Невигадана 500-літня історія Добрянського монастиря

Галицька земля з найдавніших часів була вкрита ме­режею численних Василіянських чернечих осередків.  За княжих ча­сів Василіянські осідки зазнавали численних нападів азіат­ських орд (половців, татар), тому доводилось дбати про захист монастирів від ворожих зазіхань. Тому майже всі монастирі споруджували земляні вали, рови, дерев’яні або муровані укріплення.

Поблизу Василіянських святинь згромаджувався люд на празничні богослужіння при відпустах,  відбувались яр­марки, на котрих обмінювалась вироще­ними плодами та ремісничими виробами.

Загалом у 1500 році в Галичині нараховувалось 44 Василіянські монастирі. Найвідоміші з них були Лаври в Уневі та Крехові, а ще Манявський Скит.

Монастир у селі Підтемне згадується  в актах (AGZ) за 1490 р. У документі “PODZIAL ADMINISTRACYJNY WOJEWODZTWA RUSKIEGO I BELZKEGO” вказується на те, що місцевість – Монастир у 1494 р. належала Янові Клоновскому, котрий був на цей час власником села Млинівці (Раковець) – капіту­ла латинська. У “Хроніках Дідушицьких” – Монастир (Підтемне) на початку  XVI століття у влас­ності Яна Дідушицького.

У “Нарисі розвитку і стану Василіянського чину” вказана дата заснування Добрянського монастиря – 1582 р., а докладніше цей мо­настир описує Коссак М. Н. у Шематизмі чину св. Василія Великого в Галіції. Власне він подає ці два монастирі, як одне спільне, хоча Підтемне цього часу належало Єзуїтам.

«Добрянський, св. Вознесенський монастир (Деревач званий)  був заложений ієромонахом Григорієм Панашівським  в давнім во­єводстві Руськім Львівської Архиєпархії. Засновник був родом з Добрян¸ єдиним сином першого солтиса Добрянського. Від давнього часу відчував, що його по­кликання – це служіння  Богу. Відбувши  навчан­ня у Києві –  прийняв чин священника. Згодом довідавшись, що в його рідній стороні багато молодців посвятилися на службу Богу, вернувся до Добрян, до свого батька, котрий, крім свого дому і маєтку в Добрянах, мав хатину з пасікою і гайком. Попросив він у батька, щоб саме ту хатинку з гай­ком і пасікою відпустив йому на побудову монастирку. Батько радо погодився на пропозицію свого сина, за котрим безперечно сумував і тужив.

Скоро наймили людей до роботи, зрубали матеріал будівельний, висушили, а опісля взялися до роботи біля нового монас­тиря. Під час будівни­цтва монастиря батько сам сплачував усі кошти. Коли вже було скінчено роботи, син розпрощався з батьком і пере­брався на стале мешкання до монастирку».

Перший монастир і церква були в долині, його оточу­вали оборонні укріплення та рови, котрі не один раз ряту­вали місцевих жителів від ворожої навали. До сьогодніш­ніх днів зберігся термін “намастирський рів”.

Скоро рознеслася вістка по цілій окрузі про новий монастир. Тож одні спішили, щоб оглянути монахів, другі, щоб там разом з ними Богу служити. В коротко­му часі заповнився монастир молодцями. Добряни на­лежали до дібр королівських, мешкали там урядники, котрі завідували добрами від імені польського короля,  який дуже зрадів, що люди подобріють, уморальняться, велів своєму уря­ду в Добрянах вспомагати добрим намірам ченця і дати йому привілей.

Першим дав привілеї на новозаснований монасти­рок єгомость пан Станіслав Боніфатій Мнішек з Великих Кончиць, староста львівський – генеральний, котрий до­зволив згаданому вище Всеч. О. Григорію Панашівському на чвертці свого ґрунту при пасіці заснувати церковцю дерев’яну. Окрім цього, додав ще одну колоду поля від містечка Щирця, а також кусник лісу для палива від поля Хороснянського.

У році 1667 бл. Єжи  Вандлін Мнішек староста сяніцкий¸ щирецький та домбовецький не тільки зволив затвердити надання свого стрийка, але ще зі своєї сторони надав монастиреві поля на одну колоду від гостинця стрийського, а чотири від сусідньо­го села Красова. Надання це і затвердження було списа­не в замку Ляшецькім дня 27 червня 1667 р.

Сам Високопреосвященний митрополит Київський і Єпископ львівський Йосиф Шумлянський висловив­ся як особистий знайомий приятель короля і ченців Добрянських.

Король Ян ІІІ з датою “Варшава 9.04.1680 р.” затвер­див всі раніші приві­леї, а для вільного розвитку монасти­ря і щоб монастир Добрянський прий­шов до своєї перфек­ції, надав йому пра­во на вільний вируб в лісі Деревацькім на паливо та поправку монастирка, а рівно ж в цій грамоті надав пасовисько для худоби в лісі Дубровах.

Вже на кінець 1715 р. заявляється свіжий добродій пан Анджей Одрживольський. Для повної фундації він надав монастиреві право пропінацї на час відпустів.

На цей рік випадає ще одна добродійка пані Тереза з Чекаржевичів Потоцька, воєводина смоленська і влас­тителька сіл Хоросно, Красів, Добряни, Семенівка і містечка Щирець, котра залишилась вдовою по смер­ті Яна Олександра Потоцького, воєводи смоленсько­го і старости щирецького. Грамотою з дня 8 червня 1715 р. надала вона право вільного млива згаданому монастиркові в млині Хороснянському на власну по­требу. А за то монахи мали в тім же монастирі відправ­ляти за її душу і за душі її родичів, щотижня у  суботу, одну читану службу Божу.

Пом’яник монастиря Добрянського

У цій старій монастирській книзі вписані імена лю­дей та їхні родини, котрі жертвували на монастир, а чен­ці згадували їхні імена у службах “за здравіє та упокій”. Наприклад, Тимофій Годований з Хоросна жертвував на монастир 400 зол. і відповідно правилось довічно – 10 лі­тургій на рік за живих і 10 за померлих, котрі були вказа­ні у поданому списку. Монастир відвідувала велика кількість людей з ці­лої округи.

Зокрема тут подаються такі прізвища: шляхет­ний Ян Войтковский з жінкою Катериною, свя­щеник Стефан з Никонкович, парох церкви Богоявлення Господнього в Гуменці о. Теодор Білінський, Василь Струк, Анастасія Гаврилиха – Голдунка, Іван Голдун, Стефан Мудрий і його жена Євдокія – обива­телі Гуменця. Петро Мельник Демнянський з Демні. Іван Сороколіт з Татаринова. Теодор Гавриш з передмістя Щирця званого Лани. Мешканець львівський Іван Чесниковський і його жена Анна.Теодор Штокалович – мешканець Комарна. Згадується Єромонах Софрон Радевич обиватель монастиря Добрянського родом з передмістя комарненського. Павло Мокрий і його жена Катерина міщани Щирецькі. Андрій Дем’янович – міща­нин львівський і його жена Афіна. Петро Жураківський з жінкою Оленою – властитель дібр, батько о. Рафаїла Жураківського, дав бо на церкву збудовану у 1714 р. весь твердий матеріал.

Марія Губичка – вдова, та Пелагія Подгуєвська – обивательки Комарна. Мешканка Львова – Февронія Захаріяшова-Кунашевич. Пан Яків Мацкевич – дворянин, воєвода хелмський. Павло Климович – маляр Теодосій Січинський – ігумен монастиря у Виспі. Микола Головач – обиватель Розвадівський Катерина Гожа – обивателька львівська. Єромонах Іван Добрянський. Єромонах Венедикт Онушкевич Погорецький. Єромонах Ісая Загадкович зі скиту Добрянського родом з града Миколаєва.Єромонах Іларіон Кадашевич з монастиря Добрянського родом з града Комарно, єромонах Атанас (1722) монастиря добрянського (†5 листопада 1737 року) Григорій Бублик з женою Марією та Іван Чопик з женою Марією з Комарна. Михайло – солтис села Демня. Михайло Чайковський – парох Поршнянський. Cільський добрянський парох о. Петро Кузьмінський. Василій Дубравський з Роздолу.

Року Божого 1776, дня 15 лютого згадується парох Хороснянський Григорій Кушевич, котрий щороку впро­довж Великого посту, офірував на монастир по 2 бохан­ця хліба, що зоставався у сільській церкві після суботньої відправи.

Злучення монастирів 

У 1743 р. на Дубенській капітулі дійшло до загаль­ного об’єднання всіх монастирів нашої Церкви в один Василіянський Чин, який тоді нараховував 170 монасти­рів.

Після Дубенської наради, котра відбулась 19.10. 1745 р., Святопокровські монастирі було розділено на самовизначальні й такі, що в злуці з іншими, були б спро­можні утримати численну братію – принаймні 8-ох чен­ців, а решту призначено до касату. Процес укрупнення дрібних монастирів набув затяжно­го характеру. Часто в дрібних мо­настирях, які мали підлягати лік­відації та перебували без зв’язку із іншими обителями, ченці не хо­тіли переходити до інших осеред­ків, хоча не були спроможні утри­мувати власну обитель, чи (в ін­шому разі) не бажали приймати до себе недисциплінованих чен­ців з розформованих осередків.

Процес ліквідації дрібних монастирів на дея­кий час спричинив безлад серед чернецтва. Зокрема, дея­кі ченці з ліквідованих осередків удаються до мандруван­ня із монастиря до монастиря без відповідної на це потре­би. Ведуть, таким чином, досить свавільний спосіб життя та уникають зверхності будь-якого ігумена, оскільки вони не мають сталого місця проживання.

Св. Рождественський монастир у Гуменці, влас­тиво “Скит Гуменецький” званий, був знесений у 1740 році. Належав він до Добрянського монастиря. Відпусти тут відбувались на св. Алексія і на різдво св. Івана Хрестителя. Церкву в році 1744 продано до с. Іванівці під Жидачовом, за 200 зл. У 1744 році до Добрян було пере­несено монастир Бакоцін, що біля Журавно. Монастир Грабів у циркулі Стрийському був заснований о. Палидієм, що був на соборі в Уневі в році 1711. Ревізія з 1724 р. го­ворить: “Монастир у Грабові, за правом р. Warszawskiego; будівельником там є Wassian, але немає благословення; законників з ним тільки один монах. В році 1744 його знесе­но і прилучено до монастиря Добрянського.  Монастир Рудники в циркулі Стрийському заложений о. Мартиніаном, котрий у 1711 р. був на соборі в Уневі. Ревізія з року 1724 гово­рить: “Монастир Рудники без жадного фундушу. Великі кривди йому чинять з двору та орендарі. О. Мартиніан будує без патенту, законників з ним чотири”. В році 1744 мо­настир приєднано до Добрянського.

Св. Преображенський монастир в Підгородище, що у Бережанському окрузі. Місцевий ігумен, а ра­зом і Язеницький о. Інокентій брав участь в унівському соборі в 1711 р. У ревізії ігуменів від 1724 р. записа­но таке: “Монастир Підгородище за правом ясновельможного пана Сенявського заложений ігуменом о. Ісая Дунаєвським за патентом ясновельможного о. Атанасія Шептицького. Законників 5 усі місцеві постриженці за винятком Теофіла з Теребовлі. У 1744 р. цей монастир був прилучений до Добрянського, але діяв і в подальшо­му часі. Посліднім ігуменом був о. Арсеній Сеницький ви­їхав з цього монастирка 9 жовтня 1756 р.

Монастир у Добрянах віднесли до другої категорії і йому грозило знесення з передачею фондів на дотацію па­рохії світської, або прилучення до одного з більших монас­тирів. У каталозі Святопокровської провінції за 1754 р. вказано, що монастир посідає добра королівських земель, фонди фундації достатні, річний прибуток та церковна милостиня 500 флоринтів – сума достатня для утриман­ня 5 осіб і не більше. Серед них одна особа старшого віку.

Монахи, що належали до монастиря в Добрянах: А. R.Р. Доротій Романович – завідувач монастиря (Superior); р. Себастіан Хублєвський; р. Іоан Сошовський; р. Сильвестр Тарнавський; р. Беніамин Хосуславський; р. Варлаам Березницький.

Цікавий запис було зроблено у монастирському що­деннику, котрий зберігався у бібліотеці монастиря св. Онуфрія у Львові. Йдеться тут про портрети Петра Жураковського та його сина, а також портрет Іосифа Потоцького, старости Щирецького, котрі ще довго зберігались у Добрянській церкві.

5 січня 1774 р. до місцево­го “кляштору” досить несподівано завітав П. Потоцький, староста Канівський. Він виявив бажання оглянути каплицю св. Онуфрія, в якій його бабця Тереза Потоцька (Воєводина Смоленська) слухаючи cвяте писаніє, помер­ла. Але, на жаль, каплиця на цей час була спустошена, тож староста відвідав церкву, де впізнав портрет свого бать­ка. Похваливши роботу, він зауважив, що портрет є добре відмальованим. Також звернув увагу на портрети панів Жураковських, запитавши: “…хто на них зображений”? Коли довідався, то розповів, що знав їх.

Прилучення до монастиря св. Георгія

У другій половині 18ст. стало помітним зменшення монастирів Святопокровської провінції. Після пе­реходу Галичини під австрійське володіння, вже 1772 р. настала державна ліквідація малих монастирів, так що їх залишилось лише 42. Загалом з 919- ти ченців їх число змаліло до 59 постарілих, нездатних до праці монахів. По знесенні Чину Єзуїтів 1773 року Василіяни були в силі перебрати по них у Польщі 22 вищі школи.

Монастир у Добрянах від самого початку і аж до 1776 р. існував як самостійний. О. О. Василіани на капіту­лі провінціальній в Уневі стали розбирати питання касації монастиря Деревач. Ігумен львівського монастиря св. Юра підніс голос і так ось промовив: “Високоприподобні о.о. зна­ють, що Богословіє для цілої провінції нашої відбувається в монастирі св. Юра у Львові. Монастир цей не має великих доходів – майже завжди більші розходи, як доходи – тому кому ходить о студії богословські, о молодіж монашу, щоб було її чим прокормити та в більшому числі прийняти, щоб вони по тому могли працювати в школах публічних, прошу сей монастирок до Львівського монастиря св. Юра прилу­чити”.

Ціла капітула провінціальна в Уневі, як про це свід­чать документи, згодилась на це одноголосно. Від цього часу монастир Деревацький вже не існував для себе, не мав вже окремого ігумена, а тільки так званого прокура­тора – і одного братчика до помочи. Був отже фільвар­ком святоюрського монастиря у Львові.

На підставі цих актів святоюрський монастир у Львові посідав Деревач як свій фільварок від 1776 до 1817 р. У всіх фасіях, які робив святоюрський монастир у Львові як при 1776, 1790, 1792 рр., завжди прихід з фільварку Деревач містився в фасії монастиря святоюрського – і ніколи окре­мі фасні з Деревача не роблено. Так само і податки державні, які з Деревача плачено, були заплачені разом аж до 1817 року. Значить упродовж 41 року.

У “Нарисі історії Василіянського чину” подається ось така довідка: Єпархія Львівська – монастир у Добрянах – рік заснування 1582 р. – перестав існувати 1776 р. У ка­талозі Святопокровської провінції за 1776–1777 р.р. Добрянський (Деревацький) монастир вже не згадуєть­ся, але у списку ченців Львівського монастиря Св. Георгія числяться: Ясон Кущинський – прокуратор у Добрянах – 52 р. На прокуратора – економа, накладався обов’язок розглядати поточні питання, пов’язані з господарською діяльністю монастиря.

Тихон Завадовський – помічник [socium] – 65 р. Допомагав провадити справи у Добрянах. У воєводському архіві м. Люблін міститься виказ монастирів Cвятоспаської й Cвятопокровської провінції за 1780 р. Персональний номер монастиря св. Георгія № 15, кількість монахів – 18 душ. До них належать і монахи, що проживали у монастир­ку Деревач. Докладно (№15 – Leopoliense S. Georgii cum Derevach – 18). Зі згаданих вище документів стає зрозумі­лим, що монастир не був занедбаний.

Про побут в будинку монастирському- реколекційному

Опис за 1852–53 рр.: “Нинішній дім є партеровий о 4 покоях, кухня з пив­ницею. Гонтом вкритий. За старою пекарнею є загін для кормлення свиней, далі за перегородкою хлівець для курей. З боку пекарні від заходу стоїть старий бровар, що по­требує направи. Біля бровару кавалок старого муру роз­битої церкви. Працюють на монастир один день на тиж­день жителі Добрян: Юрко Пундас, Фотима Левицька, Андрей в ліску Дубина від Хоросної. Господарки в монас­тирі іншої немає як тільки один город муром чи парка­ном, навколо обведений котрий фруктовим є. Кожної осе­ні фрукти збираються на потреби монастиря, а ярина бе­реться для кухні. Служби в цьому монастирі знаходить­ся 5 осіб: кучер – Павел Горук, кухня – Юзко Павловський, Григорій Радзєвіч, котрий утримує креденс, накриває до столу, підносить страви, а також співає в хорі і для різ­них справ є вживаний. Юхим Чипель – співає в церкві і слу­жить біля мощей. Данило Коротошин – страж – закри­ває коридор, браму відкриває і закриває, дрова рубає, в печі палить і для інших справ надається. Ян Гілєвіч – ремісник, кравець, шиє одяг для ксьондза і для клериків, буває вжива­ний і для інших справ. Войцех Дзялковскі – швець – робить взуття для ксьондза і для клериків, вживається для інших справ.

Клерики справуються здебільшого добре і морально ходять щодень до хору. Віхт є господарський: кожний день на обід 3 страви, а на вечерю 2 страви добре приготовані. В послушенстві усі послушні, але є й одиниці не зовсім. Коридор і келії кожний день прибираються і це робить кожний у сво­йому покою. Сповідаються часто ті, хто має потребу, або ті в кого сумління не дозволяє. Взагалі сповідаються шість раз на рік. Свого сповідника немає, мусимо ходити до іншої церкви. Ігумен щорічно відправляє реколекції. На всі відпус­ти приїздить вікарій Жолкевіч – править набожество, ка­зання, слухає людей до сповіді. Ярмарки відбуваються на слідуючий день. Відправляється служба співана з парастасом. Прогулянок ми тут не вживаємо. Якщо клерики мають гос­тей, то на прогульку ходять щодня по два рази. Клерик, що виходить з монастиря чи то на колегію, чи на спацер, чи у власних справах, повинен повернутися в час призначений. В кухні повинен бути порядок. Кухар повинен смачно готу­вати страви. Страва не повинна бути жирною, але й мало жиру теж не повинно бути. Кухар зобов’язаний утримува­ти в чистоті кухню і начиня. Не використовувати без по­треби багато дров.

Обід має подати завжди о 12 годині, ве­черю о 18 годині щодня. Кухар не має права покидати мо­настир, хіба його відправлять в справах до міста, за про­дуктами або м’ясом. При тому має бути завжди чистим і тверезим».

Андрій КНИШ