла для мене, як і все в цьому краю, та обмеженість влади маршалка. Пам’ятаю, коли був ще дитиною, за автократичного правління царя Миколи, мій дід також був лише повітовим маршалком у Литві. Проте він мав не лише цілу поліцію, цілу жандармерію повіту у своєму розпорядженні, але навіть сам капітан-справник, що прирівнюється тут до цісарсько-королівського старости, не смів сісти біля нього, стояв при дверях і завжди виконував його розпорядження. Так було 25 років тому за деспотичного правління Миколи на Литві. Тут, при цілій автономії, при всіх свободах, повітовий маршалок є лише великим і круглим нулем, який не має права навіть змусити до чогось секретаря своєї ж канцелярії. Мушу бути, однак, справедливим і сказати, що не завжди пан секретар повітової ради все ховає у стіл без відповіді. Буває, коли йому дуже нудно, раз у місяць, чи двічі, відпише щось. І також не забуде поставити номер вгорі листа, вжити чималу порцію формулювань, як наприклад, “взивається N.N. до негайного виконання розпорядження за l. 0.0.” чи “повинно бути виконано в термін, не пізніше 0.0” і т.д., лист цей пан секретар дає на підпис маршалку і несе на пошту. І знову ласкава цісарсько-королівська пошта задармо доставить та вручить його N.N. Але чи N.N. зволить хоча б розпечатати цей лист? Можу заручитись, що найчастіше не читає, а одразу кидає десь у куток. Пам’ятаю, ще на початку мого тут поселення я розмовляв з одним моїм сусідом і висловив здивування, що постійно отримую суперечливі урядові розпорядження. “Як то, і пан це читає? – здивувався мій сусід. – Любий пане, я, коли лише бачу урядову печатку, то навіть не розпечатую листа, а відразу кидаю до кошика”. І повірте, найчастіше так і поступають.

Судова Вишня. Поштівка початку XX століття
Судова Вишня. Поштівка початку XX століття

Я писав, що незважаючи на трирічне тут перебування, я не можу зрозуміти цілої тієї дивної адміністративної махіни цього краю. Скажу більше: скидається мені це все на якусь комедію, якби хтось для жарту, хотячи бавитись в розпусту, поробив собі бюро, канцелярії, урядників, які насправді лише уособлюють владу, але де-факто не посідають її взагалі. Пишуть і пишуть без кінця, розсилають масу окружних листів, розпоряджень, устав, проте цього ніхто не слухає, не зважає на них, навіть не читає. Тобто, все існує на папері, а нічого в насправді. І так: найпершим і поза сумнівом найважливішим є ґмінний статут, підвалина кожного суспільства, на папері гарно, широко виписаний. Дехто каже: “недосконалий”. Я б і на такий погодився, аби лише його впровадити у життя. Але нехай хтось з’ясує, чи хоча б в одному селі є ґмінна канцелярія, писар, поліція, присяжні і т.д. Це все заступає корчма, жид і горівка. Без цієї останньої нічого в ґміні не робиться. Найдрібніша справа починається з того, що пан війт і старшизна кажуть сторонам поставити собі горівки, і лише після спожиття чималої порції цього трунку, приступають до урядування і ухвали вироку. Ці його суди, як і ціле господарство такого війта на селі задовольняють несвідомих людей без жодної освіти. Зазвичай, багатшим господарям лестить, бідніших утискає, з ґмінного фонду, як і зі всієї своєї влади старається якомога більше отримати для себе користі. Оскільки цей війт не наділений виконавчою владою, а поліції на селі немає, то і право кулака тут застосовується якнайширше. І часто люди, які мають сталу репутацію злодіїв, підпалювачів, збуїв, а зокрема і такі, що вже були у в’язниці, мають на селі мир і шану. Кого оскаржити? Справа триватиме літами. Знову будуть писати і виставляти номери, а скривджений буде мати з цього втрату часу та грошей. Те саме діється і з дорожнім статутом. Знову чую, як дехто говорить: “недосконалий”. Мої панове! Навіть статути з соломоновою мудрістю нічого не поможуть, якщо їх не виконувати. Навпаки, в найнедосконалішому статуті знайдеться щось добре, і якщо її ретельно виконувати, то принесе чимало корисного. Тому нехай шановний автор кореспонденції “З-під Судової Вишні” не викрикує так на дорожнього референта, бо він є створінням, що має право лише, аби засмарувати купу паперу і виставити нескінченне число номерів, але не більше того. Нехай краще постарається, щоби той дорожній референт міг взяти за лоба кожного, хто не послухає ого розпоряджень, і змусити його. Нехай загалом вплине якось, аби ціла ця так звана автономна влада мала хоча б дрібку дійсної влади, а не була як зараз сумною пародією на владу, мертвою літерою на папері, яка так дорого коштую краю, а приносить тільки ту користь, що утримує величезну кількість непотрібних урядників. Нехай постарається, щоб у сеймі замість про адреси, бюджет і кадастри поговорили хоча б раз про щоденні потреби краю.

Церква святої Трійці в Судовій Вишні. Поштівка 1906 року
Церква святої Трійці в Судовій Вишні. Поштівка 1906 року

Коли рік тому просили мене, аби згодився стати секційним делегатом (підкреслюю – просили, бо це також той уряд, якого я зрозуміти ніяк не можу; запрошений урядник – цей прикметник ніяк мені не вкладається у голові), я невдовзі завітав до одного мого сусіда, який також був секційним делегатом. У розмові я висловив побоювання, що ця делєґатура додасть мені чимало обов’язків. «Любий пане, – сказав мені сусід дещо надмірним тоном, – таж я також делегат, але я нічого не роблю». Тоді, признаюсь, я був обурений. Не стільки лінивством того пана, бо лінь – це вада, що часто турбує людський рід, і на жаль (хто з нас без неї?), скільки його цинізмом. Бо не лише не стидався свого неробства, але і хвалився ним. Сьогодні бачу, що він мав рацію, бо і він, що нічого не робив, і я, що засмарував стільки паперу, у результаті не добились нічого! Тому ще раз повторюю, нехай ніхто на дорожнього референта через погані шляхи не нарікає, тому що  він, і його начальники – то влада без влади»².

«Польських доріг», про які писав Осєцімський, уже давно нема. Зате є українські, на які нарікають не менше. Судову Вишню та її околиці не назвеш у цьому плані лідерами у Галичині, але і задніх місто явно не пасе. Що залишилось з того часу з блискучою точністю, так це «смарування» паперу розпорядженнями та стратегіями.

Мар’ян ХОМЯК

Джерела:

¹ ДАЛО. Фонд 1. Оп. 3. Спр. 894. Арк. 5, 9.

² Gazeta Narodowa. Lwów, 20 czerwca 1873. R. XII. Nr. 146. S. 1-2.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.