Інтерв’ю Богдана Зятика з художницею, іконописицею, майстринею сакрального мистецтва, їмостю, матір’ю п’яти дітей, лауреаткою премії ім. Василя Стуса, головною художницею та авторкою поліхромії каплиці Стрітення Українського Католицького Університету – Іванкою Крип’якевич-Димид.
(Продовження)
І. Д. : Що ще є в каплиці? Там є пелікан, хліби і риби. Чому? Тому що, права частина умовно це Новий Завіт аж до ХХ ст., а ліва сторона умовно це Старий Завіт.
Бачиш хрест посередині? Від нього вліво сцени старозавітні, Мойсей, Мелхіседек, і от ці всі святі це є мінея, це знову ж таки дуже умовно, бо вони вже в Новому Завіті, але більш відомі: Юрій, Наталя… від вересня, канонізовані, хоча Пратулинські мученики випадають з того. Тут є певні богословські порушення, але я малювала так як Бог на душу поклав, таким темпом, що ти собі не уявляєш. Бо я чула що мене звільнять скоро, і думала лиш би Стуса встигнути намалювати. Тобто тут шукати глибоких богословських сенсів не варто. На приклад, чому за столом Премудрості, є Адам, а нема Єви?, допустим. Чи є хтось там, а нема когось там, тобто тут можна прискіпуватися. Отже хачкар, вірменський хрест. Чому хачкар? Андрій Шкраб’юк, диригент хору, він співав тут безперервно коли я це малювала, і це також є величезний чинник. Тому що, це не є просто музика. Цей хачкар для Андрія зроблений.
Отже від нього, вліво, є Старий Завіт, там за столом Премудрості сидять люди, які своїм життям виявили премудрість, Іов, котрий Йов, Йосиф Прекрасний, він же Йосиф Єгипетський. Ось, сарептянка, Рута,… Ной зі своїм ковчегом в руках. Бенкет дітей Премудрості.
Перший який починає похід мучеників є Іван Хреститель, тобто він на межі зі Старим і Новим Завітом, він з крилами, Ангел пустині. Вифлиємські діти, Борис і Гліб… Начало Індикта, тут, все йде по колу. Ідея фризу з’явилася в мене коли тут була ще Богословська Академія. Лавок ще не було. Я побачила як прекрасно виглядають люди які стоять вздовж стіни по периметру каплиці, і думаю, а чому би не зробити другий поверх так наче їхні ангели стоять над ними.
Так з’явилася ця ідея фризу опоясування, і вона продовжиться тут на тій стіні, якщо Бог дасть здоров’я. Тому що в мене відбулася мега цікава подія, коли замалювали отой текст: «Радуйся Хресне Дерево, радуйся…», цей текст читався, коли хрест пересували на середину храму. Там був намальований лежачий Єсей, від нього виростаюче древо, всі медальйони, всі гілки… Я з Парижу запросила Надю Лорео Прево, асистентку… Ми розліпили медальйони, швиденько намалювали гілки, нам це зайняло тиждень, плюс лежачий Єсей, а Остап Лозинський, має намалювати Богородицю. Надя приїхала, і ми зробили рисунок. Це є третина роботи. Потім коли мені подзвонив завгосп, що вони замазали це все, в мене сталася дуже дивна історія, вона просто містична, тому що це було 23 січня, в мене уродини, і я на День народження дістала звісточку, що моєї роботи нема.
Я не перейнялася тим, бо я звикла до цих маразмів, і кажу: а фриз не замазаний? Кажуть: «Ні». – «Ну добре, слава Богу. Бо шкода було б якби ще й фриз вирішили…». А знаєш чому замазали? Бо бабі Марії заплатили за метраж. Баба Марія яка ту стіну мала замазати… Тут були два місця, я їх олівчиком, де вилущувалася штукатурка позначила. І був різдвяний час. Кажу – хлопці, вичистіть мені ці три проблемні місця, бо я не буду робити фреску де відлущується. Я все це обмалювала. Майстер каже, окей. Пані Марії каже зробіть то-то-то, добре. І пані Марії платять за метр, і пані Марія каже: та я махну цілу стіну. Ти розумієш? І це означає що вони, священники людям не пояснюють, прості люди, якщо пані Марія сюди прийде, вона цього не бачить… Люди в церкві не бачать нічого… Ну ті котрим не пояснюють, не поможуть… Я не знаю що з ними сталося? Тому що раніше наші прості люди, це ж носії мистецтва, це вишивка, це кераміка… Що сталося? Розумієш, ми запхали кіч, пластик у церкву. Виросло покоління, які звикли до фонтанчиків, що Богородиця плаче, що Ісус мигає одним очком, розумієш? Що мигавка «Христос Воскрес», там сирена, як в церкві. І потім звинувачувати що вона замазала якісь буквочки…
І знаєш що трапилося? Я прокидаюся зранку, в мене таке коліно, розпухло, артрит за ніч почався. Беру ногу, скидаю її з ліжка, і не розумію що таке? Я не впала, не перенапружилася, не вдарилася, просто пішла спати, дістала цю новину… Вона величезна ця нога. І по сей день, з паличкою ходжу. Була в лікаря – «у вас артрит, давно?». Кажу – «Від вчора». Тиждень взагалі не могла встати. Мене так страшно боліло і я зрозуміла що на риштування не вилізу…
Прораб, послухав завгоспа, побачив намальовані олівчиком місця. І сказав пані Марії ці місця зробити. Дальше наступило Різдво і він втратив контроль над ситуацією. Він мав би зайти глянути, що робить пані Марія, що вона вже почала замазувати букви, і сказати – жінко зупинися. Він не доглянув. Потім пані Марія представила йому замазану стіну, він може там не звернув уваги, чи звернув, і каже: «О класно, добре, гарно виглядає стіна». Ну стіна гарно виглядає?) А там олівчиком щось було начеркано, кого то турбує? А мені Надя пише з Парижу: «Ну що Іванка, ти скінчила? Як справи?». Я мала після Різдва в тих медальйонах виписати тільки пророків, ретельно, а Остап мав намалювати Богородицю. І це мав бути фініш.
Так що є три дерева: Розп’яття, Дерево Діл Милосердя і Дерево Єсея. Тут є також три столи: стіл Премудрості, стіл Тайної Вечері і престіл за яким відбувається Жертвоприношення. Чи річка – вода. Тема води тут є. Ходіння по водах. Марія Скобцова ходить по воді, бо вона сказала що в принципі можна ходити по водах, якщо ти вже ступив, то треба йти, що є два способи життя, вона пише: коли ти просто ходиш по землі як всі люди і можна ходити по воді. Але якщо ти ступила на воду, тобі треба йти не оглядатися. І вона навіть пише такий вірш, бо Скобцова це є незвичайна постать, це є українка, вона є з дому Пиленко, жила в Ялті, Стамбулі, Парижі. Вона народила трьох дітей, двох донечок і сина, мала трьох чоловіків, курила, стала монахинею. Вона філософ, була закохана в Блока, писала йому вірші потрясні, написала драму, дуже цікаву про реформу монастиря, дуже цікава особа і художниця!
Ось, і тут є перегук, між тими стінами. Бачиш вона ходить по воді. Інатій Богоносець теж плив до Риму кораблями, його мали стратити, він був єпископом. Коли його громада, стримували, казали: владико навіщо Вам взагалі в той Рим їхати? Він був дуже чемний. Йому сказали: їдь до Риму, ми тобі там відріжемо голову. І люди йому кажуть: ну не треба! А він каже: не стримуйте мене! Він їм писав листи, в руках лист, що «Моя любов розп’ята, но жива вода тече в мені, взивающе: іди до Отця!». Вода внутрішня, тобто ми складаємося з води, там на 90-80 %, «і ріки води живої потечуть з нутра його», якщо ми будемо хороші. І от ця наша вода реагує на поклик Отця, і коли ми нормально фільтри свої чистимо, то ця наша вода взиває до живої води, яку дає нам Господь. Тобто тут є весь час перегук, якщо якась тема є з одного боку, ти обов’язково знайдеш її з другого боку. Так само зерно, три колоски намальовані над Богоносцем, він каже: «Я є пшениця Господня», він пише. «І мене мають змолоти зуби левів…», його дійсно кинули в Колізей, «щоб я став мукою, з якої, спечуть Євхаристію».
Нормально, так? «Я хочу стати мукою. Піду на жорно». Тобто це є таке чудове, чисте бачення себе, ким я є. Я є просто зернинка, ну схрумає мене той лев, всьо буде добре. Це щось несамовите. Я як ті листи Богоносця читала, не могла собі дати ради, бо читала про кожну з тих осіб. І там є зерно, а з протилежного боку написано: Ви сім’я божественне виростили.
Коли я задумувала ці два фризи, хотіла, щоб був цей перегук. Він в мене не виходив. Бо там треба і дати щоб збігалися… Але коли я почала працювати, побачила що він все одно виходить. Тобто я вже не задумувалась, а знала що цього хочу, і просто малювала, все підряд, тут і тут, потім раптом – о бач пасує. Наприклад Олександр Мень, тут, опинився напроти Захарії, більш-менш. Цього вбили по дорозі до церкви в Москві, а цього – між храмом і жертовником.
Б. З. : Я щось того не знав.
І. Д. : Ну батько Івана Хрестителя, Захарія, той що онімів.
Б. З. : Так, але того як його вбили я не знав.
І. Д. : Написано, почитай собі. Він був священник, Захарія, при храмі, і коли привели Марію, її зустрів Захарія, її вуйко. Тобто Іван Хреститель був двоюрідний брат Ісуса. Він точно був, ну троюрідний, не важливо. Ну родичка. Тобто Захарія був родич Марії, Марія знала візуально його.
Б. З. : Але я не пригадую в якому це моменті описано?
І. Д. : Коли Ісус взлостився на фарисеїв, каже: «Ви гроби побілені, ви вбиваєте ваших пророків». Я не знаю чи він там казав про то, але десь є написано, що Захарія загинув між храмом і жертовником. Але справа не в тім де загинув Захарія, це не важливо. Захарія – мученик, Мень – мученик. Меню відрізали голову. А і на Усікновення Глави Івана Хрестителя, ховали Меня. Він загинув 8 вересня, його ховали 11-го. Ну одним словом вони пов’язані. Ну і так далі. Наприклад коли я малювала святі подружжя, бо я тут хотіла щоб були всі номінації. Як я вибирала тих святих? Там їх є сотні, не зробиш всіх. Тобто я хотіла номінації. Наприклад святе подружжя Тимотей і Мавра розп’яті на двох хрестах лицем до лиця, Хризант і Дарія живцем поховані і так дальше.
З того боку є святе подружжя священиче, які в вогні були спалені. Хату закрили дошками, підпалили їмость зі священником, це матеріали по ХХ століттю, мені давала пані Ірина Коломієць, яка є директор музею Йосипа Сліпого тут. Тобто вона мені підшукувала матеріали. Там Моніка Полянська чи інші. Тут є також зображений владики Гліба Лончини вуйко, тут з того боку, о. Василь Лончина який загинув, в концтаборі в Донецьку. Цікаво що в Донецьку є наш мученик, знаєш це фантастично просто.
(Далі буде…)
Записано 28 лютого 2017 р. в каплиці Стрітення Українського Католицького Університету, м. Львів, вул. Свєнціцького 17.
Попередні частини інтерв’ю читайте тут:
