9 лютого о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) відбудеться відкриття виставки живопису Народного художника України Петра Сипняка «Коди рідної землі»
Рідна земля, переорана сьогодні не плугом, а ворожими снарядами, бомбами і ракетами, засіяна кулями, «здобрена» людськими тілами, рясно напоєна кров‘ю, наче зболена й розтерзана круками душа, кожного, хто на цій землі родився і виріс, яка кричить, а не лише промовляє в кожному українцеві без слів зрозумілими образами, його особистими і загальними кодами цілого народу від Карпат до східних кордонів, від Полісся аж ген до берегів і темних солоних вод Чорного Моря, коли погляд вихоплює, вирвану з коренем вибуховою хвилею стару вишню або вирву, де стояла стара хати баби з козами, та, що здавалося проросла у тобі корінням і та, що думалося стояла тут споконвіку і мала б ще стільки ж стояти вже й по твоїй смерті, але пришла ворожа сила і вирвала те коріння. Але чи здатна люта ненависть орди вирвати з кожного з нас те коріння, ті коди, ті образи і символи, зрозумілі нам з дитинства?
Чи ти відкриваєш збірку новел Василя Стефаника і чуєш десь у глибинах підсвідомості ті коди, коли читаєш його рядки, написані півтора сторіччя тому, які непомітно струмочком течуть вже сторінками оповідань Юлії Ілюхи або Сергія Осоки, звучать з вуст акторів театральними майданчиками Львова, Києва, Одеси чи Дніпра, відзеркалюються полотнами художників, наче й нема між ними тих кілометрів і століть. Здавалось би кожен з них пише й розповідає про своє сокровенне, а глядачеві, слухачеві, читачеві видається, що це його мами вишня вкривається цвітом, що це його рідні стежки, що це та сама баба з козами з його рідного села і не важливо, як ту бабу звуть в селі на Полтавщині, Франківщині, Миколаївщині, бо вони всі мають одні спільні риси, наче хтось розклонував їх і розселив у кожному селі по цілій Україні, таких до болю впізнаваних своїми спільними рисами. Бо це діти однієї матері, — однієї землі, тому ніби всі вони різні, з різних сіл, з різними іменами, а всі схожі на матір.
Петро Сипняк все життя малює ці коди, такі близькі і рідні його серцю, до яких він припадає наче до живого джерела і більшість з них він черпає у рідному селі. Здається вже десятки, а може сотні разів він малює той самий кущ, або вид з гори на батьківське подвір‘я, церкву, село. Знову й знову ніяковіють прості селянки, що женуть кози чи корову з пасовиська через направлену в їх бік фотокамеру художника: «Ой, Петре, та нащо таку страшну фотографуєш, щоб люди дивилися! Ще намалюєш, кому воно треба?!» А він малює, приходять люди і кожен впізнає свою бабу з козами і вона раптом світить йому чимось таким рідним зі схронів його дитячих спогадів, і чуєш запах трав і смак молока на вустах, що наливає тобі баба у просту металеву або глиняну кружку, а ти вже тягнешся рукою до вишень над старою криницею, або вже весь обмастився соком шовковиці або морви. Назви різняться, а коди все одно зрозумілі на рівні відчуттів — КОДИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ.
І якщо би спитали Петра Сипняка для чого ти раз за разом пишеш оцю бабу з козами, оцей кущ, оцю чорну зорану землю чи поле з червоними маками він міг би відповісти словами полтавчанина Сергія Осоки:
«Спитайте мене оце, навіщо я пишу про неї, – то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам’ять наша здатна минати – вона вицвітає, як осінній цвіт, у неї заходить невблаганна земля. І через тридцять років я вже навряд чи згадаю достеменно, у який колір були пофарбовані віконниці бабиної Гальчиної хати, у який бік відчинялася її хвіртка, де саме росла височенна яблуня – під причілком чи біля криниці. І хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, – мені воно має світити як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зігрію себе в безконечній довколишній зимі? Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла».
