Якщо перші кінокласики прийшли в кінематограф з інших професій, то вже друге покоління або отримало спеціальну освіту, або вийшло з кіносередовища адептів нової Музи. Такі середовища формувалися навколо кіноклубів, кіноаматорів і кіножурналів.
Прагнення створити у Львові українське кіновиробництво спонукало прихильників цієї ідеї почати з журналу. 15 вересня 1930 року вийшов перший номер двотижневого журналу кінематографії “Кіно” під редакцією Соні Куликівни. Вона працювала секретаркою у адвоката Пилипа Невина, тому адреса редакції зазначена на місці основної її праці – Бляхарська, 8, перший поверх.
«Випускаємо в світ журнал “Кіно”, присвячений кінофільмовій індустрії. Цим почином хочемо бодай частинно заспокоїти одну з найбільше пекучих і актуальних ділянок у нашому економічному і культурному житті… Культурні народи кинули в посліднім десятиліттю всі свої капітали і сили в кінофільмову ділянку і стараються своїми досягненнями випередити одні других. Ми не гірші від них і не сміємо остатися позаду. Крихітку доброї волі та витривалості, а не тільки що доженемо, а й переженемо інші народи.
Всіх симпатиків десятої Музи, – а їх є на кожний випадок понад 60% між нами, – просимо до співпраці і допомоги нам в реалізованню початого нами діла!” – проголошувала редакційна стаття 1-го номеру.
Треба віддати належне цій горстці ентузіастів, хоча не всі їхні сподівання здійснилися: економічна криза посилювалася, і громадянство не змогло їх підтримати. Журнал виходив регулярно, спочатку – на 16-ти сторінках формату А-4, з кольоровою обкладинкою і чорно-білими ілюстраціями і мав інформаційно-освітний характер. Наприкінці 1932 року журнал стає тоншим, та вже не претендує на назву журналу, в ньому замість фотосторінки з’являється сторінка, присвячена театрові, під редакцією О.Степового. У 1936 році “Кіно” з’являється вже нерегулярно і згодом припиняє своє існування. Спочатку при журналі створюється прокатна фірма “Соня-фільм” – найбільшим її касовим успіхом була демонстрація в Народному Домі фільму “Тарас Шевченко”, знятого Чардиніним на “Українфільмі”, – та студія з такою ж назвою, що спромоглася зняти кілька культурфільмів, напевно, завдяки Юліану Дорошу.
Прибутки з цих заходів не змогли покрити зростаючі видатки. Передплатників ставало менше, та й ті не завжди оплачували надходження журналу. Один з читачів віддавав свою землю і пропонував створити акціонерну студію, але на його пропозицію відгукнулося лише 200 передплатників журналу. При незначній вартості запропонованих акцій цього зриву патріотизму було замало, а багатших меценатів не знаходилося.
І все ж “Кіно” виконувало свою просвітну місію. Згуртував журнал людей, зацікавлених також театром і фотомистецтвом, – пізніше вони почнуть видавати журнал “Світло й тінь”, що після тривалої перерви продовжує своє існування на відміну від свого менш щасливого попередника – “Кіно” (йдеться про відновлений фотохудожником Василем Пилип’юком випуск журналу “Світло й тінь”, що виходив у Львові впродовж 1991-1998 рр. – ред.)
Журнал провадить за свій кошт конкурси фотогенічності та намагається посприяти переможцям зробити кінокар’єру за кордоном. Серед дописувачів, яких було близько півсотні, найповажніші теоретичні статті писав Володимир Гумецький, магістр філософії, який змалку мріяв про професію кінооператора, але за браком коштів не зумів здійснити свою мрію. Якось він написав листа на адресу: Париж, Монмартр, Ежену Деславу (Євгену Слабченку) – вже відомому на той час режисеру французької “Авангарди”, отримав відповідь з порадами, як починати кінокар’єру. Гумецький написав понад 30 поважних статей, деякі – з продовженням, що були його переосмисленнями естетичних та технічних засад кінематографу, запозичених з німецької кіно-літератури і, передусім, – журналу “Ліхтбільдбюне”. Найбільше після нього статей написали співредактори: Соня Куликівна та Ярослав Бохенський (Яро) (19)- на тему історії кіно, Л.Сіра (12) – про кінодіячів, Ю.Дорош (11) – про кіно-фототехніку. Писали в журнал статті Р.Мішкевич, власник студії “Террафільм” у Брно, та Е.Деслав. Останні планували зняти фільм на гуцульську тематику, для чого був оголошений конкурс сценаріїв, але влада не дозволила групі знімати в прикордонній зоні, т.ч. співпраця не відбулася.
Журнал, на відміну від іншої львівської преси, не реагував на репресії в Україні і друкував лише факти, пов’язані з кіновиробництвом, що привело до конфлікту з журналом одного з дописувачів, поета Анатоля Курдидика. Але не можна вважати позицію редакції аполітичною – події в Німеччині трактувалися в замітках однозначно критично, що не завадило журналу довгий час залишатися в спецфонді.
Залишається пошкодувати, що такої посвяти Х-тій Музі, яка була у авторів “Кіно”, вже немає у наступних поколінь львів’ян.
Роман БУЧКО
Джерело: “Галицька брама”, 1996, грудень, № 24. – С. 5.
