Мистецькі цінності книгозбірні “Студіону” у Львові

Книгозбірня „Студіону” у Львові (1909-1940 рр.) належить до тих бібліотечних установ, будинки та інтер’єри яких, поряд з практичним значенням і естетичною функцією, цікаві ще й з історичного погляду і мають мистецьку вартість. Вони були створені, як і сама книгозбірня та її бібліотечні знаки, на замовлення і коштом глави Греко-католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького, який відіграв важливу ролю в роз­витку української освіти, науки, культури перед­воєнної і міжвоєнної Галичини.

Мистецькі цінності „Студіону” пов’язані з імена­ми таких провідних мистців тогочасної доби, як архітекти Іван Левинський (1851-1919), Олександр Лушпинський (1878-1943), Тадеуш Обмінський (1874-1932), Євген Нагірний (1885-1951), Олександр Пежанський (1892 1972); художники Михайло Бойчук (1882-1937), Микола Касперович (1885-1938), Євген Сагайдачний (1886 – 1961), Модест Сосенко (1875- 1920), Анатоль Яблонський (1912 – 1954).

Більшість культурних цінностей „Студіону” є зразками українського модерну (сецесії) – на­ціонального варіанта мистецького стилю, що в кінці XIX – на початку XX століття прийшов у Галичину із Західної Європи й поширився в усіх сферах культурної діяльності: архітектурі, скульп­турі, малярстві, декоративно-ужитковому мистец­тві, літературі, музиці. Його основою стало поєд­нання традицій візантійського іконопису й ук­раїнського фольклору з тогочасними мистецькими осягами.

Треба зазначити, що особлива заслуга в утвер­дженні сецесії в церковному мистецтві належить митрополитові Андрею Шептицькому: своєю ме­ценатською діяльністю він підтримував молодих мистців, намагаючись привернути їхню увагу до коренів української культури, які пов’язував з візантизмом; сприяв появі низки об’єктів висо­кої мистецької вартості; оголошував конкурси на зразки церковної атрибутики, проекти церков та навчальних закладів в українському стилі тощо.

До однієї з фундованих митрополитом Андреєм Шептицьким споруд початку XX століття нале­жить дяківська бурса при соборі Св. Юра, зведена біля підніжжя Святоюрської гори на вул. Петра Скарги, 2а. Тут допомагали бідній молоді, що жила в місті, здобувати фах дяків чи хорових дириген­тів.

Саме цей будинок на початку 1909 року мит­рополит віддав ченцям-студитам під нову обитель – священномученика Йосафата. При монасти­рі в різний час діяли навчальні, виховні, наукові студитські інституції богословський науковий інститут (1909/1910-1939 рр.); іконописна шко­ла (1927- 1939 рр.), товариство (1919-1944 рр.), архів (1909/1910-1939 рр.). Відтак змінювалися і назви: з 1911 року – Монастир і інститут студитський у Львові, з 1913 – Інститут св. Йосафата, з 1918 – “Студіон”: монастир і інститут виховавчий бр. бр. студитів; з 1932 і до 1945 року – Монастир св. свщм. Йосафата „Студіон”.

Чільне місце серед установ, що сприяють студіям східної культури й духовності, А. Шептицький відводив бібліотеці „Студіону”: більше як чверть століття був активно причетний до поповнення її фонду, і на кінець 1939 року, тобто перед розформуванням, книгозбірня володіла найбільшою у Львові колекцією з візантиністики й історії Східної Церкви, тому її ще називали „візантійська”.

Докладніше розглянемо історію будинку, в яко­му книгозбірню “Студіону” було започатковано. У XIX столітті одна з бічних вулиць Городоцької, що здіймається на Святоюрську гору з імпозант­ною греко-католицькою церквою Св. Юра, мала назву Пивоварської. На ній у 1880-х роках була броварня Мауриція Пензіаса; пиво варили і в пивницях будинків, що належали Львівській греко-католицькій митрополії, орендованих власниками броварень. 1885 року вулицю перейме­нували на честь єзуїта Петра Скарги. Під час німецької окупації (1942-1944 рр.) вона називалася Шпітальштрассе, з приходом радянської влади в 1944 році дістала назву Пирогова, з 1992 року – це вул. Євгена Озаркевича (у 1903-1914 рр. ди­ректора й головного лікаря розміщеної під № 4 Народної лічниці – фундації митрополита Андрея Шептицького).

На цій вулиці, під номером 2а, на місці колишньої броварні, упродовж 1903-1904 років проектно- будівельна фірма І. Левинського з участю архітектів О. Лушпинського, Т. Обмінського (автор проекту фасаду) та Є. Нагірного звела в гарному сецесійному стилі триповерховий (по-тодішньому – двоповерховий) будинок. Коштував він митрополитові 84 000 корон. Архітек­турний образ споруди формували декоративний дерев’яний бойківський дах, бага­тий орнаментами карниз, гладенькі стіни з яскравою майолікою.

Керамічні фризи під вікнами й дахом, а також віконні облямування другого й тре­тього поверхів було виконано за мотивами української вишивки з високоякісної багатобарвної кераміки (виробництва фабрики І. Левинського) брунатної, жовтої, зеленої, білої барв – характерної колористики мальовничого гуцульського народного мистецтва.

„Бурса була майже два роки, директором був о. Лев Сембратович, урядив навіть капелу з дутими інструментами, а по двох літах бурса перестала існувати. Митрополит мусив заплатити кошта до 3000 корон і на пам’ятку лишилася напись на домі “Бурса для дяків, фундована Митрополитом Андрейом Шептицьким…»”, – зазначено в неопублікованих досі спогадах особистого секретаря митрополита Йосипа Гродського. Будинки бурси, українського кооперативного банку товариства „Дністер” (тепер – поліклініка на вул. Руській, 20), Академічного дому (нині – гуртожиток Академії друкарства на вул. Коцюбинського, 21) та інші, „будовані в українськім народнім стилі, є прав­дивою прикрасою Львова і своїми українськими написами підносять український характер міста”, – писав у 1910 році І. Крип’якевич.

Під час Першої світової війни, властиво від серпня 1914 до жовтня 1917 року (бібліотека тоді була зачинена), у цьому будинку розташовувалися Українські січові стрільці і за згодою майбутньо­го ігумена студитів Климентія Шептицького тут розмістили першу лікарню УСС на 50 ліжок під назвою “Захист для хворих УССів”. 1916 року в ній перебував І. Франко.

Згідно з поверховим планом, у будинку дяківської бурси на третьому поверсі від городу передбачалася кімната для освітньої бібліотеки. У цій кімнаті, а також у партері та коридорах на початку свого формування містилася книгозбірня „Студіону”. Пізніше, до зведення для неї в 1936-1937 роках окремого будинку, вона займала три кімнати. У 1940 році, на час її ліквідації і переміщення збірки до Львівської філії БАН УРСР (нині – Львівська націо­нальна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника), фонди книго­збірні ще залишалися в одній з кім­нат і коридорі.

На цьому ж, третьому поверсі будинку дяківської бурси була кап­лиця без іконостаса й мальовань. Після того як у 1909 році митропо­лит Андрей Шептицький передав будинок студитам і там було ство­рено науковий інститут, префек­том якого став майбутній екзарх російської греко-католицької цер­кви Леонід Федоров (у чернецтві Леонтій), виникла потреба в гарній каплиці. Для неї виділили вели­ку кімнату від вулиці, так само на третьому по­версі. У 1911-1912 роках на замовлення й коштом Андрея Шептицького троє малярів під керівниц­твом стипендіата митрополита М. Бойчука ху­дожньо оформили її, зокрема виконали фрескові мальовання й написали три запрестольні ікони („Св. Йосафат”, „Ісус Христос”, „Тайна вечеря”). За твердженням Віри Свєнціцької, ікона св. Йо­сафата – це робота дружини М. Бойчука – Софії Налепинської-Бойчук. До складу групи входили також „бойчукіст” ще з паризьких часів Микола Касперович та один з провідних мистців Санкт- Петербурґа, українець родом із Херсона Євген Сагайдачний.

Кахель з написом “Фундація Митрополита Андрея Шептицького”

Кахель з написом “Бурса дяків”

Для студитської каплиці було закуплено в Москві іконостас, замовляти який у 1911 році їздив Леонід Федоров. Іконостас виготовили в старовірській майстерні у традиціях ХVІІ-ХVІІІ століть за посередництва і сприяння родини Онисії Вострякової, дружини Іларіона Свєнціцького, і коштував він разом з пересиланням 1316 австрійських корон.

Ось як інтер’єр каплиці описує львівський до­слідник Олесь Нога за мистецькими публікаціями й деякими світлинами фрагментів цих мальовань, оскільки самі вони не збереглися: „…за престолом, у півокруглій ніші, була виконана Бойчуком ікона Тайної Вечері… Розпис стін був поєднаний з чу­довим зображенням святого пророка Іллі (якому в печеру ворон приносив поживу) (зображення пророка було на стіні між вікнами, які виходять на вулицю) та Христом-Пантократом на склепінні.

Зараз важко встановити, яку саме роботу здійсню­вали М. Бойчук, М. Касперович, Є. Сагайдачний в оформленні дяківської бурси… Беручи до уваги стилістичну відмінність ікони пророка Іллі, в якій проглядаються риси кубізму, що не були властиві галицькому малярству в той час, можливо, саме ця праця вийшла з-під рук Є. Сагайдачного” (він „перебував у Львові з кінця 1911 року до пер­ших місяців 1912 року, проживаючи по вул. Петра Скарги, 2, поряд з бурсою…”).

За роботу, що тривала близько року, М. Бойчук зі своїми двома помічниками взяв близько 1240 австрійських корон. Навесні 1912 року відбу­лося урочисте посвячення каплиці. Вона стала гордістю „Студіону”; її, як і бібліотеку, неодмінно показували гостям.

М. Бойчук. Ісус Христос. 1910-ті рр. Львів. Дошка, темпера.

С. Налепинська-Бойчук. Св. Йосафат. 1910-ті рр. Львів. Дошка, темпера.

З приходом у 1939 році радянської влади й початком націоналізації та реорганізації установ постала спеціальна Комісія в справі виявлення, обліку та реєстрації в області історико-культурних, архітектурних, археологічних та літературних пам’яток. Згідно з протоколом № 6 засідання цієї Комісії від 1 липня 1940 року, голова Комісії П. Панч повідомив, що „з каплиці дяківської бур­си при вул. Петра Скарги, 2 перейдуть образи і іконостас в картинну галерею, а фрески Бойчука, які не є цінні, після сфотографування будуть замальовані. Фотографії доручиться зробити під до­глядом дир. Свєнціцького”. Але вже через місяць у „Довідці про працю Комітету (реорганізованої Комісії. – М. К.) по охороні пам’ятників культу­ри за серпень-вересень-жовтень 1940 р.”, яку склали виконувач обов’язків керівника Комітету Константинов разом з інспектором Голубцем, за­значено, що „по лінії збереження пам’ятників куль­тури від заглади інтервеніював Комітет в справі поліхромії М. Бойчука в б[увшій] дяківській бурсі по вул. Скарги…” Як випливає з „Повідомлення” цього Комітету, він „визнав побажаним не до­пустити до руйнування фресків М. Бойчука в бу­динку робполіклініки по вул. Петра Скарги…”

Св. архистратиг Михаїл. З іконостаса Святоіванівської каплиці у Львові. Початок ХХ століття, Москва

Св. апостол Андрій Первозванний. З іконостаса Святоіванівської каплиці у Львові. Початок ХХ століття, Москва

На практиці переміщення вартіс­них мистецьких творів із львівської студитської каплиці почалося вже в повоєнний період. 31 грудня 1945 року, передбачаючи переслідування церкви й намагаючись зберегти її цін­ності, ігумен студитів архимандрит Климентій Шептицький передав на депозитне зберігання до Музею ук­раїнського мистецтва у Львові (ко­лишнього Національного) збірку „Студіону”. До неї увійшли вищезгадані три ікони з каплиці як твори М. Бойчука та російський іконостас (поч. XX ст.).

Відзначимо й той факт, що під час знищення в 1952 році мистецьких творів у відділі спецфондів бібліотеки АН УРСР у Львові з-поміж наявних тоді в музеї робіт М. Бойчука вцілі­ла лише „Тайна вечеря” – найцінніша пам’ятка студіонівської колекції. У порятунку її значну ролю відіграв тодішній головний хоронитель му­зею Михайло Пигель – колишній учень іконопис­ної школи Святоуспенської Унівської лаври.

Нині в Національному музеї, крім „Тайної ве­чері”, зберігається й ікона „Пророк Ілля”, виконана темперою на липовій дошці. Наприкінці 1970-х років її врятував від спалення в одній із львівських церков батько художни­ка Михайла Дзядика, а вже він у 1993 році передав цей твір до музею. Хто написав ікону – не встановлено. За одним із припущень, маємо авторську копію самого М. Бойчука, але фахів­цям належить ще це довести.

Що ж до настінного живопису цьо­го мистця в каплиці колишньої дя­ківської бурси, то він останнім часом не раз привертав увагу дослідників. Олена Ріпко, скориставшись мале­сенькою світлиною з архіву Ярослави Музики, шукала каплицю за вказа­ною на фото адресою Народної лічниці. На думку Олеся Ноги, Бойчукові „розписи на сьогодні замальовані”.

У радянський період будівля ко­лишньої дяківської бурси змінилася не лише ззовні, а й зсередини, зокре­ма кілька її приміщень переплановано для потреб медичної установи. Проте за виявленими архівними матеріала­ми нам удалося точно визначити місце розташування каплиці. Згідно з отри­маними в Бюро технічної інвентари­зації документами, площа цієї кім­нати становила близько 46 кв. м, що відповідало твердженню ченців про виділену під каплицю „велику кімнату від вулиці”. Зіставлення планів при­міщень третього поверху будівлі за часів існування в ній бібліотеки і по­воєнного періоду (1950 р.) показало, що цю кімнату переплановано і серед іншого в ній ліквідовано нішу. Слідів мальовань не виявлено, тож їхня доля і далі лишається загадкою.

З архівних матеріалів відомо, що за престолом у каплиці короткий час висів ще один твір сакрального мистецтва – ікона на полотні із зоб­раженням Ісуса Христа в терновому вінку, робота польського художни­ка Адама Хмельовського (в чер­нецтві – брата Альберта, каноні­зованого у 1989 р. Папою Йоаном Павлом II). Ікону подарував Андреєві Шептицькому сам автор, а до каплиці її перенесли з митрополичої палати після смерті владики, точніше – 11 листопада 1944 року. За відо­мостями Д. Посацької, до музею вона надійшла 1946 року у складі збірки львівських студитів. У 1970-х роках образ роботи Хмельовського повер­нувся до альбертинів у заміну за ро­боту І. Труша (тепер зберігається у краківському монастирі сестер альбертинок).

З будинком дяківської бурси по­в’язана діяльність ще одного професій­ного художника, що присвятив себе церковному малярству, – Анатоля Яблонського. Як стипендіат митро­полита Андрея Шептицького, він був серед перших учнів іконописної шко­ли, яка впродовж 1927-1939 років діяла при „Студіоні” (у 1933-1937 рр. перебувала в Святоуспенській Унівській лаврі). У монастирі на вулиці Петра Скарги, 2а вона займала одну велику кімнату. Восени 1932 року до іконописної додалася ще невелика позолотна майстерня. Малярської науки А. Яблонський вчився у досвід­чених мистців, якими були колиш­ній старшина Української галицької армії Михайло Осінчук і Василь Дядинюк – емігрант з Великої Ук­раїни, колишній старшина Армії УНР, який малярство студіював у Парижі. 1929 року новик Яблонський покинув чернецтво, але й далі працював для студитів, живучи в обителі як при­ватна особа. У 1931 році він виконав стінопис для монастирської трапез­ної, намалювавши п’ять сцен. Згідно з „Каталогом втрачених експонатів Національного музею у Львові”, доля його окремих творів така ж трагіч­на, як і вже згадуваних М. Бойчука, С. Налепинської-Бойчук, М. Касперовича, Є. Сагайдачного, М. Осінчука, В. Дядинюка, а також М. Сосенка, про якого ще йтиметься. „До спецфонду [у 1952 р.], – зазначає Д. Посацька, – потрапили 16 творів відомих мистців кінця XIX – середини XX ст., передані до НМЛ студитами.., серед яких чотири акварелі циклу «Київські князі» Анатоля Яблонського”, вони згоріли в печах цього відділу ЛНБ.

До художніх цінностей „Студіону” належала й книжкова графіка. З архі­тектурно-проектним бюро І. Левинського тісно співпрацював Модест Сосенко, якого залучали до художнього оформлення інтер’єрів будівель. Вод­ночас він виявив себе як творець малих графічних форм, у яких залишався вір­ним українсько-візантійським тради­ціям ХІІІ-ХVII століть, заманіфестованих у його церковних малюваннях.

1963 року Іван Крип’якевич писав, що „з-поміж українських художни­ків Львова [початку XX ст.] перший художній екслібрис виконав Модест Сосенко для Церковного музею у Львові <…> Сосенко виконав ще якісь екслібриси, але вони нам невідомі”. Стосовно його авторства поки що можемо покликатися лише на творчий і дослідницький ав­торитет львівського художника Сергія Хижняка. Саме він вважав, що М. Сосенко на замовлення Андрея Шептицького для самого митрополита та його фундацій виконав п’ять книжкових знаків: „Бібліотеки Митрополітальної”, „Андрій Шеп­тицький милостею Божою Митрополіт Галицький Єпископ КАМ”, „Церковного музею во Львові”, „Студіон Св. Іоанна Крт в Львові” та „Бібліотеки Митрополіта Андрія Шептицького”. На сьогодні серед провенієнцій на книжках, що походять з біб­ліотеки „Студіону”, виявлено чотири з них (окрім „Бібліотеки Митрополітальної”).

Про те, що ці екслібриси можуть бути робо­тами М. Сосенка, свідчать і міркування фахів­ця, завідувачки Художньо-меморіального музею О. Новаківського у Львові Любові Волошин: „Ав­торство одного з екслібрисів М. Сосенка, а саме екслібриса Церковного музею у Львові (датувати який можна 1905-1913 рр.) не викликає жодного сумніву, його репродуковано у спеціальному ви­данні Асоціації незалежних українських мистців – «Екслібрис: Збірник АНУМ» (Львів, 1932).

Про належність М. Сосенкові двох інших ек­слібрисів – бібліотеки монахів-студитів «Студіон» у Львові імені Св. Йоана Хрестителя та Андрея Шептицького, митрополита Галицького – можемо судити нині лише на основі аналізу їхніх стиліс­тичних особливостей.

Екслібрис «Студіону» найімовірніше належить також руці Модеста Сосенка. Підтверджує це при­пущення передусім використаний у цьому ексліб­рисі плетінковий орнаментальний мотив, що дуже характерне для творчих рішень мистця, який часто творчо інтерпретував у своїх настінних розписах та книжкових оздобах орнаментальні мотиви дав­ніх українських рукописних книг.

Притаманне М. Сосенкові також своєрідне поєднання пластично трактованого зображення святого з принципово збереженою площинністю загального декоративного рішення даного ексліб­риса. Наявний у цьому екслібрисі характер ста­рої церковнослов’янської лексики та накреслення букв, зокрема словосполучення «в’ Львовҍ», ціл­ком аналогічне, як у написах на Сосенковому ек­слібрисі Церковного музею у Львові.

Менша ймовірність авторства М. Сосенка в ек­слібрисі митрополита Шептицького. І все ж можна припустити, що це один з найбільш ранніх творів художника в цьому жанрі, де він ще строго дотри­мується (у зображенні Богоматері – Знамення) умовності іконописного стилю, а водночас із при­таманною йому делікатністю вводить в орнамен­тальний декор екслібриса улюблені народні моти­ви, почерпнуті з декору українських плахт та ви­шивок.

Модест Сосенко – художник, який у своїй твор­чій практиці вперше на Галичині активно звернув­ся до мистецької спадщини давньоукраїнського іконопису, старовинних книжкових прикрас та народної орнаментики, вповні міг створити такий екслібрис своєму щедрому меценатові митрополи­тові Андрею Шептицькому”.

Зіставивши печатки книгозбірні „Студіону” (дотепер їх виявлено дві) з його екслібрисом, ба­чимо, що в композиційному оформленні вони спроектовані на основі екслібриса, і це надає їм мистецької ваги. Посередині на них уміщено пор­трет святого Йоана Хрестителя, а по колу зробле­но напис церковнослов’янськими літерами (на ек­слібрисі – „Студіон’ Св. Іоанна Крт. в’ Львовҍ”, на печатці – „Книгозбірня Студіону Стаго Іоанна Кр. у Львові”). До художніх елементів печаток, які різ­няться розмірами, зображенням святого, кількістю скорочених слів у написі тощо, належать обляму­вання їхніх країв під дерев’яний зріз. Скорочення імені патрона цієї студитської обителі та її кни­гозбірні спричинилося до того, що дослідники або довільно трактували його, зокрема як св. Йоана Кронштадського, або взагалі опускали повне ім’я, скажімо, у друкованих каталогах.

Ці книжкові знаки – єдині відомі тепер свідки вживання повної назви „Студіону” та його бібліо­теки, що дає також підставу твердити про існуван­ня її ще на початку XX століття, а не вести історію книгозбірні від побудови нового приміщення. Виходячи зі змісту провенієнцій, небесним заступ­ником цього осередку ченців-студитів та його кни­гозбірні був св. Йоан Хреститель (палеографічне дослідження дало змогу виявити ім’я святого на одній із печаток). Тому й Віра Свєнціцька нази­вала студитську каплицю в колишній дяківській бурсі Святоіванівською.

Інші, створені, очевидно, значно пізніше, біб­ліотечні знаки (штампи різної форми – овальний, квадратний, прямокутний; друкована наліпка), містили назву установи українською мовою без за­значення імені патрона. Ними маркували книжки „Студіону”, які були придбані в 1930-х роках і зберігалися вже в новому, спеціально призначено­му для бібліотеки будинку, розміщеному поряд з давнім, під № 2б на вулиці Петра Скарги.

Андрей Шептицький добре розумів, що роз­міщення книгозбірні в стінах монастиря обме­жувало доступ до неї читачів, тому з середини 1936 року почав реалізовувати свій давній на­мір. “<…> Моїм планом, – пояснював він, – було, щоби в тому домі «Студіону», побудованому і устроєному для архівів і бібліотеки, були поміщені: 1) Бібліотека візантійська і 2) Архів. Вони мали би бути власністю «Студіону», обов’язаного до удер­жування бібліотеки і архіву у взірцевому ладі для ужитку вчених. Студитам мусило б бути запевнене удержання дому, виховування і удержання людей, потрібних до ведення бібліотеки і архіву<…>”

Новий п’ятиповерховий будинок проектував і зводив запрошений митрополитом архітект Оле­ксандр Пежанський – син відомого будівничого Григорія Пежанського. Каналізаційні роботи ви­конав його брат, інженер Михайло Пежанський. Одночасно коштом Андрея Шептицького, так са­мо за проектом О. Пежанського, поруч, на вулиці Петра Скарги, 4, збудовано новий корпус Народ­ної лічниці.

Ситуаційний план будинку магістрат затвердив 1 травня 1936 року. Перші заміри для нової будо­ви О. Пежанський зробив 29 липня того ж року. 12 серпня Товариство „Студіон” звернулося до міської управи з проханням затвердити план будів­лі бібліотеки, яка мала бути сполучена переходом з будинком Товариства під № 2а (схвальне рі­шення прийнято 18 вересня 19І6р.). Освячення фундаменту ігуменом; о. Климентієм Шептицьким відбулося 7 листопада 1936 року. Будівельні ма­теріали закуповували у фірмі „Д. Майблюм”, що була неподалік, на вулиці Городецькій, 37; дошки спроваджували з Перегінського (тепер – с-ще Рожнятинського р-ну Івано-Франківської обл.), лі­сові угіддя якого належали греко-католицькій митрополії і особисто А. Шептицькому. Будівництво велося з жовтня 1936-го по грудень 1937 року; в окремих роботах (покрівельних, слюсарних, столярних) брали участь ченці-студити львівських і унівського монастирів.

Від початку 1938 року йшло переміщення кни­жок до нової будівлі: зі старого будинку за участі бібліотекаря-спеціаліста Богдана Барвінського, з бібліотеки Святоуспенської Унівської лаври, з митрополичої палати. 18 листопада проведено обстеження нового будинку для подальшого роз­міщення там митрополичого архіву, який мав ста­новити з книгозбірнею одну цілість.

У лютому 1940 року, тобто на час ліквідації книгозбірні „Студіону” як самостійної установи й передачі її до Львівської філії БАК УРСР (раніше, у листопаді 1939 р. планувалося передати бібліотеку „Студіону” у власність Науковому товарист­ву ім. Шевченка), вона займала в новому будин­ку десять кімнат: у партері, на першому й другому поверхах – по одній кімнаті, на третьому й четвер­тому – по дві, на п’ятому – три кімнати, в одній з яких зберігався історичний і митрополичий архів, опечатаний представниками влади в грудні 1939 року. Крім цього, п’ять бібліотечних кімнат займала робітнича клініка, а одну велику переробила на три менші.

Новий будинок з усіх поглядів відповідав того­часним технічним вимогам щодо зберігання кни­жок: мав залізні двері й полиці, добре електричне освітлення, центральне опалення, залізобетонні підлоги, перехідний балкон і внутрішній ліфт, що сполучав усі поверхи. За радянської влади планувалося „призначити приміщення будинку на переховування стародруків”, бо вони були найкра­щими з усіх, якими володіла тоді Львівська філія БАН УРСР.

Варто зазначити, що сусідство з медичним за­кладом вплинуло на долю будинків „Студіону”. Наприкінці 1938 року партер і перший поверх під № 2б орендував шпиталь. У вересні 1939 року передбачалося розмістити в ньому відділ внутрішніх недуг для чоловіків і зробити пе­рехід, який би сполучив будинок Народної лічниці зі „Студіоном”, на що митрополит Андрей Шептицький не дав дозволу. З вересня 1938 року мезонін і перший поверх під № 2а займала 10-та робітнича поліклініка. У жовтні наступ­ного року для потреб Народної лічниці було виді­лено ще два поверхи будинку під № 2б, де вже лі­кувалися хворі солдати, і перший поверх будинку під № 2а, кімнати яких перепланували під лі­карняні потреби.

Під час німецької окупації міська влада пробу­вала забрати й інші приміщення „Студіону” для медичного закладу, однак митрополит Андрей Шептицький цьому перешкодив.

У повоєнний період у будинку Народної лічниці на вулиці Пирогова, 4 і у двох будинках „Студіону”, об’єднаних під одним № 2, протягом 45-ти років функціонувала 3-тя міська лікарня для радянських „відповідальних пра­цівників” та поліклініка.

Зі встановленням незалежності України Народна лічниця відновила свою роботу. А в колишній власності студитів дотепер міститься поліклініч­не відділення 3-ї міської лікарні. У другій половині XX століття в будинку дяківської бурси добудува­ли два поверхи й цим практично знищили цінну архітектурну пам’ятку українського модерну. Лише фрагменти декору фасаду нагадують тепер про кра­су колишньої церковної споруди.

Маргарита КРИВЕНКО

Джерело: Пам’ятки України: історія та культура. – 2008. – №2. С.52-63