Іван Франко і московська інвазія в Галичині

2377
Іван Франко в Криворівні
Іван Франко в Криворівні

Початок Першої свiтової вiйни застав Iвана Франка в Криворiвнi на Гуцульщинi, яку вiн уже вiддавна уподобав собi як оселю для лiтнiх ферiй. Упродовж багатьох лiт вiн був тут сталим лiтником, або «холерником», як називали мiсцевi гуцули вiдпочивальцiв.

«Пам’ятного 1914 року Франко рiвно ж загостив до Криворiвнi, але, як вiд 2 серпня зачалися сипати виповiдження вiйни, немов гриби по дощi, порадили ми Франковi вертати до Львова»¹, – згадував криворівнянський парох Олекса Волянський останнє лiто письменника на Гуцульщинi.

Криворівня на Гуцульщині
Криворівня на Гуцульщині
Хата Василя Якібюка в Криворівні, в якій мешкав І.Франко
Хата Василя Якібюка в Криворівні, в якій мешкав І.Франко

Проте вiдразу повернутися додому I. Франко не мiг: через оголошену мобiлiзацiю на залiзницi вже з перших днiв вiйни не приймали приватних пасажирiв. Хоча перспектива залишитися самому, далеко вiд дому, у такий тривожний час, до того ж хворому, либонь, приносила йому немало переживань. А пiдстави для них були достатньо реальними. Не зумiв ж бо вибратися цього лiта з Криворiвнi Володимир Гнатюк, котрий був заблокований тут майже на цiлий рiк, не маючи щонайменшої змоги анi виїхати звiдси, анi щось робити, «через те, що не мав нi книжок, нi своїх паперів»².

Володимир Гнатюк з родиною в Криворівні
Володимир Гнатюк з родиною в Криворівні

Тим часом i Ольга Франко повсякчас квапила чоловіка з якнайшвидшим поверненням додому. У неї, окрім тривоги про нього, глибоке занепокоєння викликала сама думка про те, що вона залишилася в осамотiлiй хатi одна-однiсiнька, без чоловiка та дiтей: донька Анна була в Києвi, старший син Тарас – у вiйську (вiд нього I. Франко ще 1 серпня отримав телеграму – «аби приїздити, бо вiн покидає Львів»), молодший Петро – на відпочинку в горах (той також повернутися до Львова не мiг, спершу – з тiєї ж причини, що й батько, згодом – через свою зайнятiсть у формуваннi на Гуцульщинi загонiв Українських сiчових стрiльцiв)³…

Олекса Волянський
Олекса Волянський

О.Волянський пригадував, що Франко виїхав з Криворiвнi через три тижнi пiсля початку воєнних дiй – 19 або 20 серпня 1914 р. Ще на декілька днів Франко змушений був затриматися у Ворохті для отримання від адміністраційної влади перепустки на виїзд. Час виїзду письменника з Криворiвнi О. Волянський запам’ятав доволі точно. Ця дата пiдтверджується іншими документальними джерелами, зокрема, хронiкальною замiткою в «Дiлi» вiд 26 серпня 1914 р., де зазначено, що «д-р Франко вернув з лiтнього побуту в Криворівні (коло Жаб’я) до Львова»⁴. Отож, помилявся Денис Лукіянович, стверджуючи, що з Криворівні І. Франко «виїхав так, що вже в шість годин після його приїзду москалі зайняли Львів (це сталося 3 вересня)»⁵.

Російська армія на підступах до Львова
Російська армія на підступах до Львова

«Час московського наїзду [Франко] пережив у Львові. Не вiдрiкся своєї землі. Перетомлений, зломаний ходив поміж нами і волочив по землі свої зломані окервавлені орлині крила…»⁶. Та й куди мав виїхати хворий i безпорадний? Те, що Франко залишився в окупованому мiстi, тривожило багатьох його знайомих. «В мене тiльки й думки, що про Вас… Що з Вами дiється у Львовi? – писала поетовi з Харкова Христя Алчевська 27 вересня 1914 р., через три тижнi пiсля того, як росiйська армiя пiд командуванням генерала О. Брусилова зайняла Львiв. – Моє розбите горем серце цiлує в думцi кождий нещасний камiнчик на вулицях славного старого мiста i плаче, і плаче… Боже, стільки сліз пролито, скільки думок зруйновано, скільки замірів пропало […]. Напишiть менi, що ще живi Ви, що не забули на колишнiх друзiв…»⁷.

Російські військові у Львові (1915 р.)
Російські військові у Львові (1915 р.)

Тривога Х. Алчевської була не марною. Адже вiдразу зi вступом росiйської армiї-«визволительки» до Львова в мiстi почалися суцiльнi арешти українських дiячiв. Поширилися чутки i про ув’язнення I. Франка. Дiйшли вони навiть до Канади. «Одна часопись подає вiстi, одержанi з Вiдня приватною дорогою, що москалi арештували у Львовi нашого великого письменника Iвана Франка i вивезли в глибину Росії», – переповідав своїм читачам вiннiпезький «Український голос»⁸. На початку 1915 р. трохи заспокоїв українську громадськiсть щодо долi I. Франка львівський щоденник «Дiло» (що виходив тоді у Відні), повідомивши у замiтцi пiд дуже промовистою назвою «Як господарюють наїздники в Східній Галичинi», що «проти видних українцiв, якi лишилися у Львовi (д-р Степан Федак, д-р  Вол. Охримович, проф. Вол. Шухевич, Кость Паньковський, директор Народної торгівлі Микола Заячківський, д-р. Iван Франко, Мих. Павлик, I. Труш, ректор Духовної семінарії о. д-р Боцян), наразi не пiдприняли репресивних мiр, але мають їх всiх на оцi»⁹. Проте невдовзi були висланi в Сибiр В. Охримович i В. Шухевич, опинилися в Росiї як заложники С. Федак i К. Панькiвський, посилилися тривожнi настрої в Михайла Павлика, i, мабуть, та тривога спричинила чи принаймнi пришвидшила його смерть. Так, зокрема, вважав Михайло Лозинський¹⁰, а також Михайло Мочульський. До речi, останнього також заарештувала царська жандармерiя як небезпечного злочинця i вислала вглиб Росiї. З гiрким сарказмом писав І. Франко про «визволення» «Под’яремной Прикарпатской Руси»

А вы, Мазепiнцы, вот это дело вєрно,
Вот с этiм справiмся мы круто, гаспада…
… Вiдвiдаєте Тотьму,
I Томськ, і Омськ, Iркутськ, Якутськ, Валдай,
I розкiш острогiв, тайги спасенну потьму… ¹¹.

І. Франка, на думку Миколи Заклинського, «московська охранка, мабуть, лише тому не арештувала, що він був важкохворий»¹². Проте судовий радник, опікун Франка в час недуги, Карло Бандрівський, ще довго, по суті, увесь час московської окупації Львова, переживав за долю І. Франка та за його майно. Зі спогадів доньки Карла Бандрівського Одарки Бандрівської. «Настала панічна небезпека на особу І. Франка і на його майно. Батько рішив рятувати майно, головно рукописи. Треба було діяти дуже обережно і скоро. Я лиш бачила, як батько власноруч приносив нові наплічники і ховав їх у своїй шафі під ключем. А в нашій гостинній кімнаті умістив “ріг обильности” (дарунок від співачки Соломії Крушельницької з нагоди 25-літнього ювілею творчої праці І. Франка), картину чорноокої красуні в золотих рамах, фотокартину “Танець” і кільканадцять карток Міцкевича. З поверненням австрійської армії до Львова батько відніс рукописи до бібліотеки Наук. товариства ім. Шевченка, а речі – до дому Франка»¹³.

Карло Бандрівський
Карло Бандрівський

I. Франко теж побоювався арешту (так, принаймні твердила Ц. Зиґмунтовська, яка в той час мешкала у домі Франка з двома дiтьми сином Здиславом i донькою Софiєю). Чи не тому в той час вiн заспокоював своїх кореспондентiв (а можливо, передусiм себе самого) тим, що «тутешня власть досi лишає його в спокою, крім одної тривоги – солдатського постою в моїм домі (коло 200 людей) у першу ніч окупації Львова»¹⁴.

Будинок І.Франка на Софіївці
Будинок І.Франка на Софіївці

«… Через росiйську окупацiю я лишався майже непомiтним»¹⁵, – так, iз полегшенням написав він 14 серпня 1915 р. пiсля звiльнення Львова («освободження вiд кормиги») хорватському вченому В. Яґічеві, вiтаючи його, як i iнших знайомих, із якими через московську iнвазiю був перерваний зв’язок, «пiсля жахливого часу». Жахливого для всiх, для нього особисто також… «Довелося Франковi пережити найстрашнiшi години свого життя, коли, здавалося, валилось усе, над чим працював цiлий вiк, на що сподiвався, що творив. Довелося на власнi очi побачити окупацiю Львова, руїну цiлого краю, трiумф темної сили… Серед цього лихолiття, голоду кругом, страшного iспиту, що звалилися на рiдний край, сили у старого письменника все занепадали»¹⁶, – писав С. Єфремов про життя письменника пiд час росiйської iнвазiї «… Був такий самiтний: сини на вiйнi, жiнка на лiкуваннi…»¹⁷, – вносять додатковi штрихи до портрета I. Франка на схилi вiку i спомини інших його сучасникiв, зокрема Михайлини Рошкевич (Іванець), яка в час війни мешкали у Львові на вул. Софії неподалік дому Франка і, за її словами, не раз навідувала його. «Настала війна, в перші місяці я не зустрічалась з Франком. Лише коли наших синів вивезли на Сибір, муж був конфінований у Львові і ми були у великій розпуці, я не раз забігала на вул. Понінського, як би по якусь розраду. Франко потішав нас, що діти не загинуть в Сибірі, що повернуться».¹⁸

Частини австро-угорської армії у Львові 22 червня 1915 р.
Частини австро-угорської армії у Львові 22 червня 1915 р.

Обидва сини – i Петро, i Тарас – у коротких листiвках з фронту, часто писаних нашвидкуруч, олiвцем, скупо повiдомляли батька про своє життя, про воєннi подiї. «Перебуваю дальше в поли. Було кiлька гарячих днiв, але тепер усе успокоїлося. Богато москалiв успокоїлося цiлковито. Стрiльцi списалися добре, але мали тяжкі втрати. Один офіцер спійманий, один погиб, один ранений»¹⁹. Проте вiстки вiд синiв (навiть такi скупi, як оця вiд Петра) I. Франко отримував лишень вряди-годи.. «Про Петра невiдомо нiчого нового»²⁰, – писав доньці Анні в березнi 1915 р. «Твої картки поприходили аж минулого мiсяця, по двi, по три нараз»²¹, – повiдомляв Тараса в серпнi 1915 р.

Петро Франко
Петро Франко
Тарас Франко
Тарас Франко

Непевнiсть щодо долi синiв дуже тривожила I. Франка, породжувала неспокiйнi сни та вiзiї. Цi настрої поета вiдбилися в деяких його творах тої пори, зокрема в поезії «Чи віщий сон»:

Тринадцятого грудня сего року
О шестiй вранцi, по безсоннiй ночи,
Однiй з найтяжчих, наймучительнiших,
Яких так много я в тiм роцi пережив,
Явивсь менi мiй син Петро, що в стрiльцях
Українських, тепер у полi служить,
В ровах над Стрипою – дай Бог йому, бажаю,
Щоб мене якнайдовше пережив!

…………………………………………..

В тій хвилі провалився в чорну яму,
Мов у тісну криницю квадратову.
«І ями не було у покою», – я сказав,
Та тут здалось мені, що провалився він
Ще раз у глибшу яму, що сягала
До дна пивниці. Тут мигнуло щось –
«Arage discrimen!» – душа сказала²².

Франко

Цей «віщий сон» поета, зауважує Валерій Корнійчук, «збувся через багато років на початку німецько-радянської війни, коли Петро Франко, примусово вивезений енкаведистами зі Львова, безслідно зник за нез’ясованих обставин»²³.

Частiше, нiж вiд синiв, доходили до I. Франка листи вiд доньки Анни, котра напередоднi вiйни, наприкiнцi червня, на запрошення тiтки Олександри Iгнатович поїхала до Києва. Сам I. Франко також мав тодi намiр поїхати з донькою, але на кордонi його зупинили. «Запрещается! Російські власті завернули д-ра Івана Франка з Волочиськ, заявляючи йому, що його приїзд до Росії заборонений», – повідомляв «Галичанин»²⁴. Там, на кордоні, І. Франко з донькою бачилися востаннє.

Франко у притулку Січових стрільців
Франко у притулку Січових стрільців

Не було бiля I. Франка в час вiйни дiтей, не було й дружини, яку 17 грудня 1914 р. вiддав знову до лiкарнi для душевнохворих. Iншої ради не було. Пробула там Ольга Федорiвна довгих три роки. Вийшла звiдтiля аж пiсля смерті I. Франка.

Ольга Франко
Ольга Франко

Восени 1914 р. через надто бурхливi прояви хвороби дружини I. Франко змушений був вибратися з дому до свого шкiльного товариша, судового радника Йосипа Райхерта, «котрий дав йому на тимчасове помешкання одну порожню кімнату в своїй камениці при вул. Курковій під ч. 25»²⁵. У Райхерта поет прожив тоді цілий місяць.

Йосиф Райхерт
Йосиф Райхерт

Приблизно в цей самий час у декого з киян з’являються гадки: а чи не краще було би Франковi з огляду на нестерпнi умови життя у Львовi перебратися до Києва? Про намір І. Франка перебратися тоді до Києва відомо з листівки Анни Франко до Володимира Охримовича від 18 листопада 1914 р. «Від тата я дістала тільки одно письмо [цей лист не зберігся], в котрім пише, що вибираєся в Київ»²⁶, – писала Анна, прохаючи В. Охримовича «задержати» її родичів у Львові. Проте з переїздом нiчого не вийшло, хоча Франко погодився на це. «По застановi i питаючи в вiдповiдних кругах, прийшли до того переконаня, що з згляду на се, що ти жиєш в приятеля, котрий в кождiм разi бiльше дбає про тебе, як мама, i єсли у тебе є грошi на житє, то лiпше, щоб ти зiстав поки що вдома, – передавала Анна батьковi рiшення київської громади, – бо хотяй би i пропуск тобi дали, мiг бись мати великi неприємностi в Київi, взагалi в Росiї, не виключаючи тяганини i арестованя. Одним словом, їхати не радять. Щодо мами – тим бiльше приїзд єї не бажаний для нiкого…»²⁷.

Російський козачий патруль на площі Ринок у Львові
Російський козачий патруль на площі Ринок у Львові

Зовнiшнiй простiр Франкового iснування пiд час окупацiї Львова був дуже обмежений, по сутi, замкнений стiнами його власного будинку, звiдки вiн виходив украй рiдко. Хiба що був змушений якоюсь неординарною подiєю. Так, Мар’ян Колодiй розповiдав, що одного разу вiн зустрiв I. Франка в центрi мiста, коло готелю «Жорж», у досить дивному «обладунку»: той з двома шаблями синiв, що пiшли до вiйська, iшов до маґiстрату. «Бачите, несу оружє, – пояснив здивованому М. Колодiєвi. – Москалi загрозили карою смертi або 3000-ми рублiв, якби хто задержав у себе яке-небудь оружє!».²⁸ Перед латинським Рiздвом 1915 р. I. Франка востаннє (за кiлька днiв перед своїм арештом) бачив М. Мочульський: «Обличчя в нього було тодi неначе з гiпсу – синяво-бiле. Вiн стояв передi мною на вулицi похилений, худий, наче тiнь колишнього Франка, i питав мене, чи знаю, що дiється на фронтi. А коли я сказав йому, що сам знав, вiн в одно повторював: “Бiда! Бiда!”»²⁹.

Безумовно, у Франковому усамiтненнi значну роль вiдiгравала росiйська окупацiя Львова. «Товариського життя мiж русинами тепер, у воєнний час, нема нiякого, всi товариства, бiблiотеки й школи позамиканi, головнi представники iнтелiґенцiї або повиїздили з краю (у Вiднi самих русинiв до 10 000), а з тих, що лишилися, многих поарештовано […]. Про кореспонденцію з Віднем або заграницею тепер ані думки нема, бо всі поштові та телеграфічні зв’язки перервані»³⁰.

Проте вже з перших мiсяцiв 1915 р. затворництво Франка було викликано його тяжким фiзичним станом: тодi довгий ряд його недуг поповнюється ще однiєю – запаленням легень, яке вiн перенiс особливо тяжко. «Я досі хворий на наслідки плеврита, який перебув узимі: ті наслідки – головно біль у нижній частині живота та загальний упадок сил наслідком кількамісячної дієти. Ходження і всяка, хоч би дрібна праця, втомлює мене й запирає дух, а тіло вихудло так, як в мене досі не бувало»³¹, – скаржився він у травні 1915 р. Єлисею Трегубову. Навіть ще влітку І. Франко почував себе настільки погано, що не міг вийти з хати, щоб віднести на пошту дітям листи ходити поза домом мені тяжка мука»)³² чи піти до поліції з братаничем Василем, виклопотати йому дозвіл на повернення додому, у Нагуєвичі³³.

У час росiйської окупацiї мало хто і зi знайомих та приятелiв порушував самотнiсть хворого письменника. «Не виходячи нікуди з дому, я не буваю також ні в яких знайомих, а в мене лиш деколи буває д. Бандрiвський та дехто з молодiжi або росiян [тобто надднiпрянцiв]», – писав I. Франко 24 березня 1915 р. доньцi до Києва³⁴.. Лiкар Броніслав Овчарський, котрого попросив взяти пiд опiку I. Франка напередоднi своєї емiґрацiї до Вiдня Євген Озаркевич, згадував: «У перший вiзит я застав хворого самотнiм i голодним»³⁵.

Утiм, Б. Овчарський був не єдиний, хто свiдчив про гiрке, злиденне iснування, на яке був приречений I. Франко у воєнний час. Рiч у тiм, що ювiлейний дар – основне джерело iснування письменника останнiм часом – був зложений у страховому товаристві «Днiстер», яке восени 1914 р. припинило свою діяльність. «Хоча в мене ювілейний фонд 27 000 корон, із яких я досі міг брати 200 кр. місячно на вдержання, то, проте, тепер наслідком війни мені грозить  п р о с т о  г о л о д н а  с м е р т ь»³⁶. Повiдомлення про тяжке матерiальне становище I. Франка з’являються в московському часописі «Утро России»³⁷, а також у деяких росiйськомовних газетах в Українi: в «Одесских новостях» и в «Южном крае». В останній била на сполох Христя Алчевська. З великою експресiєю наголосивши на гуманiзмi творчості I. Франка, вона закликала такий же гуманiзм i милосердя проявити i щодо нього самого: «Варто було би Харківському університету, якщо це можливо, прийти на допомогу почесному своєму членові з милосердя до літератора, що вмирає,  і який стільки дав світла нашому краю! […] Таких гуманних проповідників треба спасати від голодної смерти… Він голодує», – писала вона в замiтцi пiд назвою «Без хліба»³⁸. Можливо, що iнформацiя про Франкове бiдування могла дiйти до Х. Алчевської i вiд нього особисто – у вiдповiдь на її листiвку вiд 27 вересня 1914 р. За словами М. Колодiя, «поголоску в росiйських газетах, що доктор Франко жиє в бiдi i дуже хорий, хотiли повторити польськi львiвськi часописи, але росiйська цензура цю звiстку сконфiскувала³⁹.

Христя Алчевська
Христя Алчевська

Публiкацiї у пресi, а також звернення I. Франка з просьбою про допомогу до родини Ольги Федорiвни в Києвi – до Володимира Iгнатовича та особливо до Єлисея Трегубова – викликали значний резонанс на Надднiпрянськiй Українi. Власне, I. Франко i протримався у період росiйської окупацiї Львова значною мірою на тi кошти, якi рiзними шляхами передавала йому українська iнтелiґенцiя з Києва, Харкова, Одеси, Полтави, iнших мiст. Шляхи воiстину були рiзними, подекуди досить несподiваними⁴⁰. Незабаром пiсля звiльнення Львова вiд «росiйської кормиги» I. Франко продовжував отримувати грошi з ювiлейного дару.

Такою вирисовується перед нами сильветка I. Франка перiоду росiйської окупацiї Львова, чи, радше, такi назверх реалiї тодiшнього життя письменника, затьмареного лихоліттями воєнного часу, самотністю, важкою недугою, тривогою про долю дітей на війні, але водночас освітлені надією на кращу будущину України. «Нехай мені буде вільно висловити при тім надію, що тяжка історична проба, яку переживаємо тепер […], не вийде на шкоду українському народові, але буде початком нової доби його успішного розвою, – писав він 10 жовтня 1914 р. у передмові до збірки «В наймах у сусідів». – Quod felix, faustum fortunatumgue sit⁴¹. Прозвучали ці слова як заповіт Великого поета рідному народові.

Якою була реакція Івана Франка на воєнні події, московську інвазію в Галичині? Деякі мемуаристи (Степан Гаєвський, Володимир Щуровський) твердили, що І. Франко не проявляв жодного інтересу до ходу війни. «Йшла переоцінка цінностей, але Франко вже ніяк не реаґував на те нове становище й на ті нові громадські настрої, що їх утворила всесвітня війна», – писав, зокрема, С. Гаєвський⁴². Однак, висновок про Франкову відчуженість від сучасних йому подій С. Гаєвський зробив лише на основі однієї зустрічі з поетом у травні 1915 року: «Франко був щирий і одвертий протягом нашої балачки. Отже, коли він не звернув ні разу на теми громадські чи політичні, то це доводиться пояснити тільки тим, що у Франка той інтерес тоді цілком завмер»⁴³. Примітно, що в інших споминах цей автор, знову зауваживши, що І. Франко зовсім не цікавився світовими подіями, тут же згадує про вірш на сучасну тему війни, який поет зачитав йому і К. Паньківському (судячи зі змісту, що його переповів С. Гаєвський, це були «Три сестри милосердя»)⁴⁴. На відміну від С. Гаєвського, В. Щуровський спілкувався з І. Франком доволі часто, але як лікареві йому доводилося бачити поета здебільшого в найскрутніші хвилини його життя. Опріч того, міркування С. Гаєвського та В. Щуровського коригуються споминами інших сучасників, а головно – віршами поета того періоду, коли у «краї нашому гуляв Марс той огнисто-червоний», лейтмотивом яких, як уже мовилося, стане віддзеркалення теми війни.

Частини австро-угорської армії у Львові 22 червня 1915 р.
Частини австро-угорської армії у Львові 22 червня 1915 р.

Власне, найбiльший обсягом поетичний доробок I. Франка останнього перiоду творчостi припадає саме на 1914–1916 рр. Нiчого не створив Франко-поет пiсля повернення з Лiпiка в 1908 р. (саме в Ліпіку хвороба письменника набула особливо загрозливих для життя форм)⁴⁵. У наступному – 1909 р. – на поетичнiй картi I. Франка також всуцiль «бiлi плями». Те ж саме весь 1910 рiк аж до грудня. Далi знову дуже тривала пауза – майже три роки – до вересня 1913 р. Чому саме на ті смеркальні роки припав цей значний корпус поетичних текстів Франка? Зумовлювалося це двома чинниками. По-перше, якраз тодi в письменника трохи «розв’язалися» руки, i тепер, щоб перенести на папiр щойно народженi рядки, вiн не змушений був чекати на прихiд секретаря (у час недуги Франко через параліч рук самостійно писати не міг). Другий момент пов’язаний з iсторичними подiями в Українi того часу – Першою свiтовою вiйною, перипетiї якої глибоко хвилювали поета.

На жаль, саме поетичній спадщини I. Франка двох останнiх рокiв життя найменше поталанило на публікацію, попри те, що ті вірші є неоціненними причинками для пізнання постаті І.Франка на схилі віку, його складного психологічного й творчого феномена. Деякi вiршi були надрукованi за життя автора⁴⁶, окремi – перегодом⁴⁷, проте значна їх частина донедавна зберiгалася лише в рукописах в особистому архiвi I. Франка в Iнститутi лiтератури iм. Т. Шевченка НАН України: 30 поезiй у збiрцi за № 232, 20 творiв, у тому числi кiлька вiршованих повiстей – за № 233. Опріч того, в останнiй збiрцi є ще два авторизованi списки. Не ввiйшли ці тексти анi в 20-томне видання, анi в Зiбрання творiв I. Франка в 50-ти томах, у якому його творчий доробок останнiх рокiв представлено лише вибiрково. Опубліковані повністю поезії Франка 1914–1916 рр. лише в 52 томі з Додаткових томів до виданого в 1976–1986 рр. Зібрання творів Івана Франка у 50 томах⁴⁸.

Основна причина того, що передсмертнi твори I. Франка так довго не доходили до читача, криється, очевидно, не в їх естетичнiй недосконалостi, про що подекуди доводилося чути. Погодьмося, цей критерiй нiколи не був визначальний для едицiйної практики радянського франкознавства. До того ж серед отих «дiтей страждання» поета є й такi тексти, яким не вiдмовиш художньої вартостi.

Затаювалися Франкові поезiї 1914–1916 рр., «так, наче їх i не було», затемнювалася справжня постать поета головним чином із двох причин.

По-перше, у жодну модель тодiшнього офiцiйного лiтературознавства не вкладалася поетова вiзiя України, його мрiї про власну державнiсть. Iдея здобуття «високих брам державного життя», якi поет i сам так затято возводив цiле життя, з особливо виразною силою прозвучить у поезiї «А ми з чим?», написанiй 9 вересня 1915 р. Кожен народ не тільки має право на утворення власної держави, але й покликаний її утворити, – стверджує І. Франко. У цьому покликанні він вбачає вищу, Божу справедливість, бо саме в умовах власної держави якнайповніше виявляється вартість нації як творчого чинника історії, її будівнича сутність:

Глянь, до високих брам державного життя
В ладі й добрі та для культурної роботи
Народи тиснуться під напором буття
Чергою багачі, і злидарі, й банкроти⁴⁹.

Франко

Цікаво у зв’язку з цим навести майже математичну формулу права кожної нації на самовизначення швейцарського народознавця Блюнчлі: «Що нація – то держава! Що держава – то нація!»⁵⁰, а також висловлювання «каменяра науки про націю» (О. Бочковський), чеха Т. Масарика: «Кожен свідомий народ змагає до власної держави»⁵¹

Вiдповiдаючи на запитання, з чим українська нацiя пiдходить до «брам державности», i чи має вона на це iсторичне право, поет стверджує:

А отже i до нас покликанє дiйшло,
I ми стаєм до брам отих мiцних
Iз архиканоном думок всiх визвольних,
Аби нiкому кривди не було!⁵²

«На порозі безсмертя поет стояв перед “високими брамами державного життя” і намагався відімкнути їх для України […], до останніх хвилин свого земного буття намагався він сповнити “горожанську”, націотворчу місію художнього слова»⁵³, пов’язуючи ідеал будущини, візію незалежної України з ідеєю активного творення, боротьби, саможертовності:

Будьмо хоч трупами, та трупами вельмож,
Що на велике діло спромоглися,
Але не трупами тих завалидорог,
Що в боротьбі безцільній знемоглися!⁵⁴

Вояк про обов’язок свій питає,
Гинучи, кращий, ліпший час вітає⁵⁵.

По-друге, основний пафос Франкових поезiй воєнної пори («Інвазія», «Царськi слова», «Муж довiр’я», «Пригода в Підбужи», «Донець – козак молодий», «Два столiвники») становить викриття «злобних», «загребущих рук» росiйського самодержавства, великодержавних претензiй росiйського iмперiалiзму, розбою, який чинила росiйська адмiнiстрацiя i армiя в Галичинi, прикриваючись месiанською iдею визволення якогось мiфiчного «русского народа Галиции». «Жоден із Франкових високохудожніх національно-патріотичних творів не був таким небезпечним для “імперії зла”, як ряд невикінчених, ритмічно “кульгавих” віршів періоду 1914–1916 рр.  […] Франко мовби попереджав власний народ, перестерігав Європу, чим може обернутися “визвольний” прихід нових варварів»⁵⁶.

Щоб Прикарпатська Русь ярма вже не носила,
Я не пожалую салдатiв мiлiонiв,               
Нi мiлiярд рублiв. Хоч би кров прикрасила
Й сотнi миль ваших там вулиць, ланiв, загонiв
По сьому мусить буть. Росiя мусить стать
Одна, велика, рай чиновних i шпiонiв…⁵⁷

Це рядки із поезії «Царські слова», яка фразеологічно нагадує  маніфест головнокомандувача російських військ Миколи Романова, у якому проголошувалася ідея єднання всіх «руських» земель на «лоні матушки росії», численні інші царські укази, лексику російського офіціозу. Як зауважує Лідія Марченко, використовуючи прийом самовикриття неґативного персонажа, поет майстерно викриває прикриті лицемірними гаслами, фальшивою риторикою істинні плани Росії⁵⁸:

І понесуть мої війська оту любов
Мільйонами штиків і сотнями гармат
До поневолених «братушек і рабов»,

Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,
Що таке «русскій царь» і що теж «русскій Бог»,
Пізнають руську власть із-за тюремних крат,

Пізнають, що таке ісправник, що острог,
Що православіє й його святая сила
І що таке значить «согнуть в бараній рог»⁵⁹.

Той же прийом самовикриття І. Франко використовує також в інших творах воєнного часу – «Інвазія», «Усміх фортуни», «Під сей воєнний час», «Муж довір’я», осібно в останньому, на відміну від пропагандистського штампу царизму, патетичного образу Росії – «собірательніце русскіх земель», захисниці братів-слов’ян від австрійського панування, поет показує справжню суть експансіоністських прагнень Росії:

Чим ті люди себе тішать,
Що росія якась мати?
Конче треба стрілять, вішать,
А то як же панувати?
І хто буде шанувати?⁶⁰

антиукраїнську політику «мужів довір’я» царя – графів Бобринського і Шереметьєва, «місіонерство» яких у Галичині полягало в тому, щоб

Поляків підпомагати,
Висисать жидів по змозі,
Мазепинство ж істребляти⁶¹.

Що саме такою була національна політика Росії на тимчасово окупованих землях, свідчень – документальних і мемуарних – більш, аніж достатньо. Такою вона була в Галичині, на Буковині, на Гуцульщині… «В 1917 р., ще в часі великої світової війни, – згадував Іван Куровець, – в місяці серпні був я в Криворівні з жінкою й бачив власними очима згарища хати проф. Грушевського і його бібліотеки. Бачив власними очима, як горіли доми читалень “Просвіти”, громадських урядів, крамниць і всього українського життя в Криворівні й цілій Гуцулії, в Жаб’ю, Ясенові, Яворові. – Це діло знищення робили солдати визвольної армії Керенського. Всі польські притулки, школи, костели в Жаб’ю й інших місцевостях Гуцулії зосталися ненарушеними»⁶². Не оминуло воєнне лихоліття і спадщини Франка. Так, В. Якiб’юк, у якого Франко мешкав у Криворівні, стверджував, що, коли I. Франко виїжджав із Криворiвнi, то залишив у нього, окрiм книжок, ще якiсь рукописи, якi пiд час вiйни пропали⁶³. Під час війни пропав і корпус Франкового епістолярію до О. Волянського: «Всі листи, які я мав чи то від Франка, чи від інших наших визначних людей, з початком війни 1914 р., при нагінці на все, що українське, підтягаючи його під москвофільство, та по ревізії у Гнатюка, за порадою А. Крушельницького, віддав йому до рук, щоб він їх знищив. Рівно ж усякі мої записки, коли я змушений був утікати в грудні 1914 року з Криворівні в світ за очі, а свою хату лишив на провидіння Боже, запропастилися»⁶⁴.

Російські військові біля пам'ятника Яну ІІІ Собєському
Російські військові біля пам’ятника Яну ІІІ Собєському

Коли читаєш Франкові поезії воєнного перiоду, на згадку спадає одна з тогочасних публiкацiй у газетi «Дiло» пiд заголовком «Пишiмо щоденнi записки» – заклик до читачiв якнайточнiше записувати, «як уявляється кождому ся вiйна з його становища, яке враження вона робить на нього, якi почування i думки викликає в душi»⁶⁵ Гадаю, саме такий характер мають багато поезiй I. Франка, у яких вiдбито його сприйняття вiйни. Сприйняття, за незначними винятками, не поета. Бо якраз в естетичному планi – найслабшi його вiдгуки на конкретнi подiї (згадана вище віршована повість «Муж довiр’я», а також віршована хроніка «Сухий пень» – це реакція І. Франка на повідомлення російської воєнної преси про наступ росіян на Перемишль, поема «З великої війни» – враження поета від вступу російської армії до Львова, ночівлі російських солдат і офіцерів у його власній хаті). Бувало, що теми для своїх творів І. Франко черпав із газетної хроніки, зокрема кримінальної («Дві пари змовників»), із розповідей рідних чи знайомих, про що не забував між іншим повідомити й читача. Так, під віршем «З Панасових оповідань» поет зазначив: «Діялося в початку зими 1915 р. в однім підгірськім селі Скільського повіту. Оповів Панас, ординаж мого сина Петра», під поезією «Три стирти» – також авторська помітка: «На основі оповідання мого братанича Антона».

Прикметно, що деякі дослiдники навiть не пiдходили до останнiх поезiй I. Франка з художнiми критерiями. За С. Єфремовим, це були «сірі, часом убогі, розумування, в яких уже не виблискували іскри великого таланту […]. Безсилля почувалося в кожному новому рядкові цієї колись сильної людини, і, певне, глибокий біль повинен був почувати поет, якщо до свідомости йому доходило хоч під час lucida intervalla оте жахливе безсилля…»⁶⁶. На думку Марії Деркач, передсмертнi твори поета – «це вже тiльки вiршована проза»⁶⁷.

Справдi, переважна бiльшiсть поезiй I. Франка передсмертних рокiв не позначена печаттю таланту, i, на перший погляд, здається, немислимим поєднання їх із високолетними творiннями Франкового поетичного генiя кращих, щасливiших днiв життя, із творами, що «на цiлi столiття залишаться невичерпною скарбницею найартистичнiших зразкiв»⁶⁸.

Невтiшнi обставини бiографiї I. Франка останнiх рокiв вплинули не лише на естетичну вартiсть його творiв, вони значною мiрою визначили їх змiст, а також стиль. Гадаю, що вiддзеркалення хвороби поета в його вiршах у цьому останньому аспектi – це проблема, яка заслуговує на окреме спецiальне дослiдження, можливо, навiть монографiчного плану. Зараз торкнуся лише одного аспекту, а саме: ролi галюцинацiйного елементу в структурi передсмертних вiршiв поета.

Насамперед варто вiдзначити, що українськi критики рiзних поколiнь (Михайло Мочульський, Леонід Бiлецький, Анатолій Макаров, Микола Легкий) одностайнi у визнаннi I. Франка як одного з творцiв жанру вiзiї в українськiй поезiї. Що ж, достатньо лише згадати поему «Похорон», сюжет якої цiлком побудований на галюцинацiйному елементi, низку поезiй збiрок «Мiй Iзмарагд», Semper tiro, окремi мотиви поем «Iван Вишенський», «Мойсей», «Терен у нозі», «Леґенда про Святого Марiна», матерiалом для народження яких послужили вiзiї, а також прозовi твори – повiсть «Великий шум», оповiдання «Неначе сон» i «Син Остапа», аби визнати за цими дослiдниками абсолютну рацiю.

У поетичнiй спадщинi I. Франка двох останнiх рокiв життя також немало мотивiв i тем, навiяних вiзiями i сновидiннями. Нерiдко поет навiть назвою того чи iншого твору вказував на джерело його сюжету. Наприклад, «Три сестри милосердя» («Iз моїх несонних вiзiй»), «Чи вiщий сон?». Але в естетичному плані поміж згаданими вище поезіями І. Франка та його передсмертними творами – глибочезна прірва. Либонь, не менша, як між природою образних візій та справжніх галюцинацій, які без краю вимучували І. Франка в останні роки його життя. Кошмарні сни, фантасмагоричні видіння, галюцинації (як вияв хвороби) породили у віршах поета останнього періоду творчості багато страшних моторошних сцен, натуралістичних описів смерті, які, далебі, не мають нічого спільного з поезією. Це вже тільки документи недуги їх автора, його душевних і фізичних страждань.

Одначе, з другого боку, так важко беззастережно погодитися з думкою багатьох критикiв про смерть I. Франка як поета в останнi роки життя (Катрі Гриневичевої, Михайла Мочульського, Сергія Єфремова, Петра Карманського, Леоніда Бiлецького). Зосібна, останнiй у розвiдцi «Хто такий Франко для українського народу?» твердив, що вiдтодi, коли поет захворiв, вiн «для української поезiї вмер… Ґенiяльний дух його не витримав тяжких фiзичних болiв, нервова система порушилась, i знеможений дух упав у прiрву психiчного катаклiзму…»⁶⁹. Подiбнi присуди хочеться злагiднити тим, що й в смеркальнi роки з-пiд пера митця з’являться деякi прекраснi поезiї, такi, наприклад, як «Відданиця», «Iз поучень батька синові», «Не алегорія», «Зонi Юзичинськiй», політичний заповіт поета українському народові, «Во человiцiх благоволенiє!», окремi мiсця в поемi «Ор i Сирчан», а також низка гарних перекладiв (переклади поезiй Адама Мiцкевича, Данте, Вільяма Шекспiра, староiсландських пiсень тощо).

Зоня Юзичинська
Зоня Юзичинська

Вельми симптоматично також i те, що поезiї, перейнятi тривогою за долю України, у художньому планi найсильнiшi з усього, що написав I. Франко в той час. Чи не була таким могутнiм iмпульсом для хворого поета сама iдея? Провидiння Боже дарувало останню ласку творцевi, i в хвилини просвiтлення його помисли зверталися до вiчної теми – теми України, її будущини:

Нехай же йде війна та своїм ходом,
Як повінь розгулявшись поверх поля,
Хай розраховується тут і труду свого плодом,
І кровію дітей своїх народ з народом,
Поки достигне плід велика добра воля!⁷⁰.

Ярослава МЕЛЬНИК

 

¹ Волянський О. Мої спомини про Івана Франка // Спомини про Івана Франка. Львів, 1926. С.81.
² Гнатюк В. Лист до Iвана Франка вiд 18 серпня 1915 р. // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (далі – ІЛ). Ф.3. №1637. Арк.51.
³ «Займаюся тут поки що вербованням самохітникiв до “Сечових стрiльцiв”. На Жаб’ю завербували ми около 50 самохiтникiв, я уложив їм присягу, i вони заприсягнули з великою парадою по сам храм у Жаб’ївськiй церквi […]. В Криворiвнi вербував самохітникiв п. Гнатюк i знайшов двох» (Франко П. Лист до Івана Франка від 1 вересня 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №1637. Арк.79).
⁴ Особисті вісти. Поворот д-ра І.Франка з Криворівні до Львова // Діло. 1914. Ч.1907. 26 серпня.
⁵ Лукіянович Д. Два останні роки І.Франка в його власних листах // Львівські вісті. 1944. 4 квітня.
⁶ Іван Франко [некролог] // Українське слово.1916. Ч. 133. 29 мая.
⁷ Алчевська Х. Лист до Івана Франка від 27 вересня 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №1658.
⁸ Що з Франком // Український голос». 1914. Ч. 48.
⁹ Як господарють наїздники в Східній Галичині // Дiло. 1915. Ч. 4. 30 січня.
¹⁰ «З вступленнєм російських військ до Львова настали для Павлика дуже важкі часи морально й матеріяльно. Він бачив, як руйнується українське життє, те життє, в яке він вложив працю цілого свого життя, і не чув у собі сил, щоб пережити важкий час і почати працю наново. А матеріяльно просто не було ніякого виходу. Слабість, жура, голод і холод просто день за днем добивали його» (Лозинський М. Михайло Павлик. Його життє і діяльність. Відень, 1917. С.19).
¹¹ Франко І. Інвазія // Дiло. 1915. 23 жовтня.
¹² Заклинський М. Мої зустрічі з І.Франком // Спогади про Івана Франка. Львів: Каменяр, 1997. С.525.
¹³ Бандрівська О. Те, що бачила на власні очі і що запам’ятала з оповідань мого батька Карла Бандрівського // Фонди Львівського музично-меморіального музею Соломії Крушельницької.
¹⁴ Франко І. Лист до Єлисея Трегубова від 27 травня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.426.
¹⁵ Франко І. Лист до Ватрослава Яґіча від 14 серпня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.430.
¹⁶ Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис / Вид. друге з додатками. Київ, 1926. С.101.
¹⁷ Рошкевич (Іванець) М. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С.180.
¹⁸ Там само. С.179.
Свої спогади про І.Франка Михайлина Рошкевич (Іванець) написала на прохання Михайла Возняка, який не раз використовував їх у своїх розвідках: «Перша любов Івана Франка» (Неділя (Львів). 1934. №№ 23–26), «Автобіографічний елемент в оповіданні І.Франка “На дні”» (Радянська література (Київ). Кн.5–6. С.73–153).
Оригінал спогадів зберігається зараз у ЛННБ ім. Василя Стефаника, у відділі рукописів (фонд Михайла Возняка, №164).
¹⁹ Франко П. Лист до Івана Франка від 8 листопада 1915 р. // ІЛ. Ф.3. №1636. Арк. 98.
²⁰ Франко І. Лист до Анни Франко від 24 березня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.424.
²¹ Франко І. Лист до Тараса Франка від 15 серпня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.430–431.
²² Франко І. Чи віщий сон? // ІЛ. Ф.3. №232. Арк. 98.
²³ Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. Львів, 2004. С.170.
²⁴ Галичанин. 1914. № 141. 27 червня.
²⁵ Див.: Горак Р. Втеча // Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали. 1992. Вип. 56. С.127–136.
²⁶ Франко А. Лист до Володимира Охримовича від 18 листопада 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №2511.
²⁷ Франко А. Лист до Івана Франка [жовтень-листопад] 1914 р. // ІЛ. Ф.3. №1636.
²⁸ Колодій М. Іван Франко в році російської інвазії: Кілька споминів і записок // Діло. 1915. Ч.81. 1 падолиста.
²⁹ Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади. Львів, [1938]. С.174.
³⁰ Франко І. Лист до Анни Франко від 24 березня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 424–425.
³¹ Франко І. Лист до Єлисея Трегубова [вересень – жовтень 1914 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 425.
³² Лист до Тараса Франка від 15 серпня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 430.
³³ 15-річного Василя Франка, сина брата Захара, несподівані дороги війни привели до Франка 24 липня 1915 р. Відтак залишався Василь зі стрийком до середини травня 1916 р., ставши для Франка, за його словами, «дуже добрим послугачем».
³⁴ Франко І. Лист до Анни Франко від 24 березня 1915 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 425.
³⁵ Овчарський Б. Останній рік життя великого Каменяра // Радянська Україна. 1941. 21 травня.
³⁶ Франко І. Лист до Єлисея Трегубова [вересень – жовтень 1914 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 421.
³⁷ Судьба И.Франко // Утро России. 1914. №225.
³⁸ Алчевская Х. Без хлеба // Южный край. 1914. № 12331. 17 октября.
³⁹ Колодiй М. Iван Франко в роцi росiйської iнвазiї: Кілька споминів і записок // Діло. 1915. Ч.81. 1 падолиста.
⁴⁰ Див. детальніше: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916. Дрогобич: Коло, 2016. С.207–209.
⁴¹Франко І. [Передмова до збірки «В наймах у сусідів»] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1983. Т. 39: Літературно-критичні праці (1911–1914). С. 264.
⁴² Гаєвський С. До характеристики Івана Франка // Життя і революція. 1926. № 5. С. 107.
⁴³ Там само.
⁴⁴ Гаєвський С. До споминів про Івана Франка // Нова громада. 1924. Кн. 35.
⁴⁵ Див. про детальніше: Мельник Я. «… Рік, найстрашніший у моїм житті» //: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916. Дрогобич: Коло, 2016. С.15–83.
⁴⁶ З великої війни (Дiло. 1915. Ч. 90. 10 падолиста; Ч. 91. 11 падолиста); Пiд сей воєнний час (Українське слово. 1916. Ч. 1. 1 січня; Ч. 2. 2 січня; Ч. 3. 3 сiчня); Інвазія (Дiло. 1915. Ч. 72. 23 жовтня), Усмiх фортуни (Дiло. 1915. Ч. 86. 6 падолиста), «А ми з чим?», «Будьмо!», «Царськi слова» (З великого часу: Воєнний лiтературно-науковий збiрник. Львiв, 1916. С. 48, 49, 51).
⁴⁷ Див.: Мельник Я. «… І остатня часть дороги» (Іван Франко в 1914–1916 рр.). Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. С. 48–62; Її ж: «… І остатня часть дороги». Іван Франко. 1908–1916. Дрогобич: Коло, 2006. С. 274–371.
⁴⁸ Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. Київ: Наукова думка, 2008. С.196–302. Публікація Миколи Бондаря і Ярослави Мельник.
⁴⁹ Франко І. А ми з чим? // З великого часу: Воєнний лiтературно-науковий збiрник. Львiв, 1916. С. 48.
⁵⁰ Див.: Бочковський О. Життя націй. Львів, 1939. Ч. 2. С. 19.
⁵¹ Там само. С.32.
⁵² Франко І. А ми з чим? С. 48.
⁵³Корнійчук В. Еволюція поетичної свідомості Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. (Львів, 25–27 вересня 1996 р.). Львів: Світ, 1998. С. 298–299.
⁵⁴ Франко І. Будьмо! // З великого часу: Воєнний літературно-науковий збірник. С. 48.
⁵⁵ Франко І. Во человіціх благоволєніє! // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 3. С. 390.
⁵⁶Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. С. 167.
⁵⁷ Франко І. Царські слова // З великого часу: Воєнний лiтературно-науковий збiрник. Львiв, 1916. С.48.
⁵⁸ Марченко Л. Із мотивів лірики І. Франка останніх років життя (1907–1916) // Українське літературознавство. Іван Франко: Статті та матеріали. 1970. Вип. 11. С. 90.
⁵⁹ Франко І. Царські слова… С.49.
⁶⁰ Франко І. Муж довір’я // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т.52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. Київ: Наукова думка, 2008. С.236.
⁶¹ Там само.
⁶² Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Новий час. 1926. Ч. 37. С. 5.
⁶³ Див.: Матерiали про видання ювiлейного збiрника творiв Iвана Франка // ЛННБ iм. Василя Стефаника. Вiд. рук. Ф. Возн. 671 – II, 156.
⁶⁴ Волянський О. Мої спомини про Iвана Франка. С82.
⁶⁵ Пишiмо щоденнi записки // Дiло. 1914. № 108. 14 листопада.
⁶⁶ Єфремов С. Іван Франко: Критично-біографічний нарис / Видання друге, з додатками. Київ, 1926. С. 98–99.
⁶⁷ Деркач М. Серед блокнотiв i записок Iвана Франка // Лiтература i мистецтво. 1941. № 5. С. 41
⁶⁸ Білецький Л. Хто такий Франко для українського народу? // ЛНВ. 1926. Кн. 7–8. С. 231.
⁶⁹ Там само.
⁷⁰ Франко І. Во человіціх благоволєніє!.. С.390.

Джерело: ЗБРУЧ

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.