Ратуша, намісництво, палата Голуховського, Гицлівська гора, Замарстинів, Замкова гора, два автомобілі з білими прапорцями перед домом Ставропігії. Часописи “Українське слово” та “Діло”, друкарня “Діла”. “Правильник Письменничого Відділу” та “Вістник Державного Секретаріату Військових Справ” ЗУНР. Дмитро Вітовський, Володимир Шухевич, професор Лошнів, Михайло Новаківський, Петро Бубела, Скляренко, Людомир Огоновський, полковник Гнат Стефанів, Кринжаловський, о. Сембратович, надчетар Метельський, Микола Мороз. Герб ЗУНР. Розповідь надчетаря Черевка про бій за Гицлівську гору. Іван Боберський про себе: “Непокоїть мене, що я опинився на бажанні Вітовського у Воєннім міністерстві. Моє місце в Міністерстві освіти. Обавляюсь, що з моєї роботи нічо не буде, як будуть мене ставити там, де не розумію роботи, як слід. Але тепер є час на війну і не на освіту. Мус воювати”.
Про ці та інші події, які відбулися 14 листопада у Львові можна почерпнути інформацію з “Дневника” відомого педагога, громадського та військово-політичного діяча Івана Боберського. Текст публікується із збереженням мови та правопису ориґіналу.
Витяги із “Дневника”. Дня 14.XІ.1918, Львів, четвер
Під червоною плахтою з військового намету не змерз я нині в ночі. Випив каву з цукром, дві склянки, яку набрав я собі впрост з возової кухні на подвірю Ратуша. В друкарні “Діла” одержав я цінник, кілько буде коштувати “Правильник” та “Вістник”, і пішов в намісництво. Тут предложив я Вітовському назву “Вістник Державного Секретаріяту військових справ”. Вітовський бажав, щоб утворити в тім “Вістнику” додаток на інші військові справи. В кімнатах холодно. Нині прийшов вже Володимир Шухевич у військовім платтю. Проф. Лошнів приніс напис із Львом “Д. С. В. С.”. В “Уставі”, який зачав нині появлятись в “Українськім слові”, стоїть, що гербом є Лев, звернений в свій правий бік. Це значилоб, в лівий бік глядача. Однак вже много говорилось, що Лев має спинатись то в право, то в ліво, так звір стратив напрям. На мій запит не знав Вітовський нічого відповісти. Лишив Льва на мою відповідальність. Я ходив опісля до Лошніва, до його помешкання і сказав йому, щоб пустив звірюку в лівий бік, так як він це зробив, має однак нарисувати кращий щит.
Обід їмо в “Менажі” на першім поверсі: росіл, гусятина, тісточка. При обіді є молодий хлопець у військовім одязі, що ходить по коритарах з малим карабіном. Я догадався, що це син Михайла Новаківського. Темні очі, тверде, прозаїчне лице. Що за характер це буде? Потомок осторожного, вирахованого, скупого чоловіка і одушевленої патріотки, яка нервово курить папірос за папіросом. Очі має темні, неначе тонь води. Якась глибина. Але яка? Кава на обід спізнилась.
Пополудні знова до намісництва. Говорю з Вітовським, щоб розпоряди випечатати поки що в дневниках. Пристає на це. На обіді був також Бубела. Підписав мені картку, щоб зайняти одну машину до писання. Савюк каже, що одну машину до писання кирилицею стягнув один семінарист. Хоче цю машину відбити. Цікавий я, чи йому це вдасться. Один розпоряд д-ра Брика про індендантуру передав я до друку в “Ділі” і тут стрінув я сотника Скляренка, що зайшов сюди очевидно за грішми, які має дістати через Панейка з Київа. Вчора позичив у мене 30 корон.
Пополудні мерз я в своїм бюрі в Ратуші. Коли коло шестої години йти по сходах, не видно нічого. Темно. З долини чув я голос Людомира Огоновського, що приказував щось воякам-поліцийникам. Вечером розповідав нам в Ратуші надчетар Черевко, що говорив з полковником Стефановим в “Народнім Домі”, і цей сказав йому, що козаки, 45 люда, пійшли були вчера ніччю з відділом добровольців здобувати Гицлівську гору. Козаки вдарили сміло, але добровольці розлетілись перед кулями машинового кріса. З козаків много полягло, або ранені, здається разом яких двайцять. Лінія наша від Замарстинова заняла залізничий шлях і мости. Посунулась близше, але більше нічо. Стефанів просив, щоб Черевко прийшов нині на раду. Черевко оповів, що постарався о двайцять пять плащів для гуцулів, які бються в палаті Голуховського. Там вони дуже мерзли, а нікому не впало на гадку привезти плащі, хотяй плащів при вулиці Яблоновських досхочу. Нині зловили наші щось шістьдесять полонених. Одіті по цивільному, самі вуличні пики
Видів я нині два авта з білими прапорцями перед домом Ставропигії, десь коло третої години по полудні. В першім авті сидів Кринжаловський і о. Сембратович, цей високий, з Америки. Решту панів в обох автах не знаю. Може поляки. Якісь переговори. Вечером говорилось, що поляки жадають триста міліціянтів своїх, а заключать мир.
Цілий день нині бють гармати із Замкової гори. Надчетар Метельський сказав: “Кожний стріл поцілив”. Розумію, коли хтось стріляє з Замкової гори на Львів, мусить десь поцілити, але я йому цього не сказав. Перед вечерею роздумуємо в малім покоїку, теплім і гарно умебльованім, по директорі Островськім, що властиво робити. Требаби хиба бурити дім за домом гарматами, але передше завізвати населення, або піддатись і заказати лєґіоністам сидіти по домах, або наразитись на розбиття домів гарматами. Вечера знову на горі: клюски з мясом. Я дуже голоден від зимна і біганини. В ночі зимно, не палено, а маю много писання. Переписав я всіх пять розпорядів до “Діла”, тепер пишу цей дневник. Малого Новаківського доглянув я, як вправляв крісом під проводом якогось однорочника. Знимав кріс, закладав на плече, знимав, ставив до ноги, готовив кріс до стрілу, міряв. Це було в сусідній кімнаті від мене.
В “Ділі” вичитав я, що в Німеччині запанували від 7.ХІ. соціял-демократи. Німці просять шведських, данських і голяндських соціялістів о поміч, щоб условини мира не були за строгі. Баварці оголосили себе републікою і відлучились. Це не може подобатись. Баварія пише до предсідника Америки Вільзона, що вона не спричинила вибуху війни і є невинна. Це звучить несмачно. Брат чернить брата. Дня 4.ХІ. утворилась у Відні єврейська національна рада для цілої Австрії.
Війська вертають то з полудня, то з України, піхотою, або поїздами. На поміч полякам надїздив Ярославський полк, але його розоружено коло Стрия. Дивні і незвичайні події.
Непокоїть мене, що я опинився на бажанні Вітовського у Воєннім міністерстві. Моє місце в Міністерстві освіти. Обавляюсь, що з моєї роботи нічо не буде, як будуть мене ставити там, де не розумію роботи, як слід. Але тепер є час на війну і не на освіту. Мус воювати. Смішно, що я в одязі і в степені простого січового стрільця. Старшини в бюрі дивляться скоса. Перелякані простим вояком. Нині мав прийти директор Микола Мороз і відсвітлити машиновий кріс у вікні намісництва, але чомусь не прийшов.
Іван Боберський
Особлива подяка за надані світлини та матеріали Андрієві Гречилу, Лесі Крип’якевич, Романові Метельському та Василю Стрільчуку.
Андрій СОВА
історик
Джерела і література:
- Сова А. Військово-політична діяльність Івана Боберського в роки Першої світової війни // Гуманітарні дисципліни у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів: [зб. наук. статей]. – Львів : ПП Сорока Т. Б., 2014. – Вип. 4. – С. 90–100.
- Сова А. Степан Гайдучок – творець та літописець історії українського гімнастично-спортового руху. – Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/stepan-hajduchok-tvorets-ta-litopysets-istoriji-ukrajinskoho-himnastychno-sportovoho-ruhu/ [03.2018].
- Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.: іл.
- Сова А. Боберський Іван Миколайович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1: А–Ж. – С. 143–144.
