Не кожному з нас таланить бачити зблизька великих. Одним із тих, хто мав щастя бути сучасником двох неординарних особистостей, котрі спричинилися до тектонічних зсувів у новітній українській культурі – митрополита Андрея Шептицького та художника Олекси Новаківського – виявився чоловік на ім’я Іван Голубовський.
Іван Голубовський (8 березня 1878, Перегінське, Долинський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина, тепер Рожнятівський район, Івано-Франківська область, Україна – 17 травня 1957, Вейпрти, Устецький край, Чехословацька Республіка, тепер Устецький край, Чеська Республіка) – галицький правник та громадський діяч, доктор права, довголітній приятель Олекси Новаківського та його Мистецької школи, автор спогадів про Маестро «Розмахом могутніх крил» (1945, опубліковано 2002).
Іван Голубовський, син Сильвестра та Йосефіни, протягом 1900 – 1901 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Після «сецесії» (масового виходу) студентів-українців, на знак протесту проти нехтування адміністрацією вузу їхніх національних прав, продовжував студії у Краківському університеті (1901 – 1905). Згодом займався адвокатською практикою у різних куточках Галичини (Долина, Калуш, Кам’янка-Струмілова, Дрогобич).
Ще в студентських роках познайомився в оселі молодшої сестри Леонтини, заміжньої за краківським лікарем Йосифом (Юзефом) Гогульським, із талановитим малярем-українцем Олексою Новаківським, випускником Краківської Академії мистецтв, котрий багато років мешкав у селі Могила біля Кракова. Дружба між Голубовським та Новаківським триватиме протягом трьох десятиліть, аж до останнього подиху Маестро в серпні 1935-го. За цей час художник встиг намалювати чимало портретів членів сімейства Гогульських-Голубовських: самого Івана, його сестру Леонтину, Іванового шваґра Юзефа Гогульського, сина Юзефа і Леонтини Романа, батька Івана й Леонтини Сильвестра Голубовського, дружину Івана Ядвігу, їхню старшу доньку Галину тощо.
На запрошення Івана Голубовського Олекса Новаківський, який мав часті проблеми зі здоров’ям, приїздив до родинного села Голубовських Брошнева (нині Рожнятівський район Івано-Франківської області). Гостюючи разом із другом в Осмолоді посеред карпатського масиву Ґорґани літом 1909-го, художник завітав до урочища Підлюте, що знаходиться нижче за течією річки Молода. Саме у розташованій тут літній резиденції «Кедрова палата» відпочивав у ту пору тодішній глава Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей граф Шептицький.
Зацікавившись самобутнім майстром, владика тривалий час слідкував за його творчістю. Так тривало до 1912 – 1913 рр., коли Його Ексцеленція у письмовій формі запропонував Новаківському переїхати на постійне місце проживання до столиці коронного краю Королівство Галичини і Лодомерії, виділивши для помешкання і майстерні колишню віллу польського художника Яна Стики на вул. Земялковського (тепер – Новаківського, 2). Львів’янином митець став у грудні 1913-го.
Що ж до Івана Голубовського, то він ще перед від’їздом Новаківського одружився із полькою Ядвігою Ґребовєц, вчителькою французької та німецької мов. У подружжя народилося двоє дітей: донька Галина й син Андрій. Під час світової війни служив у військово-польовому суді цісарсько-королівської армії. 1920 р. разом із сім’єю також перебрався до Львова, відкривши власну адвокатську фірму за адресою: вул. Бляхарська (тепер – Івана Федорова), 11.
У Львові дружба Івана й Олекси отримала друге дихання. Старий приятель не лишень представляв інтереси «пана артиста» і створеної ним з благословення митрополита Андрея Мистецької школи (першої української художньої школи на теренах Галичини) у різних справах, але й сам нераз відвідував заняття в майстерні художника, розташованій на другому поверсі його помешкання (зараз тут знаходиться постійна експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського). Подекуди супроводжував Маестро з учнями під час літніх виїздів на вакації до Космача, Дори, Осмолоди, Ямни. Різними способами намагався зарадити фінансовим труднощам художника: приміром, часто, попри протести Новаківського, купував його твори. Так тривало п’ятнадцять років – аж до передчасної смерті митця 29 серпня 1935-го. По відході Новаківського його довголітній приятель заопікувався неповнолітніми синами Маестро Ярославом та Жданом, брав участь у підготовці великої посмертної виставки художника під егідою Українського товариства прихильників мистецтва (УТПМ).
Початок Другої світової війни і совєцьку окупацію родина Голубовських зустріла у Львові. Щойно з приходом гітлерівців улітку 1941 р. Голубовським довелося назавжди покинути рідну Галичину. Скориставшись дозволом, забрали із собою на чужину найцінніше – біля півсотні робіт покійного друга Олекси Новаківського (29 картин, 28 рисунків і начерків) – здебільшого дарунки майстра найближчим людям. Цей скарб спромігся пережити воєнне лихоліття – навіть тоді, коли решта майна родини загинула в спричиненій союзницькими бомбами пожежі. Під час війни Іван Голубовський працював цивільним суддею в саксонському Хемніці. Під час одного з бомбардувань молодшого сина Андрія.
Восени 1945-го Іван Голубовський з родиною (дружиною Ядвігою, донькою Галиною, зятем Володимиром Стон-Балтаровичем, невісткою Емілією, онукою Іванною) переїхали до Чехословаччини, отримавши тамтешнє громадянство й оселившись у Вейпртах на заході країни. Глава сім’ї деякий час працював управителем націоналізованої німецької фабрики з обробки шкіри, однак комуністи, які захопили владу в 1948 р., відправили його на пенсію. Протягом останніх років життя Голубовський займався літературною творчістю – зокрема, написав спогади про свого близького друга Олексу Новаківського. Спогади авторства Івана Голубовського були надруковані щойно на початку нового тисячоліття.
Важливе місце у мемуарному есеї колишнього адвоката займає розділ про взаємини двох світочів української культури першої третини ХХ ст. – Митрополита (Князя, як писав Голубовський у своєму тексті, намагаючись уникнути зайвих запитань в обставинах, що склалися) і Маестро. «Справжнє видовисько подробиць співжиття між тими двома мусіло бути гідне богів – писав галицький правник, споглядаючи обох, – тому, що був там визначний мистець з одного і справжній володар душ з другого боку».
Як людина спостережлива, Іван Голубовський помітив те, що одразу кидалося в вічі: наскільки разюче відмінними були характери двох велетів. Для осіб, звиклих судити про речі поверхово, між владикою і майстром попросту не могло бути анічогісінько спільного: їхні походження, суспільні становища, вдачі різнилися кардинально. Втім, придивившись уважніше, дізнавшись більше про життєві дороги обох, доводилося дійти висновку, що спільний знаменник між митрополитом Шептицьким і художником Новаківським поза всякими сумнівами існував. Зростаючи або ж тривалий час перебуваючи у асимільованому чи чужонаціональному середовищі, до слова не завжди прихильному до українців та всього українського, обоє чудово розуміли, що таке бути українцем, відчувати себе приналежним до найчисельнішого бездержавного народу Європи й не цуратися цього. Для обох українство ставало свого роду мовчазним викликом оточенню, викликом «освіченим колам» суспільства, схильного дивитися згори на «малограмотних селюків».
Однак, вертаючись до характеристик відмінностей між главою Церкви і мистцем у тексті Івана Голубовського, погляньмо на все його очима. «Князь – це був вийнятково абстрактний ум, з глибокою та вдумливою інтеліґенцією. Визначався спекуляційною тонкостю дедукційного думання, посиленою ґрунтовними студіями над загадками теольогії та мудрощами усіх релігій світу, зокрема Сходу. Мав поважні спосібности та широке начитання у світовій та церковній історіософії. Свідомо і послідовно відсунув від себе усякі впливи змислів і подібно увільнив себе від тягару тих впливів. Дійшов тим шляхом до значного опанування тіла в користь душевного, внутрішнього життя. А рівночасно царила в ньому справжня мудрість життєвого досвіду. Ці його притаманності відсунули визначну постать Князя далеко від буденних справ, хоч добре відчував психічне наставлення і малих дітей, і старшої молоді, і накінець, усіх взагалі людей, і мав для них усіх, здавалося, повне вирозуміння.На ділі остала тільки одна і єдина зв’язь між ним і світом: глибоко спочутливе та велике його серце, доступне усякому горю».
Натомість Новаківський – «з Божої ласки артист. Зв’язаний усім корінням своєї особовости з життям та з життєрадісними проявами цього світу, закоханий в іграх світел та тіней, захоплений красою землі і сонця поганин, що відчував красу, природна річ, передусім змислами і то до тієї міри, що навіть абстрактні візії, творені його уявою та польотом його поетичного хисту, мали своє основне джерело перш усього у змисловому його стосунку до світу. Здебільша носили вони п’ятно пантеістичного обожання усяких проявів краси, що його полонювали звідусіль, наче мітологічного Пана».
Людина, що добровільно зреклася благ світу задля вищої духовної мети, і людина, яка усім своїм єством жила у світі, черпаючи з нього натхнення для власної творчості. «Комплікувало стосунок обидвох те, що артист був чоловіком великої інтеліґенції, майже невірогідної інтуїції, нечуваної гостроти ока та душевної спостережливости. – продовжував Іван Голубовський. – Був справжнім поетом, хоч ніколи поезій не писав. Як вийнятково відвінований чоловік мав свої примхи та свої так звані переконання, від котрих його сотнею волів не відтягнув би. А Князь був знову за бистрий та за мудрий, щоб того всього не бачити та не знати, а теж і того тут і там не бути певним, що цей мистець впливові ніякого суґестивного авторитету не може підлягати. І супроти довершеної психічної структури Князя хто зна, чи якраз це не було причиною того, що час до часу филя життя виносила їх обидвох дальше від себе – всупереч комуналові, що противенства себе притягають та всупереч доброї волі їх обидвох».
«І от таким двом діаметрально різним людям прийшлося перебути у близькому зі собою стосунку кількадесять років та пережити спільно багато деяких речей, що їх Князь не міг так одверто обговорювати з ким іншим, ні Олекса так щиро та довірочно передумувати перед ким іншим» – підсумовував автор.
Вплив харизматичної особистості Новаківського нераз пробуджував у Його Ексцеленції емоції: «умів Олекса польотом своєї уяви та силою темпераментного свойого запалу викликувати глибокі зворушення, а навіть сльози в очах Князя». Втім, подібне ніколи не було, так би мовити, одностороннім: «також Олекса часто вертав зворушений з тих розмов, проведених з Князем віч-на-віч».
Зауважмо, що взаємини між обома персоналіями ніколи не були ідилічно-безхмарними, як могло видатися на перший погляд. Іван Голубовський добре розумів не тільки цю обставину, але і той факт, що наближеність до особи архієрея не вирішувала автоматично усіх життєвих проблем Маестро. Бувши попервах найактивнішим меценатом Мистецької школи Олекси Новаківського, Кир Андрей наприкінці 1920-х рр. дещо охолов до згаданого проекту, зменшив обсяги допомоги й переклав більшу її частину на плечі свідомої галицької громадськості, інституйованої в Українське товариство прихильників мистецтва. «Згодом деякі впливи та бічні заходи перед Князем нищили добрі враження з безпосереднього контакту з творцем, що знову збуджувало в Олексі часто огірчення. – читаємо у спогадах. – Як приплив та відплив вод, так на протязі років підносилося або зменшувалося зацікавлення Князя творами Олекси, дарма що ширші кола громадянства наївно вважали забезпеченими умови його праці».
Доволі цікавим є наведений адвокатом великий фрагмент діалогу між Митрополитом і Маестро, котрий був частим і бажаним гостем у палатах на Святоюрській горі. «Коли Олекса якось літом заходить в палату, вітає його Князь з видимою радостю. Бажає мати докладний звіт про здоров’я його дружини та хлопців і після цього каже до Олекси:
- Мене щиро тішить, дорогий пане артисто, великий Ваш дорібок в картинах за останні часи. Дякую Вам сердечно за пам’ять про мене і за Вашу ввічливість, з якою Ви прислали мені до перегляду деякі зі своїх праць з останніх місяців. Догадуюся, що маєте їх іще більше. Я просто заскочений як обильностю, так і високим рівнем Вашої в них творчости.
-
Я хотів якраз просити, – відповідає Олекса, – щоб Ваша Ексцеленція зволили переглянути їх та видати ласкаво свій розсуд щодо їх вартости. Знав я, що Ваша Ексцеленція перешкоджені оглянути їх в моїй робітні і тому я вибрав кільканадцять картин, що повинні дати хоч поверховний перегляд моїх послідних праць.
-
В такому разі буде у мене просьба до Вас оставити мені ці речі на тиждень, щоб я міг переглянутися їм не тільки одноразово, Ви вкладаєте у свої твори так багато сумлінної праці і дійсно глибшого підходу, що звичайно за кожними поновними оглядинами знаходжу в них усе щось нове і все щось цікаве. А Ви, дорогий, не спішіться, а останьте у мене на чайку. Але на жаль можу служити Вам тільки оселедцем, бо нині є день посту. А між тим розповіджте, як є з Вашим здоров’ям? Як з працею? Які Ваші намічення і чим Ви зараз зайняті?
-
Я щиро вдячний Вашій Ексцеленції за ласкаву про мене пам’ять. З моїм здоров’ям уже значно краще. А що торкається мистецтва, то все ще воно більше хмариться на мене, чим я на нього. Це студня, в якій дна ніхто не бачив. Дає нераз вдовілля, але дає теж справжню муку».
Переказана Іваном Голубовським розмова доволі швидко перетекла в обговорення більш серйозних, піднесених речей.
« – Чи не видається теж, що високе звання жерця мистецтва вимагає від артиста, особливо від наділеного більшим талантом артиста, такої самочинної офіри, такого шляхетного рішення щодо його безпосереднього стосунку до його ідеї? Мені ця думка якось сама собою насувалася, коли яподивляв релігійний настрій, на який Ви зуміли побідно піднестися у Ваших деяких релігійних композиціях. Видалось тоді особливо привабливе представити собі такого надхненного працівника, що день за днем, рік за роком, у цілковитому відорванні від світу, переживає у своїй монашій робітні найчистіші зворушення творця, що працює для самої ідеї мистецтва і тільки на хвалу Божу. Стоїть при цьому осторонь від неспевних впливів буденного життя. Аж однієї днини затримуєсь вказівка на годиннику його життя з такою спокійною достойностю, якої у світському житті не можна дожити. Природним тоді видалобся його здивування, що його життя минуло наче погідний сон. Життя, в якому обмежив свої потреби до найменшої з них, для себе не пожадав і не брав нічого, а від себе давав іншим, що мав найкращого. Бо – наше життя повинно бути офірою для піднеслої ідеї та для других людей! Те, що кохаємо у цьому світі, умирає, гине, або проходить та оставляє тільки біль і жаль. Ідея, одна є єдина, що дотримує вірности. Колись давніше було першим християнам дане велике щастя мученицької смерти для ідеї, для котрої могли вмирати в екстазі захоплення. Але ж і тепер можна дати в офіру ціле своє життя для ідеї. І чим те життя довше, тим краще нагода для офірної та довгої працьовитости. Ви, дорогий, що так вразливо відчуваєте красу, чи могли б не доцінити шляхетности та душевної вродливости теж і тієї краси?
- Ексцеленціє, – відповідає Олекса, – я хочу сказати… я не можу стриматися, що мушу з Вашої палати так часто виходити зворушений високим польотом думок Вашої Ексцеленції. Але мусів би… тут також і те запримітити: маляр, тобто чоловік, котрому наче у беклінівському автопортреті грає над вухом скрипка, але вже скрипка життя, усіма красами світу, його природи, його квітів, його весни – ніяк не знайде в собі тільки самовідречення, щоб кинути розкіш бачити та творити ці життєрадісні прояви».
Траплялися, звісно, у цьому діалозі моменти більш приземлені, але такі, що по-особливому розкривають характери й світогляд обох співрозмовників.
« – Дуже прохаю, пане артисте, заходьте до мене в сад! Стоїть до Вашого розпорядження кожної хвилі. Не забувайте за мене старого. А конечно забирайте зі собою малих діточок. Ваш Ждан вже дуже давно не шарпав мене за бороду.
- Ох, я вже це строго йому заказав! Цей малий дурак дозволив собі дійсно за багато…
-
Хай Вас Бог боронить, дорогий приятелю, мішатись так жорстоко до нашої щирої дружби. Дозвольте теж і мені мати свою слабість. Бачите– краса наївности та козацької завзятости Вашого Ждана, з якою торгає мене за бороду, це така рідка нагода, в якій можу дозволити собі на слабість. А прецінь мені теж дещо належиться. Не усміхайтеся так скептично. Як бачите, мають теж і старі свої забаганки…»
Протягом двох десятиліть (1913 – 1931) з-під пензля Олекси Новаківського вийшли десятки портретів митрополита Андрея Шептицького. Мистецтвознавці нераз називали Маестро чи не найкращим портретистом владики з усіх українських художників тієї доби. «З різних часів походять його портрети і портретові композиції Князя. – читаємо у спогадах Голубовського. – Вони є високої мистецької вартости. Вони мальовані про прийдешні покоління. Є в них безсумнівні тривалі мистецькі вальори. […] Одно може бути в кожному разі відмічене: Навіть якщо б Князь не стояв уже так високо в шані і в серцях цілого народу силою свойого особистого, вийняткового авторитету та своїх важливих для народу заслуг, то самі вже ті портрети отвирали би Князеві шлях до несмертельної слави самим уже героїчним підходом їх творця до художнього пред’явлення імпозантної особи Князя. Сильно відзначено в них історичну велич, яку мистець випровадив по-малярськи у тих портретових працях».
Звісно, сам владика був дещо іншої думки: «Князь у своїй монашій скромности не хотів доцінювати як слід високого льоту творця. Деколи жартома докоряв йому задля ґльорифікаційної стилізації тих портретів. Нарочно не хотів бачити, що його прегарна голова та його суто княжа постава мусіли самі собою викликати таку власне інтерпретацію в портретах Олекси, не кажучи вже про високі душевні цінности Князя. Олекса з природи вже був наділений нахилом бачити в шляхетному велике та дійсно вважав Князя таким, яким в своїх портретах Князя представив».
Серед найвідоміших робіт «митрополичої серії», більшість яких, на превеликий жаль, не збереглися до нашого часу, назвімо «Князя Церкви» (1915), «Мойсея» (1915 – 1919), «Тяжкий сон (Переживання світової війни)» (1920), «У митрополичому кріслі» (1924), «Владику (Проведіння)» (1929 – 1930), «Митрополита у чернечій ризі (Владику ІІ)» (1930 – 1931) тощо.
Митрополит Андрей Шептицький і художник Олекса Новаківський, попри всі відмінності й розбіжності, залишаються одним із найславніших тандемів у новітній історії української культури. Знаходитись під одним дахом із цими непересічними особистостями, бачити їх зблизька, чути їхні розмови означало бути свідком чогось надзвичайного, майже сакрального, жити в епоху справжніх гігантів.
Олександр ШЕЙКО
молодший науковий працівник
Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Джерела:
- В орлиному леті: Каталог виставки творів Олекси Новаківського із колекції Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина). – Пряшів-Прага-Львів, 2016;
- Голубовський І. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. – Львів, 2002.
