Нині ім’я цього священнослужителя навряд чи відоме навіть більшості вірних Греко-Католицької Церкви. А між тим він, не будучи ані українцем по крові, ані хрещеним у східному обряді, віддав служінню серед українців більшу частину свого свідомого життя. З майже півстоліття, відпущеного на душпастирську працю, двадцять шість років отець Йосиф де Вохт (Jozef de Vocht), ЧНІ, провів у Галичині, з них п’ятнадцять – на чолі української гілки монашої спільноти отців-редемптористів. У важку для Церкви й цілого народу годину невтомний місіонер і настоятель виявився в числі пастирів, яким доручено надскладну місію провадити клір та вірних в атмосфері гонінь і новітніх катакомб…
Йосиф де Вохт народився 29 грудня 1881 р. у місті Тюрнгут провінції Антверпен, Фландрія, в побожній родині. Ще будучи дитиною, втратив обох батьків. За сприяння монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів), які опікувалися ріднею Йосифа, вступив до єпархіальної семінарії. Рукоположений на священика 7 квітня 1907 р.
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. був добою покликань до богопосвяченого життя серед бельгійських католиків: чимало вихідців із цієї країни знаходимо у чернечих згромадженнях, що вели активну місіонерську діяльність в різних куточках світу. Відчуває покликання до місіонерства і отець Йосиф: у 1911 р. він робить вибір на користь Чину Найсвятішого Ізбавителя (лат. Congregatio Sanctissimi Redemptoris, C.Ss.R.), заснованого на початку ХVІІІ ст. на півдні Італії св. Альфонсом де Ліґуорі для праці серед найбільш потребуючих. Після завершення новіціату в лютому 1913-го складає перші обіти. З вибухом Першої світової війни зголошується до капеланського служіння у бельгійських збройних силах. Вічні обіти складає 2 лютого 1916 р.
У червні 1922 р. отця скеровують до Галичини, куди ще перед війною, на запрошення митрополита Андрея Шептицького, прибули перші монахи-бельгійці задля служіння серед галицьких українців у візантійському обряді. У перше повоєнне десятиліття спільнота редемптористів на українських теренах зростає кількісно та організаційно, охопивши не лишень Галичину, але й поширившись за «сокальський кордон», на Волинь та Полісся.
Спершу отець де Вохт оселяється в монастирі у Збоїськах на північній околиці Львова, де вивчає мову та обряд місцевої людності. Минає трохи більше року і 3 листопада 1923-го священика-бельгійця призначають настоятелем монастиря св. Йосифа у Станіславові (теперішній Івано-Франківськ): тут він перебуватиме до травня 1930-го. Будучи настоятелем, отець де Вохт купує для станіславівської спільноти новий будинок на вулиці Голуховського (нині – Чорновола). Його ж стараннями будується велика каплиця Матері Божої Неустанної Помочі, освячена в серпні 1927 р. владикою Григорієм Хомишиним, завдяки чому на парафії збільшується наплив вірних. Водночас отець Йосиф є дорадником та секретарем першого віце-протоігумена редемптористів в Україні о. Йосифа Схрейверса.
Навесні 1930 р. отець де Вохт повертається до Львова й понад рік перебуває в монастирі св. Альфонса у Голоску Великому як префект другого новіціату. У вересні 1931-го він вже скерований до Тернополя, на парафію при храмі Успіння Пресвятої Богородиці. У файному місті отець Йосиф трудиться в поті чола до літа 1933-го.
У травні 1933 р. багатолітнього віце-протоігумена східної (галицької) віце-провінції отця Схрейверса призначено протоігуменом Бельгійської провінції. Його місце обіймає о. Йосиф де Вохт, котрий стоятиме на чолі віце-провінції (названої згодом Львівською) протягом п’ятнадцяти років (21 червня 1933 – 15 грудня 1948): з 31 бельгійського редемпториста йому судилося перебувати на українській землі найдовше…
Три роки осідком віце-протоігумена служить голосківський монастир, опісля він менше року знову є настоятелем обителі в Станіславові. У травні 1937 р. митрополит Андрей викуповує будинок на вул. Зибликевича (тепер – Івана Франка) у Львові аби влаштувати тут провінційний дім редемптористів. Приведення приміщень до ладу відбувається більше року, заради цього отець де Вохт жертвує своєю пенсією військового капелана. Сам монастир св. Климентія як осідок Львівської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя освячують 13 листопада 1938-го. Тут, а також в стінах монастирського храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці здійснюватиметься служіння бельгійського місіонера упродовж наступних восьми років…
Восени 1939-го на землю Галичини приходить війна, а слідом за нею новий господар – жорстокий і підступний. Контакти населення зайнятих червоними теренів з іноземними громадянами викликають підозри у партійних функціонерів, що нічого доброго не віщує. З огляду на це віце-протоігумен ЧНІ дозволяє усім редемптористам–бельгійським підданим покинути Західну Україну. Проте сам, попри всі небезпеки, воліє залишитися з українськими співбратами й вірними, розділити з ними важкі випробування, що були не з горами.
Друга світова, перші совіти, радянсько-німецька війна, німецька окупація, потім другі совіти… – у вирі історичних перепитій, загальнонаціональних драм й особистих трагедій скромний пастир-фламандець перебуває поруч із народом, котрий за двадцять років став для нього своїм, поміж людьми, які вже були рідними. Чимало парафіян церкви Непорочного Зачаття пізніше із теплотою згадуватимуть і неповторну атмосферу храму, і священиків, що в ньому служили – зокрема, отця де Вохта…
Попри воєнне лихоліття, важкі політичні й матеріальні обставини, спільнота українських редемптористів під батьківською опікою отця-протоігумена Йосифа де Вохта продовжує жити й «бути всім слугою». Як пише у своєму дослідженні о. Руслан Піх, ЧНІ, напередодні насильницького «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з РПЦ «редемптористи в Галичині мали у своєму розпорядженні чотири монастирі: св. Климентія у м. Львові по вул. Чернишевського 30 (тепер вул. Івана Франка 56-58); св. Альфонса у с. Голоско Велике (тепер м. Львів, вул. Замарстинівська 225); св. Йосифа у м. Станіславові по вул. Глуховського, 61 (тепер м. Івано-Франківськ, вул. Пушкіна, 61); Успіння Пресвятої Богородиці у м. Тернопіль по вул. Князя Островського (тепер вул. Князя Острозького 55). У цих чотирьох монастирях подвизались 65 ченців: 34 священики, 20 братів та 11 студентів. Ще двоє були ув’язнені: вл. Миколай Чарнецький (11 квітня 1945 р.) та о. Василь-Всеволод Величковський (5 серпня 1945 р.)».
Коли над УГКЦ у сталінському СРСР згущуються хмари, глава Церкви митрополит Йосиф Сліпий незадовго до свого арешту й ув’язнення призначає отця де Вохта адміністратором Львівської архієпархії та генеральним вікарієм (фактично першим заступником митрополита). «Я мав передчуття, що для нашої Церкви наближаються дуже важкі часи, і тому на початку квітня 1945 р. запросив до себе єпископів Кир Никиту Будку, єпископа Кир Миколая Чарнецького, отця Климентія Шептицького, якого я призначив архимандритом студитів, та отця Йосифа де Вохта, протоігумена отців-редемптористів. – згодом писав владика у меморіалах до пап Івана ХХІІІ і Павла VІ. – Після того як я докладно пояснив їм свою стурбованість долею нашої Церкви, я таємно призначив їх subsecretosigilli [під печаттю таємниці] адміністраторами на випадок, якщо з тої чи іншої причини я не матиму змоги виконувати обов’язки митрополита».
В умовах, щосклалися, отець де Вохт не провадить активної адміністративної діяльності, однак вже влітку – восени 1945-го таємними каналами передає на Захід інформацію про переслідування греко-католиків більшовицьким режимом. Злі сили намагаються схилити редемптористів до апостазії: «Костельник, приходив до нас на Зибликевича, переконував того отця де Вохта»–згадував брат Василь Стець. Марно. Тоді у березні 1946 р. монахів виселяють з провінційного дому. Два з половиною роки вони перебувають разом з іншими співбратами по чину в останній діючій редемптористичній обителі на Голоску. «Вопрос о воссоединении этих священников с Православной Церковью отпадает, так как чувствуется влияние настоятеля монастыря – де Вохта (бельгийца). –звітував комуністичний «уповноважений у справах релігійних культів». – Священники категорически отказываются от воссоединения.»
«З весни 1946 р. до 17 жовтня 1948 р., ми були в межах будинку в Голоско під пильним доглядом агентів НКВД. – ділився спогадами отець Йосиф. – Ці панове приходили до нас 3, 4,… 6 разів на тиждень, і залишалися протягом 3, 4… 7 годин, і весело в нашому саді нас вистежували.» Радянським чиновникам сверблять руки покінчити із«розсадником уніатства». Влітку 1948-го голова львівського облвиконкому Микола Козирєв пише першому секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову: «С первых дней работы по воссоединению униатской церкви с русской православной, особенно после ареста монашествующих из ордена «василиан», де Вохт активизировал работу, направленную против воссоединения униатской церкви с православной. Де Вохт с целью протеста воссоединения униатской церкви с русской православной запретил своим питомцам, священникам ордена «редемптористов» воссоединение с русской православной церковью и в настоящее время сконцентрировал их из всех областей Западной Украины в количестве 26 священников-монахов в Голосковском монастыре под своим покровительством. Но де Вохт борьбы против православия, антисоветской клеветы против советского государства и его правительство не прекратил, он только изменил форму борьбы и клеветы на более завуалированную и утонченную».
Стурбованість совєцького посадовця «боротьбою проти православ’я» не залишається без наслідків: вже вранці 17 жовтня 1948 р. голосківський монастир ліквідують, радянська міліція на вантажному транспорті вивозить о. Йосифа де Вохта разом з іншими отцями й братами до Унева, у студитську Свято-Успенську Лавру. Як згадував сам протоігумен: «На превеликий жаль ліквідатора, який сів біля шофера у першу машину, колона не могла оминути місто, а була вимушена їхати через місто, в той час, коли всі вулиці в цю години були переповнені народом. Довга черга машин навантажених різними предметами і побутовими речами та ченцями створювала негативну атмосферу серед людей». Прибуття на нове місце й реакцію студитів фламандський священик описував так: «Бідні монахи були приголомшені, коли десять машин прибули на подвір’я їх монастиря, і з них зійшов 31 редемпторист».
Цим справа не завершується. Менш ніж через два місяці, 15 грудня отця-протоігумена викликають до Львова і вимагають упродовж 24 годин, як бельгійському підданому, покинути межі Радянського Союзу. «Не продовжили йому бельгійського паспорта і казали: «Приймай радянський, а ні – то уєзжай»–розповідав про ті події владика-редемпторист Филимон Курчаба. Отець де Вохт передає повноваження віце-протоігумена провінційному вікарію о. Івану Зятику (майбутньому блаженному) і вже наступного дня покидає край, що став для нього другою батьківщиною. До прикордонного пункту Чоп отця супроводжують декілька співбратів, серед яких і майбутній протоігумен згромадження о. Филимон Курчаба. Після прибуття до Чопа в отця де Вохта відбирають усі гроші й депортують до Чехословаччини. За його власними спогадами, «після тижневої насиченої поїздки», 23 грудня священнослужитель прибуває до Брюсселю.
На початку 1949 р. о. Йосиф де Вохт їде до Риму, де під час аудієнції в Святішого Отця Пія ХІІ, в присутності архімандрита Чину Найсвятішого Ізбавителя о. Леонардуса Буйса, звітує про становище греко-католиків у під-радянській Україні… Помирає колишній протоігумен Львівської віце-провінції 9 грудня 1956 р. в місті Етте.
Його праця не пропадає даремно: виховані під батьківською опікою пастиря-фламандця отці та брати-редемптористи активно служать у підпіллі, підтримують вірних, чинять опір державно-атеїстичній машині, наближуючи час тріумфу переслідуваної Церкви.
Олександр ШЕЙКО
- Гудзяк Б. Керівництво УГКЦ під радянським режимом, 1946 – 1989 //Офіційний сайт парафії Христа Царя УГКЦ в Німеччині [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ugkk.de/index.php/uk/2011-05-14-15-38-46/2011-09-20-20-53-11/115–1946-1989 ;
- Гуркіна С. Українська Греко-Католицька Церква і Ватикан: спроби контактів у 1944 – 1949 рр.//Релігійно-інформаційна служба України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/39954 ;
- Дмитрух С. Життя як подвиг для Христа. – Львів, 2007. – 224 с.;
- Історія Львівської провінції//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/history/;
- Кирич М. Історія становлення монастирської церкви Успіння Пресвятої Богородиці м. Тернополя //Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B7EDlppF5XIrVGN1ZWxCbXhmUjg/edit?pref=2&pli=1 ;
- Маловідомі факти з історії Львівської провінції редемптористів//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу:https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2Nng3UDVCeXhaa0k/view?pref=2&pli=1;
- Монастир св. Альфонса (м. Львів)//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/alfons-lviv/ ;
- Монастир св. Йосифа (м. Івано-Франківськ) //Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/yosyfa-frankivsk/ ;
- Монастир св. Климентія (м. Львів): //Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/ ;
- МонастирУспення Пресвятої Богородиці (м. Тернопіль) //Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/uspennya–ternopil/ ;
- Некролог Львівської провінції: грудень//Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=1780 ;
- Піх Р. «Львівський собор» – позиція і вибір редемптористів Львівської віце-провінції// Офіційний сайт редемптористів у Львові [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.academia.edu/;
- Сліпий Й. Спомини. – Львів-Рим, 2014. – 608 с.;
- Congregation of the Most Holy Redeemer (Redemptorists)//Catholic Hierarchy [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.catholic-hierarchy.org/diocese/dqcsr.html
