Вісімнадцять хвилин… На їх створення пішло понад два роки праці, сотні гігабайтів зібраної інформації і переосмислення значимості віри в людину тоді, коли вона перебуває на краю, коли оступилася, коли шукає на що опертися. Короткометражний документальний фільм молодого режисера Василя Возняка „Небо над головами“, який презентували у Львові 11 червня, — про дитячу колонію та цілу систему через долю однієї людини — юнака Богдана, який нещодавно вийшов на волю за зразкову поведінку, та життя з нової сторінки.
Можна по-різному сприймати тих, у кого щось пішло не так, хто зробив помилку — свідомо чи ні, можна бути переконаним в абсолютній правоті каральної системи і в тому, що „безневинні там не опиняються“. А можна спробувати хоча б трохи привідкрити вікно за колючим дротом і показати, що там теж є люди, без сумніву різні, і спробувати поглянути в глибину проблеми, зрозуміти, що спричинило ті чи інші проступки.
Фільм, який Василь Возняк планує подавати на різні конкурси, щоб привернути більше уваги до питання підтримки в’язнів, зокрема малолітніх, показує, яким є життя там, куди приходять лише ті, хто повинен, чи ті, хто зрозумів — по-іншому просто не можна сподіватися змін.
— Головна ідея фільму — донести: так, є покарані і ув’язнені, але є суспільство, яке має долати цей кордон, цікавлячись долями тих людей. Якщо ми цього не робитимемо, то це протиставлення: ми — суспільство, і вони — в’язні, ще довго існуватиме. Ми всі носимо часточку неба всередині себе і повинні пам’ятати, що там, де більша рана, потрібно більше зусиль, щоб її загоїти, — каже священик, керівник Відділу Патріаршої курії УГКЦ з душпастирства в пенітенціарній системі України, автор ідеї фільму о. Костянтин Пантелей.
— Вперше про можливість бути волонтером у колоніях і в’язницях я дізнався ще сім років тому. Тоді мав деяке упередження, якісь страхи, непевність, та приїхавши туди з друзями, зрозумів, що можу докластися до потрібної справи. На прохання отця я мав зробити відеоролик на цю тему. Та, почавши роботу, так заглибився, що вийшов документальний фільм. Спершу він мав тривалість майже півтори години, а згодом вирішив скоротити його до вісімнадцяти хвилин і зосередитися саме на долі Богдана, — розповів режисер Василь Возняк.
Із Богданом, який згодився розповісти про своє життя у фільмі, режисер познайомився саме під час одного з волонтерських візитів. Хлопчина каже, що коли арештували був озлоблений та в певний момент відчув, що настільки втомився від такого способу життя, яке вів, що вирішив кардинально змінитися.
— Для мене основна мотивація більше не порушувати закон — довіра людей. Це прекрасно! Особливо, коли знають, що ти відсидів. А ще значно краще, коли можеш утверджувати те, що змінився, — наголосив під час обговорення фільму хлопець.
— Роль священика — постійна взаємодія, присутність. Та в певний час стаєш протокольною особою і діти втрачають зацікавлення до зустрічей і розмов. Тому так важливо, щоб було різноманітне служіння: і монаше, і волонтерське. Я у в’язниці є свідком присутності Бога, як Він там діє в дуже трагічних і часто непоправних ситуаціях життя, як змінює душі і з темряви кидає потужне світло, якого мені у світському житті не доводилося зустрічати. Тому треба приводити волонтерів, щоб вони бачили це, — зазначив священик. — Є брак служіння перед самим звільненням ув’язнених і зразу після виходу на волю. Сьогодні найбільше бракує ініціатив зі сторони волонтерів, які допомагають зарадити таким людям у перші ризикові місяці. Це величезний виклик! Лейтмотив фільму, коли Богдана виходить на волю і каже: „Бачу далеко і страшно“. В той момент власне й потрібен хтось, хто не скеровуватиме, а скаже: „Не бійся, я — поряд“. Факт присутності особи, яка готова підтримати має величезну силу. Утвердження в добрі робить людей добрими, а якщо переконувати, що людина зла, вона й чинитиме зло.
Назва фільму — „Небо над головами“ — рядок із авторської пісні композитора, учасника програми Х-фактор, Івана Сюська, яка стала саундтреком. Вона досить символічна, бо нагадує, що кожен із нас — рівний перед Богом, незважаючи на наші вчинки.
Наталія ПАВЛИШИН
