15 жовтня 1959 року агент КДБ Богдан Сташинський убив у Мюнхені Степана Бандеру. Але то була не єдина спецоперація радянських спецслужб із ліквідації одного з лідерів українських націоналістів. Дослідники згадують про сім (дехто навіть про десять) замахів, які від кінця 1940-х до 1959 року готувалися на нього. Водночас до сьогодні інформації про підготовку органами НКДБ наприкінці 1944 року першої операції з ліквідації у Берліні Степана Бандери не було. Ці відомості, зокрема план спеціальних заходів 4 управління НКДБ УРСР знайдено у Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України.
Перша справа-формуляр
“Бандера у вʼязниці мав великий авторитет у колі своїх однодумців – українських націоналістів і тих, хто їм співчував.
Він мав великі ораторські здібності і вмів обʼєднати навколо себе українців.
Низького росту, років 25-ти, передня щелепа значно заходила за нижню, так що верхня губа в нього завжди була дещо піднята і було видно зуби. Рідко сміявся, був похмурим і серйозним, любив наспівувати укр. націоналістичні пісеньки”.
Це уривок із одного з перших документів, який ліг у справу-формуляр, заведену 10 лютого 1941 року 5 (розвідувальним) відділом Управління державної безпеки НКВС УРСР. Заведену вже після розколу в ОУН, але ще до обрання Степана Бандери на скликаному 1–4 квітня 1941 року “Великому зборі у Кракові” очільником окремої Організації українських націоналістів (революційної).
У межах заходів зі збирання інформації про Степана Бандеру органи НКВС знайшли чоловіка, який упродовж двох місяців у 1937–1938 роках сидів з ним у польській вʼязниці “Святий Хрест” за участь в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.
Від співкамерника, який у матеріалах справи проходить як джерело “Ф”, прагнули отримати максимум різнопланової інформації про нового активного, рішучого і зухвалого лідера українських націоналістів. Цікавило все – описання зовнішності, погляди, висловлювання, інформація про близьких і рідних. Відтак “Ф” повідомляв:
“Всіх націоналістів, які перебували у Св. Хресті, розмістили в окремі камери, але, незважаючи на це, Бандера підтримував з ними звʼязок шляхом грипсів.
Під час дискусій на політичні теми входив у екстаз. Розмовляв завжди українською мовою, навіть з тюремною адміністрацією” (Тут і далі цитується за справою № 10876 із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України).
Одразу за постановою про заведення справи розміщене повідомлення із москви за підписом заступника начальника 5 відділу ГУДБ НКВС СРСР Павла Судоплатова від 1 лютого 1940 року про перебування С. Бандери в Римі, через кілька місяців після початку Другої світової війни і виходу з польської в’язниці.
“Бандера С. А. вів переговори з італійським урядом, – повідомляв П. Судоплатов, – про допомогу з боку Італії в антирадянській боротьбі і добивався одержання зброї для переправлення в Зах. Україну.
Бандера С. А. 27 січня ц. р. поїхав, нібито, до Берліна, щоб звідти, як він особисто заявив, перебратися нелегально в Зах. Україну. Він має фальшивий німецький паспорт, на яке прізвище – невідомо”.
За роки війни матеріалів у справі набралося небагато, оскільки Бандера майже увесь час перебував у німецькому концтаборі. Гітлерівські органи безпеки заарештували його 5 липня 1941 року у Кракові і висунули ультиматум, який полягав у відкликанні Акта проголошення Української держави (30 червня 1941 року) і переході до співпраці з Третім Рейхом.
Відновлення України та її незалежності не входило у плани гітлерівської Німеччини. Але Бандера відхилив цю пропозицію, внаслідок чого був заарештований і невдовзі поміщений до концентраційного табору Заксенхаузен. У концтаборі, в блоці для особливо важливих політичних вʼязнів, утримувався з осені 1941 року (за іншими даними – із 1942 року).
У другій половині 1944 року гітлерівці звільнили його і ще низку провідних діячів ОУН, маючи намір залучити на свій бік у подальшому протистоянні з СРСР. Бандеру поселили в Берліні під наглядом гестапо.
Як свідчать архівні документи розвідки та інші джерела, 18 жовтня 1944 року в Берліні відбулася нарада, в якій взяли участь Андрій Лівицький, Павло Скоропадський, Степан Бандера та Андрій Мельник. Розглядали пропозиції німців зі створення Українського Національного Комітету, який би репрезентував українство на теренах Німеччини. Вирішили уповноважити полковника Андрія Мельника очолити УНК після його створення та вести прямі переговори з німецькою стороною.
Андрія Мельника, який після розколу ОУН очолював так зване помірковане крило організації, ще напередодні, 17 жовтня 1944 року, звільнили з концтабору Заксенхаузен і також доставили до Берліна, де помістили під домашній арешт. Українські діячі упродовж листопада–грудня 1944 року вели переговори і намагалися знайти порозуміння.
Зрештою вони висунули, серед іншого, такі передумови німецькій стороні: німецький уряд підпише та оголосить декларацію про те, що Німеччина раз і назавжди зрікається всіляких претензій на українські землі і визнає право українського народу на самостійну державу; крім цього, негайно мають бути звільнені з концентраційних таборів і вʼязниць усі українці, заарештовані з політичних чи національних мотивів.
Але гітлерівці не захотіли рахуватися з державницькими прагненнями представників української еміграції. Тож переговори наприкінці грудня 1944 року припинилися. При цьому Андрій Мельник склав свої повноваження і разом зі своїм найближчим оточенням почав будувати плани, як діяти після завершення війни і на кого орієнтуватися в новій ситуації. Зокрема, йшлося про те, щоб якомога швидше конспіративно виїхати з Берліна – зони майбутній активних бойових дій.
Про ці події стало відомо 4 (розвідувально-диверсійному) управлінню НКДБ СРСР через агентуру, впроваджену в середовище активних діячів ОУН. Відтак у надрах цього управління визрів план скористатися нагодою, зокрема швидким просуванням Червоної армії і практикою засилання розвідувально-диверсійних груп у глибокий тил гітлерівської Німеччини, щоб водночас спробувати ліквідувати давніх запеклих ворогів кремля – провідних діячів українських еміграційних кіл.
План ліквідації у Берліні
Наприкінці 1944 року органи НКДБ поновили активне оперативне розроблення Степана Бандери. Перша узагальнена довідка справи-формуляра під назвою “Кашалот” датована листопадом 1944 року. У ній фрагментарно показано віхи політичної діяльності фігуранта. Зокрема, здебільшого йдеться про його арешти і перебування у польських та німецьких таборах, погляди і переконання.
“За наявними агентурними даними, – зазначається наприкінці довідки, – нині Бандера мешкає в м. Берліні, де утримується німцями під домашнім арештом.
Як протягом усього періоду війни, так і нині, Бандера, за безпосередньої підтримки німців, продовжує вести активну боротьбу проти Радянського Союзу, засилаючи в наш тил шпигунів, терористів, диверсантів, а також організовує в нашому тилу бандформування так зв. “Української Повстанської Армії” (УПА).
Маючи на увазі розкладання українського націоналістичного підпілля і паралізацію його активних дій на території СРСР, 4 управлінням НКДБ УРСР намічені заходи з ліквідації Бандери С. А.
З цією метою найближчим часом із перевіреної кваліфікованої агентури НКДБ УРСР буде сформована і виведена в район м. Берліна спеціальна група в кількості 5–7 осіб”.
Про те, що ці наміри мали продовження і реальне втілення, свідчать інші матеріали справи. Так, серед архівних документів зберігається “План спеціальних заходів 4 управління НКДБ УРСР за агентурною справою “Овод”, затверджений заступником народного комісара держбезпеки УРСР Дроздецьким 11 листопада 1944 року. У ньому чітко і недвозначно ставиться завдання з ліквідації Степана Бандери.
Для виконання цього завдання передбачалося створити спеціальну групу, укомплектувати її перевіреними агентами 4 і 2 управлінь НКДБ УРСР, які працювали по лінії боротьби з українськими націоналістами. До складу групи пропонувалося включити радиста з рацією і 1–2 агентів із німців, які добре знали Берлін та його околиці й мали надійні контакти серед місцевих жителів. На оперативні витрати виділяли 30 000 німецьких марок.
Частина групи мала розташуватися на околиці Берліна, інші – легалізуватися в місті і безпосередньо займатися вистежуванням і ліквідацією Бандери. Для цього передбачалося виготовити необхідні документи. Виведення планували здійснити шляхом десантування з літака в першій половині грудня 1944 року. “Бойових операцій група не проводить, – зазначалося в плані. – Вся її діяльність підпорядкована винятково одному завданню – ліквідувати Бандеру”.
Як свідчать архівні документи розвідки, такий самий план був затверджений тоді ж, 11 листопада 1944 року, стосовно ліквідації в Берліні Андрія Мельника. Інша група із умовною назвою “Вулкан” мала окремо діяти за аналогічною схемою, складеною начебто за одним шаблоном.
Так НКДБ хотів під звуки артилерійської канонади і розривів авіаційних бомб одночасно знищити обидві знакові постаті українського національно-визвольного руху безпосередньо у столиці Третього Рейху, приховавши у такий спосіб свою причетність і уникнувши звинувачень у політичному тероризмі.
Про те, як у подальшому діяли ці спецгрупи і чи взагалі їм вдалося пробратися до Берліна, відомостей в архіві не знайдено.
А тепер замислімся на хвилину про таке. Триває страшна широкомасштабна війна. Попереду – вирішальні битви. Цілком логічно, що в такій ситуації всі зусилля військових штабів, розвідки, політичного керівництва мали бути сконцентровані на здобуванні інформації про ворога, його позиції, укріплення, слабкі і сильні місця.
Але замість цього, або хай навіть і нарівні з цим керівництво сталінських спецслужб скеровує розвідувально-диверсійні групи у саме серце Третього Рейху, щоб розшукати і ліквідувати у величезному мегаполісі не високопоставлених нацистських злочинців, а провідних діячів українського національно-визвольного руху, які ні на перебіг війни, ні на її завершення жодними чином не могли вплинути.
Відтак виходить, що їх москва боялася не менше, ніж гітлерівських відбірних дивізій і танкових ударних формувань. Тому в усі часи й кидала на розправу з українським рухом опору величезні сили.
Розшук і спроба заарештувати
Із архівних документів відомо, що Андрій Мельник 11 лютого 1945 року таємно покинув столицю Німеччини і виїхав на південний захід до Бад Кіссінгена. Степан Бандера із сімʼєю і близьким оточенням у той час часто міняв місце проживання. Після закінчення війни перебував на території Західної Німеччини, яка була під контролем США, Англії та Франції. Така законспірованість була пов’язана з тим, що існувала вимога з радянського боку до західних союзників про його видачу.
Усі післявоєнні роки органи НКДБ-МДБ-КДБ СРСР намагалися тримати його в полі свого зору. Вони наполегливо збирали інформацію про його найближче оточення, зокрема близьких і далеких родичів. Для цього навіть склали докладний розгалужений родовід. Серед рідні намагалися знайти тих, через кого можна було б ближче підступитися до Степана Бандери.
Це була масштабна оперативна робота, яка тривала роками, поглинала в свої тенета десятки і сотні людей, яких так само вивчали, розробляли, опитували, залякували, змушували під психологічним тиском давати певні свідчення, схиляли до співпраці, непоступливих заарештовували і відправляли на заслання до Сибіру.
Але й там не залишали у спокої. Таким величезним було бажання за будь-що вистежити лідера ОУН.
У матеріалах справи є повідомлення із москви, із Першого головного управління (розвідувального) МДБ СРСР від 15 жовтня 1946 року про те, що Степан Бандера на той час мешкав поблизу міста Хоф, розташованого в СРСР американській зоні окупації Німеччини і що туди офіційно виїхала група радянських представників у складі трьох осіб для його розшуку і доставлення в СРСР.
Але та акція не мала успіху, і розшук тривав наступні роки. Також є постанова, затверджена заступником міністра держбезпеки СРСР генерал-лейтенантом Селівановським 31 березня 1949 року, на арешт лідера ОУН. У ній зазначається, що Степан Бандера перебував у американській зоні окупації Німеччини і проводив активну антирадянську діяльність. Відтак було винесено рішення про його арешт у разі виявлення.
Серед інших, досі невідомих документів, привертає увагу “План агентурно-оперативних заходів за справою “Фоміна”, затверджений міністром внутрішніх справ УРСР генерал-лейтенантом Строкачем 7 грудня 1953 року. Справа з такою назвою, як свідчить зміст документа, велася у москві, де Степану Бандері й дали таке оперативне псевдо – “Фомін”.
Пунктами плану передбачалося через агентуру з’ясувати місця проживання фігуранта справи, ретельно допитати членів ОУН і УПА на предмет зʼясування нових відомостей про нього, провести відповідну роботу через близьких родичів.
Але особливу увагу привертає пункт 7 плану такого змісту:
“Для здійснення спеціальних заходів за справою “Фоміна” із виїздом до УМВС західних областей УРСР добрати серед колишніх агентів-бойовиків (відрахованих у різні часи), а також серед спецагентури, яка використовується нині, 10 осіб.
Із найбільш придатної агентури створити 2 групи по 2 особи в кожній і після відповідної роботи підготувати їх для закидання за кордон.
При доборі агентів-бойовиків врахувати: щоб підібрана агентура була фізично здорова, витривала, добре володіла вогнепальною зброєю, в роботі з нами перевірена й закріплена на конкретних практичних справах і готова в будь-який час виконати поставлене перед нею органами МВС завдання.
Крім цього, агенти повинні мати необхідні оунівські або інші контакти за кордоном, знати територію Польщі, Чехословаччини, володіти польською, чеською або німецькою мовами…”.
У тексті документа слово “спеціальних” було пропущене і вже після друкування вписане оперативним працівником від руки. У такий спосіб навіть всередині відомства заходи із фізичного знищення осіб приховували від зайвого розголосу.
Серед агентів-бойовиків, яких добрали для ліквідації Степана Бандери за цим планом, проходять агенти “Сергій” і “Сєдов”, колишні учасники оунівського підпілля, захоплені і завербовані органами МДБ у 1945–1948 роках. За їхньою інформацією тоді було розгромлено низку боївок ОУН і вбито значну кількість повстанців. Тобто вони, як і передбачалося планом, були “закріплені на конкретних практичних справах”, а саме – кровʼю колишніх однодумців.
Водночас план є ще одним підтвердженням того, що у той період органи держбезпеки практикували для ліквідації так званих ворогів радянської влади саме парне застосування агентів-бойовиків. Так було в одній із тодішніх операцій із підготовки до вбивства міністра військових справ уряду УНР в екзилі Миколи Капустянського. Згодом перевагу стали надавати одинакам, як це було із Богданом Сташинським.
Богдан Сташинський із агентурним псевдонімом “Тарас” (одним із кількох) чи не вперше згадується в зазначених архівних документах саме як майбутній кандидат на ліквідацію Степана Бандери. Так, у довідці із москви від 23 грудня 1953 року повідомляли, що “агент “Тарас” для використання за справою “Фоміна” підходить і включений до плану”. У звʼязку з цим до інших заходів “Тараса” рекомендували не залучати.
Відтак Богдан Сташинський упродовж майже шести років значився у особливому списку МДБ-КДБ як вірогідний кандидат на виконання цього політичного замовлення. Цей його шлях до убивства Степана Бандери, розроблення і здійснення самої операції докладно описані у книгах і публікаціях, матеріалах відкритого судового процесу, який відбувся 60 років тому (8–16 жовтня 1962 року) в Карлсруе у найвищому суді Західної Німеччини.
Документи ж, зібрані в згадуваній справі-формулярі, є ще одним важливим доказом злочинної сутності тодішнього кремлівського тоталітарного режиму, який намагався розправлятися зі своїми політичними опонентами за найліпшої нагоди, зокрема й під час війни, мотивуючи тим, що на війну можна все списати і приховати політичні вбивства від людства.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична Правда
