Ратуша, намісництво, Національному музеї по вул. Мохнацького, вулиця Академічна. Четар Бабяк, Шерстиняк, Метельський, Голубець, Михайло Галущинський, Рожейовський, Панчак, Дмитро Паліїв. Про львівські в’язниці. Яцура та Іван Боберський фотографують українських вояків. Розповідь Дмитра Паліїва про перші дні листопадових боїв за Львів. “Мій [Боберського. – А. С.] правильник до “впоряду” зник мені. Очевидно хтось забрав для себе. Референт Міністерства лишився без правильника. А тут треба приготовити прикази до друку, щоб виграти війну. Просив я Яцуру, щоб найшов мені впоряд у когось на шість днів. Може, виратує військо. Хто взяв? Чи якийсь полководець, чи простак?”
Про ці та інші події, які відбулися 19 листопада у Львові інформацію можна почерпнути з “Дневника” відомого педагога, громадського та військово-політичного діяча Івана Боберського. Текст публікується із збереженням мови та правопису ориґіналу.
Витяги із “Дневника”. Дня 19.ХІ.1918, вівторок, Львів
Знова вечір в зимній кімнаті з актами в шафках, з гачками на ключики, з таблицею, на котрій виписані урядники магістрату. Власне запалив в печі хлопчисько, той самий, що це вже вчора робив. Питаюсь: “Як Ви давно тут?” – “А від часу, як втік з поліції”. – “З котрої?” – “А вот з вулиці Баторого”. – “Що ж Ви там робили?” – “Та бо знаєте, я знаю шевство, бо мій тато швець і дав мене на один рік до жида на науку”. – “А щож, чи то не замало?” – “Буде з мене”. – “Як хтось довше вчиться, то ліпше вміє. Варта добре вміти, то чоботи не будуть ні замалі, ні завеликі і давити не будуть”. – “Я беру міру папером, бо читати не вмію, роблю значки на папері і знаю, яка велика нога. Найважнійше набити на добре копито”. – “Що ж Ви робили на поліції?” – “Та я в жида викраяв скіру з повоза. Жид прийшов до мене дати собі прищіпку, тай побачив у мене кусень скіри. Тай каже: “А відки ти се маєш?” – А й кажу: “Я в трені дістав”. – “А се моя шкіра з повоза”, – каже жид. Заплатив за прищіпку, а потім прийшов з шандаром. Тай мене заарештували і я дістав три місяці”.
Думаю собі: гарне товариство тут в ратуші. “А довго Ви тут?”, – питаю. – “Та вже щось три тижні. Я втік з арешту із злодіями”. – “Якжеж це було? То цікаве, оповіджте”. – “Ми втекли з арешту”. – “Але відки Ви знали, що йде українське військо?” – “Бо стріляли”. – “Але то могли інші стріляти”. – “Бо вахмайстри були сумні, забрали палаші і вийшли. Навіть застемпця втік”. – “Але як Ви отворили двері?” – “От там були моцні хлопи, лавкою розбили двері, скобель вилетів і колодка злетіла. Вони колодкою розбили другі колодки. Колодка була велика, як Ваша шапка. Перше втікли з третого поверху, а потім пійшли в долину і порозбивали”. – “А з подвіря як?” – “Через мур. Штахети виломили і приставили”. – “Але по другім боці?” – “Зіскочили”. – “Ніхто ноги не зломив?” – “Але бо, ніхто. Українці нас гвером затримали, поставили до гліду і потайлювали до роботи. Так я прийшов до ратуша, до кухні, начиння мити. Але завтра замельдуюся до оберляйтнанта, що йду до дому”. – “Та чого? Та витримайте ще зо два тижні. Прецінь тут Вам добре”. – “Та добре. Добре дають їсти, але дома то я мав парене молоко, масло, сир приносили, щоби я скоро робив черевики, то я мав другий підбородок, а тут я худий”. Потім диктував мені лист до своєї мами: “Каська Чорній, Мости Великі, Вовча вулиця, за цвинтарем ч. 225”. Нічо не знав, що довкола діється, пощо війна. Був з кухні і мив. Хотів тепер до мами пити молоко і дістати другий підбородок.
Пізнійше прийшов другий, який помагав в печах палити. Питаюсь, чи його село далеко. “Я з Білки”. – “Шляхоцька?” – “Ні. Крулєвска”. – “Якжеж довго Ви у Львові?” – “Три місяці сидів я тут в криміналі інквізитом, бо війт сказав, що я вікна вибив, хотяй не мав на це свідків і мене були не засудили”. – “А вмієте читати, писати?” – “Вмію, я ходив до школи. Тамтой не вміє, на праве око сліпий і не міг йти до війська, хотяй 21-літний”. – “А добре Вам тут тепер?” – “Я до дому не пійду, мені тут добре. Ми в гарешті не діставали їсти. На снідання якусь юшку з бульби, на обід якусь чорну капусту, на вечерю знов юшку. Гріх так людей мучити. Як ми втікли, то ми були голодні. Ми втікли в неділю пополудні. Кричали: “Puszczaj. Nasze wojsko je”. Потім втікли через браму. Ми прийшли до ратуша, дали нам хліба і доброї юшки. Ми наїлися порядно. Нам говорили: “Не бійтесь. Вам нічого не станесь. Ми дістали всяку роботу”. – “Кілько ж вас тут є?” – “Нас тут девятьох. Але я домів не піду. Польські лєгіони піддадуться. Вони не мають що їсти. У них лиця такі: – “показує пальцями, які втискає в оба лиця” – “То їм відхочеться Польськи. Наша фана на ратуші”. “Naco nam Polski, nam się jesc chce”. Він поправив в печі вуголь і пішов. В печі шумить.
Мій правильник до “впоряду” зник мені. Очевидно хтось забрав для себе. Референт Міністерства лишився без правильника. А тут треба приготовити прикази до друку, щоб виграти війну. Просив я Яцуру, щоб найшов мені впоряд у когось на шість днів. Може, виратує військо. Хто взяв? Чи якийсь полководець, чи простак?
Яцура світлив нині гурт машинового кріса. Четар Бабяк просив, щоб відсвітлити групу ще раз з одним десятником. Я уставляв також старшинський збір. Голубця бракувало.
На вечерю клюски з капустою без омасти. Шерстиняк, що із старшого стрільця вийшов вже на десятника, поясняв мені, що омасту панночки не дістали. Десь поділась, як мій правильник. Нині перейняв Бабяк харч замість Метельського і пояснив, що офіцери будуть їли, як передше в столовій, а однорочняки в салі президента з портретами.
З крісом через плече перейшов я по обіді до музею при вулиці Мохнацького по ковнірець і сорочку, бо білля було вже брудне. Від стрілецької вистави в жовтні лишились там мої речі. Донька сторожихи пришила мені ґузик до плаща, який я найшов в кишені. Коли ґузик був пришитий, доглянув я, що він також був лискучий, але мав дещо відмінний крій, як другі ґузики, що держались ще плаща. Видно, що я підняв не мій ґузик, але якоїсь другої армії. Коли я йшов Академічною вулицею, салютував я до кріса Галущинському, що переходив попри мене. Він усміхнувся своїм знаним ввічливим усміхом. Люди проходжуються свобіднійше, бо завішення оружжя. Коли йде бій, вулиці порожні.
На снідання одержав я білу каву. Нині дістав я два бохонця хліба. Незнаю, чому два, а не оден. На обід юшка, мясо з бульбою, макаран з яблоками. Виглядає на празник, але пайки малі. Друкарня виготовила вже афіш з розпорядами два, три, чотири, і зелені виказки для вояків. Рожейовський приніс тексти про “Суроґати” (підлітки) до переписання в намісництві. Підчас коли Панчак і його писарка їли свою вечерю, оповідав їм Паліїв про ніч з дня 31-го жовтня на 1-ий падолист. На нараді розділено роботу. Треба було зайняти касарні і важні уряди. Всі важні точки обсадити українцями. Оповідав поверхово. Він много причинився до успіху. Виглядає на совісного і доброго робітника, який виконає це, до чого візметься.
Іван Боберський
Особлива подяка за надані світлини та матеріали Андрієві Гречилу, Лесі Крип’якевич, Романові Метельському та Василю Стрільчуку.
Андрій СОВА
історик
Джерела і література:
- Сова А. Військово-політична діяльність Івана Боберського в роки Першої світової війни // Гуманітарні дисципліни у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів: [зб. наук. статей]. – Львів : ПП Сорока Т. Б., 2014. – Вип. 4. – С. 90–100.
- Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. – Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ [03.2018].
- Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
- Сова А. Боберський Іван Миколайович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 143–144.
- Сова А. Гайдучок Степан Степанович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 309–310.