У роки Першої світової війни начальником телефонно-телеграфної станції в Луцьку був Сергій Вавілов, пізніше – відомий фізик, академік. Разом з Черенковим дослідив люмінесценцію середовища під дією гамма-променів, за що останній отримав Нобелівську премію (ефект Вавілова-Черенкова).
Вавілов залишив спогади та враження від перебування в Луцьку в 1916 році. У щоденнику він описує атмосферу, настрій і навіть пише вірш про місто. Луцьк йому здався аристократичним, а війна – нудною і не потрібною. І все ж він постійно думав про фізику.
Запис від 1 жовтня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Безнадійно починаю цю маленьку книжечку. Знову зима попереду. У минулому році зима була потрібна. Зараз вона зайва і нудна. Приватного, особистого життя у мене немає, і лише Бог знає, для кого і чого живу. Ні для людей – їх не люблю, ні для Бога – його не знаю, але і ні для себе. Для кого ж? Але живу і завжди зайнятий. Так нехай і буде.
Шуми, шуми, слухняне вітрило,
Хвилюйся піді мною похмурий океан.
Кому слухняне? Бог знає.
Зима в Луцьку. Місто стародавнє, і у нього є дух аристократичності, дякую Богу за це. Давнє місто, книги, приємна робота – жити ще можна і філософствувати не варто. Не варто замислюватися про кінець цієї книжечки, про те, що там буде написано, все буде так само. Війна зробила людей ще більшими диваками, ніж вони були раніше.
Запис від 28 листопада 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Гниющей осени тоскливые туманы
Ползут и кружатся по улицам кривым
И дряхлым стариком, печальным и седым
Чуть дышит Луцк, окуренный дурманом.
В тяжелом сне покинул монастырь
И башен замка гордые скелеты,
Не смыла их волна упрямой Леты
И пощадила окровавленная Стырь.
Одни, одни среди полей печальных
О, камни прошлого! Вы слава иль укор?
О чем вы шепчете, потупя тусклый взор,
Толпе чужой, крикливой и нахальной?
Вы гром без молнии, зарницы без громов,
Нетленные, седые Саламандры.
Ваш шепот — стон всеведущей Кассандры,
И чувствую его, не понимая слов.
Це я про луцьке каміння, а луцькі люди ще трагічніші і сумніші. Євреї, солдати і безвихідна безнадійність всюди. Життя треба прожити «граючи», щоб смерть не стирчала над кожним кроком і не світила моторошним маяком. Вже взагалі жити «важко», а грати більшості і зовсім не під силу. Але чому все-таки люди живуть? Невже немає цього істинного, ясного як 2х2, для кого кожен крок людини і людей істинно потрібен.
Ну, а втім, про це думати не варто! Якщо є – слава Богу, немає – життя саме собою скінчиться, а поки «граю», нічого не виграю, але дні проходять. Я люблю те, біля чого немає живих людей: фізику і старовину. Поза людьми все-таки не так страшно, тобто не страшно (дурне слово), але не так сумно, нудно і безнадійно.
Запис від 1 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Дні проходять, як ніби, так і треба. Німці б’ють і тиснуть нещасних румунів – а нам тут ні тепло, ні холодно. У нас тут життя і сліду немає. Їздив на автомобілі на пеленгаторну станцію. Радіотелеграф зараз в армії суцільне окозамилювання, і доводиться розкривати воістину обурливі речі, простимі тільки тому, що росіяни ми такі, що нас «аршином не обміряєш». Всі ці Гриші, немов у казці, дикій папуаській.
Запис від 3 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Все йде рівномірно і нудно, як годинник. Всім, по суті, абсолютно нічого робити, тому раді будь-якій дрібниці, щоб у ній затриматись найдовше і вбити години і дні. Я тут, здається, єдина людина, якій є користь від радіотелеграфу для себе «per futurum».
Запис від 5 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Наша радіодивізія це храм «блудословія», «паперомаранія» і, врешті-решт, безглузда білка в колесі. Як можуть в ньому жити «інші» – зрозуміти не можу. Адже це органічна «нечесність». Я тут, тому що фізик. Нещодавно розшукав я, «вивчаючи» зведення південно-західного фронту, такий скандал з пеленгацією, від якого мали б почервоніти всі радіотелеграфісти – але нічого, як з гусака вода. Військова служба це такий привид і буття потойбічне, що в ній все зійде. Живуть від обіду до вечері, і дні проходять повільно-повільно. Новин тут немає, а там – б’ють румунів, Бухарест не сьогодні завтра візьметься, а переможниця – німецька свиня ятрить і зловтішається в своїх радіотелеграмах.
Запис від 13 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Жахлива і обурлива новина. Німці запропонували мир. Дізналися це, комбінуючи уривки кепсько прийнятих радіограм «Armees und Flotte Befehl», дані чомусь німецькою та італійською мовою. Чому це жахливо і обурливо? По-перше, тому що це – пропозиція князю стати лакеєм, а по-друге, тому що це обурливо … Вночі. Повернувся з повірки варти. Ніч тиха, тепла, місячна, а вдалині сердито ревуть гармати. Так краще. Це «мирні переговори», а так спокійніше, і звичніше.
Запис від 14 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Трагічне це число. 1914 рік. З тих пір якось все на спад пішло, випарувалася тепла метафізика і пафос перших днів війни, настали сумні військові будні. Ніч 1-го грудня, пам’ятаю до самих дрібниць, як ми йшли, знімаючи лінію, «мужики» і «баби» продавали сірники, зайшов напитися води в якусь халупу, потім чайна, потім похід по варшавському шосе, бруд, прожектора, ліхтарі, відстав і з Мухіним ночував в якийсь халупі. Так! Їхав у візку з гусаком, зариті в сіно. А як хочеться колишнього щастя-нещастя, колишнього пафосу, віри і розпачу, і тільки. Та надія і залишилася – на божественну Симетрію, на те, що кінець буде схожий на початок і що могутня симфонія війни, пройшовши початкове allegro, болісне нудне adagio, загримить переможним фінальним allegrissimo. Cлава Богу, ще є надія.
Запис від 21 грудня 1916 р. Луцьк, Волинська губернія
Завтра поїду у відпустку. І знову відпустки боюся. Страшно боюся смутку московського дому. Тут на війні життя таке просте, і туга, і нудьга майже іграшкові, дитячі – там все «насправді», і туга там – ціла трагедія.
Я світу боюся більше, ніж війни. Ну, поїдемо-побачимо.
Джерело: http://www.hroniky.com
