Мар’ян Тирович та золота доба у мистецтві міжвоєнного Львова

283
Maр'ян Тирович, фот. http://biografik.up.krakow.pl; Львів, 1928-1939, фот. Національна бібліотека Полона
Maр'ян Тирович, фот. http://biografik.up.krakow.pl; Львів, 1928-1939, фот. Національна бібліотека Полона

Історію міжвоєнного Львова найкраще описували його мешканці, — свідки епохи, а інколи також і активні учасники її художнього процесу. Певне, найбільш ґрунтовні спогади про цю добу залишив львів’янин, польський історик преси Мар’ян Тирович.

У радянські часи цей період замовчувався, — тож після проголошення Незалежності України тим більша хвиля інформації накрила тих, хто взявся цікавитись цією лакуною вітчизняної історії.

Кращим джерелом інформації щодо тих часів у Галичині були мемуари, а також преса, що збереглася у кількох великих бібліотеках, — зокрема в колишньому Оссолінеумі, нині — у бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові. Преса, зокрема, давала можливість відновити перебіг культурних процесів Східної Галичини.

Одним з перших наважився заговорити про міжвоєнний період як дослідник мистецтва професор Пйотр Лукашевич. Його монографія «Творче об’єднання художників “Артес”: 1929–1935» була видана у Вроцлаві в 1975 році (в українському перекладі авторки статті у 2011 р.). Це об’єднання складалось з митців, що представляли провідні переконання своєї доби — та, певне, усі національності міжвоєнного міста Львова. Єжи Яніш, Людвік Тирович, Генрік Стренг, Маргіт-Райх та Роман Сельські, Отто Ган та деякі інші їхні колеги систематично влаштовували спільні виставки, котрі згодом послідовно описували професійні львівські арт-критики.

Брат-близнюк одного із співзасновників об’єднання, Людвіка Тировича, Мар’ян, згодом написав щонайменше дві книжки, котрі містили спогади про Львів: «У пошуках себе. Під львівським небом» (W poszukiwaniu siebie. Pod lwowskim niebem, Люблін, 1988) та «Спогади про культурне життя та звичаї Львова у 1918–1939 рр.» (Wspomnienia o życiu kulturalnym i obyczajowym Lwowa 1918–1939. Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1991). Він вчасно переїхав зі Львова до Кракова, однак цілком міг би погодитися, наприклад, з Й. Вітліном щодо того, що «не за Львовом тужимо після років розлуки, лише за самими собою у Львові»; що ностальгія по містах, де минула наша молодість, це насправді туга за самими собою саме у тих містах, саме у ті часи (Józef Wittlin. Mój Lwów, Warszawa, 1991).

Національний інститут імені Оссолінських, 1918, фот. Національна бібліотека Polona
Національний інститут імені Оссолінських, 1918, фот. Національна бібліотека Polona

Нині можна було б укласти осібний каталог спогадів, присвячених міжвоєнному Львову, зокрема артистичному. Найкращі книжки, на зразок «Високого замку» С. Лема, давно перекладені українською; інші, на зразок есею «Мій Львів» Юзефа Віттліна, лише чекають на своїх українських перекладачів та видавців. Суто наукова спроба каталогізації спогадів про Львів початку ХХ ст., — це, на жаль, не осібна книговидавнича серія котрогось з великих українських видавництв, а лишень ґрунтовна наукова стаття Ігоря Петрія «Характеристика мемуарних джерел до історії побуту Східної Галичини часу Першої Світової війни» ( Вісник Львівської комерційної академії, 2010, Вип. 9.).

Трапляється, інколи письменники, які не гребують ретельно досліджувати стародавню пресу, на зразок Юрія Винничука, виносять в колонках на шпальти сучасної періодики певні особливості культурних процесів Львова міжвоєнної доби. Для цього потрібні лише мета, час, натхнення — та знання польської мови, тому що провідні явища у тогочасному художньому процесі видавались переважно саме нею.

Національний інститут імені Оссолінських, Музей Любомирських, картинна галерея (міжвоєнний період), фот. Національна бібліотека Полона
Національний інститут імені Оссолінських, Музей Любомирських, картинна галерея (міжвоєнний період), фот. Національна бібліотека Полона

Нині сторінки історії культури міжвоєнного Львова поступово заповнюються також і кирилицею. І вже й вони поступово синтезують у собі досвід кращих представників усіх без винятку національних прошарків мультинаціонального тоді міста. Докладнішу історію, зокрема, родини Тировичів, що зробили чималий внесок до художнього процесу Східної, а потім і Західної Галичини — українці спершу дізнавались завдяки публікаціям, присвяченим групі «Артес». Однак загальні відомості про художника, Людвика Тировича, цілковито затьмарюють відомості про його брата, котрий, однак, вартий анітрохи не меншої уваги. Тому, що попри бездоганну пам’ять та книгоїдську уважність до деталей природженого, а згодом і фахового бібліофіла, Мар’ян Тирович у своїх спогадах поетизував міжвоєнний Львів у спосіб, неприступний людям, позбавленим таких якостей. Крізь відтворені ним у стилі «нон-фікшн», як тепер пишуть, тогочасні події проступає невловима, але осяжна, мов запах, атмосфера інтелектуального життя тогочасного міста Львова. Того Львова, культурними надбаннями та сучасними досягненнями якого так пишається нині більшість українців.

Найбільш докладні відомості про родину Тировичів українською можна дізнатись з публікацій, присвячених переважно Людвику. Одна з найкращих серед них, зокрема, повідомляє:

Одним з найяскравіших представників графіки 30-х років ХХ ст. був львівський художник Людвік Тирович (молодший). Його батьком був відомий у Львові скульптор, майстер декоративного різьблення Людвік Тирович (старший), котрий походив з вірмен. Власне, першими з роду Тировичів у Галичині оселилися батьки Людвіка старшого, які після поразки польського антиросійського повстання 1863 р. покинули м. Острог. Близько 1890 року скульптор одружується із Юзефою Іжикевич з Перемишля та оселяться у Львові. У родині народжується четверо синів, які згодом теж стануть відомими та шанованими містянами. Старший син, Тадеуш Тирович, за освітою інженер, випускник Львівської політехніки, після смерті батька в 1930 р. очолює родинну скульптурно-будівельну фірму, яку батько заснував у Львові в 1890 році. Середній, Станіслав (бл. 1886 — 24.04.1939), був архітектором, професором та живописцем-аматором, а з молодших близнюків — Мар’ян (1901–1990) став письменником та істориком, а Людвік (1901–1958) — відомим львівським художником-графіком. Саме Людвіку молодшому судилося відіграти важливу роль у розвитку графіки Львова у 30-х роках ХХ ст.

Докладніша стаття українською мовою про батька братів, Людвіка Тировича-старшого, також не надто велика, — однак чітко розкриває основну діяльність скульптора:

Людвік Тирович (1861–1930) на початку 20 століття керував однією з двох найвизначніших каменярських фірм у Львові (нарівні з майстернею Пер’є). Тирович походив із полонізованої вірменської родини, яка оселилася у Речі Посполитій століття тому, а в 60-х роках ХІХ ст. переїхала з Волині до Львова. Навчався скульптурі в художньо-промисловій школі у Львові у класі Тадеуша Вишньовецького та Юліуша Белтовського, а потім у Відні. […] Повернувшись із мистецьких подорожей Європою, Тирович відкрив власну каменярську фірму у Львові, на вулиці Пекарській, 95 (біля входу на Личаківський цвинтар). Місце розташування було обрано не випадково, майстерня спеціалізувалася насамперед на виробництві надгробків.

Мар’яну з публікаціями українською пощастило менше: їх наразі (станом на липень 2024 року) просто немає. Тож докладніші відомості про історика преси, що свідомо нотував події своєї юності, і саме таким чином мимоволі доклав зусиль до неймовірної поетизації феномену галицької ідентичності, потрібно шукати насамперед у польських бібліотеках.

Першою на запит імені Мар’яна Тировича реагує лаконічна і водночас докладна, як більшість укладених польською біографій, стаття, присвячена бібліофілу та історику преси з популярної інтернет-енциклопедії, — і ця стаття, на жаль, наразі не має перекладів на жодну іншу мову (станом на початок жовтня 2024 р. – ред.). Однак потрібно докласти трішки більше зусиль для того, щоби отримати варіант його біографії з надійніших першоджерел, — зокрема, сторінки, присвяченої авторам PSB, широко відомого та без перебільшення монументального видання Словника польських біографій. Зокрема, тут повідомляється наступне:

Мар’ян Тирович (1901–1989), історик Польщі ХІХ ст., дослідник преси та редактор першоджерел […]. Закінчив факультет історії в Університеті Яна Казимира у Львові, у 1926 отримав ступінь доктора; працював учителем у львівських гімназіях до 1939 р. Після війни переїхав до Кракова. З 1955 працював у Вищій педагогічній школі у Кракові, де у 1965 став асоційованим професором, а у 1988 — доктором Honoris causa. Водночас з 1955 року був доцентом Інституту Історії Польської академії наук, а у 1973–1983 також очолював Комісію Історії преси. Автор близько 300 наукових публікацій, серед яких кілька книжок біографій видатних особистостей. Протягом 1935–1988 співпрацював з редакцією Словника польських біографій; за цей час оприлюднив на його сторінках 284 біографії повстанців 11 листопада, емігрантів, підпільників та дієвців з Галичини.

Оголошення про публічну лекцію доктора Мар'яна Тировича «Львів та січневе повстання», Львів, 21 січня 1933 р., фот. Національна бібліотека Polona
Оголошення про публічну лекцію доктора Мар’яна Тировича «Львів та січневе повстання», Львів, 21 січня 1933 р., фот. Національна бібліотека Polona

У «Спогадах про культурне життя та звичаї Львова 1918–1939 років» відсутні жалісні інтонації. Тут немає жодної скарги на те, що минуле — минуло, а теперішнє зовсім на нього не схоже. Інколи думаєш, що автор мав на меті не впускати до тексту ностальгічних ноток, причому у жодній можливій формі.

Обкладинка книжки Мар'яна Тировича «Спогади про культурне життя та звичаї Львова 1918–1939 років», фот. репр. Даґмара Смольна
Обкладинка книжки Мар’яна Тировича «Спогади про культурне життя та звичаї Львова 1918–1939 років», фот. репр. Даґмара Смольна

Інтелектуальний тонус тексту приємно вражає, тому що з-під рядків сяє основне бажання автора: не втратити коштовний вантаж фактів, не помилитись з роками та прізвищами, не заплутати читача у хибному фактажі чи коментарях. Ці «Спогади…» — мовби зворотній бік «Високого замку» Станіслава Лема, де відтворення емоцій є важливою складовою фактури тексту. Тим не менше, ностальгія у тексті дуже навіть присутня. Однак уся вона складається з почуття, дуже схожого на радість від оповіді про часи, котрими варто справді пишатись. А отже, і любити також.

Пояснюючи жанр, чи, точніше, міждисциплінарність своєї книжки, автор у вступі зауважує:

Ця книжка […] є збіркою шести начерків спогадів щодо літературного життя, преси та гуманітарних наук, щодо художнього життя та звичаїв Львова та його мешканців. Але це не історія в строгому сенсі слова, — хоча пише її історик — цих величезних прошарків культури міста. Вона також не є спогадами, бо в ній бракує автобіографічного стафажу. […] Як той, хто описує факти та явища, спостерігаючи за людьми та їхніми учинками, а також їхніми звичаями та боротьбою, я дивився на все це найчастіше зблизька, часом — віддалік, занурений в атмосферу живої історії міста, що народжувалась на очах; я також вчувався у сантименти та темпераменти мешканців.

Вид з Високого Замку, Львів, 1938 р., фот. Національна бібліотека Polona
Вид з Високого Замку, Львів, 1938 р., фот. Національна бібліотека Polona

Тим, кому вивчення польської літератури, присвяченої Львову, здається підозрілим з точки зору плутанини національних ідентичностей, що нею грішить будь-яке велике українське місто, — і котра завжди була прикметною рисою столиці Східної Галичини, — наведу цитату, що, сподіваюсь, нейтралізує будь-які сумніви:

Виразна специфіка літературного середовища Львова обумовлювалась тим, що на цій території перехрещувались різні етнічні елементи, часто цілковито одне одному чужі: вірменський, український, єврейський, німецький, вже не кажучи про слабші впливи: чехів, угорців, словаків. Цей сплав з польщизною в галузі літературної мови стосувався також сфери побутових звичаїв, мистецтва, релігійних понять та матеріальної культури.

Жодних преференцій. Жодних перетягувань ковдри на користь тієї чи іншої нації. На його думку, специфіка унікальної львівської культури полягала у сплаві багатьох культур; в тому, що пізніше також і у Європі назвуть політикою плавильного казана. Тому, що найбільшою чеснотою справжнього науковця була, є та буде найперше об’єктивність. Тому, що Мар’ян Тирович прагнув переповісти найкращі риси Львова, котрі він запам’ятав. Врешті, тому, що йому важили не походження, а вчинки та творчі досягнення людей, а також їхні характери, — тобто не вроджені якості, а речі, що залежали від вільного вибору кожної особистості. Дехто вважає таке ставлення виявом культури у первісному, — ошатному і прекраснодушному — сенсі цього слова.

Що стосується структури книжки, то вона містить лише шість розділів: Літературний Парнас; Преса та журналісти під Високим Замком; Львівська гуманістика — світила та інституції; Мистецтво Львова; Львів’яни, їхні розваги, суспільне та культурне життя; та Над могилами батьків міста. Окрім вступної статті Юліана Машланка (Julian Maślanka) та лаконічного авторського вступу, ця книжка — що цілком природно для твору історика преси, — містить іменний покажчик, безцінний для дослідників культури Галичини, а також перелік ілюстрацій.

Кожен розділ містить приблизно двадцять підрозділів, присвячених осібним темам. Для прикладу, в розділі, присвяченому історії львівського мистецтва міжвоєнної доби, описані: «Експресіонізм під Високим Замком»; «Народження авангарду»; «Приватні школи живопису»; «Нові творчі спілки» тощо. Історія львівської літератури містить «Спробу періодизації львівської літератури у ХХ ст.»; «Моральні та матеріальні обставини письменників у перші роки незалежності»; серед есеїв, присвячених історії журналістики, є спостереження щодо «Традиції журналістики столиці Галичини в добу автономії», «Наукові часописи та їх провідні співробітники»; «Народження “Сигналів” та їхні редактори» тощо. Кожен такий есей містить імпульс ледь не до дослідження на рівні дисертації: тому, що описана пильно, з надзвичайною увагою до деталей, а також з тією прискіпливістю, котру надає лише щира приязнь. Чіткість структури оповіді тим часом, — в т. ч. завдяки іменному покажчику, — дозволяє ставитись до книжки як до напрочуд якісного довідника. Але легкий, приязний, дружній тон автора дозволяє читати ці розділи так, як читають розважальну літературу: насамперед напрочуд легко. Досвід, набутий Мар’яном Тировичем на момент створення цієї книжки, дозволяв йому робити точні узагальнення, дивовижні, серед іншого, поєднанням реалістичного погляду на речі та чудової доброзичливості. Він писав:

Життя мистецтва, як і біологічне, не терпить простоювання. Джерела вітальності б’ють із тим більшою силою, чим більше були стримувані в динамічному процесі свого розвитку.

Однак історик перебиває у цьому тексті як письменника, так і філософа:

Звільненню Польщі з неволі супроводжувалось радикальними змінами в мистецтві, особливо в області мистецтва образотворчого. […] Однак я не хочу і не можу не замислюватись над питанням про те, які феномени […] могли формувати ментальність та емоції спільноти в такому складному з багатьох точок зору людському середовищі, яким був Львів.

Йому неважко написати про те, що дехто з митців «заради хлібу», — в сенсі найперше задля заробітку, — займався викладанням чи замовними портретами «будуарних жінок», писав краєвиди, котрі добре продавались, чи військові листівки. Чи, описуючи появу експресіонізму у Львові, чітко вказувати, хто з критиків був у захваті від нового мистецтва, а хто — гостро критикував його за «вбогість і відсутність оригінальності».

В анотації автора цієї книжки називають «kolekcjonerem leopolitanów», — і цей вислів навряд можна перекласти українською менше ніж складнопідрядним реченням, котре однак нічого не пояснить. Однак, як на мене, Мар’ян Тирович не був колекціонером львівських типажів. Він просто зумів поєднати кращі риси всіх своїх професій задля однієї мети: точного відтворення гуманітарної еліти Львова, серед якої він зростав і яку, безперечно, дуже любив. Менш сентиментальним читачам інформаційна насиченість тексту дасть немало матеріалів для наукових чи популяризаторських текстів. А от емоційно заангажовані матимуть чудову змогу побачити Львів 1918–1939 років очима освіченої, розумної та напрочуд порядної людини. Тож цю книжку можна рекомендувати усім без винятку читачам, яким цікава історія та, головне, атмосфера Львова першої половини ХХ століття.

Дана ПІНЧЕВСЬКА

Джерело: Culture.pl

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються дані ваших коментарів.