Любіть свій край – і ворог швидко щезне, або забуте майже пророцтво Франка

0
3733
Іван Кейван. Іван Франко. Едмонтон, 1966
Іван Кейван. Іван Франко. Едмонтон, 1966

На Святвечір 5 січня 1883 року (тоді Різдво було ще 6 січня, а Святвечір 5-го) у газеті «Діло» Іван Франко опублікував «Святвечірню казку».

Про це пише на своїй сторінці у фейсбуці науковець та політик Іван Матковський.

Сторінка газети ""Діло". Фото зі сторінки Івана Матковського
Сторінка газети “”Діло”. Фото зі сторінки Івана Матковського

І як то в казці буває, Іван Франко тільки опублікував алегорію у 1883 році, а події зображував перелому 2019/2020 років:

Схилившись о вікно, сиджу я в час вечірний,
І зір мій мчить в простір глухий, мрачний, безмірний;
І думи в світ летять, в хатки низькі й палати,
Як буде мир Христа рожденного витати.
Бо вечір се святий; палає світло всюди,
І огник радости у кождій тліє груди!

«Ось вісімнадцять сот вісімдесят три літа,
Як Той родивсь, що став учитель, світло світа,
Що за слова любви умер на хрестнім древі,
За правду завіщав усім вінці терневі!
І справджується Твій завіт болющий, Христе!

Чи в світі виросло любви насіння чисте,
Що сіяв Ти, – чи став щасливший, кращий він,
Не знаю; тілько те осталося без змін,
Що за кровавий труд заплатою єсть голод,
Що волю й дотепер б’є самоволі молот,
Що гонять за любов, за правду висмівають,
Що втішнії сумних, голодних ситі лають!»

Оттак у самоті я думав; в тьмі кімнати
Так сумно, важко тут те свято зустрічати
Без слова любого, без друга і без роду;
Я рад був з каменем на шиї скочить в воду.

А втім нараз – се що заблисло в моїй хаті,
Мов сонічко зійшло і блиски ллє багаті?
Мій зір осліплений схилився вниз в тій хвили, –
А втім почувся звук, так ніжний, чистий, милий,
Що, мов роса свята, на серце впав зболіле:
«Невже ж ко мні любов тобі вже надоїла?»

Я зір підняв – і глянь: в надземній красоті
Стояла женщина – не в сріблі-золоті,
А в простім, хоч зовсім не вбогім, чистім строю,
З лицем, осяяним здоров’ям і красою,
І з мислі виразом могучим на чолі,
І з оком, що пройма глуб серця і цілі
Простори земнії обнять здається в силі.

«Хто ти? – промовив я. – Слова твої так милі,
Знайомий так твій вид і голос серцю близький, –
Та чи любить тебе я не занадто низький?»

«Ні ти, ані ніхто мені по роду рідний,
Коли любить мене не стане сам негідний.
Та нині свято; всі веселі, як хто може, –
То й прикро думать так на самоті, небоже.
О, знаю й я той біль! Недавно сумувала
І я так в самоті, відрадоньки не мала.
Хоч я між сестрами, як бачиш, не послідна
Красою й розумом, – та що ж, тому що бідна,
То й власний рід мене цуравсь, – і много-много
Днів так сиділа я серед плачу гіркого…
Та днесь не ті часи, – сьогодні й я вже маю
Коханую рідню, – і днесь її збираю
На братній пир. Ходи! І ти ж рідня мені!»

І понеслись ми враз на крилах херувима,
І став весь руський край у нас перед очима,
Широкий, килимом укритий сніговим,
І небо яснеє зорілося над ним.

«Отсе рідня моя! Отсе моя держава,
Мої терпіння всі, моя будучність, слава:
Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,
Отеє, сини мої, мій чудний край – для вас!
Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,
І швидко власть чужа пропаде з сего поля!
Не стане тих, що днесь на вас наругу зводять,
І щезне сила їх, мов мгли нічні проходять».

І повела мене вона в сільськії хати.
«Ходім народові з тим святом щедрувати!»
Де стріне біль, нужду, там і потіху лишить;
Де плач, ридання, жаль – гіркії сльози втишить;
Де чути звук пісень, там в серцях нехолодних
Розбудить жаль, любов до вбогих і голодних.
І за її слідом меншає горе всюди,
Росте надія, сил більшіє в кождій груди.

«Ходім до пастирів народа!» – знов сказала,
В віконця яснії попівські заглядала.
І наче той дзвінок вечірньою порою,
Так клич її лунав, мов поклик той до бою:
«Ставайте дружно всі, і згідно всі, і сміло, –
Бо ваших рук важке, святе чекає діло!
Ви – сіль сеї землі! Як звітріє вона, –
То чим посолять хліб із нового зерна?»

І дальше ми в міста летіли між варстати,
Де тісно, вогко, де вдень сонця не видати;
І в школи, де то й ум і злуда в парі блудять;
В палати судові, де правду й кривду судять;
В варстати духові, де з слова із живого
Оружіє кують для чесноти й для злого.
І скрізь її слова гули, як крик сумління,
То радість родячи, то муки і терпіння.

І довго, довго так по краю ми літали,
Надії співом ми схід сонця привитали.
Тоді, всміхнувшися, вона рекла до мене:
«Чи ще тобі життя таке тяжке й нужденне?
Чи ще ти будеш так журиться самотою?
Не бійсь! Коли ти сам, то знай, що я з тобою!
Хоч все покине, я одна тебе не кину, –
Лиш ти люби мене – свою Русь-Україну!»

І на чоло моє свій поцілуй надземний
Зложила – й я збудивсь в холодній хаті темній.

Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.