50 років тому, 25 січня 1965 року Римський Папа Павло VI надав Верховному Архієпископу Львівському Йосипу Сліпому титул кардинала. Цей акт був учинений під час ІІ Ватиканського собору.
Йосиф Сліпий (1892–1984) став третім кардиналом в історії Української Католицької Церкви. Його попередниками були Галицькі митрополити УГКЦ Михайло Левицький (1856) та Сильвестр Сембратович (1894). Після Й.Сліпого кардинальські регалії отримали чільники УГКЦ Мирослав Іван Любачівський (1985) та Любомир Гузар (2001).
Часом до цього реєстру долучають і митрополита Київського, Галицького та всієї Руси (1433–1458), Латинського патріарха Константинопольського (1458–1462), уродженця Салонік, грека Ісидора (1385–1463), який ще 1439 року отримав кардинальський титул від Римського Папи Євгенія IV. Але це відбулося до проголошення Берестейської унії латинського та східного християнства (1596). До того ж, 1458 року Ісидор зрікся титулу митрополита Київського та всієї Руси. Тому проблематично вважати його українським кардиналом.
Владика УГКЦ в Аргентині Андрій Сапеляк писав у своїй книзі про ІІ Ватиканський собор: “Радісну вістку про піднесення до кардинальської гідності Первоіерарха Української Церкви приніс ватиканський часопис “Осерваторе Романо” 25-26 січня 1965 року. Ім’я Українського Владики було на четвертому місці, по Східних Патріярхах, між двадцятсімома церковними достойниками, яких Папа Павло VІ зволив піднести до священної Пурпури.
Номінація нових 27-мох кардиналів була загальною несподіванкою серед римських кругів, бо була думка, що Папа чекатиме аж до закінчення Собору. Зокрема для українців ця номінація принесла цю довгоочікувану вістку, що Верховний Архиєпископ Української Церкви був відзначений найвищою церковною почестю.
Коментар Ватиканського радія відмітив, що Архиєпископа Йосифа Сліпого, як і чеського Владику Берана, відзначено за геройську вірність Христовій Церкві. Знаменним було теж і це, що Верховний Архиєпископ Української Церкви одержав найбільшу церковну почесть разом з трьома східними патріярхами” ¹.
Згаданими владикою Андрієм Сапеляком східними патріархами, які стали кардиналами, були: Патріярх Мелькітської Католицької Церкви Максімос IV (Сирія і Ліван), Патріярх Маронітів Меучі (Сирія і Ліван), Патріярх Коптсько-Католицької Церкви Сідарус (Єгипет).
25 лютого 1965 року в Соборі св. Петра в Римі під час врочистої Папської Літургії відбувся Чин поставлення кардиналів. “Усі Східні Владики відправляли у питомих кожному обрядові літургічних ризах. На цій Папській Літургії, з огляду також на сослуження Східних Владик, після відчитання Апостола в латинській мові, відчитано його також староукраїнською мовою. Рівно ж по Євангелії латинською мовою, читано Євангеліе по-арабськи. По Богослужбі кардинал Йосиф Сліпий пішов в асисті українських священиків до гробу св. Йосафата і там ще довго молився. Цього самого дня пополудні відбулись папські авдіенціі для новоіменованих кардиналів, яких супроводили їхні вірні. В особливій атмосфері відбулась авдіенція українського Кардинала-Ісповідника, якого супроваджала уся українська громада в Римі та численні українські прочани, які прибули з різних країн Европи, Канади, Америки” ².
Ще 23 грудня 1939 року ректор Львівської богословської академії, отець-митрат Йосиф Сліпий отримав номінальний титул архиєпископа Серрейського. Але фактично він став єпископом-помічником Львівським із правом наступництва Галицького митрополичого престолу, який тоді займав Андрей Шептицький.
Коли 1 листопада 1944 року закінчився земний шлях Митрополита Андрея Шептицького, Йосиф Сліпий очолив УГКЦ. Але вже 11-12 квітня 1945 року енкаведисти заарештували всіх ієрархів УГКЦ в Україні. А псевдособор 8-10 березня 1946 року “ліквідував” Греко-Католицьку Церкву в Україні.
Митрополиту Йосифу Сліпого пропонували зректися єдності з єпископом Рима та перейти в Руську (Російську) Православну Церкву. Після відмови його засудили на 8 років ув’язнення за «антирадянську діяльність» і «співпрацю з німецькими окупантами». Митрополита Йосифа тримали в таборах і тюрмах Сибіру, Мордовії та Комі АРСР. У 1953–1957 роках його перевели на заслання до Маклакова (Красноярський край), а у 1957-му знову засудили на 7 років.
Перед початком ІІ Ватиканського собору Папа Іван ХХІІІ звернувся до Москви з проханням звільнити Йосифа Сліпого та відпустити його до Риму. Звільнення Митрополита Йосифа домагалися громадські та політичні діячі з усього світу, зокрема й президент США Джон Фіцжеральд Кеннеді.
Врешті-решт 12 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР звільнила Йосифа Сліпого й вислала його за межі “радянського раю”. Під час зупинки у Москві Митрополит Йосиф таємно висвятив у готельному номері єпископа УГКЦ Василя Величковського, який очолив Катакомбну Церкву в Україні.
9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Рима, а наступного дня мав аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ, якого 2014 року оголосили Святим.
Йосип Сліпий з Папою Іваном XXIII (1963)
“Коли Папа “Добряга” і Святець побачив перед собою довголітнього В’язня на волі, він бачив сповнення першого кроку у своїх далекойдучих планах, щоб зі Собором принести релігійну свободу цим народам і що його зусилля відповідали Божим планам. Тому-то його зворушення було таке глибоке, як він сповіщав прочанам Льомбардії цю свою велику “Потіху” а причини визволення Первоієрарха Української Церкви.
Визволення Митрополита Йосифа Сліпого мало особливе значення для Українців. Ця подія радісно зворушила до глибини увесь український народ. Уся еміграція однодушно різними способами виявляла свою радість по усіх континентах, при солідарності усього світу. Особливо глибоке значення мало визволення Митрополита Йосифа Сліпого для Української Католицької Церкви на Україні та в Сибірі. Ця так незвичайна подія, що мала у собі щось чудесного, скріпила в надії усіх тих, що залишились вірні Католицькій Церкві. І якщо для Папи Івана визволення Митрополита означало промінь надії, для українських вірних на Рідних Землях — це було запорукою загального воскресіння Української Католицької Церкви.
Однак незалежно від сподівань, що їх могло принести Українській Церкві визволення її Первоієрарха, одна велика річ була уже осягнена з приїздом до Риму Митрополита Йосифа Сліпого: Українська Церква мала свого представника на Соборі в особі її Первоієрарха, Київсько-Галицького Митрополита. Усі Українські Владики з вільного світу представляли радше український обряд та українські дочерні Церкви, які опинились по різних континентах світу, і в такій ролі вони вставились за українською матірною Церквою, вимагаючи окремим листом зверненим до Отців Собору присутності на Соборі Голови Української Церкви: Митрополита Йосифа Сліпого” ³.
11 жовтня 1963 року Український Львівський Архиєпископ Його Ексцелєнція Монсеньйор Йосиф Сліпий виступив з доповіддю на зібранні ІІ Ватиканського собору. “Промова Митрополита Йосифа Сліпого тривала около двадцять хвилин серед незвичайно великої уваги усіх присутніх. Відзначалась ясністю ідей, глибокістю богословських аргументацій та ясним, звучним, рішучим голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але і глибокого богослова та великого Пастиря, який відчуває усі сучасні проблеми Христової Церкви, насвітлюючи їх світлом української терплячої Церкви та усіх тих, що терплять разом з нею… У головній частині своєї промови Первоієрарх Української Церкви зайняв становище відносно дебатованих тем про колеґіяльність Єпископату і про жонатий дияконат; як також представив Отцям Собору свої погляди і погляди українських Владик, яке становище має зайняти ІІ Ватиканський Собор відносно найпекучіших релігійних і соціяльних проблем сучасного світу… Зроблено внесок на Соборі піднести Митрополію Київсько-Галицьку до Патріярхальної гідності. Пропозиція піднесення до Патріярхальної гідності Киівсько-Галицьку Митрополію була великою новістю для усіх Отцїв Собору, бо ця справа не була включена між темами, які мав розглядати Собор, і на перший погляд вона виглядала як річ партикулярна, що відноситься до одної помісної Церкви. Загал Отців Собору не був обзнайомлений зо справою, однак Отці ставились до пропозиції прихильно навіть з огляду на особу Митрополита. Чулись застереження, що у сучасних політичних обставинах створення українського Патріярхату це річ під цю пору неможлива” ⁴.
ІІ Ватиканський собор вніс деякі зміни в устрій Католицької Церкви. Зокрема, в кожній країні запроваджені Єпископські конференції, які займалися усіма церковними справами держави. До складу Єпископської конференції входили на всіх правах усі владики, які обирали собі голову конференції, і могли в разі потреби його усувати. Натомість для східних Католицьких Церков традиційною стала роль Патріарха. причому обсяг влади Патріарха і його Синоду простягався на всі територію, де були вірні відповідної Церкви та її єпархії, незалежно від державних кордонів.
Тому Йосиф Сліпий домагався патріаршого устрою і для УГКЦ. Він і Синод єпископів УГКЦ кілька разів зверталися до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату. За утвердження патріаршого устрою в УГКЦ, окрім єпископату та священиків, виступав мирянський патріархальний рух.
Ця діяльність викликала незадоволення Московського патріархату і це стримувало Ватикан від надання патріаршого устрою для УГКЦ. Ще одним аргументом було відсутність легального статусу УГКЦ в Україні.
Однак уже з 1975 року священики УГКЦ стали називати Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. Першим був о. Іван Гриньох. Сам Й.Сліпий почав підписувати свої документи як Патріарх.
Надії на позитивне вирішення справи Патріархату УГКЦ відновилися з обранням Папи Івана Павла ІІ та легалізацією УГКЦ в Україні.
Патріарх Йосиф помер у Римі 7 вересня 1984 року. Його тлінні останки 27 серпня 1992 року були перенесені з Рима до Львова і після прощання, яке тривало протягом тижня, перепоховані у крипті собору Св. Юра, біля гробниці Андрея Шептицького.
Півсторічні домагання патріаршого устрою не завершилися донині, хоча центр УГКЦ перенесли зі Львова до столичного Києва. Як не відбулося й об’єднання Греко-Католицької Церкви навіть на території України. Мукачівська єпархія донині перебуває за межами впливу Верховного Архієпископа Святослава Шевчука…
“Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви”, – сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р… Тому я вдячний вам, що ви виявили вашу зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся „за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси” у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха. Так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою віру в єдність – „Боже, нам єдність подай”, – чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає: „Люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть… Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і власть…” Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, став для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем! Тому заповідаю вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!..
Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в’яжеться змагання за церковне об’єднання українського народу… Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріярхату Української Церкви!..” – проголосив Смиренний Йосиф Патріярх у своєму Заповіті в навечір’я празника Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії 1981 року.
ПРИМІТКИ
¹ Сапеляк Андрій. Українська Церква на ІІ Ватиканському Соборі. – Рим – Буенос-Айрес, 1967. – С. 255.
² Там само. – С. 257.
³ Там само. – С. 131, 132.
⁴ Там само. – С. 152, 153, 158.
Ігор МЕЛЬНИК
Джерело: ZBRUC
