Ще, коли мешкав у Львові в 1939 році, Станіслав Лем отримав водійське посвідчення і мріяв про власне авто. Але перший автомобіль вдалось придбати лише через 20 років. Була це одна з перших моделей “Трабанту” AWZ P70.
Але за рік він в ній розчарувався і купив нову автівку. Це був суперовий,як на той час, дводверний Wartburg 313 Sport. На жаль, машина, яка і сьогодні є дорогою колекційною рідкістю, хоч і виглядала гламурно, але для письменника виявилася скарбничкою, що не мала дна.
Зрештою, усі машини Станіслава Лема дуже часто ламались, що пов’язано було з його любов’ю до “острей язди по марних дрогах”. Тому цієї машини довелось позбутись. Потім недовго був власником звичайного “Вартбурга” в стадартному виконанні.
Після продукції з НДР настав час для першого “справжнього західного” автомобіля – Fiat 1800. Куплений у варшавському автосалоні, новенький, останній. Радість тривала кілька десятків кілометрів . Вже по дорозі зі столиці замиготіла червона лампочка, що сигналізувала про різке падіння тиску масла, яке просто витекло з піддону. Пізніше, через недбало встановлене лобове скло, вода лилася в салон автомобіля. Згодом почала облазити обшивка сидінь, потім зламалося запалювання, з’явилися проблеми з ГРМ. Поломка за поломкою.
Наступним був куплений в 1971 році Fiat 125p, який проїхавши 25 тис. км, став жертвою серйозної аварії. Автівка письменника при ударі сильно програла в міцності польському аналогу “Побєди”, моцній “Варшаві”, і не підлягала відновленню.
На щастя, на той час творець “Соляріса” вже отримував такі високі гонорари в іноземній валюті і міг дозволити собі купити дійсно висококласний автомобіль. Він сів за кермо Mercedes і залишився вірним цій марці до кінця життя. Це не означає, що авто було бездоганне. Через рік він поскаржився в листі, що автомобілі Mercedes не такі міцні, як раніше. Та всеж у 1981 році він купив Мерседеса з яким не розлучався 27 років.
Станіслав Лем не лише любив машини і з задоволенням їздив на них, а й писав про них. Наприклад, у статті, опублікованій у 1957 році в тижневику Przekrój, він визначив роль індивідуальної моторізації в Польщі так: “Приватний самохуд служить нам, насамперед, для того, щоб блищати, розправляти павичий хвіст, встромляти ніж у серця друзів і потихеньку обертати його. По-друге, не їздити трамваями, потягами (…) По-третє, для подорожей.”
Пристрасть Станіслава Лема до автомобілів проявилась у розповіді про його подорож до Чехословаччини. Він пише про швидкості, до яких зміг розігнати свою машину (тоді ще Wartburg), якість місцевих доріг, витрату палива, перегони з іншими водіями, незначні зіткнення на парковках,тощо. Про місцеві розваги, враження від Праги, оглянуті пам’ятки – ні слова.
На жаль наш земляк так і не відвідав після війни свій рідний Львів , хоч, напевно, мав таку можливість. На то були в нього особисті причини.
Наостанок варто додати, що останнє авто Станіслава Лема – канаркового кольору Mercedes 280 SE 1981 року з бензиновим двигуном об’ємом 2,8 л і потужністю 185 к.с. , за рішенням сім’ї , через два роки після смерті письменника ,був проданий на благодійному аукціоні.
