Перед усім світом корчиться від люті, але так і не може сконати, лідер «велікого террорістіческого государства» путін, у конвульсіях щораз більше розкриваючи свою потворну сутність. Разом з цією мерзенною істотою піддається ментальній діагностиці і його вірнопіддане «насєлєніє» з притаманною йому психологією рабів. Але чи ця концентрація колективного зла від московії є ситуативним проявом, чи має складнішу – генетичну – природу? Чи навчали Вовочку, тепер політичного злочинця, в далекому минулому якоїсь там «русской літературной класікі», і що саме йому «ввійшло у душу» з книг Пушкіна, Лєрмонтова чи Толстого? І чи не знайшлося в цих книгах моральної отрути (такого собі «новічка»), яка й виробила у ньому інстинкт збоченця, дітовбивця і тирана? Бо, як писав ще наприкінці XVII ст. англійський мандрівник Барклай, «…в них (московитів) нема ніякого встиду перед брехнею, ніякого збентеження перед викриттям обману. З цієї країни до такої міри викинене зерно дійсного добродійства, що самий злочин має славу добродійства».
То ж може надто перебільшували і далі перебільшують значення російської літератури у науково-культурних колах, беручи з неї лише те, що було елегантним і «красівим», і приховуючи огидне й деградуюче? А може в серцевині цих «величєствєнних явлєній» знаходиться якась інша сила, що регулювала почуття цих авторів-класиків на підсвідомому рівні і називається інстинктом потворності, ментальним кодом московського етнопсихологічного субстрату? І чи в достатній мірі уславлені члени академічних товариств у різних наукових центрах світу «відчитували» ті потаємні (підсвідомі) сили, які становлять суть світогляду, поведінкової моделі московитів, того нігілізму, який повсякчас подається ними в подекуди ефектних, звабливих псевдоінтелектуальних «обгортках»? Часткову відповідь на ці питання дає наукова студія знаного літературознавця, письменника і публіциста Романа Кухара (1920, м. Львів – 2007, м. Канзас, США), яка публікується за оригіналом з журналу молодих «Фенікс» (Детройт; Брюссель; Мюнхен), ч. 9 за 1959 рік, сторінки 58-64, з незначною мовно-редакційною адаптацією. Перша її републікація поміщена в третьому томі Антології української теоретичної думки XX століття «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва» (упорядник Р. Яців. Львів, 2019).
Роман Яців
Пробуючи сформулювати, можливо випукліше й влучніше, складну проблему сутности й характеру московської літератури, приймаємо нерідко до уваги такі відомі окреслення, як «література духових суперечностей», «література переваги негативних, мрячних, над позитивними, світлими елементами», «література поплутаних нетрів людської психіки», «яскравих крайностей», тощо. Інколи, розмірно рідше, сприймаємо, як доволі питоменні для московської літератури, характеристики типу «літератора низьких інстинктів», абож «збочена», «здеґенерована», «деморалізуюча», «деструктивна література»; частіше всього приходять на думку прямолінійні, суцільні й вимовні узагальнення, як «література реалізму й матеріалізму», «нігілізму», чи навіть «література суєвір’я».
Якій з урахованих нами характеристичних властивостей московської літератури дати б особливе вирізнення, для якої з них найти б найобоснованіше виправдання? Поскільки існували б сумніви щодо панівности одної з приведених характеристик над іншими, все ж таки більших сумнівів щодо загальної їх актуальности в оцінці окремих експонатів, а то й навіть «шедеврів» московського письменства, на нашу думку, не повинно б бути.
Що елемент духових суперечностей дуже сутній у творчості багатьох московських письменників, це вже проглядає хоч би з такого клясика, як Турґенєв. Яка нерівна світоглядова скаля, яка непослідовність трабанта московського дворянства, автора «Дворянського гнізда», що еволюціонує в «Нотатках мисливця» до звичайної в московській літературі плятформи «обличителя», повертається, нап’ятнований сумнівами й самобичуванням у «Рудіні», у протоптану колію «зайвої людини, в московській літературі», стає з черги в «Батьках і дітях» герольдом «найпередовішої» тоді, «нігілістичної» програми московської «золотої молоді», на те, щоб і з нею вже нашвидку будь-які зв’язки порвати) і до краю розгубитися серед невпинних вагань і очевидної нестійкости характеру людини, позначеної духовою змінливістю!
На експонента поплутаних нетрів невирівняної людської психіки, звеличника підземного царства низьких інстинктів, звідкіль заносить тільки за тухлим пивничним сопухом, де все покрите слиззю та цвіллю, аж напрошується, звичайно, Достоєвський, з усім своїм комплексом психопата й маньяка; але ж належить відмітити, що він ніякою мірою не становив виняткової появи в московській літературі. Муза Єсєніна, наскрізь відмінного від Достоєвського, хоч би вже своїм селянським походженням, типу людини, що могла б віщувати якесь надійніше і світліше літературне розгорнення, виявляє проте чимало співзвучних аліквотів [тут у значенні певних регістрів цілісності твору. – Прим. Р.Я.].
Коли ж, хоч і як дивно, трапляється таке, що Достоєвського, який пустив по світу цілу ґалерію відразливих креатур, відомих досі хіба-що з найбільш макабричних сновидінь, чи Толстого, з усіма його познаками чаклуна, типового виразника суєвір’я, багато хто, з невдумливих пляґіяторів критичної думки назве «великими християнськими мислителями», та, коли на те пішло, світовий літературний базар, головно з комерційних оглядів, реклямуватиме не розбірливо їхню літературну продукцію, як одне з найбільших досягнень людського духу, тоді доводиться хіба тільки пригадати, що критерії вартостей є такі ж різноманітні, як і різними є люди, що їх репрезентують. Теж ясно, що критерії вартостей панівних народів є наскрізь відмінні від критеріїв вартостей поневолених народів, християнських, індустріяльних і купецьких суспільств від землеробів, тощо. Таким же різним буває і їхній кодекс моралі.
Якщо ж говорити про поняття абсолютної правди, що повинна б руководити повсякчасними критеріями вартостей, то невже ближчим до неї є софістичне й нічим не обмежене різноголосся, що виходить із великосвітських гучномовців панівних націй, від тихої, проте прямої мови поневоленої християнської нації, отого, скажемо, непідкупного світового сумління? А іменно з позицій близької ще до природи й Бога нації; незіпсутої ще рафінованою каналізацією модерної урбаністичної й технологічної цивілізації, московська література мусить зразу насторожити й неодмінно відштовхнути своїм різко антихристиянським і антигуманним духом, своїми, в цілому, розкладовими й деструктивними складниками.
Поглянути б тільки з вершинної перспективи на оте, що серед літературного базару позначується нерозбірливо номенклятурою «великої літератури», щоб усвідомити всю проблематичність раз установлених і безкритично на всі часи задержаних мірил тут і там панівної літературної оцінки. Взяти б лише до уваги декілька «милевих стовпів» московської літератури, щоб уловити її негативний ляйтмотив.
Не розклад московського суспільства й індивідуальної московської душі складається на оформлений літературний образ після прочитання Пушкінового «Євгенія Онєґіна»? Не викликає слідкування за життєвою кар’єрою цинічного душогубця Печоріна, Лермонтового «героя нашого часу», паралельних думок у сферу московських національних злочинів супроти поневолених Москвою народів? Не начеркнена в героїзованому Турґєнієвим Базарові початкова стадія «просвіченої» московської людини, що згодом еволюціонуватиме до большевизму? Невже інакший рефлекс серед московських прогресистів могла викликати, напр[иклад] лектура конспіраторських плянів «Бісів» Достоєвського, зокрема їхнього вождя Вєрховєнського, як не ідею всесвітньої конспірації, що її саме реалізують московські большевики? А не проповідується патологічної, квазихристиянської науки в «Ідіоті» Достоєвського? Не атакується основ християнської церкви в леґенді про великого інквізитора в його ж «Братях Карамазових»? Не дається виразу людоненависницьким поглядам у тім же творі хоча б такою реплікою Івана Карамазова, як «люблю людину, доки її не бачу»? Не ґльорифікується московського «православ’я, самодержав’я й народности» у «Війні й мирі» Толстого? І не висловлює ж «великий християнин», Толстой, суперечних з основами християнської релігії поглядів таки прямо, в циклі своїх моралізаторських писань, не то що устами літературних персонажів, як це робить Достоєвський, інший «великий християнин»? Не стягає традиційний світ моралі й законности в прірву Чернишевський у своєму публіцистичному, немистецькому творі, «Що робити?», або не робить того ж самого в більш літературному оформленні Чехов у своїх драмах, напр[иклад] у «Черешневому саді», чи в «Чайці»? Коли знищено в душі Бога, на Його місце ставлять обов’язково ідола, це один з виправданих історією фактів. Чим же іншим, як не знищенням у душі Бога і, в заміну, ідолопоклонством перед товпою, найменувати апотезу товпи з боку пролетарського письменника й політичного московсько-большевицького знаряддя, Максіма Ґорького, чим іншим вияснити його невпинні дитирамби на адресу опанованої низькими поштовхами анімальної людської маси, як це діється в безчисленних його писаннях, напр[иклад] у п’єсі «На дні»?
Виникає питання, чи того роду негативні, психологічні комплекси, про які була мова, характеристичні виключно для певних періодів у московській духовій творчості і тільки для певних прошарків московського суспільства, а чи, може, такий психологічний уклад запустив уже глибші коріння в московському національному світогляді й далеко переступив вузькі часові й просторові обмеження. Згадавши раніше про схожість загального літературного тону між творчістю такого виключного патологічного параґона, яким був Достоєвський, і поетичним надбанням представника народньої, можна б вижидати, здорової стихії, ще не зіпсутої дворянським переситом, чи пролетарською нуждою, яким міг був бути Єсєнін, що проте, як і Достоєвський, віднайшов себе щойно в бовтанні серед каламутних вод, ми частково відповіли вже на поставлене питання. Пригляньмося ж йому, з черги, щільніше.
Народня творчість – це одне з несфальшованих виразів національної духовости. Вникнувши глибше в суть, хоч би декількох типічних московських приказок, напр[иклад]: «Якщо в тебе сто рублів, закон на твоєму боці», «Закони прямі – судді криві», «Людина доти не злодій, доки не зловлять її на горя чому», «Молися Богові, але й чорта не дратуй», «Тут» і там чортові послужи, невідомо, чи й його послуг не буде потрібно», «Плюнь йому у вічі, а він тобі, це роса з неба», «Де чортові несила, там жінка зможе», «Німець може й добра людина, проте краще повісити його»[1], тощо, доходимо до ось яких висновків:
Московська людина втратила довір’я до закону та її репрезентантів, в московському світі немає пошани для жінки, до противника існує зневага, а то й ненависть, чужа є любов до ближнього, є відсутність пошани до себе самого, москвин загубив поняття моралі, правди, краси, добра, позбувся віри в Бога, піддався повністю нищівним силам зла.
Ці процеси ступневої деморалізації, дехристиянізації, навіть дегуманізації, яскраво помітні в хронологічній таблиці розвитку московського письменства, тільки ж важко встановити, де їм усім початок. Мабуть, не помилимось, коли зробимо здогад, що в сивій давнині. Характеристично, що ще в раннім періоді народньої творчости, напр[иклад] у «старинних», негативні духові елементи в їх московській редакції, у відмінність від куди вищої в етичному й моральному розумінні української редакції «старин», де вони відсутні, кидаються зразу в очі.
Типічно-московську брутальність, національну нетерпимість і замилування до образливих прозивань видно із такої, напр[иклад] фрази: Багатир, схопивши татарина за ногу, помахує ним, побиває ним ворогів, приговорює: «Крихкий татарин, не ламається, жиловатий собака, не перерветься»[2].
У відрізненій від мотиву справжньої приязні між людиною і твариною, що така зрозуміла й прикметна в українськім народнім епосі, московська редакція старин виявляє зневажливу й жорстоку поведінку зображуваного багатиря зо своїм супутником-конем: «Ілля Муромець б’є коня по крутих бедрах, пробиває шкіру до чорного м’яса…»[3]. Або дальше: Соловій-розбійник, штовхнувши коня під живіт, озивається: «Ой ти, вовчий корме, ти мішку трави…»[4].
Ще більше виразно виступають у старинах, що ілюструють тогочасний московський побут, неморальні елементи, зокрема мотиви подружньої зради. Після того, описується в циклі старин, як Святогор одружився, він «пішов із жінкою в шатро прохолоджуватися і різними забавами займатися…»[5]. Святогор згодом заснув, його ж, дружина, уздрівши над собою на дереві Іллю Муромця, взиває його: «Сходи вниз, сотвори зо мною любов, якщо ж не послухаєшся, розбуджу зараз же Святотора-багатиря й розкажу йому, що ти мене насильно на гріх навів…». Супроти чого Ілля, по думці засади, що «з бабою не зговоришся, із Святогором не справишся», «зліз із сирого дуба і виконав наказане діло»[6]. Такі ж мотиви подружньої зради, в додатку пестро перетикані сороміцькими виразами, знаходимо і в дальших старинах, зокрема в «Одруженні Альоші»[7].
Інтерес до тілесного, приземного, низького й брудного, прикметний для московської духовости ще в добу її формування, розгортався з часом постійно, із зростаючою наполегливістю, набираючи щораз більш відразливих і спотворених розмірів, аж у «Бісах» Достоєвського, якесь тисячоліття згодом, знайшов таку літературно оформлену несамовиту інкарнацію, як знасилування неповнолітньої дівчини «одним з імпозантних героїчних персонажів у всесвітній літературі»[8] і доведення її до самогубства, при обставині свідомої, цинічної співучасти «героя» в погубленні неповинної душі.
Негативні елементи задомовилися в московській літературі надобре і стали дедалі до того панівними, що їх у московському світі почали прямо що уважати чеснотами. Неґативний момент став насправді, як і не дивно, міркою літературної вартости. Будь-яке позитивне, світліше, одухотвореніше чи, назвімо, трансцендентне літературне зображення звикла московська критична думка вже з правила переносити в сферу наївного, нереального, відсталого, так, що нарешті «брудне», «реальне», зайняло в московській літературі позицію вартости, стало поняттям позитивним, тоді як «чисте», «ідеальне» набрало якогось негативного присмаку, стало в московській духовості, які в усій московській дійсності, вартостями небажаними.
Сутність запущеної московської душі як не можна краще увипуклиться, коли приведемо в дослівному перекладі уривки із «Сповіді» Достоєвського, з йото мрячного твору «Записки з підземелля», як і деякі дослідники письменницької творчости того духового представника демонічної московської стихії вважають квінтесенцією всього Достоєвського.
«Я», звірюється Достоєвський, – «хвора людина. Я – відразлива людина. Я – гидка людина… А втім, нічого й не знаю про природу моєї недуги, навіть точно не знаю, що саме болить мене»[9]. Дальша сповідь виявляє всю нікчемність і гидкість людської душі, у прямо шо застрашаючих розмірах: «Я був боягузом і невільником, проте я водночас уявляв, що так і годиться, і що мені все дозволено в силу посіданих потенцій вище розвинутої істоти. І не лише так я уявляв, а й насправді так воно було: був я боягузом і невільником. Кажу це без ніякого зніяковіння. Кожна, бо порядна людина нашої доби мусить бути боягузом і невільником. Це є нормальний стан. Людина створена для тієї єдиної цілі й завжди, в усіх часах, як раз порядна людина приневолена бути боягузом і рабом»[10]. Тут якнайвлучніше подано дві основні риси московської душі, до яких іще належало б додати жорстокість, бо вона виступає завжди в парі з духовим невільництвом і трусливістю, повною пасивністю в поборюванні зла, внутрішнього й зовнішнього. Піддавшися силам тьми, московська людина скерувала всю свою приховану лють на поборювання сил, що їх символізуємо поняттями «світла» й «добра». Роля української, світлої і свободолюбної духовости посеред цього мрячного світу духового рабства – в даному випадку не якась алегорія, але вловима історична дійсність. Процес падіння московської душі зілюстрований з роззброюючою одвертістю в дальших рядках сповіди Достоєвського з цитованого твору: «Чим більше був я свідомий існування добра й краси, тим глибше поринав у свій пропасний світ і тим більш не був готовий запастися в ньому до решти. А найголовніше в тому, що не було все це чимсь випадковим у мені, але, очевидно, так воно вже й мусіло бути. Те все проходило в мені так, як було б воно моїм найнормальнішим станом, ніякою мірою якоюсь хворобою чи здеправуванням; у висліді, дійшло до того, що в мені щезло будь-яке бажання боротися з тією розбещеністю»[11].
Що такий стан потопання в низьких інстинктах, при обставині повнісного непротивлення злу, був радше загальним, як індивідуальним душевним московським проявом, про те свідчить уся історія московського деспотичного царства темряви й процес розвитку пронизаної распутінськими психічними атрибутами духовости москвина.
Мережковський, упродовж якоїсь декади центральна фігура в усьому «модерністичному» московському літературному рухові, називаючи у своїй книзі «Толстой і Достоєвський» Толстого зовсім правильно «великим поганином» і «тайновидцем плоті», в той час, незрозуміло для нас, звеличує отого чи не ще більшого поганина й тайновидця плоті, Достоєвського, такими парадоксальними епітетами, як «великий християнин», «тайновидець духа»[12]. На виправдання Мережковського можна хіба навести обставину і його, типічної для москвина, духової незрівноважености. Книга «Толстой і Достоєвський». як потверджує вдумливий критик історії московської літератури Д. Мірський виявляє цілий лябіринт незорганізованої ментальности Мережковського, показує ґеометричну гойдалку постійних контрастів, зусильно плетені сіті його софістики. Книга, надто акцентуючи всюди месіяністичну ролю Москви «ілюструє [чергову трансформацію Мережковського – Р. К.] його перехід від західніх позицій до східніх, від європейського становища до суто московського»[13].
Комплекс розв’язности й нестійкости, в загальному, пересічної московської індивідуальности, що складається на її духову хаотичність і фізичну розперезаність, прозирає сливе з кожного духового продукту московського письменника, в минулому й сучасному, чи це буде меланхолійний сенсуалізм Буніна, чи безсоромна виставність хробачливої свідомости Розанова, а чи трусливий і самолюбний інтелектуалізм Пастернака. Зокрема з твору цього останнього «Доктор Живаґо», навіть у постаті квазипозитивного героя, Юрія Андреєвича Живаго, вилазить і шкірить зуби звір московської сучасности — безхарактерна, полігамічна людина. Всупереч почесному вирізненню цього твору підсовєтського письменника західньою критикою, даремно в ньому шукати якоїсь властивої клясичній західньоевропейській духовості високости думки, чи чистота порухів людської душі. Зате є реалізм, вірне відбиття пригнобливої московської дійсности.
Коли ж кинемо ще раз побіжним поглядом на основний перекрій духового потенціялу не так – здегенерованої московської інтелігенції, чи спрофанованого модерного совєтського пролетаря, але, здавалося б, «не зіпсутого» ще цивілізаційними «досягненнями» московського селянського суспільного прошарку, тоді в особі Єсєніна, цього «співця хуліганства й корчемного розгулля»[14], знайдемо ще одне, властиво зайве, підтвердження покутуючого в ницості й «тьмі кромішній» московського духового колобігу. Вже сам круг зацікавлень Єсєніна дуже проречистий: «Трясовини й болота», «Сповідь хулігана», «Країна негідників», «Чорний чоловік», «Сучий син», тощо. Тематика його поезій обмежується здебільшого описом емоційного впливу алкоголю на душу людини, напр[иклад]:
То ль как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь…
Або:
Но всю ночь напролет, до зари,
Я читаю стихи проституткам
И с бандитами жарю спирт…
А то знов жалюгідна сповідь:
Стыдно мне, что я в Бога верил,
Горько мне, что не верю теперь…
Або типічні московські погляди на щастя:
Счастье, говорил он,
Есть ловкость ума й рук,
Все неловкие души
За несчастных всегда известны…
Чи філософія:
«Жизнь есть ад, нет сил жить в этом аду…» Це, до речі, є й центральна ідея Єсєніна, висловлена в його показовому творі «Чорний чоловік», за голосами критики, «найміцнішого й воднораз найстрашнішого з усього, що створено Єсєніном»[15]. Як і треба було ожидати, нагулявшися вдосталь, покінчив Єсєнін самогубством.
Як, супроти висловлених і документованих вище прикладами уваг, визначити б нам суттєвий характер московської літератури? Негативна, аморальна, деструктивна? В рамках зв’язлої дефініції всіх вирахуваних упродовж статті показників було б, може, і багато; для вичерпання самої ж сутности питання ще не досить. В сенсі передання матеріалізації московської духовости й відтворення московської поганської дійсности, література цього агресивного й натуралістично-брутального народу є реалістична. Клясично й прикладово унагляднюється це довірочним знавцем московського матеріального й духового підсоння, національним московським поетом, Александром Блоком, який у своєму вірші-апострофі «Росія» поєднує реалістичні аспекти поетичної творчости з матеріалістично відчутою незавидною дійсністю. Приводимо в дослівному перекладі фрагмент згаданої апострофи, що в характеристичний спосіб видвигає притаманність духовости:
Грішити безсоромно,
Губити без надуми число недбалих днів і ночей,
А там, коли ще голова, тяжіє і болить від перепою,
З очима заскленими закрадатися до храму Божого…
це й є московська стихія, заключає автор.
В заключенні доводиться поставити заторкану проблему в ось якій площині: московська література – це віддзеркалення московської душі, якраз такої, якою вона й насправді є, від віків обтяжена незносним тягарем насилля над чужим і своїм власним сумлінням. Московська література – це несвідома чи, може, краще, підсвідома сповідь із тяжких земних гріхів. Ще належно духово не дозрівши, московська стихія розгорнулася, в сенсі духових і фізичних склонностей і наслідком специфічних історичних і ґеографічних умов, в суто негативному напрямку, вслід за чим вступила московська, людина на шлях фізичного розбою й ступневого духового виродження, звідкіль уже важко було знайти поворотну дорогу до органічного видужання. Комплекс тієї важкої до лікування недуги виступає в усій своїй ширині в принагідній сповіді московської душі, якою так образово можна б сприйняти різні форми й періоди московського письменства. Загально беручи, замітні вони зокрема наявністю крайніх настроїв, почувань і станів душі, від дикого, нічим не гальмованого розгулля пристрастей до найдальше доведеної пасивної контемпляції й самобичування, від садизму до мазохізму, від гедонізму до аскетизму, від мегаломанії до почуття меншовартости. У зв’язку з цим, виступають теж чітко в московській літературі типічні для москвинів психологічні процеси, відомі під назвою «незгоди з самим собою», а в загальнонаціональному масштабі – історіософічні форми московського месіянізму і подеколи протилежного йому іншого ірраціонального, на московському ґрунті вирощеного поняття, т[ак] зв[аного] «всесвітнього болю».
За умов таких душевно невирівняних індивідуальних і суспільних станів, що постійно присутні в московському психологічно-світоглядовому комплексі, про якісь стійкі морально-етичні критерії не може бути мови. Горе московській людині, що в неї стільки духових розладів, а ще більше горе жертві московської людини, що виставлена на жорстокі експерименти типічно незрівноваженої і, всупереч віковим змаганням до реалізму, насправді суєвірної, і раціональної московської духовости. Один з її яскравих форматів, ніби реалістична московська література, являється невідлучним супутником усіх кривих і чорних доріг московської історії. Кожний кривавий злам історичного шляху, Москви дізнає свого різкого замаркування в її літературі. За кожну п’ядь завойованої не московської землі доводиться московській нації платити непомірно високу ціну, – чергове викривлення, чергове зубожіння, чергове пониження, спустошення, падіння й виродження душі, що знаходить неминуче свою сейсмографічну нотацію в письменстві. Поскільки шлях виродження й дегуманізації пронизаної хворобливими й поганськими елементами московської літератури наскрізь пов’язаний із характером історії й бувальщини Москви, то й виздоровлення московської духовости так дуже обумовлене конечністю звороту московської нації від вузької й стрімкої «путі нечестивих» до широкого та прямого річища Христової правди, що, для всі однакова і для всіх зреалізована, становила б запоруку братерства вільних, здорових і гідних народів.
Роман КУХАР
(1959)
Публікація Романа ЯЦІВА
Стаття проілюстрована добіркою політичних карикатур Едварда Козака, які влучно розкривають ментальні риси московитів. Публікується за матеріалами українського журналу «Лис Микита» за 1962 та 1964 роки.
[1] В. G., Guerney: «А Treasury of Russian Literature», New York, 1943. 1038-1048 pp.
[2] Проф. Шамбинаго: «Русский народный епос» (післяслово), Москва, 1947, Стор. 325, 435.
[3] Там же, кн. II. «Илья в Киеве». Стор. 49.
[4] Там же, Стор. 52
[5] Там же. «Илья Муровец и Святогор», «Святогор и Микула Селянинович».
[6] Там же. Билина 7. «Илья Муромец и Святогор». Стор. 43-44.
[7] Там же. «Женитьба Алеши». Стор. 267.
[8] Таким, парадоксально, вважає Ставроґіна Томас Манн у своїх порівняннях Достоєвського з Ніцше.
[9] Достоєвський: «Записки з підземелля».
[10] Там же.
[11] Там же.
[12] D. S. Mirsky: «А History of Russian Literature», New York, 1949. 414 p.
[13] Ibid. 414-417 pp.
[14] C. Есенин: Избранные произведения, том І. Регенсбург, 1946. Cтop. 15. (Вступна стаття Вячеслава Завалішина).
[15] Там же. Стор. 17.
