Про атмосферу, яка панувала у Львові 3 листопада 1918 р., зокрема у Народному Домі та на центральних вуличках міста. Дмитра Вітовського. Повідомлення у польських газетах. “А чи безпечно?” Події на площі перед Собором Святого Юра. Національний музей. Касарні Яблоновських. Постріли на Цитаделі. “Рух поїздів перерваний”. “Поляки пруть від школи Сінкевича в долину до міста, а українці ставляють завзятий опір”.
Про ці та інші події, які відбулися 3 листопада у Львові інформацію можна почерпнути з “Дневника” відомого педагога, громадського та військово-політичного діяча Івана Боберського. Текст публікується із збереженням мови та правопису ориґіналу.
Витяги із “Дневника” Дня 3.ХІ.1918, неділя, Львів
Йду на снідання до Вовка. Дві кави і медівник 3 корони. Питаю Вовка: “Робили ви вчера службу?”– “Був я до 8-мої в Народнім Домі. Надїхали фаєрвахи і їх наші гальмували. Стрілили, бо не хотіли станути, а потім їх завернули. А одного з наших вбили, таки наші”. Не питаю дальше, бо це вже може бути видумка, щоб щось нечуваного оповісти.
Перед полуднем пакуємо образи дальше. Куплені вчора часописі не мав я часу читати. Нині купив я лише “Kuryer”. Пише про переговори між поляками а українцями, щоб прийшло до порозуміння. Вже вчера вичитав я назвище Вітовського як команданта міста. Це той, котрого Боєва Управа іменувала отаманом. В часописях його відозва підписана справді з назовом “отаман”. Дощ цюрить, але люди ходять жваво. Якась міщанка з білим орлом під шиєю каже: “То długo nie potrwa”. Купую “Wiek nowy” і “Wieczorna gazeta”: “Polacy opanowali dworzec, Politechnikę і gmach žandarmeryi”. Слуга Олександер оповідає, як йшов площею св. Юра: “Їхало авто, а на переді машиновий кріс на трьох ніжках. Кілька разів стрілили. Потім поїхали десь під Стрийський парк”.
По обіді Добрянський не прийшов, бо мав вчора велику пригоду: “Вчера заняв мене вояк і попровадив до Народного Дому, бо я не мав пропуску. А він взяв мене за жида. Я спав в Народнім Домі. Там були мої товариші. Той, що тут зі мною пакував, дістав кріс і набої і служить на варті”. Я порядкував сам і виносив образи, позавивані в папір і обвязані мотузком на балькон, щоб там стояли і не заважали в долині. О годині 5.30 пійшов я на вечерю, але Вовк вже замкнений. Ліхтарні на вулиці Мохнацького не світять. Темно. Лишень на св. Николая і на Академічній видно поломінь ліхтарень. Дощ, дощ. Купую у Стецькова 7 тісточок на вечерю за 7 корон, їм по дорозі. Надійшов пан і пані: “Куди на вулицю Калєчу?” Пізнаю, що жиди. Говорять по-українськи. “А чи безпечно?” Питають перестрашені, бо від вулиці Яблоновських чути гук стрілів, від Цитаделі також. Кажу: “Це якісь вуличники позваляють собі на стріли з револьвера. Але трафити можуть”. Підводжу їх направо, йдуть опісля в долину. Вертаю до Музея, складаю дальше образи і рисунки, завиваю і порядкую. Приходить Олександер. “Котра година?” – питаю. “Пів до семої”. – “То я посиджу ще до 8-мої і пійду”. Я сів і пишу власне опис нинішнього дня.
З городу графа напроти чути постійно гук револьвера. Хтось заліз там і стріляє. Від касарні Яблоновських чути гук кріса, з Цитаделі також гук кріса. Чи це наша варта пригадується, чи чужі страшать? Жид, що йшов з жидівкою, сказав: “Ми приїхали зі Стрия, висіли на Перзенківці, не на головнім двірці”. Маю покінчити з виставою, перепровадити обстанову з помешкання при Супінського, 26. Ще ціле бюро “Центральної Управи” у Відні треба звинути, щоб я міг переїхати на постійний побут, чи на постійну війну до Львова. “Gazeta Wieczorna” пише, що польський лєґіон ставив перший опір зі школи Сінкевича коло костела св. Єлисавети, а потім коло костела св. Анни. Оба двірці обсаджені. Рух поїздів перерваний. Телєґраф не робить. Нема вісток з Европи про мирові переговори. Коли це пишу, рокочуть стріли за Музеєм з Цитаделі, бо ж Музей стоїть при самій Цитаделі. Пишу у високій сіни Музея при двох елєктричних жарівках. Холодно тут. Великі церковні образи глядять на мене, а сягають рядами аж під стелю, давні памятки з українських церков, різблені стовпці і стовпи, царські ворота з іконостасів блистять мутним золотом, золотисті крила і голови ангелів видніють із сумерку високого простору.
В часописі подане, що поляки пруть від школи Сінкевича в долину до міста, а українці ставляють завзятий опір.
Іван Боберський
Особлива подяка за надані світлини та матеріали Андрієві Гречилу, Лесі Крип’якевич, Романові Метельському та Василю Стрільчуку.
Андрій СОВА
історик
Джерела і література:
- Сова А. Військово-політична діяльність Івана Боберського в роки Першої світової війни // Гуманітарні дисципліни у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів: [зб. наук. статей]. – Львів : ПП Сорока Т. Б., 2014. – Вип. 4. – С. 90–100.
- Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. – Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ [03.2018].
- Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
- Сова А. Боберський Іван Миколайович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 143–144.
