Дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич

Вона не позувала із чоловіком для глянцевих журналів. Не їздила з ним по світу, представляючи свою країну. Не патронувала культурні проекти. Не займалася благодійністю, підтримуючи сиротинці. Не тому, що не могла б цим займатися — освіти, розуму та елегантності їй цілком вистачало. А тому, що жила у страшний час у місці, яке стало тоді епіцентром світових катаклізмів. Ніхто і ніколи не називав її першою леді, бо такого поняття в підпіллі не існувало. Тим не менше Наталія Шухевич заслуговує на цей статус, адже з гідністю пройшла важкий шлях дружини командира УПА.

Наталії Березинській було лише двадцять, коли вона одружилася з Романом Шухевичем. Минуло тільки два роки, відколи дівчина закінчила гімназію, проте вона усвідомлювала, що означає для неї цей крок. Старший на три роки Роман на той час уже зробив свій життєвий вибір — бойовик УВО, член ОУН, він присвятив життя Україні. Наталія знала про справу чоловіка і сприймала її, адже поділяла його цінності. Отець Роман Березинський, парох села Оглядів на Львівщині, виховав сина і доньку справжніми патріотами — Юрій Березинський загине під час акції ОУН у 20 років, а Наталії судитиметься довге заслання.

Моменти спокійного життя в нової сім’ї будуть дуже короткими. І навіть у досить мирний час доля буде жорстокою до молодят — через рік після одруження народилася і померла немовлям їхня перша дитина, донечка Марта. У 1933-му з’явився син Юрко, але події довкола не дали ані найменших шансів Наталії та Роману насолодитися тихим сімейним щастям. У 1934 році Шухевича заарештували за підозрою в причетності до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Відтак — концтабір Береза Картузька, тюрма Бригідки, короткий мирний період 1937—1938 років на волі, участь у боях за незалежність Карпатської України в березні 1939 року і, врешті,початок Другої світової у вересні того ж року.

Наталія роками жила сама без чоловіка. Доля подарувала їм ще один короткий період щастя — у 1939 році після початку Другої світової Наталія виїхала до Романа у Краків. Тут на вулиці Зеленій, 22 вони прожили разом майже до початку німецько-радянської війни. Тут у 1940 році в них народилася донька Марія. 

Тим часом з іншого боку радянсько-німецького кордону панував не спокій, а терор, який зачепив і родину Шухевичів. НКВД почав полювання на членів ОУН і арештував сестру Романа Наталію. За участь у націоналістичному русі її засудили до 10 років таборів. Юрію, брату Романа, якого ув’язнили дещо пізніше, у 1941 році, поталанило ще менше — слідство в його справі тривало на початку німецько-радянської війни, тож він став одним із тих, кого чекісти розстріляли під час відходу зі Львова.

Після відступу радянської влади сюди із двома дітьми повернулася Наталія, яка й надалі жила сама. Роман тим часом воював у лавах«Нахтігалю», згодом шуцманшафтбатальйону в Білорусі, а потім в УПА. Коротка зустріч між подружжям відбулася взимку 1943 року. Роман зайшов до коханої після того, як утік від німців і перейшов у підпілля. Незабаром в неї були інші гості — 20 лютого прийшли співробітники гестапо. Тоді Наталію вперше заарештували. На допитах німців цікавило лише одне: де перебуває Роман Шухевич? Після двох місяців слідства, яке не дало жодних результатів, жінку відпустили.

На волі Наталія Шухевич, щоб уникнути переслідувань із боку німців та захистити від них своїх дітей, оформила розлучення з чоловіком. Формальною причиною було те, що протягом тривалого часу вона не мала з ним жодного контакту. Насправді Наталія через зв’язкових періодично бачилася з Романом Шухевичем, на той час уже керівником ОУН. Зустрічі відбувалися на конспіративних квартирах у Львові, на Личаківському кладовищі чи в парку Погулянка. Оформлення розлучення дало Наталії ще одну важливу перевагу, яка деякий час рятувала її від переслідувань: вона офіційно змінила прізвище на дівоче. Березинськими стали також діти Юрко і Марійка. 

Після повернення радянської влади Наталія Березинська деякий час не потрапляла в поле зору каральних органів. 20 жовтня 1944 року в документі 4-го управління НКҐБ, який визначав родичів Головного командира УПА, перелічені лише його батьки, покійний брат та ув’язнена сестра. Жодної згадки про дружину та дітей документ не містить. Через два місяці в довідці 2-го управління НКҐБ про членів Проводу ОУН та їхні зв’язки серед родичів Шухевича Наталії також немає.

У чекістських документах вона вперше з’являється 13 червня 1945 року — в інформації про фігурантівсправи «Берлога». «У травні 1944 року, — читаємо тут, — Березинська з сім’єю виїхала зі Львова й переховувалася в селі Бусовисько Стрілківського району Дрогобицької області, де, видаючи себе за вдову померлого інженера, проживала за фіктивними документами. Наприкінці квітня 1945 року, за даними агентури, разом із священиком-нелегалом Мицаком із села Бусовисько переїхала у Старо-Самбірський район Дрогобицької області, щоб звідси переїхати до свого чоловіка Шухевича Романа на Волинь».

Та їм більше ніколи не судилося зустрітися. 

Судячи з цитованого вище повідомлення, станом на червень 1945 року агентура НКВД дуже щільно підійшла до Наталії, тож на волі їй залишалося бути недовго. 19 липня, трохи більше як через місяць після того, як НКВД дізнався про її існування, Наталію Шухевич заарештували в селі Біличі Старо-Самбірського району на Дрогобиччині. У постанові про арешт зазначалося: «Шухевич-Березинська підтримує ділові стосунки з відомими українськими націоналістами, також підозрюється в належності до ОУН». Однак головним мотивом арешту була спроба спецслужби дістатися до Головного командира УПА Романа Шухевича.

На допитах слідчі не особливо цікавилися її біографією, яку вони в загальних рисах знали завдяки агентурним повідомленням. Інтерес для них передусім становили зв’язки Романа Шухевича та місце його переховування. На першому допиті, який почався 20 липня, Наталія детально розповідала про себе, але не дала жодної потрібної чекістам інформації про чоловіка. На запитання про його становище в підпіллі, псевдоніми і зв’язки відповідала: «Не знаю». Перший протокол закінчується інформацією, що «допит із перервами на сон та їжу завершено 24 липня 1945 року о 23 год. 50 хв.», тобто він тривав чотири дні. Перерви на сон та їжу, очевидно, стосувалися більше допитувачів, аніж підсудної. Однак жодної потрібної інформації чекісти так і не отримали.

Лише через п’ять місяців після арешту, в листопаді 1945 року, Наталія Шухевич визнала, що систематично зустрічалася з чоловіком. «Переконавшись, що подальше приховування своїх злочинних дій лише погіршує моє становище, — читаємо у протоколі, — я буду тепер розповідати правду. Насамперед я маю заявити, що до моменту арешту підтримувала контакт зі своїм чоловіком Романом Шухевичем через зв’язкових, що приходили від нього в село Бусовисько Старо-Самбірського району Дрогобицької області. Крім того, я особисто зустрічалася з Шухевичем і до дня арешту систематично отримувала від нього матеріальну допомогу у формі грошей і продуктів харчування».

З одного боку, чекісти могли тішити себе тим, що допитувана врешті заговорила, але з іншого — розуміли: інформація, отримана через п’ять місяців, перестала бути актуальною. Цього разу дружина командира перемогла їх.

У досьє на Романа Шухевича, підготовленому чекістами в березні 1947 року, у розділі про родинні зв’язки читаємо: «Батько Шухевича — Шухевич Йосип Володимирович, 65 років. За професією адвокат, мешкає у Львові на вул. Косанерській, 18-а, паралізований, інвалід — лежить у ліжку. Мати — Шухевич Євгенія Іванівна, 1883 року народження, мешкала у Львові на вулиці Косанерській, 18-а, заарештована УМҐБ Львівської області 5 липня 1946 року, засуджена і етапована до місця відбуття вироку суду в місто Актюбінськ. Брат — Шухевич Юрій Йосипович, 1900 року народження, інженер, убитий у 1941 році при відході частин Червоної армії.

Сестра — Шухевич Наталія Йосипівна, 1923 року народження, заарештована і засуджена, перебуває у віддалених місцях Радянського Союзу. Дружина Шухевича Р. Й. — Шухевич-Березинська Наталія Романівна, 1910 року народження, заарештована УМҐБ Львівської області. Діти: син Юрій 13 років і донька Марія 6 років, утримуються в Рудченківському дитприймальнику Сталінської області». До повної картини того, як розправилася «гуманна» радянська влада з родиною Шухевичів, слід також додати арешт і засудження на п’ять років таборів його тещі, Осипи Березинської, якій на той час було 64 роки.

Тож нерепресованим залишиться тільки паралізований батько. Якщо іншим членам родини влада просто мстилася, то Наталію Шухевич, яка мала контакт із чоловіком до арешту, чекісти розглядали як можливість піймати самого «Вовка» — таким псевдонімом у документах спецслужба назвала командира УПА. Але слідство, яке тривало півтора роки, не дало жодної корисної інформації. Його підсумком став обвинувальний висновок від 31 грудня 1946 року, де стверджувалося, що Наталія Шухевич, «будучи дружиною визначного керівника ОУН — члена Головного проводу і керівника ОУН-УПА в областях Західної України в даний час, мала з чоловіком тісний зв’язок до моменту арешту органами Радянської влади, а саме: проживаючи з дітьми і матір’ю, перебувала на утриманні чоловіка, отримувала від нього матеріальну допомогу, грошима, продуктами харчування через спеціальних зв’язкових-кур’єрів, що прибували до неї від Шухевича Романа».

Тільки цих звинувачень було замало, тому слідчий додав Наталії ще й членство в ОУН, і в результаті запропонував як покарання 10 років таборів. 4 січня 1947 року особлива нарада при МҐБ ухвалила вирок: «Шухевич-Березинську Наталію Романівну як соціально небезпечний елемент вислати в Кокчетавську область строком на 5 років».

Але чекісти не депортували Наталії з України, а продовжили свою роботу із ув’язненою. Те, що не вдалося вибити силою, вони спробували витягти обманом та підступом. Станом на квітень 1947 року Наталія вже майже два роки перебувала під слідством, під час якого її іноді возили між Львовом і Києвом. Тому її не здивувала поїздка із Рівного до Львова.

Жінка не підозрювала, що чекісти розпочали «комбінацію з використання втемну дружини керівника Бюро Проводу ОУН Шухевича Р. Й.». Ідеться про сумнозвісну «бочку», яка дозволяла витягти інформацію навіть у найстійкіших підпільників.

21 квітня Наталію Шухевич посадили у критий кузов ленд-лізівського «Доджа» і повезли з Рівного в напрямку Львова. По дорозі чекісти кілька разів зупинялися, імітуючи несправність автомобіля. Врешті між Бродами і Олеськом авто ніби остаточно «заглохло», і водій змушений був почати триваліший ремонт.

«Через двадцять хвилин після зупинки машини до неї підійшов агент-бойовик “Борис”, — читаємо у звіті про операцію, — і запитав у товариша Чорнокнижникова [одного з конвоїрів — В. В.], чи можна під’їхати з ними до Львова, на що Чорнокнижников відповів, що не може його підвезти, оскільки машина із УМҐБ і вони, напевно, сьогодні не поїдуть у зв’язку з ремонтом.

Це створило в Шухевич-Березинської видимість оунівської розвідки. Через 10 хв. після відходу “Бориса” автомашина була обстріляна спецгрупою МҐБ УРСР, котра перебувала в засідці за десять метрів від дороги, після обстрілу бійці спецгрупи наскочили на машину і “добили” всіх учасників конвою». Псевдопостанці на чолі з агентом «Віщим» (він же Ілля Кусін), відкрили кузов і помітили в ньому жінку, яку забрали із собою в ліс.

Після більш як двогодинного блукання лісом із закритими очима Наталію доставили в бункер. «Визволеній» полонянці зняли пов’язку. Оглянувшись, вона зрозуміла, що перебуває у криївці, і відразу заявила: «Я, Шухевич Наталія Романівна, дружина Головного командира УПА, заарештована більшовиками на початку 1945 року». Після цього стала вимагати, аби її доправили до чоловіка. «Вже з перших слів розмови з Наталкою, — писав у донесенні агент “Віщий”, — я зрозумів, що вона дуже хитра і обережна, розповіла про свого чоловіка Шухевича, наперед знаючи, що якщо ми справді банда, то маємо його знати і ставитися до неї культурно і чесно».

Схоже, «визволена» не особливо повірила «визволителям». «На третій день, — читаємо у звіті, — тобто 24 квітня, Шухевич-Березинська, сидячи біля вогнища, почала провокувати «Віщого» та «Качура» [інший агент — учасник операції — В. В.], висуваючи свої підозри, що вона перебуває в руках більшовиків, які можуть з її допомогою дійти по зв’язку до Шухевича». Псевдоповстанці не намагалися сперечатися з нею, лише далі вдавали із себе заклопотаних справами підпільників.

У ніч із 27 на 28 квітня агентурно-бойова група разом із Наталією рушила в рейд навколишніми селами. Агенти контактували зі справжніми підпільниками та зв’язковими, які не підозрювали про провокацію. «Спецгрупа суворо дотримувалася заходів конспірації, на постоях, де вони зупинялися, їх приймали за бандитів, що тішило Шухевич-Березинську і вона стала більше вірити, що перебуває в підпіллі».

Під час мандрів псевдоповстанці наштовхнулися на засідку внутрішніх військ МҐБ. Почалася стрілянина, внаслідок якої вбито двох коней і мало не загинули самі агенти. Бій припинив «убитий» ще біля «Доджа» товариш Чорнокнижников, який був разом із вояками МҐБ і впізнав спецгрупу. На думку чекістів, сутичка остаточно переконала Наталію, що вона таки в підпіллі. На доказ цього вони наводять довгі розповіді про себе, якими полонянка ділилася з агентами.

Проте в цих розповідях не було нічого такого, чого б вона не сказала під час слідства. У будь-якому випадку обрана лінія поведінки — відразу заявити про себе як дружину Головного командира УПА — була дуже вигідною для неї.

«У процесі роботи з Березинською, — звітували чекісти, — агенти «Віктор», «Юрко» і «Зарубіжний» [нові агенти, які прибули для перевірки Наталки — В. В.] встановили, що вона повністю переконана, що перебуває в банді, однак свідчень про свої зв’язки не дала, оскільки чудово розуміла становище свого чоловіка в організації і заявила, що буде відповідати тільки йому або особам, яким він це доручить». Для чекістів склалася патова ситуація: вони зрозуміли, що, як і на слідстві, не дізнаються нічого нового корисного для затримання Шухевича. Наталія знову перемогла їх.

«Проводити подальшу роботу з Березинською було недоцільно, — зізнавалися вони, — і 15 травня визначено було “відбити” її військами МҐБ». Цього дня чекісти здійснили напад на хату, де переховувалися «підпільники». Під час сутички псевдоповстанці відступили, а Наталію Шухевич, яка залишилася на місці, знову заарештували вояки МҐБ.

17 травня, після майже місяця блукань із агентами, полонянку довезли до тюрми у Львові. Тут 9 липня проти неї порушили нову справу, слідство в якій, проте, не було тривалим. «Органи» вже не розраховували отримати необхідну інформацію, тому через тиждень, 16 липня, з’явився обвинувальний висновок із жорстоким вироком — 10 років таборів.

Наступна частина життя Наталії Шухевич — важке існування на засланні, тривалі й марні спроби дізнатися про долю дітей. Лише в 1955 році, після голодуваня, вона отримала їхні адреси і змогла з ними зустрітися. Але на цьому поневіряння родини Шухевичів не завершилися — знову заарештовують Юрка, а згодом і саму Наталію, якій дають три роки «за порушення паспортного режиму».

Наприкінці 1950-х вона таки повертається до рідного Львова. Їй 50 років, здоров’я підірване тюрмами та засланнями, практично вся родина знищена. Про цей страшний час діти Шухевичів писали: «І знов не прописали, переслідування, погрози людям, які дають нічліг дружині ворога народу, відсутність постійного кута для проживання, відсутність засобів для існування, і так повних 5 років, аж до 1963-го».

Часом притулком для Наталії слугували підвали, іноді ночувала в катедральному римо-католицькому соборі, куди її таємно впускали священики. Ситуація змінилася на краще лише після того, як до Львова приїхала донька Марія, яка змогла забезпечити матері притулок.

А Юрко тим часом продовжує «навчання на тюремному факультеті», отримуючи нові вироки за політичну діяльність. Врешті, на волю він вийшов інвалідом аж у 1988 році. Наталія Шухевич дочекалася не лише звільнення свого сина, але й своєї країни. Хоча в її особистому житті та побуті після проголошення незалежності в 1991 році змінилося небагато — нова держава не помічала таких, як вона.

Дружина Головного командира УПА й далі жила за мізерну пенсію, нараховану СРСР, країною, що поламала їй життя і знищила її родину. Померла Наталія Шухевич 28 лютого 2002-го, їй було 92 роки. Першу леді підпілля поховали тихо і спокійно, без жодних державних почестей.

Володимир В’ятрович