Любов може багато, або романтичні історії Львова

1397
Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.
Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.

На початку ХХ століття вулицями Львова гуляла сентиментальна пісенька, приспів якої починався словами: «А видиш,Левицький, що любов може». Сюжетом для створення пісеньки послужив реальний трагічний випадок. У приміщеннях Університету «Львівська Політехніка» на теперішній вулиці Князя Романа майже два століття тому у колишньому монастирі кармелітів було влаштовано тюрму. Як свідчить меморіальна дошка на будівлі, тут у 1877-1878 роках відбував покарання Іван Франко.

Трамвай на вул. Баторія (зараз – вул. Князя Романа), 1915 р.
Трамвай на вул. Баторія (зараз – вул. Князя Романа), 1915 р.

А у 1912 році в одній із камер цієї тюрми очікував на смертний вирок заможний львівський адвокат, директор Банку Гандльового Станіслав Левицький. Представник львівської золотої молоді, відомий спортсмен-велосипедист був засуджений на смерть за вбивство на грунті ревнощів своєї заміжньої коханки, акторки львівської опери Яніни Огінської Шендерович. Батько злочинця, один із найбагатших торгівців Львова, намагався врятувати сина шляхом визнання його лікарською комісією недієздатним, але з цього нічого не вийшло. Тоді ревнивець вирішив не чекати смерті від рук ката і випив таємно передану йому до камери отруту.. «А видиш, Левицький, що любов може…»

Палац справедливості, вул. Князя Романа, №1/3
Палац справедливості, вул. Князя Романа, №1/3

Стіни цієї в’язниці бачили приклади й самовідданого жіночого кохання. Майже півтора століття тому, у 80-х і 40-х ща роках ХІХ століття протягом багатьох років під ці стіни приходили дві дівчини, аби підтримати своїх коханих, котрі потрапили за грати. До історії увійшли Амелія Радзішевська і Олександра Свободівна, яких в’язні охрестили «Ціпця» і «Чорна лапка». Першу так назвали за дитячий вигляд, а другу – за незмінні чорні рукавички, в яких вона завжди приходила сюди, на тодішню вулицю Баторего. Іноді, гуляючи у дворі тюрми, арештанти бачили лише тендітну ручку у чорній рукавичці, яка помахувала їм через віконечко на горищі сусідньої кам’яниці. «Ціпця» таки дочекалася свого коханого і згодом взяла з ним шлюб.

Ще у кінці ХVІІІ століття на північній околиці Львова, десь неподалік Збоїщ, стояли дві кам’яні скульптури. Вони були начебто поставлені на тому місці, де через суперечку за прихильність дівчини двоє мешканців передмістя влаштували дуель. Під час поєдинку обоє загинули.

Валерій Лозінський (1837-1861)
Валерій Лозінський (1837-1861)

Романтичні легенди про закоханих дуелянтів дуже подобались львів’янам, а ось реальний випадок з 1861 року. Жили собі у Львові два старі і добрі колеги, обидва відомі львівські письменники – Валери Лозінський і Кароль Цішевський. Кароль необачно познайомив друга зі своєю нареченою і той, не гаючи часу, почав добиватися її схильності. Від колишнього колєгування не залишилося й сліду. Обидва почали образливо висловлюватись на адресу один одного у своїх письменницьких памфлетах.

Після літературних образ Лозінський нарешті послав до свого найкращого товариша секундантів. Дуель відбулася 10 січня 1861 року між вулицями Калічою і Цитадельною. Суперники билися на шаблях. Лозінський, цей «львівський Дюма», як його називали в літературних колах, був нижчим на зріст і недобачав, тому Цішевський мав суттєву перевагу. Лозінський поранив суперника у передпліччя, але той зумів завдати удару у відповідь, розрубавши супернику скроню.

Початок підгір’я Цитаделі, що йде від вул. Каліча гора (фото Тетяна Жернова 2015р)
Початок підгір’я Цитаделі, що йде від вул. Каліча гора (фото Тетяна Жернова 2015р)

Через декілька днів Лозінський помер. Його похорон супроводжувався великим вуличним походом. Кримінальна справа, відкрита проти Цішевського закінчилась нічим, оскільки тому вдалося довести слідству, і це підтвердило багато свідків, що смертельна рана була завдана його другові випадково під час спортивного фехтування.

Але життя переможця у цій дуелі закінчилось теж трагічно. Відсидівши вже пізніше півроку у тюрмі за критику австрійський властей, він так і не зміг відновити свого втраченого за гратами здоров’я і помер 1867 року.

Багато історій трагічного львівського кохання на передмістях знайшло свій відбиток у славнозвісних батярських піснях. Найвідомішою є балада про панну Францішку, теж свого роду історія про львівських Ромео і Джульєтту.

Пісню написав відомий львівський поет Генрик Збєжховський. Це той самий рекордсмен, який міг просидіти, не виходячи з кнайпи три доби. До речі він там і писав свої твори, а хлопчик кур’єр просто з ресторану «Атляс» доносив вірші і статті до редакцій львівських газет. Сюжет з панною Францішкою був надзвичайно популярний, за нього сперечалися навіть різні львівські райони. На Клепарові співали: «На Кліпарові за рогатками», на Личакові »На Личакові за рогатками».. Отже за міськими рогатками, а це були ніби перепускні пункти до міста, мешкала собі з батьками гарна,як ангел і спритна, як мишка, панна Францішка – донька багатого різника. А недалеко від родини різника мешкав молодий бідний фриз’єрчик, який щоранку заходив до лавки і купував кишку лише для того, щоб зайвий раз побачити свою кохану. Францішка відповідала фриз’єрчику взаємністю. Закохані вирішили одружитися, але батько дівчини став на заваді. Він оголосив, що ніколи не погодиться на цей шлюб. Закохані у розпачі вирішили померти і з’їли отруєну кишку. Обоє були поховані в одній могилі. Так розповідає легенда, втілена у сюжеті пісні, а ось хроніка тогочасних львівських газет, зібрана письменником Юрієм Винничуком:

Закохана пара, фото початку ХХ століття
Закохана пара, фото початку ХХ століття

1 листопада 1919 року. Самогубство наречених. В готелі «Під Золотим Левом» на Фурманській поселилася пара наречених – Ян Зелеп і Софія Лапанівна. Два дні вони ніде не виходили. На другий день після десятої ранку кельнер, відкривши номер, побачив їх мертвими у калюжах крові з глибокими ножовими ранами в ділянці серця. У передсмертному листі самогубці написали, що вчинили це через брак матеріальних коштів для існування.

26 серпня 1923 року. Готельова з «Сіті» 18-літня Апольонія М. прийняла вчора о 7 ранку велику дозу сублімати. Привід – нещасливе кохання.

Прощання, між 1910–1930 рр. Джерело: https://polona.pl
Прощання, між 1910–1930 рр. Джерело: https://polona.pl

15 березня 1932 року. В готелі «Польонія» на вулиці Баторія 28-літній одружений робітник Іван Лисецький та його двадцятирічна коханка Софія Прусак вирішили покінчити життя самогубством через неможливість спільного життя. Лисецький за згодою коханки стріляв у неї, потім у себе. Рана Софії виявилась поверхневою, а Лисецькому куля зачепила ділянку серця. На щастя, обоє коханців залишилися живими.

Площа Ринок

10 вересня 1936 року під час забави в ресторації Йосифа Котовича в Ринку, 25 намагалися відібрати собі життя Казимира Козакова, розлучена, і Францішек Петрас, механік. Причина рішучого кроку – неможливість легального шлюбу. Казимира зужила 30 пігулок «когутиків», тобто пігулок на сон, а Петрас випив значну кількість пруської кислоти. Обох коханців завезли до шпиталю і вони залишилися жити.

Можливо, на щастя таких випадків у сучасному Львові практично немає. Але можливо, на жаль, ми вже не вміємо так шалено кохати, як наші прадідусі і прабабці? Чи справді не вміємо?..

Ілько ЛЕМКО

Джерело: Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: «Апріорі», 2008.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.