Невигадані історії про”Мистецьких” дітей 85 років тому

0
235

Сьогодні, у Міжнародний день захисту дітей, хочемо познайомити наших читачів із публікацією Меланії Нижанківської про дітей наших мистців, що була надрукована у журналі “Нова хата” (ч. 7 за 1 квітня 1935 р.).

У статті йдеться про характер та звички та цікаві випадких з життя дітей таких майстрів як: Павло Ковжун (сини Олег та Левко), Іван Охримович (син Олько),  Стефанії Туркевич (донька Зоя).

Титул журналу "Нова хата" (ч. 7 за 1 квітня 1935 р.)
Титул журналу “Нова хата” (ч. 7 за 1 квітня 1935 р.)

Діти наших мистців…

Галасують, пустують і плачуть, як усякі діти. Кожне хоче бути малярем, музикою, актором, як татко або мама… А що в них криється, в отих русявих і чорних головках? Чи завдатки на справжніх мистців, чи лише на звичайних смертних, як воно буває найчастіше з «мистецькими» дітьми?

На всякий випадок – діти цікаві. Хоч би тими сподіваннями, що тяжать на них. Бо коли звичайні смертні втілюють у своїх дітей надії на краще майбутнє, то діти мистців ще більше мають у житті докінчити, перевести,завершити…А покищо вони псують папір, фортепян батька і кишеню…

МУЗИКА

Хлопчина живий, непосидющий. Може музикальний, може здібний. Але сидіти так довго на одному місці – ще й при фортепяні – це каторга для нього. Тому наш Олег викручується, як може і знає. Вживає всіх діточих хитрощів, щоби переконати маму, що властиво на фортепяні не треба вправляти. Пеститься – зачинає забаву, але, на жаль, мама цим разом невмолима. Отже він сидить при фортепяні.  Подумайте, на дворі сонце, хлопці-товариші – їх галасування доходить до нього – а він має непорушно сидіти. Грає. Мляво і без думки. Мама сердиться. А в нього губи кривляться наче до плачу. Яка кривда! І мама недобра! Дивиться на годинник побіч. Але хвилини йдуть так дуже поволи… Хвилями забувається – захоплюється музикою і тоді грає добре, очі стають дивно поважні – скупчені. Ще пять мінут! Зітхає… Нагло встає і шукає щось у шкільній торбі. Приступає до мами і простягає двадцять сотиків, за які хотів щось собі купити і каже:

– Знаєш, мамо, тобі ж треба грошей! На! Але опусти тих пять хвилин і не скажи це татові!…

МАЛЯРІ

Олег і Левко – дві ріжні вдачі. Але малюють однаково радо. Найцікавіше закрастися до татових пензлів і олівців, які брати строго заборонено. Хотяй хвилиночку подержати  їх в руках – це надзвичайна насолода. А може щось намалювати ними. Які чудові речі виходять у тата! Чому б і в них те саме не було! Попробувати б! Це просто чудотворні пензлі. Шафа теж дуже притягаюча – тільки що все замкнена. Але часами, коли тато спішиться, забуде зачинити. Скільки там прегарних книжок, а скільки клаптиків сніжнобілого паперу – на ньому далеко краще рисувати, ніж на звичайних шкільних зшитках. Наслідки з тої виправи менш приємні – тато строго карає за ті вибрики. Але вони з покорою приймають це на себе за ту хвилиночку, що сміли побушувати в татовій шафі. Левко більш сентиментальний, мамин пестій має звичай зараз, як тільки поверне зі школи, ще на порозі ніжитись з мамою. Але одного разу – не дає мамі до себе приступити. Робить остерігаючий рух рукою. Мама здивована. А Левко каже: «Ти мене не цілуй –  я нині в куті стояв!»

Левко і Олег Ковжуни
Левко і Олег Ковжуни

Олег зовсім інший. Оповідає – видумує. Як кожен хлопець він надзвичайно цінить і високо ставить свого батька, він попросту гордий за нього. Вмішуватись у розмову старших, це його слабість. Говорять про каварню – і що там нікогоз наших не було. Це Олега обурює. Він з правдивим патосом родинної гордости заявляє: «Якто ніхто не був – аджеж тато мій був!…!

КОМПОЗИТОР

Малий Івасько ще не вмів як слід говорити. Але все таки з цікавістю приглядався, як його тато щось там мазав на папері. «Що ти робиш,тату?» – запитав. «Пишу фуґу!» – Минув якийсь час. Входить тато до кімнати. На землі лежить Івасько на череві. Перед ним недокінчена композиція тата.  В руці олівець. Маже. «Бійся Бога, що ти робиш Іваську?» – питає тато. «Пишу фуґу» – ляконічна відповідь.

Інша справа з «мистецькими» дітьми, де батько й мати мають відмінні мистецькі замилування. Вплив батька й матері, котрий буде сильніший?

Зоя Лісовська
Зоя Лісовська

От хочби Зоя. Її батько маляр, а мати музикольоґ. Зоя любить рисувати, але й дуже любить мамусю. Вона добре памятає що татко заборонив будити раненько маму – тому сидить тихесенько, як мишка. Ані не ворухнеться. В неї ж папір і олівець – вона рисує. Старається дорівняти таткові. Але якось не щастить. Малює все, що попаде, все, що зобачить. Міна в неї строго поважна . Критично обкидує свій твір оком знавця – так це вдалося. Зиркає в сторону мами. Спить. Підходить на вшпиньках до ліжка. Мама розплющила очі – яка радість! Перше, що побачить, це Зої рисунок.

Часами Зоя не слухає мамусі. Було це так. Приходить бабуня й просить до вечері дочку й внучку. Але дочка ще не готова – велить Зої іти вперід. Зоя не піде без мами. «Ти нечемна, не слухаєш своєї мамусі» – картає мама Зою. «Ти теж не слухаєш своєї мами» – відпалює Зоя і супроти цієї льоґіки мама вмовкає.

Олько Охримович з мамою Емілією Рудницькою
Олько Охримович з мамою Емілією Рудницькою

Інакша справа з Ольком. Його батько диригент, а мама малярка. Олько не признає маминих рисунків і залюбки дорисовує обличчам вуси й бороду, як тільки стріне їх на столі. Лише батькова праця маєв нього значіння і він не може вхопити в руки патичка, щоби не вимахувати ним у воздусі «так як татко». Взагалі він не признає «баб» і всякі «тьоті», що приходять до мами в гості й лізуть його цілувати, є для нього пострахом. Ось що трапилося одній такій «тьоті», що довго його не бачила і привитала словами:

– Як ти виріс, Ольку! А який подібний до мами! Тиж ціла мама!

– Я не є ніяка мама! Я є хлопець!

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.