Чому галичани не хотіли захищати “свою совєцкую родіну”?

831
Львів, 1930-1940-і рр.
Львів, 1930-1940-і рр.

Якось, на травневі свята, натрапила у соцмережах на розповідь колеги по перу із Харкова. Шанувальниця совка  та красної армії так і не спромоглася  усвідомити причинно-наслідкового зв’язку української історії та окупації українських теренів совєцькою владою.

То були спогади  її батька, колишнього совєцького офіцера  чи то смершівця, чи то політрука.  Мовляв,  коли налетіла  німецька авіація,  і почалося бомбардування військової частини, солдати, офіцери розбіглися хто куди, рятуючи свої життя. Після бомбардування  повернулися всі: русскіє – зрозуміло, таджики, калмики і навіть малороси… всі, окрім  галичан. Завершуючи  публікацію, пані скрушно додала російською, що, напевне, галичани втекли, бо не хотіли захищати своєї совєцької родіни.

Оперний театр, 1940-1950-ті рр.
Оперний театр, 1940-1950-ті рр.

Вже з першого речення ця публікація стала для мене триґером. Ще й враховуючи коментарі про “праклятих бандєровцєв”, котрі  тут же ж під нею розгорнула уся харківська і запорєбріковська вата…

Мимоволі я  вступила у цей нерівний бій. Передовсім порадила  тій  колезі та її дописувачам, – дізнатися відповідь на своє сакраментальне питання. Аби на 9 мая щороку не запитувати  себе: чому ж все-таки галичани не хотіли захищати “свою совєцьку родіну”?..

Для цього порадила їм поїхати до Львова чи до Стрия. Не на каву, не на шпацер, не в рестораціях час провести, не  кам’яницями помилуватися чи оперу послухати, а відвідати музей-меморіал колишньої Стрийської тюрми або ж тюрми на Лонцького, послухати розповідь про той страшний  кривавий терор, який чинили  енкаведисти в Західній Україні.

Бюст Яна III Собєського біля міської Стрільниці. В кінці 1940-х його замінили на погруддя Сталіна. Фото 1900 року
Бюст Яна III Собєського біля міської Стрільниці. В кінці 1940-х його замінили на погруддя Сталіна. Фото 1900 року

Замовити собі екскурсію та більше дізнатися про своїх кумирів, своїх батьків і дідів, – “красних освободітєлєй”. Також запитати себе: “а що робили мої діди з-за Урала, з Пітєра, з Новосібірська та з-під Харкова на Галичині? Що вони там забули у тридцять дев’ятому”?

Однак, проблема ця значно глибша, аніж може здатися на перший погляд. І справа навіть не у сучасних московських пропагандистах та їхніх наративах. Адже на Збручі, на 9 мая, місцеві чиновники усе ще виганяють до совєцьких меморіалів  бюджетників з гвоздичками, а слова “Дєнь пабєди” ще в пошані у багатьох мешканців Надзбруччя, натомість герої ОУН-УПА  досі не мають гідного вшанування, навіть пам’ятної таблички…

Стела на місці встановлення пам’ятника Леніну, 1940-1941 рр.
Стела на місці встановлення пам’ятника Леніну, 1940-1941 рр.

А справа, друзі, у тому, що совєцькі люди завжди вважали красную армію чимось добрим і прекрасним, на відміну від поганого і злого НКВС.

“Хоч, насправді, це були мацаки одно й того ж монстра”, – як зауважує волинянин Юрій Камаєв.

Ось чому, коли у 1937-му почалися сталінські чистки совєцьких маршалів і генералів, “уславлєнних гєроєв гражданской войни”, совєцький народ перебував у шоці і трепеті… Коли ж Хрущов почав ліпити із  реабілітованих тухачевських-прімакових героїв-мучеників сталінського режиму, хоч  насправді вони прославилися хіба що непомірними амбіціями та катуванням власного народу, усі дружно втішилися, що культ особи Сталіна нарешті “розвінчали”!

Стихійний ринок на зруйнованій після війни площі Торговій. Фото 1940-1950 рр.
Стихійний ринок на зруйнованій після війни площі Торговій. Фото 1940-1950 рр.

Тож красная армія для багатьох українців і до цього дня залишається чимось на кшталт  священної корови. Хоч насправді маємо нарешті усвідомити: красная армія для України була, є і залишається  ОКУПАЦІЙНОЮ!

Совєцькі вояки, які увійшли до Львова,  вражали львів’ян  насамперед своїм зовнішнім виглядом. Це були здебільшого “монголи” чи “калмики”, бідні, обдерті і ласі до чужого. Готові грабувати та  вбивати за окраєць хліба.

“Визволителів” (як вони себе називали) мешканці описували як “нещасні, малі, косоокі, одягнуті у бурі шинелі, що нагадували швидше шмати до підлоги, аніж воєнні мундири”, – пригадує свідок цих подій, історик Ярослав Дашкевич.

Парад 1 травня 1940 року на нин. пр. Свободи, в тлі - монумент конституції
Парад 1 травня 1940 року на нин. пр. Свободи, в тлі – монумент конституції

Червоноармійці-визволителі з перших днів займалися розбоєм та відкрито грабували. Першою здобиччю рядових окупантів стали гаманці, коштовні жіночі прикраси, золоті чи срібні годинники на ланцюжках (такі мав кожен пристойний львівський пан).

Офіцери ж розважалися масштабніше: фабрикуванням справ проти заможних містян. Власника пристойного маєтку арештовували за фальшивим звинуваченням, тримали кілька днів, а тим часом його маєток нещадно грабували. Потім заарештованого звільняли і вибачалися, мовляв, сталася прикра помилка.

Грабунки набули таких масштабів, що у Львові на два місяці було запроваджено військовий стан. За такі дії засудили 73 бійців та командирів червоної армії, 10 із яких – до розстрілу.

Радянський монумент на нин. пр - ті Свободи. Фото 1940 року
Радянський монумент на нин. пр – ті Свободи. Фото 1940 року

У другій половині січня 1940 року у Львові почався голод. У першу окупаційну зиму в меню багатьох родин переважала “смажена” на воді цибуля і картопляні пляцки, печені на блясі. На блясі також пекли коржі з борошна, замішаного на воді та солі. “Голод – найкращий кухар”, – казали львів’яни.

Вже до 2 жовтня 1939 р. у Західній Україні перебувало 240 осіб – функціонерів партії та 142 – ЦК комсомолу. До 5 жовтня прибули ще одна тисяча комуністів та 500 комсомольців. Їх кількість постійно збільшувалася: станом на квітень 1940 р. у західних областях перебувало 16 тисяч комуністів, а в середині 1941 р. 37 тисяч членів та кандидатів у члени вкп(б).

У листопаді розпочалося найстрашніше:  передислокація з московії працівників НКВД: 400 працівників НКВД (офіцерський керівний склад) з  випускників училищ: Ленінградського – 60 осіб, Саратовського – 40, Смоленського – 50, Рязанського – 30, Горьківського – 53, Новочеркаського – 35, Воронезького – 40, а також 110 з інших закладів.

Львів. Площа Старий Ринок. Приблизно 1940-ві роки
Львів. Площа Старий Ринок. Приблизно 1940-ві роки

Звісно, що у новоприбулих гостро поставало квартирне питання. І воно потребувало швидкого вирішення. Розпочалося вивільнення квартир через масові арешти та депортації. В ошатні квартири львівських містян, назавжди покинуті господарями з усім добром, вселялися родини совєцьких офіцерів. Усіх тих Ваньок з їхніми бабами.

У Львові й досі переповідають історії про те, як нечупарні московки, ставши власницями  нових помешкань і вважаючи  мереживні комбінації львівських пані за вишукані вечірні сукні, одягали їх до театру. А у порцелянових ноцниках подавали до столу ісконно русскоє блюдо – варену бульбу “в мундирах”. Або на балконах висаджували квіти.

У період від 1939 до 1941 року депортацію провадили у декілька етапів. Арешти тривали безперервно, і тюрми у Львові були переповнені.

За офіційними даними, кількість заарештованих НКВД осіб у Західній Україні в 1939 р. становила: 5 406 поляків, 2 779 українців, 1 439 євреїв; у 1940 р. – 15 518 поляків, 15 024 українців, 10 924 євреїв; у січні-травні 1941 р. – 1 058 поляків, 5 360 українців, 797 євреїв. Отже, всього у 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українці, 13 160 євреїв.

Корпус заводоуправління, 1940-і рр.
Львівський хімічно-фармацевтичний завод. Корпус заводоуправління, 1940-і рр. (вул. Опришківська, 6/8, на місці лікувального закладу Кисельки)

Кількість “вивільнених” квартир зростала у геометричній прогресії. Станом на 4 листопада 1939 року совєцька влада “знайшла” (саме це слово використане у звіті!) 1031 квартиру для передачі їх представникам партійно-господарського активу. 27 листопада нових господарів отримали 2649 помешкань. На 3 січня 1940 р. “вивільнених” і “наданих” новим господарям квартир уже було 5407.

І це був лише початок, бо минуло лише 3,5 місяці з часу “визволення”.

Львів, Стрий, Станіслав попереду чекала страшна доля… Хроніки морду українців у місцевих тюрмах за той період викликали жах. Про це розповідають свідчення не тільки  очевидців-галичан, але й нових, німецьких окупантів, які згодом зайняли Галичину. Навіть  вони сивіли від побаченого: ям, заповнених вапном, у яких червоні кати розчиняли тіла своїх, часами ще живих жертв. Замордовані  молоді люди, діти….

Страшні експонати  музею-меморіалу “Стрийська тюрма” – дитячі чобітки, вервички зроблені з розмоченого хліба, на яких звершали останню молитву жертви кривавого червоного монстра… полотняні хустинки з вишитими ликами Діви Марії і молитовними написами “Врятувати і Спасти”…Аби описати ці експозиції, не вистачає жодних слів. Це треба бачити і відчути самостійно.

Львів, 1940-1950-ті рр.
Львів, 1940-1950-ті рр.

Та найстрашніше те, що самі кати й нащадки “красних освободітєлєй” і досі благополучно живуть і доживають свого віку у тих помешканнях, які їм колись добули батьки і діди, проливши українську, галицьку кров.

Тільки осягнувши все це, можна відповісти собі на питання, чому галичани не хотіли захищати “свою совєцькую родіну”.

І відповідь проста: а як можна любити катів та окупантів?

То було позаторік.  Тепла, золота осінь… У кав’ярні на Вірменці завжди гамірно і яблуку нема де впасти…

Львів, 1930-1940-і рр.
Львів, 1930-1940-і рр.

Смакуємо з коліжанками каву. Раптом чую… поряд, за сусіднім столиком, російську. У Львові мене це завжди напружує. А цього разу…

Літні жіночки із характерною совєцькою “хімією” на голові, типові колишні номенклатурниці.

– Я карєнная львавянка! – чую, раптом голосно каже одна. –  Мой отєц і мать во Львовє прожілі всю свою жізнь…

Мене та моїх коліжанок, чиї діди служили в ОУН-УПА, а прадіди були січовими стрільцями, коробить від цих слів, аж всередині все перевертається від  огиди. Не втримуюся, запитую, так, що чують усі в тісненькій кав’ярні.

Зрештою – я ж не в окупованому Донецьку, а в себе, в любому серцю Львові.

– Пані, а можна поцікавитись, з якого саме ви року “карєнная львавянка”, що так московською чешете? З якого року ваші батьки “прожілі у Львовє всю свою жізнь”? Чи не з тридцять дев’ятого, часом?

Львів, 1930-1940-і рр.
Львів, 1930-1940-і рр.

Услід за мною зводять на них погляд і мої  львівські коліжанки.

Жіночка здригається і замовкає. Наче за командою, піднімається зі своїми подружками і мовчки йдуть геть. Може, каву вже допили, а може… злякались “клятих бандерівок”….

У кав’ярні на якусь мить стає тихо.  А потім знову враз  веселий гамір,  шипіння турки на гарячому піску та аромат львівської кави, цокання келішків з фірмовим лікером та філіжанок… Тільки кельнер з-за барної стійки на мить відволікається від своєї роботи і тихо, лише устами, проказує до нас: “Дякую!”.

Лора ПІДГІРНА

Джерело: https://ukrainianpeople.us/

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.