Московська література – сповідь московської душі

610
Московська література - сповідь московської душі

Перед усім світом корчиться від люті, але так і не може сконати, лідер «велікого террорістіческого государства» путін, у конвульсіях щораз більше розкриваючи свою потворну сутність. Разом з цією мерзенною істотою піддається ментальній діагностиці і його вірнопіддане «насєлєніє» з притаманною йому психологією рабів. Але чи ця концентрація колективного зла від московії є ситуативним проявом, чи має складнішу – генетичну – природу? Чи навчали Вовочку, тепер політичного злочинця, в далекому минулому якоїсь там «русской літературной класікі», і що саме йому «ввійшло у душу» з книг Пушкіна, Лєрмонтова чи Толстого? І чи не знайшлося в цих книгах моральної отрути (такого собі «новічка»), яка й виробила у ньому інстинкт збоченця, дітовбивця і тирана? Бо, як писав ще наприкінці XVII ст. англійський мандрівник Барклай, «…в них (московитів) нема ніякого встиду перед брехнею, ніякого збентеження перед викриттям обману. З цієї країни до такої міри викинене зерно дійсного добродійства, що самий злочин має славу добродійства».

То ж може надто перебільшували і далі перебільшують значення російської літератури у науково-культурних колах, беручи з неї лише те, що було елегантним і «красівим», і приховуючи огидне й деградуюче? А може в серцевині цих «величєствєнних явлєній» знаходиться якась інша сила, що регулювала почуття цих авторів-класиків на підсвідомому рівні і називається інстинктом потворності, ментальним кодом московського етнопсихологічного субстрату? І чи в достатній мірі уславлені члени академічних товариств у різних наукових центрах світу «відчитували» ті потаємні (підсвідомі) сили, які становлять суть світогляду, поведінкової моделі московитів, того нігілізму, який повсякчас подається ними в подекуди ефектних, звабливих псевдоінтелектуальних «обгортках»? Часткову відповідь на ці питання дає наукова студія знаного літературознавця, письменника і публіциста Романа Кухара (1920, м. Львів – 2007, м. Канзас, США), яка публікується за оригіналом з журналу молодих «Фенікс» (Детройт; Брюссель; Мюнхен), ч. 9 за 1959 рік, сторінки 58-64, з незначною мовно-редакційною адаптацією. Перша її републікація поміщена в третьому томі Антології української теоретичної думки XX століття «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва» (упорядник Р. Яців. Львів, 2019).

Роман Яців

Пробуючи сформулювати, можливо випукліше й влучніше, складну проблему сутности й характеру московської літератури, приймаємо нерідко до уваги такі відомі окреслення, як «література духових суперечностей», «література переваги негативних, мрячних, над позитивними, світлими елементами», «література поплутаних нетрів людської психіки», «яскравих крайно­стей», тощо. Інколи, розмірно рідше, сприймаємо, як доволі питоменні для московської літератури, характеристики типу «літератора низьких інстинктів», абож «збочена», «здеґенерована», «деморалізуюча», «деструктивна література»; частіше всього приходять на думку прямолінійні, суцільні й вимовні узагальнення, як «література реалізму й матеріалізму», «нігілізму», чи на­віть «література суєвір’я».

Якій з урахованих нами характеристичних властивостей московської літератури дати б особливе вирізнення, для якої з них найти б найобоснованіше виправдання? Поскільки існували б сумніви щодо панівности одної з при­ведених характеристик над іншими, все ж таки більших сумнівів щодо загальної їх актуальности в оцінці окремих експонатів, а то й навіть «шедеврів» московського письменства, на нашу думку, не повинно б бути.

Едвард Козак. Бути або не бути. Карикатура. 1962
Едвард Козак. Бути або не бути. Карикатура. 1962

Що елемент духових суперечностей дуже сутній у творчості багатьох московських письменників, це вже проглядає хоч би з такого клясика, як Турґенєв. Яка нерівна світоглядова скаля, яка непослідовність трабанта московського дворянства, автора «Дворянського гнізда», що еволюціонує в «Нотат­ках мисливця» до звичайної в московській літературі плятформи «обличителя», повертається, нап’ятнований сумнівами й самобичуванням у «Рудіні», у протоптану колію «зайвої людини, в московській літературі», стає з черги в «Батьках і дітях» герольдом «найпередовішої» тоді, «нігілістичної» програми московської «золотої молоді», на те, щоб і з нею вже нашвидку будь-які зв’язки порвати) і до краю розгубитися серед невпинних вагань і очевидної нестійкости характеру людини, позначеної духовою змінливістю!

На експонента поплутаних нетрів невирівняної людської психіки, звеличника підземного царства низьких інстинктів, звідкіль заносить тільки за­ тухлим пивничним сопухом, де все покрите слиззю та цвіллю, аж напрошу­ється, звичайно, Достоєвський, з усім своїм комплексом психопата й маньяка; але ж належить відмітити, що він ніякою мірою не становив винятко­вої появи в московській літературі. Муза Єсєніна, наскрізь відмінного від Достоєвського, хоч би вже своїм селянським походженням, типу людини, що могла б віщувати якесь надійніше і світліше літературне розгорнення, вияв­ляє проте чимало співзвучних аліквотів [тут у значенні певних регістрів цілісності твору. – Прим. Р.Я.].

Коли ж, хоч і як дивно, трапляється таке, що Достоєвського, який пустив по світу цілу ґалерію відразливих креатур, відомих досі хіба-що з найбільш макабричних сновидінь, чи Толстого, з усіма його познаками чаклуна, типо­вого виразника суєвір’я, багато хто, з невдумливих пляґіяторів критичної дум­ки назве «великими християнськими мислителями», та, коли на те пішло, сві­товий літературний базар, головно з комерційних оглядів, реклямуватиме не­ розбірливо їхню літературну продукцію, як одне з найбільших досягнень людського духу, тоді доводиться хіба тільки пригадати, що критерії варто­стей є такі ж різноманітні, як і різними є люди, що їх репрезентують. Теж ясно, що критерії вартостей панівних народів є наскрізь відмінні від крите­ріїв вартостей поневолених народів, християнських, індустріяльних і купець­ких суспільств від землеробів, тощо. Таким же різним буває і їхній кодекс моралі.

Якщо ж говорити про поняття абсолютної правди, що повинна б руководити повсякчасними критеріями вартостей, то невже ближчим до неї є софі­стичне й нічим не обмежене різноголосся, що виходить із великосвітських гучномовців панівних націй, від тихої, проте прямої мови поневоленої християнської нації, отого, скажемо, непідкупного світового сумління? А іменно з позицій близької ще до природи й Бога нації; незіпсутої ще рафінованою каналізацією модерної урбаністичної й технологічної цивілізації, московська література мусить зразу насторожити й неодмінно відштовхнути своїм різко антихристиянським і антигуманним духом, своїми, в цілому, розкладовими й деструктивними складниками.

Поглянути б тільки з вершинної перспективи на оте, що серед літературного базару позначується нерозбірливо номенклятурою «великої літератури», щоб усвідомити всю проблематичність раз установлених і безкритично на всі часи задержаних мірил тут і там панівної літературної оцінки. Взяти б лише до уваги декілька «милевих стовпів» московської літератури, щоб уловити її негативний ляйтмотив.

Едвард Козак. Двояка московська тактика. Карикатура. 1964
Едвард Козак. Двояка московська тактика. Карикатура. 1964

Не розклад московського суспільства й індивідуальної московської душі складається на оформлений літературний образ після прочитання Пушкінового «Євгенія Онєґіна»? Не викликає слідкування за життєвою кар’єрою ци­нічного душогубця Печоріна, Лермонтового «героя нашого часу», паралельних думок у сферу московських національних злочинів супроти поневолених Мо­сквою народів? Не начеркнена в героїзованому Турґєнієвим Базарові почат­кова стадія «просвіченої» московської людини, що згодом еволюціонуватиме до большевизму? Невже інакший рефлекс серед московських прогресистів могла викликати, напр[иклад] лектура конспіраторських плянів «Бісів» Достоєвського, зокрема їхнього вождя Вєрховєнського, як не ідею всесвітньої конспі­рації, що її саме реалізують московські большевики? А не проповідується патологічної, квазихристиянської науки в «Ідіоті» Достоєвського? Не атаку­ється основ християнської церкви в леґенді про великого інквізитора в його ж «Братях Карамазових»? Не дається виразу людоненависницьким поглядам у тім же творі хоча б такою реплікою Івана Карамазова, як «люблю людину, доки її не бачу»? Не ґльорифікується московського «православ’я, самодержав’я й народности» у «Війні й мирі» Толстого? І не висловлює ж «великий християнин», Толстой, суперечних з основами християнської релігії поглядів таки прямо, в циклі своїх моралізаторських писань, не то що устами літера­турних персонажів, як це робить Достоєвський, інший «великий християнин»? Не стягає традиційний світ моралі й законности в прірву Чернишевський у своєму публіцистичному, немистецькому творі, «Що робити?», або не робить того ж самого в більш літературному оформленні Чехов у своїх драмах, напр[иклад] у «Черешневому саді», чи в «Чайці»? Коли знищено в душі Бога, на Його місце ставлять обов’язково ідола, це один з виправданих історією фактів. Чим же іншим, як не знищенням у душі Бога і, в заміну, ідолопоклонством перед товпою, найменувати апотезу товпи з боку пролетарського письменника й політичного московсько-большевицького знаряддя, Максіма Ґорького, чим іншим вияснити його невпинні дитирамби на адресу опанованої низькими по­штовхами анімальної людської маси, як це діється в безчисленних його пи­саннях, напр[иклад] у п’єсі «На дні»?

Виникає питання, чи того роду негативні, психологічні комплекси, про які була мова, характеристичні виключно для певних періодів у московській ду­ховій творчості і тільки для певних прошарків московського суспільства, а чи, може, такий психологічний уклад запустив уже глибші коріння в московсь­кому національному світогляді й далеко переступив вузькі часові й просторові обмеження. Згадавши раніше про схожість загального літературного тону між творчістю такого виключного патологічного параґона, яким був Достоєвський, і поетичним надбанням представника народньої, можна б вижидати, здорової стихії, ще не зіпсутої дворянським переситом, чи пролетарською нуждою, яким міг був бути Єсєнін, що проте, як і Достоєвський, віднайшов себе щойно в бовтанні серед каламутних вод, ми частково відповіли вже на поставлене питання. Пригляньмося ж йому, з черги, щільніше.

Народня творчість – це одне з несфальшованих виразів національної духовости. Вникнувши глибше в суть, хоч би декількох типічних московських приказок, напр[иклад]: «Якщо в тебе сто рублів, закон на твоєму боці», «Закони прямі – судді криві», «Людина доти не злодій, доки не зловлять її на горя­ чому», «Молися Богові, але й чорта не дратуй», «Тут» і там чортові послужи, невідомо, чи й його послуг не буде потрібно», «Плюнь йому у вічі, а він то­бі, це роса з неба», «Де чортові несила, там жінка зможе», «Німець може й добра людина, проте краще повісити його»[1], тощо, доходимо до ось яких висновків:

Московська людина втратила довір’я до закону та її репрезентантів, в московському світі немає пошани для жінки, до противника існує зневага, а то й ненависть, чужа є любов до ближнього, є відсутність пошани до себе само­го, москвин загубив поняття моралі, правди, краси, добра, позбувся віри в Бога, піддався повністю нищівним силам зла.

Едвард Козак. Московит. Фрагмент карикатури. 1962
Едвард Козак. Московит. Фрагмент карикатури. 1962

Ці процеси ступневої деморалізації, дехристиянізації, навіть дегуманізації, яскраво помітні в хронологічній таблиці розвитку московського письменст­ва, тільки ж важко встановити, де їм усім початок. Мабуть, не помилимось, коли зробимо здогад, що в сивій давнині. Характеристично, що ще в раннім періоді народньої творчости, напр[иклад] у «старинних», негативні духові елементи в їх московській редакції, у відмінність від куди вищої в етичному й мораль­ному розумінні української редакції «старин», де вони відсутні, кидаються зразу в очі.

Типічно-московську брутальність, національну нетерпимість і замилування до образливих прозивань видно із такої, напр[иклад] фрази: Багатир, схопивши татарина за ногу, помахує ним, побиває ним ворогів, приговорює: «Крихкий татарин, не ламається, жиловатий собака, не перерветься»[2].

У відрізненій від мотиву справжньої приязні між людиною і твариною, що така зрозуміла й прикметна в українськім народнім епосі, московська ре­дакція старин виявляє зневажливу й жорстоку поведінку зображуваного ба­гатиря зо своїм супутником-конем: «Ілля Муромець б’є коня по крутих бедрах, пробиває шкіру до чорного м’яса…»[3]. Або дальше: Соловій-розбійник, штовхнувши коня під живіт, озивається: «Ой ти, вовчий корме, ти мішку трави…»[4].

Ще більше виразно виступають у старинах, що ілюструють тогочасний московський побут, неморальні елементи, зокрема мотиви подружньої зради. Після того, описується в циклі старин, як Святогор одружився, він «пішов із жінкою в шатро прохолоджуватися і різними забавами займатися…»[5]. Святогор згодом заснув, його ж, дружина, уздрівши над собою на дереві Іллю Муромця, взиває його: «Сходи вниз, сотвори зо мною любов, якщо ж не послухаєшся, розбуджу зараз же Святотора-багатиря й розкажу йому, що ти мене насильно на гріх навів…». Супроти чого Ілля, по думці засади, що «з бабою не зговоришся, із Святогором не справишся», «зліз із сирого дуба і виконав наказане діло»[6]. Такі ж мотиви подружньої зради, в додатку пестро перетикані сороміцькими виразами, знаходимо і в дальших старинах, зокре­ма в «Одруженні Альоші»[7].

Інтерес до тілесного, приземного, низького й брудного, прикметний для московської духовости ще в добу її формування, розгортався з часом постійно, із зростаючою наполегливістю, набираючи щораз більш відразливих і спотво­рених розмірів, аж у «Бісах» Достоєвського, якесь тисячоліття згодом, знай­шов таку літературно оформлену несамовиту інкарнацію, як знасилування неповнолітньої дівчини «одним з імпозантних героїчних персонажів у всесвіт­ній літературі»[8] і доведення її до самогубства, при обставині свідомої, циніч­ної співучасти «героя» в погубленні неповинної душі.

Негативні елементи задомовилися в московській літературі надобре і стали дедалі до того панівними, що їх у московському світі почали прямо що ува­жати чеснотами. Неґативний момент став насправді, як і не дивно, міркою літературної вартости. Будь-яке позитивне, світліше, одухотвореніше чи, назвімо, трансцендентне літературне зображення звикла московська критична думка вже з правила переносити в сферу наївного, нереального, відсталого, так, що нарешті «брудне», «реальне», зайняло в московській літературі пози­цію вартости, стало поняттям позитивним, тоді як «чисте», «ідеальне» набра­ло якогось негативного присмаку, стало в московській духовості, які в усій московській дійсності, вартостями небажаними.

Сутність запущеної московської душі як не можна краще увипуклиться, коли приведемо в дослівному перекладі уривки із «Сповіді» Достоєвського, з йото мрячного твору «Записки з підземелля», як і деякі дослідники письменницької творчости того духового представника демонічної московської стихії вважають квінтесенцією всього Достоєвського.

«Я», звірюється Достоєвський, – «хвора людина. Я – відразлива людина. Я – гидка людина… А втім, нічого й не знаю про природу моєї недуги, на­віть точно не знаю, що саме болить мене»[9]. Дальша сповідь виявляє всю нік­чемність і гидкість людської душі, у прямо шо застрашаючих розмірах: «Я був боягузом і невільником, проте я водночас уявляв, що так і годиться, і що ме­ні все дозволено в силу посіданих потенцій вище розвинутої істоти. І не лише так я уявляв, а й насправді так воно було: був я боягузом і невільником. Кажу це без ніякого зніяковіння. Кожна, бо порядна людина нашої доби му­сить бути боягузом і невільником. Це є нормальний стан. Людина створена для тієї єдиної цілі й завжди, в усіх часах, як раз порядна людина принево­лена бути боягузом і рабом»[10]. Тут якнайвлучніше подано дві основні риси московської душі, до яких іще належало б додати жорстокість, бо вона ви­ступає завжди в парі з духовим невільництвом і трусливістю, повною пасивністю в поборюванні зла, внутрішнього й зовнішнього. Піддавшися силам тьми, московська людина скерувала всю свою приховану лють на поборюван­ня сил, що їх символізуємо поняттями «світла» й «добра». Роля української, світлої і свободолюбної духовости посеред цього мрячного світу духового раб­ства – в даному випадку не якась алегорія, але вловима історична дійсність. Процес падіння московської душі зілюстрований з роззброюючою одвертістю в дальших рядках сповіди Достоєвського з цитованого твору: «Чим більше був я свідомий існування добра й краси, тим глибше поринав у свій пропасний світ і тим більш не був готовий запастися в ньому до решти. А найголовніше в тому, що не було все це чимсь випадковим у мені, але, очевидно, так воно вже й мусіло бути. Те все проходило в мені так, як було б воно моїм найнормальнішим станом, ніякою мірою якоюсь хворобою чи здеправуванням; у висліді, дійшло до того, що в мені щезло будь-яке бажання боротися з тією розбещеністю»[11].

Що такий стан потопання в низьких інстинктах, при обставині повнісного непротивлення злу, був радше загальним, як індивідуальним душевним московським проявом, про те свідчить уся історія московського деспотичного цар­ства темряви й процес розвитку пронизаної распутінськими психічними атрибутами духовости москвина.

Мережковський, упродовж якоїсь декади центральна фігура в усьому «модерністичному» московському літературному рухові, називаючи у своїй книзі «Толстой і Достоєвський» Толстого зовсім правильно «великим поганином» і «тайновидцем плоті», в той час, незрозуміло для нас, звеличує отого чи не ще більшого поганина й тайновидця плоті, Достоєвського, такими парадоксаль­ними епітетами, як «великий християнин», «тайновидець духа»[12]. На виправ­дання Мережковського можна хіба навести обставину і його, типічної для москвина, духової незрівноважености. Книга «Толстой і Достоєвський». як потверджує вдумливий критик історії московської літератури Д. Мірський виявляє цілий лябіринт незорганізованої ментальности Мережковського, пока­зує ґеометричну гойдалку постійних контрастів, зусильно плетені сіті його софістики. Книга, надто акцентуючи всюди месіяністичну ролю Москви «ілюструє [чергову трансформацію Мережковського – Р. К.] його перехід від західніх позицій до східніх, від європейського становища до суто московського»[13].

Комплекс розв’язности й нестійкости, в загальному, пересічної московської індивідуальности, що складається на її духову хаотичність і фізичну розперезаність, прозирає сливе з кожного духового продукту московського письменника, в минулому й сучасному, чи це буде меланхолійний сенсуалізм Буніна, чи безсоромна виставність хробачливої свідомости Розанова, а чи трусливий і самолюбний інтелектуалізм Пастернака. Зокрема з твору цього останнього «Доктор Живаґо», навіть у постаті квазипозитивного героя, Юрія Андреєвича Живаго, вилазить і шкірить зуби звір московської сучасности — безхарактерна, полігамічна людина. Всупереч почесному вирізненню цього твору підсовєтського письменника західньою критикою, даремно в ньому шукати якоїсь властивої клясичній західньоевропейській духовості високости думки, чи чистота порухів людської душі. Зате є реалізм, вірне відбиття пригнобливої московської дійсности.

Коли ж кинемо ще раз побіжним поглядом на основний перекрій духового потенціялу не так – здегенерованої московської інтелігенції, чи спрофановано­го модерного совєтського пролетаря, але, здавалося б, «не зіпсутого» ще цивілізаційними «досягненнями» московського селянського суспільного прошар­ку, тоді в особі Єсєніна, цього «співця хуліганства й корчемного розгулля»[14], знайдемо ще одне, властиво зайве, підтвердження покутуючого в ницості й «тьмі кромішній» московського духового колобігу. Вже сам круг зацікавлень Єсєніна дуже проречистий: «Трясовини й болота», «Сповідь хулігана», «Кра­їна негідників», «Чорний чоловік», «Сучий син», тощо. Тематика його поезій обмежується здебільшого описом емоційного впливу алкоголю на душу людини, напр[иклад]:

То ль как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь…

Або:

Но всю ночь напролет, до зари,
Я читаю стихи проституткам
И с бандитами жарю спирт…

А то знов жалюгідна сповідь:

Стыдно мне, что я в Бога верил,
Горько мне, что не верю теперь…

Або типічні московські погляди на щастя:

Счастье, говорил он,
Есть ловкость ума й рук,
Все неловкие души
За несчастных всегда известны…

Чи філософія:

«Жизнь есть ад, нет сил жить в этом аду…» Це, до речі, є й центральна ідея Єсєніна, висловлена в його показовому творі «Чорний чоловік», за голо­сами критики, «найміцнішого й воднораз найстрашнішого з усього, що створе­но Єсєніном»[15]. Як і треба було ожидати, нагулявшися вдосталь, покінчив Єсєнін самогубством.

Едвард Козак. Московська концепція злиття націй в одну. Малюнок до обкладинки Лиса Микити. Число 3 за 31 березня 1962 р.
Едвард Козак. Московська концепція злиття націй в одну. Малюнок до обкладинки Лиса Микити. Число 3 за 31 березня 1962 р.

Як, супроти висловлених і документованих вище прикладами уваг, визначити б нам суттєвий характер московської літератури? Негативна, аморальна, деструктивна? В рамках зв’язлої дефініції всіх вирахуваних упродовж статті показників було б, може, і багато; для вичерпання самої ж сутности питання ще не досить. В сенсі передання матеріалізації московської духовости й від­творення московської поганської дійсности, література цього агресивного й натуралістично-брутального народу є реалістична. Клясично й прикладово унагляднюється це довірочним знавцем московського матеріального й духово­го підсоння, національним московським поетом, Александром Блоком, який у своєму вірші-апострофі «Росія» поєднує реалістичні аспекти поетичної творчости з матеріалістично відчутою незавидною дійсністю. Приводимо в дослів­ному перекладі фрагмент згаданої апострофи, що в характеристичний спосіб видвигає притаманність духовости:

Грішити безсоромно,
Губити без надуми число недбалих днів і ночей,
А там, коли ще голова, тяжіє і болить від перепою,
З очима заскленими закрадатися до храму Божого…

це й є московська стихія, заключає автор.

В заключенні доводиться поставити заторкану проблему в ось якій площині: московська література – це віддзеркалення московської душі, якраз такої, якою вона й насправді є, від віків обтяжена незносним тягарем насил­ля над чужим і своїм власним сумлінням. Московська література – це несві­дома чи, може, краще, підсвідома сповідь із тяжких земних гріхів. Ще належно духово не дозрівши, московська стихія розгорнулася, в сенсі духових і фізичних склонностей і наслідком специфічних історичних і ґеографічних умов, в суто негативному напрямку, вслід за чим вступила московська, люди­на на шлях фізичного розбою й ступневого духового виродження, звідкіль уже важко було знайти поворотну дорогу до органічного видужання. Комп­лекс тієї важкої до лікування недуги виступає в усій своїй ширині в прина­гідній сповіді московської душі, якою так образово можна б сприйняти різні форми й періоди московського письменства. Загально беручи, замітні вони зокрема наявністю крайніх настроїв, почувань і станів душі, від дикого, нічим не гальмованого розгулля пристрастей до найдальше доведеної пасивної контемпляції й самобичування, від садизму до мазохізму, від гедонізму до аскетизму, від мегаломанії до почуття меншовартости. У зв’язку з цим, ви­ступають теж чітко в московській літературі типічні для москвинів психоло­гічні процеси, відомі під назвою «незгоди з самим собою», а в загальнонаціональному масштабі – історіософічні форми московського месіянізму і подеко­ли протилежного йому іншого ірраціонального, на московському ґрунті виро­щеного поняття, т[ак] зв[аного] «всесвітнього болю».

За умов таких душевно невирівняних індивідуальних і суспільних станів, що постійно присутні в московському психологічно-світоглядовому комплек­сі, про якісь стійкі морально-етичні критерії не може бути мови. Горе мос­ковській людині, що в неї стільки духових розладів, а ще більше горе жертві московської людини, що виставлена на жорстокі експерименти типічно незрівноваженої і, всупереч віковим змаганням до реалізму, насправді суєвірної, і раціональної московської духовости. Один з її яскравих форматів, ніби реалістична московська література, являється невідлучним супутником усіх кривих і чорних доріг московської історії. Кожний кривавий злам історично­го шляху, Москви дізнає свого різкого замаркування в її літературі. За кожну п’ядь завойованої не московської землі доводиться московській нації пла­тити непомірно високу ціну, – чергове викривлення, чергове зубожіння, чер­гове пониження, спустошення, падіння й виродження душі, що знаходить не­минуче свою сейсмографічну нотацію в письменстві. Поскільки шлях виро­дження й дегуманізації пронизаної хворобливими й поганськими елементами московської літератури наскрізь пов’язаний із характером історії й буваль­щини Москви, то й виздоровлення московської духовости так дуже обумовле­не конечністю звороту московської нації від вузької й стрімкої «путі нечестивих» до широкого та прямого річища Христової правди, що, для всі однако­ва і для всіх зреалізована, становила б запоруку братерства вільних, здоро­вих і гідних народів.

Роман КУХАР

(1959)

Публікація Романа ЯЦІВА

Стаття проілюстрована добіркою політичних карикатур Едварда Козака, які влучно розкривають ментальні риси московитів. Публікується за матеріалами українського журналу «Лис Микита» за 1962 та 1964 роки.

[1] В. G., Guerney: «А Treasury of Russian Literature», New York, 1943. 1038-1048 pp.

[2] Проф. Шамбинаго: «Русский народный епос» (післяслово), Москва, 1947, Стор. 325, 435.

[3] Там же, кн. II. «Илья в Киеве». Стор. 49.

[4] Там же, Стор. 52

[5] Там же. «Илья Муровец и Святогор», «Святогор и Микула Селянинович».

[6] Там же. Билина 7. «Илья Муромец и Святогор». Стор. 43-44.

[7] Там же. «Женитьба Алеши». Стор. 267.

[8] Таким, парадоксально, вважає Ставроґіна Томас Манн у своїх порівняннях Достоєвського з Ніцше.

[9] Достоєвський: «Записки з підземелля».

[10] Там же.

[11] Там же.

[12] D. S. Mirsky: «А History of Russian Literature», New York, 1949. 414 p.

[13] Ibid. 414-417 pp.

[14] C. Есенин: Избранные произведения, том І. Регенсбург, 1946. Cтop. 15. (Вступна стаття Вячеслава Завалішина).

[15] Там же. Стор. 17.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.