Лаврове Королівство, або майже романтична казка для дорослих

0
1275
Василіанський чоловічий монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Світлив Юрко Волощак
Василіанський чоловічий монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Світлив Юрко Волощак

Два дні тому на сторінках Фотографій старого Львова друкувались перші спогади Карла Звіринського про своє дитинство.  Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі літературну версію близької до істини історії батьків митця. Загальна канва дотримана, але є вигадані персонажі і випадки, які цілком могли б трапитись.

Коли маленька Юстинка трошки виросла, мама вже пускала її саму, лише зі старшими дівчатами, у ліс по ягоди за монастир, а часом, навіть в гори по гриби. Дівчатка в лісі набиралися сили і здоров’я, бо видрапатися на гору, та ще й продираючись крізь кущі і трави, було нелегко, а повітря було таке густе і запашне від усілякого зілля, що пили його на повні груди, як молоко. Мама з того всього дивувалася. Нічого дівчатиско не їсть через ціле літо, як та кізонька – „Бігла через місточок – вхопила кленовий листочок, бігла через грабельку – вхопила водиці крапельку.”, а личко рум’яніє здоров’ям, прудка, кмітлива і весела. Коби то всі люди так були сонцем ситі.

Панорама Лаврова. Світлив Юрко Волощак
Панорама Лаврова. Світлив Юрко Волощак

Те, що дівчинка була невибагливою і помічною для всіх допомагало величенькій сімейці із семи сестер і одного брата. Він один серед дівчат був середульшим, і купався у пошані, любові і частуваннях, як сир в маслі, хоча й було чого, бо на нього лягла уся чоловіча робота, коли батько зліг на сухоти, після того як перемерз у лісі, три дні сидячи на дереві від вовків. Не мав тепер цілком сили, тільки казав Дмитрикові, кашляючи, що, коли і як має робити. Та Дмитрик і сам усе знав. Але байка не про них, а про Юстусю.

Колись то вона вийшла з лісу з кошичком крокусів і вербовими баськами-котиками, і йшла вже аж біля Лопушанки аби занести на базар до Старого Самбора попродати на Вербну Неділю, аж тут дорогою їде карета велика як гора, запряжена у двійко білих коней. Стала коло неї і вийшла з неї гарна старша пані і кличе її: „Дівчинко, ходи но сюди. Звідки ти?

  • З Лаврова, тут недалечко.

  • Я щойно звідти їду, з монастиря але таких гарних котиків по дорозі не бачила. Давай я у тебе всі куплю.

  • Дякую добра пані, Софіє.

  • Звідки ж ти мене, дитинко, знаєш? І як тебе звати.

  • Я Юстя-Кароліна Волосянська. А пані Зофію в Лаврові всі знають, відколи пані Зофія приїздили минулого року з його преосвященством Митрополитом Андреєм до нас на храм, і всім дітям подарувала цукорки…

  • А скільки у вашій сім’ї дітей?

  • Семеро, зі мною і брат Дмитрик.

  • То тримай дитинко два гульдени, один за баськи, а один за крокуси. А ще на 10 крейцарів, купи цукорків і зі всіма поділися.

  • Йой, пані добра, то забагато, я би нігди того навіть в Самборі не заробила. Хай Вас Бог береже і отця Митрополита.

  • А чи ти, Устю, хотіла би їхати вчитися?

  • Я вже читати вмію, але хотіла би вивчитися на учительку, то я би усіх дітей у Лаврові навчила читати і рахунків. У нашому монастирі такі грубі книжки є… А у нашого у дяка є і часослов, і псалтир, і „Тріодь пісна”…

  • Зачекай хвильку, я тобі дам листа до консисторії. Як тато захоче завезти тебе до Львова в науку, то хай візьме того листа і занесе.

  • Мій тато… Ой, так, так. Дякую красно ясній пані., – похопилася.

Софія Шептицька (автопортрет)
Софія Шептицька (автопортрет)

Прибігла додому задихана і щаслива. Віддала гроші мамі і листа. Довго не думали. Щаслива нагода, як рідкісний птах – жар-птиця.. Не впіймаєш – відлетить. Відразу після Великодня, як повезли фірою з монастиря до Львова свячене яєчко, попросила мама мніха Никодима взяти з собою Юстю. Якби не прийняли в науку чи службу, то за тиждень додому вернеться з фірою. То спакувала їй клуночок з солониною, цибулею, огірками, букатою сиру і вареними яйцями, дала і яблук і житню паляницю, а ще 50 крейцарів з тих, що дитина заробила.

Такого великого світу Каролінка ще не виділа, бо найдалі їздила кіньми до Самбора і Добромиля. А тут такий світ… – аж до Львова. Їхали цілий день, але мусили заночувати біля Щирця на возі, бо коні потомилися. То приїхали на Святоюрську торговицю аж під кінець служби Божої.

Очі розбігалися. Скільки всього довкола. Але щось купити Юстя стрималася, бо ще не знати, що завтра буде.

Святоюрський ярмарок на літографії Лянге середини XIX сторіччя
Святоюрський ярмарок на літографії Лянге середини XIX сторіччя

Не так склалося, як думала дівчинка. Митрополита не було, бо поїхав у Підлюте оглядати гуту, дитячу захоронку і господарство, і повернеться аж за тиждень. А справу стипендії і поселення до дівочої бурси, чи до монастиря Василіянок нема кому більше розв’язати.

Втомившись дорогою задрімала собі на возі сидячи, загорнувшись у великий татів вуяш. Крізь сон почула:

  • Якє то пєнькне дзєцко. Спі собє посьруд уліци, і ніц дзєвчинку нє обходзі. Цо то значи здрове жицє на всі.

Юстина відкрила очі і видивилася на гарно вбрану паню у зеленій сукні, що ласкаво дивилася на неї. Здивовано закліпала.

  • Нє буй сє, дзєвчинко. Гдзє твої родзіци? Пшецєж нє сама тутай.

Тут якраз повернувся Никодим, і пояснив, що вони з Лаврова, а дівчинка приїхала до Львова в науку, але нема кому її тут лишити, а він вже мав би вертати домів. То певно завтра рано поїдуть разом.

Монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Побудоана в XV столітті. Графічний малюнок Володимира Шагали
Монастир в селі Лаврів. Церква святого Онуфрія. Побудоана в XV столітті. Графічний малюнок Володимира Шагали

Пані сказала, що мешкає тут недалечко, і що якби дівчинка згодилася піти до неї покоївкою, то мала би нагоду і вчитися, бо у них велика бібліотека, а її сини ходять до гімназії. Пані називалася Марія Стика. Почавши балачку польською, вона перейшла на українську і, таким чином, розговорила дівчинку. Зійшлися на тому, що Юстинка сама попросила Никодима відвести її до доброї пані, і вже того ж вечора оглянула своє помешкання на третьому поверсі гарної цегляної кам’яниці з величезним вікном, де був салон і малярська майстерня господаря пана Яна, з яким вона познайомилася вже пізніше, бо саме тепер він також виїхав до Підлютого разом з Митрополитом, як говорили, на шкіци. Приїхавши, він сподобав собі дівчинку і часом дозволяв їй малювати з синами, підказуючи як.

Але не будемо довго про те оповідати, бо байка не про Юстусю, а про її чотирьох синів. Ви спитаєте – звідки вони взялися, якщо вона приїхала до Львова дівчинкою. То лише байка швидко кажеться, а життя йде собі помаленько, а часом і швидше.

Вілла Яна Стики, яку Митрополит Андрей 29 грудня 1908 року подарував Національному (тоді — Єпархіальному Церковному) музеєві. Нині меморіальний музей Олекси Новаківського
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові

Юстина мала час пораючись по господарству у паньства Стиків перечитати багато цікавущих книжок, і добре навчитися польської мови, а трошки німецької і французької, малювати олівцем і акварелями, тому, що вона була до всього кмітлива. І ще вона встигла вирости і стати гарною дівчиною, з великими добрими очима і видовженим благородним лицем. Юстя була маленькою зростом, але мала в собі великий дух. І то чимраз то частіше помічали львівські кавалєри. Вона познайомилася з високим гарним хлопцем з Тернопільщини, який був у Львові теслею. Він щораз частіше запрошував Юстину на прохід, до цукерні, до парку, чи на Замок, і їй подобалися ті розмови. Хлопець називався Йосип Звіринський, бо походив зі села Звір, не тому що там жили дикі звірі, а тому, що звором називався широкий яр над рікою Дністер, у якому й виросло село, бо всяке село чи місто виростає з маленького на велике, як і людина.

Високий замок. Листівка 1915 рокуВисокий замок. Листівка 1915 року
Високий замок. Листівка 1915 року

Йосип мав добрих приятелів, з якими потоваришував тут у Львові – поляка Юзефа Кашубу, чеха Кароля Боубліка, австріяка Людвіга Емфельседера і Мар’яна Гарматія. Зустрічаючись, вони розмовляли переважно польською, але, коли з ними була Юстина, то шляхетно говорили по-українськи. Такий був у них звичай доброго тону.

Хто знає чи витримала би випробування та дружба, коли почалася українсько-польська війна 1918 року, але на той час Юстинка і Йосип вже побралися і виїхали жити до Лаврова, бо дівчина вже стужилася за рідними горами і лісами, хоча й два рази до року приїздила додому на Різдво і Великдень, а часом в серпні помогти мамі обробитися на полі і заскиртувати сіно, конюшину, полущити кукурудзу. Родина рік до року меншала. Тато відійшли вже у перший рік Юсті у Львові, сестри віддалися до Стрілок, Станіславова, Самбора, Дрогобича, Стрия. Дмитрик згинув у бою з москалями воюючи в Українському Легіоні австрійського війська ще в 1915 році. Не минула війна і їх хати. Разом з кількома іншими в селі вона згоріла раз уночі. Хоча неподалік був російський фронт, ходили чутки, що то може запалила якась польська ватага, підбурена закликами Юзефа Пілсудського, засновника Польського легіону, створювати патріотичні боївки для утвердження „польскості на кресах всходніх”, а вже хто як то зрозумів, було на їх сумлінні. У Лаврові з поляками жили мирно, та й мало їх було, то хіба би мали то бути заброди. То ж мама мусила йти жити до наймолодшої Катрусі, що вийшла заміж у сусіднє село Лінину. Але так чи інак війна і австрійська, і польська, і російська минула, а люди бралися до господарки.

Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан
Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських. Фото Юрій Чабан

Повернувшись до Лаврова Юстина була вже в тяжі і Йосип влаштувався столярувати при монастирі. За те їм дано кімнатку у споруді навпроти при вулиці, де була монастирська бібліотека і ще мешкала одна вчителька.

Батьківське поле і город таки лишилися, але Йосип, працюючи майстром на монастирському тартаку і сподобавши собі ту місцинку поряд над річкою Лінинкою, постановив поставити нову хату, і не на старім місці, а на рівнім, ближче до річки. Попри роботу на тартаку і на полі будова йшла поволеньки.

Незадовго у них знайшлися чотири сини і назвали їх по панськи, по міському – Людвік, Мар’ян, Карло і Йосип на честь давніх друзів. Хлопчики від малих навчилися читати від мами і вчительки, і як улітку на городі в лісі чи на річці, так взимку не вилазили з читальні бібліотеки отців Василіян. Молоді монахи любили бавитися, працювати і розмовляти з цікавими хлопчиками і вони скоро призвичаїлися до монастирського розпорядку – 8 годин праці, 8 – молитви і 8 годин сну. Такий порядок був і здоровим і корисним. Орієнтуватися що коли робити було легко, бо до кожної справи закликали педантичні монастирські дзвони.

Василіанський чоловічий монастир в Лаврові. Світлив Юрко Волощак
Василіанський чоловічий монастир в Лаврові. Світлив Юрко Волощак

Так минав за роком рік, і хлопці росли чемними і працьовитими. Кожний заприязнився серцем з якоюсь справою, що вдавалася йому найліпше. Карло найбільше любив малювати, Йосип – читати, Людвіг навчився прислужувати в церкві і робити свічки, а Мар’ян садити, щепити, збирати зілля, гриби і ягоди і допомагати дядькові Левові на пасіці коло бджіл і стільників. Карло був найбільшим вигадником і зачинателем нових справ і пригод, бо фантазував, малюючи. То він вигадав поробити луки і піти на полювання на огірки. Правда наполювали вони огірків небагато, бо мама насварила, що вони наробили шкоди, їх подіравивши і полущивши.

Раз Карло придумав зробити на Лінинці таму з каменів, аби загатити річку і зробити побіля хати ставок для купелі. Та справа їм вдалася знаменито, хоч ноги посиніли від холоду у воді. Але тепер до них ціле літо приходили сусідські гуси і діти купатися, а взимку була ковзанка, аж поки на весну ту загату не потрощили льоди і збурені потоки з гір.

У бібліотеці були не лише Святе письмо і церковні книги, але й „Кобзар”, і „Русалка Дністрова”, „Хроніка Львова” Зубрицького, й „Історія” Геродота, і Йосифінські метрики, і Літопис Граб’янки, і Руський, „Про правдиву єдність”, „Книга про віру” і „Полінодія” Захарії Копистенського, а ще різні казки. А колядок записаних було стільки, що годі було полічити. Але хлопці їх не рахували, а вчилися співати з монастирським кантором Феофаном, починаючи від Михайла, як тільки випадали сніги, і надворі не було що робити, окрім як їх відгортати лущити кукурудзу і бавитися, ліплячи сніговиків, фортеці і різних дивовижних звірів, що цілими табунами виростали в саді і паслися там аж до весняного сонця. Зими тоді були люті і кусючі, і в далеку дорогу ніхто не вибирався, бо й не було потреби – вся городина, збіжжя, бульба і ябка були в льохах, а різний крам, гербату, чиколяду і бублики жид Борух Шляйф привозив до свого склепу з Добромиля і Самбора, як і всяку тканину, а як хто не дав ради сам собі вшити одежину, то наймав коні і їхав до Старого Самбора замовляти у найкращого на всю округу кравця Степана Яреми. Одного разу Йосип вичитав в Історії Геродота таку прадавню бувальщину, що мусив про те вже розповісти Карлові, котрий викладав у сінях на підлозі з патичків лицаря на коні.

  • Карольку, ти знаєш, що українці пішли від скіфів, котрі були царями і жили у степах над Дністром.

  • Осипку, що ти таке вигадуєш? Які тут над Дністром степи. Та же Тато там народилися на Тернопільщині, і оповідали що там всюди по берегах горби, скелі, печери і ліси. А в степах печер нема. Та й Дністер тутеки коло нас витікає. Де ти бачиш ті степи?

  • Ой, то над Дніпром, над Бористеном. То я змилив. Але все одно, царські скіфи жили звідтам аж сюди. А почалися вони, цілий народ з одної родини. Тато називався Таргітай, мама Апія, а сини Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай, і кожний мав від Бога свій дарунок, свій талант і вміння. Та як ми. Ліпоксай став жрецем, Арпоксай – воїном, а Колоксай – головним царем.

  • То давай, ми будемо так само. Ти будеш царем – Колоксаєм, бо ти наймудріший, певно будеш вчителем, або й директором школи, аби с тільки не був ліпаком, Людусь буде нашим панотцем – Ліпоксаєм, а я буду вояком, бо мама кажуть, що я вічно щось назброю.

  • А що робити з Мар’яном? Там не було четвертого брата.

  • Як не було? А грецький Аполон, чи Орфей, що грав на арфі. А наш Мар’ян грає на денцівці, на тилинці, то буде царським музикою і головним пастухом-ватагом. І так закладемо в Лаврові лаврове королівство, і будемо тут царювати, як давні скіфи.

  • То знаменито ти намислив. Перша кляса. Наперед закличемо священика і музику, і складемо царські закони, і укладемо лист з печатками, шо хто має робити. Добре.

Родина Звіринських – сидять зліва направо мати, Йосиф, батько, стоять зліва направо Мар’ян, Людвік, Карло, близько 1937 р.
Родина Звіринських – сидять зліва направо мати, Йосиф, батько, стоять зліва направо Мар’ян, Людвік, Карло, близько 1937 р.

Як вирішили, так і зробили. Зібрали царську раду, і ніхто не сперечався, хто ким буде, бо всі вони були дітьми царя Йосипа-Таргітая, і рідними братами, що себе любили і собі взаємно допомагали. Кожен знав що найбільше любить і вміє робити, і тому спільно приступили до розбудови Лаврового царства. А що в Лаврові царство мало бути таки лаврове, то вже після першого обіду з борщем вони склали докупи два бібкові листки, і кожен раз, як мама давала розсіл або зупу з бібковим листям, то сушили і складали лаврові листочки.

Вже через півтора місяця листя зібралося досить на імператорський вінець і Карло наробив кляйстру з деревної смоли, борошна і омели і приклеїв то всьо листя до шматяного пасочка зі старої татової краватки. Вийшов царський вінець-корона, і вони зробили на галявці у лісі урочисту коронацію, посадовивши Йосипа на престіл прастарого букового пниська, що виглядав цілком як трон. При тім Орфей грав на сопілці, Ліпоксай покладав вінок на голову цареві, промовивши при тому „Отче наш” і „Богородице Діво”, а для особливої урочистості ще й псалом „Живий в помощі вишняго”, а від коронованого царя зажадав, щоби він проказав „Символ віри” і аби присягнув вірою і правдою служити усьому своєму Лавровому царству від мурашки до коня і корови, і жити в мирі з лісовим царством від білочки до Вуйка-Ведмедя, а тому попереджати їх криком і сонячним зайчиком про навалу мисливців, а річкове царство про рибаків, стукаючи по дні каменем, або траскаючи долонею по воді.

Карло-Арпоксай воїн ту цілу церемонію намалював на дощинці, а до баньки зібрав ціле військо мурах і сказав, що угода з лісовим царством має бути скроплена їхньою кров’ю, і що вони, як царі мають гартувати свою волю, і тому… Як воєначальник наказав братам встромляти руку до баньки щоби мурахи кусали. Ніхто навіть дуже не кривився, не то щоби плакати.

Карло Звіринський. Світлив Богдан Сойка
Карло Звіринський. Світлив Богдан Сойка

Ту урочисту присягу служити Богові, божій красі і натурі брати запам’ятали на ціле життя, і ніколи ніхто з них її не порушив, куди би їх не закинула доля, навіть у воєнне лихоліття, навіть у голодні роки. Брати воліли голодувати і їсти лободу, ніж забити лісову пташку, білочку, зайця чи їжака, хоча іншим людям того не боронили – не сміли, бо люди ж таки мерли з голоду по війні, а в очах Божих людське життя є безцінне.

Так як задумали хлопці у своєму королівстві в дитинстві, так і сталося. Йосип Йосипович став директором Лаврівської школи, Людвіг став священиком. Мар’ян, названий на честь татового товариша Гарматія, загинув у боївці УПА в боротьбі за Україну проти загарбників, підірвавшись гранатою у бункері разом з ворогами. Карло Йосипович став найкращим львівським художником, Учителем, теологом і воїном за молоді душі перед силами зла.

Усі наші мрії, які ми собі нафантазували у дитинстві здійснюються, якщо ми цього хочемо. Імена, якими дітей називаємо, їх оберігають і скеровують. Все, що полюбимо і навчимося ще малими, буде з нами завжди. Тому так важливо дитиною мріяти про гарне, вчитися доброму і прагнути до високого. І краще робити це з друзями і братами.

Юрко ВОЛОЩАК

Leave a Reply

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.