В продовження дружньої співпраці, пропонуємо вашій увазі виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та виставкової роботи”, що проходила 17-18 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Національного музею Тараса Шевченка Марини Боровікової на тему: “Контактна експозиція Меморіального музею «Хата на Пріорці»”:
26 травня 1859 року Тарас Шевченко, з великими труднощами отримавши дозвіл «на поездку в Малороссию для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры», [1, док.№498] виїхав з Петербурга давнім поштовим трактом на Україну. Це була його остання зустріч з Україною і водночас останній приїзд до Києва. В рік 175-літнього ювілею поета, 31 березня 1989 року, Київська міська рада, враховуючи клопотання широкої громадськості міста про збереження будинку по вулиці Вишгородській, на історичній околиці Києва Пріорці, де поет зняв квартиру у серпні 1859 року, прийняла постанову про створення відокремленого відділу музею Тараса Шевченка.
Після реставрації упродовж 1989 – 1990 років, написання історичної довідки, тематичної структури та тематико-експозиційного плану, 9 березня 1990 року відбулось офіційне відкриття музею. Далі відділ почав проводити роботу з відвідувачами, водночас завершувалась і реставрація [2, С.1].
Почнемо з терміну «контактна експозиція», що наведений у заголовку статті. Такий термін сучасні підручники з музеєзнавства не використовують, адже практично не існує музеїв, де б можна було тактильно відчути всі експонати. Дослідниця з Томського університету Т.В. Галкіна, наводячи перелік основних типів сучасних музейних експозицій, виділяє: споглядальний, тематичний, середовий, систематичний, інтерактивний та прикладний. Якраз останній тип експозиції найбільше підходить до нашого визначення «контактної» або «тактильної» експозиції. Галкіна визначає прикладну експозицію як такий спосіб організації експозиції, який дозволяє відвідувачам отримати безпосередній досвід взаємодії з об’єктами. Якщо раніше тільки наукові та дитячі музеї дозволяли відвідувачам «вручну» досліджувати експонат, то зараз музеї все частіше влаштовують зали, столи і стенди, де до всього можна доторкнутись. Зазвичай для цього використовуються дублікати, другорядні екземпляри або копії [3, С.5-6].
Музей «Хата на Пріорі» в основі своєї експозиції, яку називає «контактною», пішов далі зазначеного визначення. В нашому розумінні – це така експозиція, яка не має жодних перешкод у контакті між відвідувачем та експонатами. Немає ні відгороджень, ні вітрин, а кожний експонат можна відчути та потримати в руках.
В рамках даної концепції музею існує ще одна – «Музей без кордонів». Екскурсії для дітей та дорослих з обмеженими можливостями (сліпі, глухонімі та з вадами мозкової діяльності) та зовсім маленьких дітей (від 2 до 6 років), яким для розуміння навколишнього середовища необхідний тактильний контакт з експонатом. Таким чином, даючи в руки експонат таким відвідувачам, музей проводить глобальну освітню програму (в рамках музейної педагогіки) та розширює їх світоглядні уявлення (див. малюнки). Щодо зовсім маленьких дітей, що ще не навчаються в школі, то для них так само важливо доторкнутися до об’єкту. До 6 років у дитини, за періодизацією психоаналітика неофрейдиста Еріка Еріксона, ще не має абстрактно-логічного мислення і тому про характер предмету у неї складається уявлення лише через безпосередній тактильний контакт [4, С.125-133].
В музеї «Хата на Пріорці» концепцію відкритості експозиції запропонував художник Євген Сударенко. За його визначенням в такій експозиції немає ані реального, ані умовного бар’єру між відвідувачем та експонатом.
В стінах меморіального музею «Хата на Пріорці» відтворено побут київської околиці другої половини XIX ст. У хаті можна погортати альбом з видами Києва та околиць часів перебування тут Тараса Шевченка, роздивитись старі фотографії, змолоти каву на сторічній німецькій кавомолці, розібрати самовар та подивитись на принцип його дії, розглянути традиційні українські знаряддя праці та одяг киянок XIX ст. [5, С.1]
Звичайно таку концепцію стало можливо створити лише в умовах невеликої історичної цінності експонатів музею. Добре усвідомлюючи, що за період, який пройшов з часу знесення на Пріорці приватного сектору (60ті-80ті рр. XX ст.), де родини жили століттями, вже багато втрачено, корінних мешканців Пріорки залишилось дуже мало, музей все ж звернувся через газету «Вечiрній Київ» з проханням розповісти про своїх дідусів і бабусь, про колишню Пріорку і записав від них перекази про Тараса Шевченка, які побутували тут впродовж років. Ці люди принесли в музей свої родинні знімки, побутові речі, що і стало основою експозиції.
Мешканці Пріорки аж до 70х рр. минулого століття у приватних білих хатах з дерев’яними віконницями продовжували бондарювати та столярувати, тут довго ще тримали корів і навіть коней. Саме звідси в нашому музею мають місце традиційні українські знаряддя праці, які приносили жителі Куренівки-Пріорки [2, С.5].
Впродовж років після націоналізації будинку під час окупації України більшовиками, він був комунальною квартирою, тут нічого не збереглося ні з часів Тараса Шевченка, ні навіть з імперського періоду. Залишилась лише сама садиба.
Експонати були підібрані, щоб відтворити атмосферу перебування Тараса Шевченка на Пріорці. Всі об’єкти музею є антикварними (їм від 150 до 100 років), але оригінальних шевченкових предметів ми, на жаль, не маємо. Звичайно це применшує вартість даного закладу як музею, зате з’являється можливість зробити «контактну» експозицію, не боячись за цілісність цінних історичних об’єктів.
Вважаємо, що наш основний меморіальний експонат – це сама хата, яка також є частиною експозиції і, відповідно, до неї можна доторкнутись. І саме вона, ця хата на Пріорці, що таки збереглася і дійшла до нас крізь революції, війни, мирні перебудови, нові забудови, пов`язані з руйнуванням і зникненням цілих районів Києва, наклала відбиток на стиль і напрямки роботи з відвідувачами, роботи пошукової, етнографічної, наукової, освітньої, екологічної. Музей активно співпрацюємо з Інститутом Туризму, що знаходиться поряд на вул. Вишгородській, Українським дитячим еколого-натуралістичним центром учнівської молоді, школою-інтернатом для слабко зрячих дітей, школою-інтернатом для дітей хворих на сколіоз, з школами – інтернатами у Пущі-Водиці, з районним центром соціальної реабілітації інвалідів. Тут на Пріорці, як ніде у столиці України, зберігся куточок старого Києва, що живе пам’яттю про минуле [2, С. 6].
Марина Боровікова
старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
- Шевченко Т.Г. Документи та матеріали до біографії. – К., 1975. – Док. №498 – 475 с.
- Єрмоленко Ю. Меморіальний музей «Хата на Пріорці» – знакове шевченківське місце на мапі Києва // Зб. Статей до 20-річчя діяльності Меморіального музею «Хата на Пріорці». – 2009. – С.1-6.
- Галкина Т.В. Музееведение: основы создания экспозиции.-Томск: Изд-во Томского государственного педагогического
университета, 2004. – 56 с. - Эриксон Эрик Детство: антиципация ролей // Идентичность: юность и кризис. – М.: Флинта: МПСИ: Прогресс, 2006. – 352с.
- Наумова Надія Меморіальний музей Тараса Шевченка «Хата на Пріорці». Історична довідка (для Інституту мистецтвознавтва, фольклористики та етнології імені Максима Рильського). – 2005 р. – С.1-4.
